Син учителя єврейської школи й онук рабина, Авром Каган порвав із традиційним юдаїзмом ще в молоді роки, коли жив у Східній Європі, й натомість звернувся до соціалістичних ідей, вірність яким зберігав протягом решти життя. Внаслідок репресій, які почалися в Росії після вбивства царя Олександра II в 1881 році, Каган утік до Америки й 1882 року прибув до Нью-Йорка. Він швидко вивчив англійську мову, працював журналістом, профспілковим діячем, викладачем англійської в Єврейській асоціації молодих людей і, зрештою, став белетристом. Упродовж 50 років він був провідним редактором газети Jewish Daily Forward[7], що виходила мовою їдиш у Нью-Йорку. В його редакторські обов’язки входило, зокрема, ведення колонки порад читачам — A Bintel Brief — попередника Dear Abby та Ann Landers. У цій колонці Каган давав різні практичні поради, разом із постійними публікаціями за профспілковий рух, завдяки чому ця рубрика стала впливовим рупором прихильників реформи профспілок і компетентної соціальної політики. Серед написаних Каганом книжок можна назвати романи «Єкл. Історія нью-йоркського гетто» (Yekl: A Tale of the New York Ghetto) та «Білий терор і червоний. Роман про революційну Росію» (The White Terror and the Red: A novel of Revolutionary Russia), а також збірку «Імпортні наречені та інші оповідання» (The Imported Bridegroom and Other Stories). Його шедевром і одним із найвидатніших творів ранньої єврейсько-американської художньої прози вважається «Сходження Давида Левінського» (The Rise of David Levinsky) — роман, у якому простежується шлях головного героя від скромного життя в східноєвропейському штетлі до величезного фінансового успіху в Америці.

Якщо вам доводилося бувати на Гранд-стріт у такий зоряний лютневий вечір, ви навряд чи могли уявити, що гетто тяжко зітхає під кінець довгого сезону безробіття та злиднів. Повітря підбадьорливо хрускотіло від морозу, а сліпучий блиск кав’ярень і магазинів дамських капелюшків наповнював його відчуттям достатку та доброзичливості. На тротуарах роїлися покупці, гультяї і торговці.

Проте цей сліпучий і оглушливий хаос приховував у собі чимало сумних історій. Переважну більшість цього збудженого натовпу становили люди, які вийшли з дому заради такого собі самокатування. Блукаючи у розпачі серед безжальних вітрин із товарами, чоловіки та жінки зупинялися то там, то тут, аби потішити себе гіпотетичним вибором, нагодувати голодні очі виглядом уявної покупки й негайно розплатитися за цю швидкоплинну радість усіма муками усвідомлення свого порожнього гаманця.

У багатьох торговців теж можна було помітити сумні ознаки тієї скрути, що тоді гнітила цей район. Одні виконували свою норму волання та жестикуляції із відчаєм перед невідворотним крахом, інші благали щось купити із приниженим виглядом жебраків, що випрошують милостиню, а треті ховали цю гарячкову настирливість під машкарою мучеництва або ніяковості та незвички — так, немовби розносна торгівля була нижче їхньої гідності й поміняти на неї свої звичні заняття їх примусив лише голод і безнадійність пошуків роботи за фахом.

Одним із цих рознощиків був кремезний хлопчина років двадцяти п’яти-двадцяти шести із чесними, розумними блакитними очима. Можливо, той пасхальний посуд, вартість якого виголошував хлопець, саме завдяки щирості й принадності його обличчя приваблював «платоспроможних» жінок більше, ніж товар його конкурентів. І все ж таки цей відносний успіх поки що не міг примирити хлопця із новою для нього професією. Він весь час вдивлявся в перехожих і, помітивши когось знайомого, намагався сховатися, схилившись над своїм візком із посудом, аби його не впізнали.

«Купуйте гарний посуд для свят! Дешевий і міцний! Купуйте посуд для Песаху!». Коли торгівля йшла жваво, хлопчина виголошував це трохи сором’язливо, а коли інтервал між покупцями надто затягувався, його декламація набувала якогось жалобного відтінку, нагадуючи співання псалмів на похороні в ортодоксальних євреїв.

Він був майстром на фабриці бейсболок і в «гарячий сезон» заробляв від десяти до п’ятнадцяти доларів на тиждень. Але вже більше двох років він працював не повний робочий тиждень, а останні три місяці йому не вдавалося отримати навіть одноденної роботи. Голді, його кохана, працювала на виробництві бриджів, і їй теж ледь вистачало грошей на скромне харчування та квартирну плату. Після довгих вагань Натан зрештою був змушений погодитися на розносну торгівлю, а довгоочікуваний день їхнього весілля відкладався з місяця на місяць.

Вони заручилися майже два роки тому. Шлюбну церемонію спочатку планувалося провести приблизно за три місяці після того. Їхні спільні заощадження тоді складали сто двадцять доларів — цілком достатню суму, на думку Натана, для скромного, тихого весілля та придбання найнеобхіднішого у домашньому господарстві. Проте Голді рішуче й навіть із обуренням йому заперечила. «Одружуєшся не кожного дня, — заявила вона, — і якщо я вже нарешті дожила до того, щоб стати під хупу[8] зі своїм нареченим, то не збираюся робити це, як жебрачка. Має бути пристойне весілля або взагалі жодного. Чуєш, Натане?».

Треба зауважити, що слова «пристойне весілля» були для Голді не просто словами. Як і їхня антитеза, «весілля абияк», вони виконували в її лексиконі функцію чогось на кшталт усталеного наукового терміна, який мав такий самий чітко визначений зміст, як і «відцентрова сила» або «геометрична прогресія». Отож «весілля абияк» означало будь-що без білої атласної сукні та туфель у тон, без двох карет, які мали доправити наречену та нареченого на церемонію, без ще однієї карети, яка мала відвезти їх до їхніх шлюбних апартаментів, без кантора й щонайменше п’ятьох музикантів, без просторої бальної зали, заповненої танцюючими, й без бенкету на сто п’ятдесят осіб. Щодо обстановки помешкання, то вона відмовлялася розглядати будь-який варіант без великого трюмо та брюссельського килима.

Натан стверджував, що те, на чому наполягала Голді, обійдеться в суму, набагато більшу за їхній спільний капітал. На це вона відповідала, що він завжди був схильний робити з неї всесвітнє посміховисько й що вона радше зійде передчасно в могилу, ніж вийде заміж абияк. Тут вона починала ридати, й незалежно від того, що було причиною цих сліз — передчасна могила чи «весілля абияк», — вони, безперечно, підсилювали переконливість її аргументації, бо Натан одразу поспішав засвідчити свою поразку поцілунком, а якщо його з відразою відштовхували, урочисто заявляв про свою рішучу готовність заробити гроші, потрібні для забезпечення того стандарту, який вона так безкомпромісно обстоювала.

Настали важкі часи. Натан і Голді всіляко себе урізали й заощаджували на всьому, але всі ці героїчні зусилля були марні — їхній капітал залишався мізерним, його сума складала менше ста доларів. Весілля відкладалося знову й знову. Врешті-решт на голову замордованого турботами Натана впало лихо цілковитого безробіття. Їхні заощадження стрімко танули. Вони із жахом спостерігали, як поступово перетворюються на ніщо підвалини їхнього щастя. Їм обом набридло харчуватися в їдальнях. Обидва мріяли про втіхи та вигоди подружнього життя.

Їхні нетерплячість і занепокоєння зростали із кожним днем, і Голді робила поступку за поступкою. Першою було принесено в жертву весільну вечерю; потім із програми були викреслені трюмо та кантор, а зрештою туди ж пішли орендована зала та брюссельський килим.

Після того, як Натан зважився на розносну торгівлю (це сталося за кілька днів до того, як ми вперше побачили його із порцеляновим посудом на Гранд-стріт), справи пішли нібито трохи бадьоріше, і настрій нашої зарученої пари покращився. Їхній капітал, який скоротився до сорока доларів, знову став зростати, й Голді запропонувала дочекатися моменту, коли він сягне суми, потрібної для «весілля абияк» і облаштування квартири.

Як і її сучасник Авром Каган, Анзя Єзєрська описувала боротьбу та моральні конфлікти своїх героїв, що прагнули стати «вільними американцями», а також те, як досвід життя в Америці може дискредитувати й зруйнувати звичаї Старого Світу — повагу до традицій, дотримання релігійних обмежень і ритуалів. Особливий внесок Єзєрської в єврейсько-американську прозу полягає в тому, що вона писала про іммігрантський досвід із погляду жінки. Народившись у Малому Плоцьку, селі, що на сході Польщі, Єзєрська у п’ятнадцятирічному віці переїхала з родиною до США. Вона працювала у «потогінних майстернях» на Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку й відвідувала вечірню школу, аби вивчити англійську. Незабаром вона почала писати (англійською мовою), і її оповідання, опубліковані в жіночих журналах, почали користуватися успіхом. У 1920-х роках проза Єзєрської була надзвичайно популярною, й вона стала знаменитістю. Семюел Голдвін придбав права на екранізацію її першого збірника оповідань «Голодні серця» (Hungry Hearts), і в пресі її одразу охрестили «королевою гетто» та «попелюшкою-іммігранткою». Голдвін запропонував Єзєрській попрацювати кіносценаристкою, проте в штучному світі Голівуду вона не почувалася щасливою й невдовзі повернулася до Нью-Йорка.

Серед інших книжок Єзєрської — романи «Саломея з багатоповерхівки» (Salome of the Tenements), «Зухвала жебрачка» (Arrogant Beggar), «Годувальники» (Bread Givers), «Все, чим я ніколи не стану» (All I Could Never Be) та «Червона стрічка на білому коні» (Red Ribbon on a White Horse), а також збірник оповідань «Діти самотності» (Children of Loneliness). У 1930-х роках слава письменниці дещо примеркла й більше не сягнула такої широкої популярності, як на початку кар’єри, але вона продовжувала писати, й після її смерті почали виходити нові видання її творів. Більшість із них знову доступні читачеві, і сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що Єзєрська є однією з провідних постатей в історії американської єврейської прози XX століття.

Ісаак Башевіс Зінгер — єдиний із їдишомовних письменників, який став лауреатом Нобелівської премії з літератури. І хоча він був аж ніяк не єдиним видатним їдишомовним письменником свого покоління, його твори, більшість яких відзначається вражаючим поєднанням чуттєвості та майже казкової простоти, завоювали набагато більшу аудиторію, ніж творчість будь-якого іншого автора, що писав мовою їдиш. Ісаак Башевіс Зінгер, син і онук хасидських рабинів, народився у Польщі, в селі Леончин, а зростав у Варшаві. Освіту він здобував в ортодоксальних єшивах[20] і варшавській рабинській семінарії, але ще замолоду відвернувся від традиційного юдаїзму. У 1935 році він приїхав до Америки — слідом за старшим братом, Ісроелем-Єшуа Зінгером (автором епічних романів «Сім’я Карновських» (The Family Carnovsky) і «Брати Ашкеназі» (The Brothers Ashkenazi), написаних і виданих їдишем). У перші роки в Америці, освоюючи ремесло белетриста, Ісаак заробляв на життя журналістською працею, публікуючи свої твори в нью-йоркській їдишомовній газеті Jewish Daily Forward. У 1933 році вийшов переклад його оповідання «Дурник Гімпл» (Gimpel the Fool), виконаний Солом Белоу, що значно допомогло розширити аудиторію творчості Зінгера. Протягом останніх 40 років життя Ісаака Башевіса Зінгера англійською мовою було опубліковано багато його романів і збірників оповідань, перекладених з їдишу автором і безліччю інших перекладачів. Серед його романів — «Сім’я Мускат» (The Family Moskat), «Сатана в Гораї» (Satan in Goray), «Люблінський штукар» (The Magician of Lublin), «Раб» (The Slave), «Маєток» (The Manor), «Шоша» (Shoshe), «Розкаяний» (The Penitent). Оповідання виходили, зокрема, в збірниках «Дурник Гімпл», «Спіноза з Ринкової вулиці» (The Spinoza of Market Street), «Друг Кафки» (A Friend of Kafka) та «Корона з пір’я» (A Crown of Feathers). Більшість цих оповідань були опубліковані спочатку в газеті Daily Forward. Разом із дружиною Альмою Башевіс Зінгер багато років прожив у Нью-Йорку, на Верхньому Вест-Сайді.

Це весілля від самого початку було тягарем для доктора Соломона Марголіна. Щоправда, воно мало відбутися у неділю, але Гретль мала рацію, коли казала, що це єдиний вечір на тижні, коли вони можуть побути разом. Отак завжди — обов’язки перед громадою змушували його жертвувати вечорами, які належали їй. Сіоністи[21] призначили його в один із комітетів, він був членом правління єврейського наукового товариства, став співредактором єврейського наукового щоквартальника, і хоча часто називав себе агностиком і навіть атеїстом, роками тягав Гретль на седери[22] до Абрагама Мехелеса, земляка зі Сенциміна. Доктор Марголін безоплатно лікував рабинів, біженців і єврейських письменників, забезпечуючи їх ліками та — в разі потреби — ліжком у лікарні. Були часи, коли він регулярно ходив на засідання Сенцимінського товариства, погоджувався на посади в його лавах і відвідував усі вечірки. І ось Абрагам Мехелес видає заміж свою наймолодшу доньку, Сильвію. Коли надійшло запрошення, Гретль одразу оголосила: вона не збирається їхати на весілля кудись у нетрі Браунсвіля. Якщо він, Соломон, бажає нажертися там жирного й повернутися додому о третій ранку, то це його справа.

Подумки доктор Марголін погодився із дружиною. Коли йому вдасться поспати? В лікарні треба бути рано-вранці в понеділок. До того ж він був на суворій знежиреній дієті. Таке весілля — справжній отруйний бенкет. Його заздалегідь дратувало все, що супроводжує подібні урочистості: забарвлена їдишем англійська, забарвлений англійською їдиш, оглушлива музика, шалені танці. Всі єврейські закони та звичаї геть спотворюються: чоловіки, яким байдуже до єврейства, вдягають кіпу[23], а поважні рабини та кантори мавпують християнських священників. Щоразу, як він брав із собою Гретль на весілля чи бар-міцву[24], йому було соромно. Навіть їй, народженій християнкою, було зрозуміло, що американський юдаїзм — це якийсь гармидер. Принаймні цього разу йому не доведеться вибачатися перед нею.

Зазвичай у неділю вони із дружиною прогулювалися після сніданку в Центральному парку або — за сприятливої погоди — вирушали до Палісейдс. Але сьогодні Соломон Марголін не поспішав залишати ліжко. Він вже давно припинив виконувати свої обов’язки в Сенцимінському товаристві; містечко Сенцимін тим часом було зруйновано, а його родину там закатували, спалили, отруїли газом. Багато сенцимінців вижили і згодом із таборів переїхали до Америки, але більшість із них були молодими людьми, яких він, Соломон, не знав у тій колишній країні. Сьогодні ввечері всі вони будуть там: сенцимінці з боку нареченої і терешполяни з боку нареченого. Він уже знав, як вони будуть йому надокучати, дорікати за відлюдність і натякати на його снобізм. Вони звертатимуться до нього фамільярно, плескатимуть по спині, тягтимуть танцювати. Що ж, все одно на весілля Сильвії поїхати треба. Подарунок він уже надіслав.

Зажеврів день, сірий і похмурий, як сутінки. Всю ніч падав густий сніг. Соломон Марголін сподівався надолужити ті години сну, якими йому доведеться сьогодні пожертвувати, але, на жаль, прокинувся навіть раніше, ніж зазвичай. Нарешті він встав. Ретельно поголився перед дзеркалом у ванній кімнаті, а також підстриг сиве волосся на скронях. Сьогодні йому, як ніколи, кинувся в око його вік: мішки під очима, обличчя в зморшках. Це обличчя явно свідчило про втому. Ніс здавався довшим і гострішим, ніж завжди; обабіч рота пролягли глибокі складки.

Після сніданку він розтягнувся на дивані у вітальні. Звідси йому було видно Гретль, яка прасувала на кухні, — білява, змарніла, вже немолода. На ній була коротка нижня спідниця, й виднілися мускулясті, як у танцівниці, литки. Гретль була медсестрою в берлінському шпиталі, де він працював. Один із її братів, нацист, помер від тифу в російському таборі для військовополонених, іншого, комуніста, застрелили нацисти. Старий батько доживав свого віку у другої доньки, в Гамбурзі, і Гретль регулярно надсилала йому гроші. Сама вона в Нью-Йорку стала майже єврейкою: завела єврейських подруг, вступила до Хадасси[25], навчилася готувати єврейські страви. Вона навіть зітхала по-єврейськи і весь час побивалася над вчиненою нацистами катастрофою. Вона мала своє місце на кладовищі, що чекало на неї поруч із його місцем в тій частині цвинтаря, яку зарезервували для себе сенцимінці.

Доктор Марголін позіхнув, узяв цигарку з попільнички на кавовому столику й став думати про себе. Його життя склалося нібито добре, він міг вважатися успішною людиною: мав кабінет на Вест-Енд-авеню й заможних пацієнтів, колеги поважали його, він був помітною фігурою в єврейських колах Нью-Йорка. Чого ще бажати хлопчині з Сенциміна, самоукові, синові бідного вчителя Талмуду? Із себе він був чоловіком високим, досить привабливим і завжди знаходив підхід до жінок. Він і досі до них залицявся — активніше, ніж йому личило в його віці та з його тиском. Але в глибині душі Соломон Марголін завжди відчував себе невдахою. В дитинстві він вважався вундеркіндом, бо переповідав напам’ять довгі уривки з Біблії і самостійно вивчав Талмуд і коментарі до нього. Коли йому виповнилося одинадцять, його відрядили на респонси[26] до тарнівського рабина, який у своїх відповідях називав його «чудовим і блискучим». Підлітком він став фахівцем із «Путівника заблукалих[27]» і «Кузарі[28]», сам навчився алгебрі та геометрії, в сімнадцять років спробував перекласти з латини на іврит «Етику» Спінози, не підозрюючи, що це вже зроблено. Всі вважали, що з нього вийде геній. Але він розтринькав свої таланти, кидаючись від однієї науки до іншої, і змарнував роки на вивчення мов і мандрівки різними країнами. Не пощастило йому і з єдиним великим коханням — Рейзл, донькою годинникаря Мелеха. Рейзл вийшла за іншого, а потім її застрелили нацисти. Все своє життя Соломон Марголін мучився вічними питаннями. Він і досі лежав ночами без сну, намагаючись розгадати таємниці життя. Він завжди страждав на іпохондрію, і страх смерті не залишав його навіть уві сні. Гітлерова м’ясорубка й винищення родини позбавили Соломона останньої надії на кращі часи й остаточно вбили віру в людство. Він став зі зневагою дивитися на матрон, що приходили до нього зі своїми нікчемними хворобами, тимчасом як мільйони людей вигадували жахливі способи вбивства один одного.

З кухні прийшла Гретль.

«Яку сорочку ти вдягнеш?».

Соломон Марголін мовчки дивився на дружину. На її долю теж випало чимало. Вона тихо страждала за своїх братів, навіть за нациста Ганса. Пройшла довгий шлях старіння, мучилася почуттям провини перед ним, Соломоном, бо стала сексуально фригідною. Зараз її обличчя палало й було вкрите бісерними краплинками поту. Марголін заробляв більш ніж достатньо, щоб оплачувати прислугу, але Гретль наполягла на тому, що виконуватиме всю домашню роботу сама, навіть прання. Це перетворилося в неї на манію. Щодня вона чистила духовку, безнастанно мила вікна їхньої квартири на шістнадцятому поверсі, до того ж без паска безпеки. Всі господині в їхньому будинку замовляли доставку продуктів, Гретль же сама тягала важкі пакунки з супермаркету. Вночі вона подеколи говорила речі, які здавалися Соломонові трохи божевільними. Вона й досі підозрювала його у фліртуванні з кожною пацієнткою, яку він лікував.

Зараз подружжя дивилося одне на одного з відтінком сухої іронії, відчуваючи ту стриманість, що є наслідком дуже великої близькості. Його завжди вражало, як змінилася її зовнішність. Всі риси ті самі, але щось у виразі обличчя стало іншим: кудись поділися її гордість, її оптимізм, її цікавість. Він буркнув:

«Яку сорочку? Та байдуже. Білу».

«Ти не збираєшся вдягати смокінг? Зажди, я принесу тобі вітаміни».

«Я не хочу вітаміни».

«Але ж ти сам кажеш, що вони тобі корисні».

«Дай мені спокій».

«Гаразд, це твоє здоров’я, не моє».

І вона повільно пішла з кімнати, вагаючись — немов чекала, що він щось згадає і покличе її.

Доктор Соломон Марголін востаннє подивився в дзеркало і вийшов з дому. Він почувався свіжішим після півгодинного пообіднього сну. Попри свій вік він усе ще прагнув справляти на людей враження своєю зовнішністю — навіть на сенцимінців. У нього були свої ілюзії: у Німеччині він пишався тим, що виглядав як юнкер[29], а в Нью-Йорку нерідко відчував, що може зійти за англосакса. Він був високим, білявим, блакитнооким. Його волосся порідшало, трохи посивіло, але він примудрявся якось маскувати ці ознаки старіння. Він трохи горбився, але в компанії миттєво випростував спину. Колись у Німеччині він носив монокль, і хоч у Нью-Йорку це було б занадто претенційно, в його погляді й досі зберігалася європейська суворість. Марголін мав свої принципи. Він ніколи не порушував клятву Гіппократа. Зі своїми пацієнтами він поводився надзвичайно шанобливо, уникаючи будь-якого професійного жаргону, й відмовився від багатьох дружніх стосунків, що тхнули кар’єризмом. На думку Гретль, його почуття честі межувало із манією.

Автівка доктора Марголіна (не кадилак, як у більшості його колег) стояла в гаражі, але він вирішив їхати на таксі: він погано знав Бруклін, а через рясний снігопад кермувати самому було ризиковано. Марголін підняв руку, й одразу біля тротуару зупинилося таксі. Він побоювався, що водій відмовиться їхати так далеко, але той клацнув лічильником без жодного слова. Доктор Марголін вдивлявся в зимовий недільний вечір через замерзле вікно, але там не було на що дивитися. За вікном тягнулися нью-йоркські вулиці — мокрі, брудні, непроглядно темні. За хвилину доктор Марголін відкинувся назад, заплющив очі й занурився у власне тепло. Пунктом його призначення було весілля. Хіба світ не мчав, як це таксі, кудись у невідомість, до якогось космічного пункту призначення? Може, до якогось космічного Браунсвіля, космічного весілля? Так. Але навіщо Бог (чи як там його називати) створив Гітлера, Сталіна? Навіщо йому світові війни? Навіщо серцеві напади, рак? Доктор Марголін витяг цигарку й машинально її запалив. Про що думали його власні побожні дядьки, коли викопували собі могили? Про можливість безсмертя? Про існування такої речі, як душа? Всі аргументи за чи проти не вартували дрібки пилу.

Таксі повернуло на міст через Іст-Ривер, і доктору Марголіну вперше стало видно небо. Воно низько нависало, важке, червоне, як розплавлений метал. А вище небосхил заливало сліпуче фіолетове світло. Сніг тихо сіявся на землю, наповнюючи світ зимовим спокоєм так само, як і колись — сорок років тому, тисячу років тому, а може, й мільйон років тому. Під Іст-Ривер немов запалали вогняні стовпи, а по її поверхні, по чорних, зубчастих, як скелі, хвилях буксир тягнув вервечку барж, навантажених автівками. Спереду в таксі було відчинено вікно й крижані пориви вітру вривалися всередину разом із запахом бензину та моря. А якщо погода залишиться такою назавжди? Хто тоді зможе уявити собі літній день, місячну ніч, весну? Які взагалі межі людської уяви?

На Істерн-Парквей таксі раптом різко, з вищанням загальмувало й зупинилося. Схоже, щось сталося на дорозі. Пронизливо лунала сирена поліцейської машини, із завиванням під’їхала «швидка допомога». Доктор Марголін заплющив очі. Ще одна жертва. Хтось зробив неправильний поворот, і всі його плани на життя перетворилися на ніщо.

За деякий час таксі рушило далі. Тепер Соломон Марголін їхав вулицями, яких раніше ніколи не бачив. Це був Нью-Йорк, але це цілком могли бути Чикаго або Клівленд. Вони їхали індустріальним районом із заводськими будівлями, складами вугілля, лісу, металобрухту. Напрочуд чорні негри тинялися тротуарами, дивлячись перед собою великими темними очима, сповненими похмурого відчаю. Зрідка дорогою траплялися бари, і в людях, які сиділи там біля стійок, було щось нетутешнє, немовби вони відбували тут покарання за гріхи, скоєні в іншій інкарнації.

Коли Соломон Марголін став уже підозрювати, що таксист, який весь час уперто мовчав, заблукав або ж навмисно везе його кудись не туди, таксі раптом в’їхало в густонаселений квартал. Вони проїхали повз синагогу, похоронне бюро, а далі було видно весільну залу, яскраво освітлену, з неоновою вивіскою івритом і зіркою Давида. Доктор Марголін дав таксистові долар на чай, і той взяв його, не вимовивши ані слова.

Марголін увійшов до вестибюля, й одразу його огорнула тепла, звична сенцимінська атмосфера. Всі обличчя здавалися знайомими, хоч він і не розрізняв окремих людей. Залишивши капелюха та пальто в гардеробі, Марголін вдягнув ярмулку й увійшов до зали. Вона була заповнена людьми та музикою, столи вгиналися від їжі, бар був заставлений пляшками. Музиканти грали якийсь ізраїльський марш — суміш американського джазу зі східними мотивами. Танцювали чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, чоловіки з жінками. Марголін бачив і чорні ярмулки, і білі ярмулки, і непокриті голови. Гості все прибували, проштовхуючись крізь натовп, — дехто ще в капелюсі й пальті плямкав закусками й пив шнапс. Зала була заповнена тупотінням, вигуками, сміхом, оплесками. Сліпучо спалахували магнієві лампи фотографів. Ніби нізвідки з’явилася наречена, швидко замітаючи підлогу своїм шлейфом у супроводі почту подружок.

Доктор Марголін знав усіх і водночас не знав нікого. Люди розмовляли із ним, посміхалися, кланялися й махали, й він відповідав кожному посмішкою, кивком або поклоном. Поступово відступали всі його тривоги, вся пригніченість. Він майже сп’янів від суміші ароматів: квітів, квашеної капусти, часнику, парфумів, гірчиці й того невимовного запаху, що притаманний лише сенцимінцям.

«Вітаю, докторе!», «Вітаю, Шлойме-Довид, ти мене не впізнаєш, га? Дивіться, він забув!». Несподівані зустрічі, висловлення жалю, спогади про давнє минуле… «Та ми ж були сусідами, хіба ні? Ти ж завжди заходив до нас за газетою на їдиші!». Хтось уже цілував його — погано виголена фізіономія, з рота тхне віскі та гнилими зубами. Якась жінка так реготала, що в неї з вуха випала сережка. Марголін намагався підібрати її, але її вже розтоптали.

«Гей, ви мене не впізнаєте? Придивіться! Це ж я, син Хаї Бейле!».

«Чому ви нічого не їсте?».

«Чому ви нічого не п’єте? Ідіть сюди. Візьміть келих. Що ви хочете? Віскі? Бренді? Коньяк? Скотч? Із содовою? З кока-колою? Скуштуйте, він добрий. Навіщо ж він тут стоїть? Якщо ми вже тут, треба отримувати задоволення».

«Батько? Його вбили. Їх усіх вбили. Я єдиний залишився з усієї родини».

«Бериш, син Фейвіша? Помер від голоду в Росії — вони вислали його до Казахстану. Його дружина? В Ізраїлі. Вийшла за литовця».

«Сореле? Її розстріляли. Разом із дітьми».

«Єнтль? Тут, на весіллі. Вона щойно тут стояла. Он вона, танцює із тим високим хлопцем».

«Абрам Зільберштейн? Його спалили в синагозі разом із двадцятьма іншими. Лише купа вугілля залишилася, вугілля та попелу».

«Йоселе Будник? Він давно помер. Ви, мабуть, маєте на увазі Єкеле Будника. У нього крамниця делікатесів прямо тут, у Браунсвілі. Він одружений на вдові, її перший чоловік розбагатів на нерухомості».

«Лехаїм, докторе! Лехаїм, Шлойме-Довиде! Ти не ображаєшся, що я тебе називаю Шлойме-Довид? Для мене ти той самий Шлойме-Довид, маленький хлопчик з білявими пейсами, що читав напам’ять цілий трактат із Талмуду. Ти ж пам’ятаєш? Це ніби лише вчора було. Твій батько, хай він покоїться з миром, аж світився від гордості…».

«Твій брат Хаїм? Твій дядько Ойзер? Вони всіх убили, всіх. Взяли й винищили цілий народ з німецькою вправністю: gleichgeschaltet[30]!».

«Ви ще не бачили наречену? Гарненька, як картинка, але надто нафарбована. Уявіть — онука ребе Тодроса з Радзина! Її дідусь носив зазвичай дві ярмулки — одну спереду, іншу ззаду».

«Бачите оту молоду жінку в жовтому, що танцює? Це сестра Риви, їхнім батьком був Мойше, свічник. Де сама Рива? Там, де знайшли свій кінець і всі інші, — в Освенцимі. Ми самі ледь урятувалися. Всі ми насправді мертві, якщо можна так сказати. Нас ліквідували, винищили. Навіть у тих, що вижили, в душі смерть. Але це весілля, треба бути бадьорими».

«Лехаїм, Шлойме-Довиде! Радий тебе вітати! Маєш сина чи доньку, щоб їх одружити? Ні? Ну, це й на краще. Який сенс мати дітей, якщо люди такі вбивці?».

Час уже було починати церемонію, але на когось ще чекали. Кого бракувало — рабина, кантора чи когось із сватів — схоже, ніхто не міг сказати. Абрагам Мехелес, батько нареченої, метушився, супився, махав рукою, щось комусь шепотів на вухо. У взятому напрокат смокінгу він виглядав дивно. Терешполянська свекруха сперечалася з одним із фотографів. Музики грали без упину. Гриміли барабани, гарчали контрабаси, волав саксофон. Танці стали жвавішими, нестримнішими, до них долучалося дедалі більше людей. Молоді люди тупали із такою силою, що, здавалося, ось-ось проломлять підлогу танцмайданчика. Маленькі хлопчики стрибали навколо, немов козенята, а дівчатка кружляли до нестями. Чимало чоловіків були вже напідпитку. Вони куражилися, реготали, цілували чужих жінок. Був такий гармидер, що Соломон Марголін уже не розумів, що йому кажуть, і просто кивав у відповідь. Деякі гості чіплялися до нього, тягнули в усі боки, знайомили з новими й новими сенцимінцями й терешполянами. Якась матрона з бородавками на носі показувала на нього пальцем, витирала очі, називала його Шлоймеле. Соломон Марголін поцікавився, хто це, і хтось йому сказав. Але імена розчинялися в цій метушні. Він знову й знову чув ті самі слова: помер, застрелений, спалений. Якийсь чоловік із Терешполя спробував відвести його вбік, але на нього нагримали кілька сенцимінців, назвавши чужинцем, якому тут не місце. Прибув один з останніх гостей — візник і коновод із Сенциміна, який у Нью-Йорку став мільйонером. Його дружина та діти загинули, але він мав уже нову дружину. Ця жінка, увішана діамантами, походжала в глибоко декольтованій сукні, яка залишала спину, вкриту плямами, голою аж до талії. Голос у неї був сиплий. «Звідки вона? Хто вона така?» — «Та вже точно не свята. Її перший чоловік був пройдисвіт, розбагатів, а потім окочурився. Від чого? Від раку. Де? В шлунку. Спочатку тобі нема чого їсти, а потім нема чим їсти. Отак і виходить, що працюєш на другого чоловіка». — «Що таке життя, зрештою? Танок на могилі». — «Так, але допоки ти в грі, доводиться дотримуватися правил». — «Докторе Марголін, чому ви не танцюєте? Ви ж тут не серед чужих. Ми всі з одного пороху. Там ви не були доктором. Ви були лише Шлойме-Довидом, сином учителя Талмуду. Ви й не стямитесь, як ми всі лежатимемо рядком».

Марголін не пам’ятав, щоб пив щось, але все одно відчував якесь запаморочення: зала в тумані крутилася, як карусель, підлога ходила ходором. Ставши в кутку, він спостерігав за танцями. Які різні вирази обличчя у танцюючих, скільки комбінацій і змін людської сутності зібрав тут Творець… Кожне обличчя розповідало власну історію. Вони танцювали разом, ці люди, але в кожного була своя філософія, свій метод. Якийсь чоловік схопив Марголіна, і на кілька хвилин він теж опинився у цьому шаленому танцювальному вирі. Потім, вирвавшись звідти, став окремо. Хто ця жінка? Він помітив, що не зрушує очей з її знайомої фігури. Він знає її! Вона кивнула йому. Він стояв збентежений. Жінка здавалася ні молодою, ні старою. Звідки він міг її знати — це вузьке обличчя, ці темні очі, цей дівчачий сміх? Її волосся було зачесане на старовинний лад, із довгими косами, обернутими навколо голови, як вінок. Вона відзначалася якоюсь сенцимінською грацією, про яку Марголін давно забув. І ці очі… Він був закоханий колись у ці очі й кохав їх усе своє життя. Він трохи посміхнувся їй, і жінка теж відповіла посмішкою. На щоках у неї були ямочки. Вона теж здавалася здивованою. Марголін, усвідомлюючи, що починає червоніти, як хлопчисько, підійшов до неї.

«Я знаю вас, але ж ви не з Сенциміна?».

«Ні, з Сенциміна».

Він чув цей голос колись. Він був закоханий у цей голос.

«З Сенциміна? Хто ж ви тоді?».

Її губи затремтіли.

«Ви мене вже забули?».

«Минуло багато часу, як я залишив Сенцимін».

«Ви часто бували у мого батька».

«А хто ваш батько?».

«Мелех, годинникар».

Доктор Марголін здригнувся.

«Я або з’їхав з глузду, або в мене галюцинації».

«Чому ви так кажете?».

«Бо Рейзл померла».

«Я Рейзл».

«Ти — Рейзл? Тут? О господи, якщо це так — тоді можливо все! Коли ти приїхала до Нью-Йорка?».

«Нещодавно».

«Звідки?».

«Звідти».

«Але мені всі казали, що ви всі загинули».

«Батько, мати, брат Гершль…».

«Але ж ти була одружена!».

«Була».

«Якщо все це правда, тоді все можливо!» — повторив доктор Марголін, все ще приголомшений цією неймовірною подією. Може, хтось навмисно вводив його в оману? Але навіщо? Він усвідомлював, що десь сталася помилка, але не міг зрозуміти — де.

«Чому ти не повідомила мені? Адже…» Він замовчав. Вона теж трохи помовчала.

«Я втратила все. Але якась гордість все ж таки залишилася».

«Ходімо кудись, де тихіше — все одно куди. Це найщасливіший день у моєму житті!».

«Це ж вечір…».

«Тоді найщасливіший вечір! Майже так… немовби Месія прийшов, немовби мертвий воскрес!».

«Куди ти хочеш піти? Ну гаразд, ходімо».

Марголін узяв її під руку й одразу відчув давно забуте тремтіння юнацького бажання. Він увів її подалі від інших гостей, побоюючись, що може загубити її в натовпі або хтось втрутиться й зіпсує його щастя. Все повернулося в одну мить: зніяковілість, збудження, радість. Він прагнув забрати її звідси, усамітнитися десь із нею. Залишивши залу, вони піднялися сходами нагору, до молитовні, де мала відбутися шлюбна церемонія. Двері були відчинені. Всередині на підвищенні був традиційний балдахін. Стояли приготовлені для церемонії пляшка вина та срібний келих. Молитовню із порожніми лавками та лише одним мерехтливим світильником заповнювали тіні. Музика, така оглушлива внизу, тут звучала тихо й віддалено. На порозі вони обоє трохи завагалися. Марголін указав на хупу:

«Ми могли б стояти там».

«Так».

«Розкажи мені про себе. Де ти тепер? Що робиш?».

«Це не так легко розповісти».

«Ти сама? Чи з кимось зв’язана?».

«Зв’язана? Ні».

«Ти ніколи не намагалася дати мені знати про себе?» — спитав він. Вона не відповіла.

Дивлячись на неї, він відчував, що кохання повернулося до нього з усією силою. Він уже зараз тремтів при думці, що невдовзі їм доведеться попрощатися. Його переповнювали збуджені почуття та сподівання юності. Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але будь-якої миті хтось міг зайти до молитовні. Він стояв поруч із нею, присоромлений тим, що одружився з іншою, що особисто не перевірив звістки про її смерть. «Як я міг придушити все це кохання? Як я міг погодитися на життя без неї? І що тепер буде з Гретль? Я віддам їй усе, до останнього цента». Він кинув погляд у бік сходів — чи не починають гості підніматися нагору. Йому раптом спало на думку, що за єврейським законом він не одружений, бо в них із Гретль була лише цивільна церемонія. Він подивився на Рейзл.

«За єврейським законом я холостяк».

«Справді?».

«Згідно з єврейським законом, я можу піднятися з тобою туди й одружитися з тобою».

Вона, здавалося, розмірковувала над сенсом його слів.

«Так, розумію…».

«За єврейським законом, мені навіть не потрібна обручка. Можна одружитися за допомогою монетки».

«У тебе є монетка?».

Марголін поліз у верхню кишеню, але гаманця там не було. Він пошукав в інших кишенях. «Мене обікрали? — здивувався він. — Але як? Я весь час сидів у таксі. Хіба тут, на весіллі, хтось міг мене обікрасти?». Він був не так засмучений, як здивований. Затинаючись, Марголін промовив:

«Дивно, але в мене немає грошей».

«Обійдемося без них».

«Але як я дістануся додому?».

«Навіщо їхати додому?» — відповіла вона питанням на питання. Вона посміхалася тією своєю знайомою таємничою посмішкою. Він узяв її за руку й пильно подивився на неї. Раптом йому спало на думку, що це, можливо, не його Рейзл. Вона надто молода. Може, це її донька грає з ним, глузує з нього? «Господи, я геть заплутався!» — подумав Марголін. Він стояв спантеличений, намагаючись розплутати ці роки. З її обличчя неможливо було визначити вік. Очі були глибокі, темні, меланхолійні. Вона теж здавалася збентеженою, немовби теж відчула якусь суперечність. Все це помилка, сказав собі Марголін. Але в чому саме помилка? І що сталося з гаманцем? Може, він забув його в таксі, розплатившись із водієм? Він спробував пригадати, скільки готівки в нього там було, але не міг. «Мабуть, забагато випив. Ці люди мене впоїли — до нестями!». Він довго стояв мовчки, занурившись у стан якогось сну, глибшого за наркотичний транс. Раптом йому згадалася траспортна пригода, свідком якої він став на Істерн-Парквей. У голові виникла моторошна підозра: може, він був не просто свідком? Може, він сам був жертвою цієї аварії? Марголін став обстежувати себе — так, ніби був одним зі своїх пацієнтів. Він не виявив жодних ознак пульсу чи дихання. І відчував себе дивно спустошеним, немовби йому бракувало якогось фізичного виміру. Відчуття ваги, напруження м’язів у кінцівках, біль, що ховався в кістках — все кудись зникло. «Не може бути, не може бути», шепотів він. Хіба можна померти, не усвідомлюючи цього? І що робитиме Гретль? Він бовкнув:

«Ти не та Рейзл».

«Невже? А хто ж я тоді?».

«Хіба що ми обоє мертві».

«Про що ти?».

«Рейзл застрелили».

«Застрелили? Хто тобі це сказав?».

Вона здавалася водночас наляканою й збентеженою. Мовчки схилила голову, як людина, вражена поганою звісткою. Доктор Марголін продовжував розмірковувати. Очевидно, Рейзл не усвідомлювала свого стану. Він чув про таку стадію — як вона називається? «Перебування у присмерковому світі». Але смерть не може бути такою простою. А таке життя — гірше за забуття. Він нахилився й прошепотів їй на вухо: «Яка різниця? Поки ми разом… Я чекав на це всі ці роки. Де ти була?».

Вона не відповіла, а він більше не питав. Він озирнувся. Порожня зала була тепер повна, всі місця зайняті. Над присутніми запанувала церемонійна тиша. Тихо грала музика. Кантор речитативом проспівав благословення. Розміреними кроками Абрагам Мехелес повів свою доньку проходом.

Тіллі Олсен, справжнє ім’я Тіллі Лернер, народилася в Омасі, штат Небраска, в сім’ї єврейських емігрантів, які виїхали з Росії після революції 1905 року. Її батько був секретарем Соціалістичної партії штату Небраска, і Тіллі Олсен, яка успадкувала ліві погляди своїх батьків, у молоді роки брала участь в організації робітничого руху на Середньому Заході. На початку 1930-х років переїхала до штату Каліфорнія, де, продовжуючи активно займатися політичною діяльністю, почала писати роман «Йоннондіо» (Yonnondio) (надрукований лише 1974 року). Після одруження мусила тяжко працювати на різних роботах, щоб утримувати сім’ю. Тільки наприкінці 1950-х виграла стипендію Стенфордського університету, що дозволило їй відновити свою літературну діяльність. Протягом наступних кількох років завершила свою першу збірку оповідань, назву якій дало опубліковане на рік раніше оповідання «Загадай мені загадку» (Tell Me a Riddle) (1961), відзначене премією О’Генрі. Авторці було майже 50 років, коли вона отримала визнання критиків за це оповідання. Надалі Олсен отримувала стипендії від Фонду Редкліфа, Національного фонду мистецтв, Колонії Макдавела, викладала в Амгерстському коледжі, Массачусетському технологічному університеті, Стенфордському університеті. Її феміністичний вплив, і як письменниці, і як вчителя, був значним. Серед книг варто зазначити «Йоннондіо: з тридцятих» (Yonnondio: From the Thirties), про феміністичний робочий клас, яку Олсен почала у 1930-му році і не могла закінчити впродовж 40 років, та книгу «Мовчання» (Silences), нехудожній твір про труднощі письменників, які були змушені «мовчати» через різні скрути (політичні, економічні або ж гендерного характеру) свого життя.

Делмор Шварц народився й виріс у Брукліні. Його батьки-іммігранти розлучилися, коли він був хлопчиком. Ще в дитинстві він демонстрував блискучу обдарованість, а згодом навчався у Вісконсинському, Нью-Йоркському та Гарвардському університетах (останній він залишив після того, як не отримав престижної стипендії). Шварцу було лише 24 роки, коли вийшла його перша книжка «Відповідальність починається у снах» (In Dreams Begin Responsibilities), збірка прози, поезії і віршованої драматургії, яка здобула надзвичайно схвальний відгук критики. Титульне оповідання збірника публікувалося в часописі The Partisan Review за кілька років до того. Попри те, що Шварц роками відточував свою майстерність прозаїка й видав дві збірки оповідань («Світ — це весілля» (The World Is a Wedding) та «Успішне кохання» (Successful Love)), його висока репутація серед критиків ґрунтувалася насамперед на його поезії, зокрема на віршах, що ввійшли до збірки «Відповідальність починається у снах» і до книжки «Літнє знання: нові та обрані поезії» (Summer Knowledge: New and Selected Poems). Серед інших поетичних творів слід згадати віршовану п’єсу «Шенандоа» (Shenandoah) та автобіографічну поему «Буття. Книга перша» (Genesis: Book One). Останні тридцять років життя Шварца були відзначені непростою, але глибокою дружбою з багатьма видатними письменниками та інтелектуалами того часу, включно із Солом Белоу, який у своєму романі «Дар Гумбольдта» (Humboldt’s Gift) відтворив в одному з персонажів риси Шварца. У той самий період Шварц викладав у низці престижних навчальних закладів — Гарвардському університеті, Кеніон-коледжі, Принстонському та Сиракузькому університетах — і здобув Болінгенську премію з поезії. Але попри численні обдарування Шварца, його життя затьмарював і руйнував відчай. Це поступове руйнування, якому сприяла двадцятилітня боротьба зі зловживанням алкоголем і наркотиками, а також дедалі сильніша схильність до параної, зрештою призвели до фатального серцевого нападу у віці 53 років.

Народився й виріс у Брукліні в сім’ї іммігрантів з Росії, освіту здобув у Сіті-коледжі[44] та Колумбійському університеті. Маламуд написав цілу низку надзвичайно популярних романів, серед яких — «Самородок» (The Natural), «Помічник» (The Assistant), «Нове життя» (A New Life), «Майстер на всі руки» (The Fixer), який приніс йому Національну книжкову премію та Пулітцерівську премію, «Життя Дьюбіна» (Dubin’s Lives), «Пожильці» (The Tenants) та «Божа милість» (God's Grace), але став відомим передусім як автор майстерно побудованих, оманливо простих оповідань. У цих оповіданнях, що виходили в збірниках «Чарівне барильце» (The Magic Barrel), відзначених Національною книжковою премією, «Ідіоти першими» (Idiots First), «Капелюх Рембрандта» (Rembrandt’s Hat) й нарешті — «Оповідання Бернарда Маламуда» (The Stories of Bernard Malamud), реалізм часто поєднується з фантастичними, казковими, вигадливими мотивами. У своїх найкращих творах письменник вдало відтворив життя, турботи і навіть мову східноєвропейських євреїв у контексті американської культури. Маламуд сказав колись, що вважає євреїв «символом трагічного досвіду людини як такої. Я намагаюся бачити єврея універсальною людиною. Кожна людина є євреєм, хоч може й не знати про це… Єврейська драма… є символом боротьби за існування у найвищому людському сенсі. Єврейська історія — це драма, дарована Богом».

Останні 25 років життя Маламуд із дружиною та дітьми жили почергово у Вермонті та Нью-Йорку.

Генрі Левін, амбіційний, привабливий тридцятирічний чоловік, який працював адміністратором книжкового відділу в універмазі «Мейсі» і ходив із білою квіткою на лацкані, нещодавно отримав невеличкий спадок, звільнився з роботи і поїхав за кордон у пошуках романтичних пригод. У Парижі він (не зовсім впевнений щодо причин, хіба що йому набридло минуле) втомився від обмежень, які це місто на нього накладало, і, хоч і зареєструвався в готелі під своїм справжнім іменем, став називати себе Генрі Р. Фріманом[46]. Якийсь час Фріман жив у маленькому готелі на вузькій, освітленій газовими ліхтарями вулиці біля Люксембурзького саду. Спочатку йому подобалося відчуття незнайомості цього міста — все не таке, як вдома, трапитися може будь-що. Йому подобалася (як він називав) можливість несподіваних комбінацій. Але нічого особливого не відбувалося: він не зустрів нікого особливого (в минулому йому траплялося розчаровуватися в жінках — вони не виправдовували його сподівань), і оскільки спека була нестерпною, а під ногами скрізь плуталися туристи, Фріман вирішив, що треба тікати. Він сів на експрес до Мілана, але після Діжона його стало охоплювати якесь болісне, пульсуюче занепокоєння. Воно ставало таким нестерпним, що Фріман уже уявляв, як зістрибує з потяга, але здоровий глузд все ж таки переважив, і він продовжив подорож. Проте Мілана він так і не дістався. Поблизу Стрези, ледь кинувши приголомшений погляд на Лаго Маджоре[47], Фріман — любитель природи з раннього дитинства — стягнув свою валізу з полиці й хутко залишив потяг. Йому одразу стало краще.

За годину він уже влаштувався в пансіоні в одній із вілл неподалік низки різноманітних готелів, що фасадами виходили на прибережну смугу Стрези. Падрона[48], балакуча жінка, дуже зацікавлена у своїх гостях, поскаржилася, що червень і липень були змарновані через не типову для літа холоднечу та дощі. Багато хто скасував своє бронювання, тож тут лише кілька американців. Це не дуже засмутило Фрімана, якому було більш ніж досить Коні-Айленда[49]. Він оселився у просторій кімнаті з французькими вікнами[50], м’яким ліжком і місткою ванною, і хоч сам віддавав перевагу душу, ця переміна його тішила. Йому дуже подобався балкон і вікно, де він любив читати або вивчати італійську, часто підводячи очі, аби помилуватися водою. Довге блакитне озеро — іноді зелене, іноді золоте — тягнулося й губилося десь серед далеких гір. Фріману подобалися червоні дахи містечка Палланца на протилежному березі, а особливо чотири гарні островки на воді, крихітні, але рясно прикрашені палацці[51], високими деревами, садами, скульптурами. Споглядання цих островків викликало у Фрімана якесь глибоке почуття: кожен новий світ (як часто ми натрапляємо хоч би на один за своє життя?) наповнював його передчуттям. Передчуттям чого — він і сам не знав. Фріман усе ще сподівався на те, чого не мав, на те, що мало хто в світі має й про що багато хто не наважується й думати, а саме — на кохання, пригоду та свободу. Ці слова, на жаль, тепер звучать трохи комічно, але в ті часи, коли він вдивлявся в ці острови, найменший поштовх міг викликати в нього ледь не сльози. Ах, що за дивні назви! Ізола Белла[52], деі Пескаторі[53], Мадре[54], дель Донго… Подорожі справді розширюють світ, думав він. Кого може розчулити острів Допомоги[55]?

Але ці острови (він відвідав два з них) не виправдали його очікувань. Фріман вирушив на Ізола Белла на вапоретто[56] разом із юрбою запізнілих різномовних туристів, здебільшого німців, яких негайно оточили торговці дешевими дрібничками. До того ж він виявив, що тут передбачені лише екскурсії з гідом (вештатися без нагляду суворо заборонялося): рожевий палаццо, заповнений старим мотлохом і оточений садами зі штучними прикрасами, в тому числі гротами з мушель і кам’яними скульптурами — сміховинний несмак. Щоправда, Ізола деі Пескаторі мав якусь справжню атмосферу — з кривими вуличками, затиснутими між старими будинками, важкими сітями, що купами сушилися під деревами біля рибальських човнів, витягнутих на берег… Але й тут туристи клацали своїми фотоапаратами, а все містечко було зайняте їхнім обслуговуванням. Всі хотіли продати вам те, що ви могли купити дешевше в підвалі універмагу «Мейсі». Фріман повернувся до пансіону розчарований. Ці острови, такі прекрасні на відстані, зблизька виявилися дуже схожими на театральні декорації. Він поскаржився на це падроні, й вона наполегливо порадила йому відвідати Ізола дель Донго. «Він природніший, — переконувала вона Фрімана. — Ви ніколи не бачили таких незвичайних садів. А палаццо там історичний, з могилами відомих місцевих людей, зокрема одного кардинала, що став святим. Там ночував імператор Наполеон. Французи завжди любили цей острів. Їхні письменники плакали, дивлячись на його красу».

Фріман, однак, не дуже зацікавився: «На сади я вже надивився». Тож коли його тягнуло прогулятися, він блукав глухими вуличками Стрези, спостерігав за чоловіками, що грали в боччу[57], уникав заповнених товарами вітрин крамниць. Неквапливо повертаючись манівцями назад до озера, він сідав на лавку в маленькому парку, спостерігав за повільним заходом сонця над темними горами й розмірковував над життям із пригодами. Він усе оглядав у самотності, лише іноді спілкуючись із перехожими італійцями (майже всі вони добре говорили ламаною англійською), й був надто замкнений у собі. По вихідних, утім, на вулицях панувало пожвавлення й веселощі. Цілими автобусами прибували екскурсії з околиць Мілана. Весь день вони поспішали на свої пікніки, а ввечері один із екскурсантів витягав із автобуса акордеон і грав сумні венеційські або веселі неаполітанські пісні. Тоді молоді італійці та їхні подружки підводилися й танцювали, міцно обнявшись, на міській площі. Але не Фріман.

Одного вечора, на заході сонця, тихі води були так казково пофарбовані, що витягли його зі стану пасивності. Він узяв напрокат човен і в прагненні дістатися якогось більш принадного місця поплив на веслах до острова Ізола дель Донго. Він хотів лише доплисти до нього й повернутися — така собі мандрівка «туди й назад». Залишивши позаду дві третини шляху, він відчув, що йому дедалі важче веслувати, й навіть злякався, бо піднявся сильний бриз, який гнав хвилі прямо на борт човна. Він був теплий, але вітер є вітер, а вода мокра. Фріман веслував не дуже добре — він навчився гребти лише після двадцяти років, незважаючи на близькість Центрального парку[58], а плавав ще гірше, завжди наковтувався води й завжди йому не вистачало дихання, щоб дістатися будь-куди. Він був вочевидь сухопутним щуром від народження. Фріман уже став думати про повернення до Стрези (до острова залишалося щонайменше півмилі, а потім ще півтори милі на зворотний шлях), але покартав себе за боязкість — зрештою, він винайняв човен на годину, — й продовжив гребти, незважаючи на ризик. Хвилі були не такі вже сильні, і Фріман до того ж знайшов спосіб долати їх, розрізаючи носом човна, і хоч орудував веслами не дуже вправно, з подивом помітив, що рухається досить швидко. Вітер тепер не заважав, а допомагав, сонячне світло все ще підбадьорливо сяяло на небі серед червоних смуг.

Нарешті Фріман наблизився до острова. Як і Ізола Белла, він здіймався терасами в садах із живими огорожами та безліччю скульптур, аж до палаццо на верхівці. Але падрона сказала правду — він виглядав цікавішим за інші острови, рослинність тут буяла, літали дикі екзотичні птахи. Зараз місцевість поринала в сутінки, і, незважаючи на дедалі густішу темряву, Фріман знову відчув те благоговіння перед красою, яке охопило його при першому погляді на ці острови. Водночас повернулися сумні спогади про не так прожите життя, про все, що протекло крізь пальці. Раптом Фрімана вразив якийсь рух у саду біля кромки води. На мить йому здалося, що це ожила якась статуя, але він швидко зрозумів, що біля невисокої мармурової стіни стоїть жінка й дивиться на воду. Її обличчя він, звісно, не міг розгледіти, але вона здалася йому молодою. Жінка не рухалася, лише спідницю її білої сукні ворушив бриз. Фріману уявилося, що вона чекає на коханого, й він відчув спокусу заговорити з нею, але тут посилився вітер, і човен захитався. Фріман поквапився розвернути човен одним веслом й, енергійно працюючи веслами, відплив від берега. Вітер обдавав його бризками, човен танцював серед бурхливих хвиль, його небезпечно хитало. Фріману вже ввижалося потоплення: човен заповнюється водою, а він сам у марних намаганнях дістатися поверхні повільно опускається на дно. Але він продовжував веслувати щосили, й хоч серце ледь не виривалося з грудей, страх помалу відступив. Вгамувалися й вітер із хвилями. Озеро було тепер чорним, а небо ще невиразно біліло, і Фріман, час від часу обертаючись, щоб подивитися, куди він прямує, орієнтувався на мерехтливі вогники узбережжя Стрези. Коли він дістався землі, пішов сильний дощ, але Фріман, витягши човен на берег, вважив свою пригоду неабияким досягненням і відзначив його розкішною вечерею в дорогому ресторані.

Наступного ранку Фрімана розбудило колихання штор у його сонячній кімнаті. Він підвівся, поголився, прийняв ванну, а після сніданку підстригся в перукарні. Надягнувши під брюки плавки, він прослизнув на пляж готелю «Ексельсіор» заради короткого, але освіжаючого купання. Після обіду він займався на балконі італійською, а потім трохи придрімав. О пів на п’яту (до того Фріман ще не відчував себе здатним на якісь рішення) він сів на вапоретто, який виконував тур по островах. Після заходу на Ізола Мадре судно попрямувало на Ізола дель Донго. Коли воно підходило до острова — з протилежного боку від того, де побував минулого вечора Фріман, — він помітив худого, довготелесого хлопчину в плавках, що засмагав на плотику на озері. Хлопчина був йому незнайомий. Коли вапоретто причалив до пристані на південному боці острова, Фріман із подивом і глибоким жалем виявив, що вся територія заставлена звичними ятками з усілякими дурницями для туристів. І — попри його сподівання — оглядати острів дозволялося лише під керівництвом гіда; намагатися піти кудись самостійно було vietato[59]. Заплативши сто лір за квиток, треба було плентатися за цим неголеним сумовитим блазнем, який тицяв у небо кокетливим ціпком, оголошуючи туристам трьома мовами: «Буд ласка, не розбрідайтезя і не блукайте самі. Це вімога родини дель Донго, одн’єї з наізлаветніших в Італії. Ліше за ц’єї умови вдається залишіати ц’єй неперевершений історичний палац і чіудові парки відкритими для огляду представніками всіх націі».

У швидкому темпі вони оглянули слідом за гідом палац: довгі зали, увішані гобеленами та майстерно виконаними дзеркалами, величезні кімнати, заповнені старовинними меблями, старими книжками, картинами, скульптурами — більшість із них кращого смаку, ніж ті, що Фріман бачив на іншому острові, — а також ліжко, на якому спав Наполеон. Але коли Фріман потайки торкнувся стьобаної ковдри, то зробив це не досить непомітно, щоб уникнути всевидячого ока італійського гіда, який гнівно підняв свій ціпок на рівень Фріманових грудей і вигукнув: «Баста[60]!». Це засоромило Фрімана й двох англійських леді з парасольками, і він почувався ніяково, аж поки групу (їх було осіб двадцять) не привели в сад. Побачивши звідси, з найвищої точки острова, панораму золотаво-блакитного озера, Фріман ахнув. Пишна рослинність, що буяла навколо, теж була розкішною. Вони йшли між апельсинових і лимонних дерев (він раніше не знав, що лимон — це парфуми), між магнолій і олеандрів — гід голосно вимовляв назви. Скрізь була безліч квітів: величезні камелії, рододендрони, жасмін, троянди всіх кольорів і сортів, і все потопало в п’янких квіткових пахощах. У Фрімана запаморочилося в голові, він був ошелешений і почувався трохи божевільним від такої надзвичайної атаки на свої почуття. Водночас у нього виникло (хоч це й була якась «підпільна» реакція) болісне, гнітюче відчуття (більш схоже на застереження) своєї власної знедоленості. Йому було важко це пояснити, бо зазвичай він був досить пристойної думки про себе.

Коли смішний гід вистрибцем рушив далі, вказуючи ціпком на кедри, евкаліпти, камфорні та перцеві дерева, колишній адміністратор, приголомшений усім цим побаченим вперше й водночас ледь дихаючи від захоплення, відстав від групи туристів під приводом вивчення плодів перцевого дерева. Коли гід помчав уперед, Фріман (хоч і не так впевнено, як планував) шмигнув за дерево, пробіг стежкою повз високі лаврові кущі, а потім униз двома маршами сходів, перестрибнув через мармурову стінку й квапливо пішов ліском — у сподіванні, в пошуку, з бозна якими думками.

Фріману здавалося, що він іде в напрямку саду біля води, де вчора бачив дівчину в білій сукні, але, проблукавши кілька хвилин, він вийшов до маленького пляжу, вкритого галькою, від якого в озеро спускалися кам’яні сходинки. За сотню футів звідси був прив’язаний човен, на ньому нікого не було. Виснажений своїм збудженням, трохи меланхолійний Фріман сів під деревом перепочити. Коли він підвів очі, якась дівчина в білому купальнику саме піднімалася сходинками з води. Фріман став дивитися, як вона чалапає берегом і її мокра шкіра виблискує в яскравому сонячному світлі. Вона помітила його і швидко нахилилася за рушником, який залишила на підстилці, накинула його на плечі й цнотливо прикрила його кінцями свої високі груди. Мокре чорне волосся спадало їй на плечі. Вона дивилася на Фрімана. Він підвівся, подумки складаючи слова вибачення. Туман, який був у нього перед очима, зник. Фріман зблід, а дівчина почервоніла.

Фріман був, звісно, справжнім нью-йоркським хлопцем. Поки дівчина стояла, невимушено дивлячись на нього (це тривало, мабуть не більше тридцяти секунд), він усвідомлював своє походження і деякі інші вади; водночас знав, що виглядає непогано, можна навіть сказати — цілком привабливо. Попри крихітну плішинку ззаду, не більшу за десятицентову монетку, його шевелюра була густа й виразна, погляд сірих очей — ясний і щирий, ніс — красивої форми, рот — великий. Руки та ноги в нього були цілком пропорційні, живіт — плаский. Йому трохи не вистачало зросту, але він знав, що це майже непомітно. Одна з його колишніх подружок говорила, що, подекуди, він здається їй високим, і це компенсувало ті випадки, коли він вважав себе низеньким. І все ж таки, знаючи, що справляє гарне враження, Фріман побоювався цього моменту — почасти через усе те, чого він прагнув від життя, почасти через незліченні перешкоди, що існують між незнайомцями (хай би воно зникло назавжди, це слово).

Дівчину, судячи з усього, їхня зустріч не злякала: як не дивно, було схоже, що вона сприйняла її із задоволенням, одразу зацікавившись Фріманом. Звісно, вона була у вигіднішому становищі — ще й тому, що була тут, так би мовити, хазяйкою, а він — непроханим гостем. Впевненості їй могла додавати і власна фізична принадність (мама дорога, чого варта була лише розкішна фігура з опуклими сідницями!). Її смугляве італійське обличчя з чіткими рисами відзначалося тією красою, що несе в собі прикмети історії, красою певного народу та цивілізації. Великі карі очі під прямими тонкими бровами сяяли лагідним світлом, губи були як червона квітка. Лише ніс вносив нотку недосконалості, підкреслюючи досконалість решти: він був трішки задовгий і тонкий. Незважаючи на дещо скульптурний ефект, її овальне обличчя, що звужувалося до маленького підборіддя, було м’яким і випромінювало чарівність молодості. Дівчині було років двадцять три — двадцять чотири. І коли Фріман трохи заспокоївся, то помітив у її очах якесь приховане жадання чи згадку про таке. Можливо, це був сум, і він відчув, що саме з цієї причини, якщо не з якихось невідомих інших, йому щиро раді. Господи, невже він нарешті зустрів свою долю?

«Si е perduto[61]?» — спитала дівчина із посмішкою, продовжуючи міцно тримати білий рушник. Фріман зрозумів і відповів англійською: «Ні, я прийшов сюди сам. Свідомо, можна сказати». Він хотів спитати, чи не пам’ятає вона, що вже бачила його — вчора у човні, але не спитав.

«Ви американець?» — поцікавилася вона. Її англійська мала приємний італійський акцент.

«Так».

Дівчина вивчала його не менше хвилини, а потім нерішуче спитала: «А ви не єврей?».

Фріман ледь не охнув. Хоч у глибині душі він був шокований запитанням, в якомусь сенсі воно не було несподіваним. Проте він був не схожий на єврея, міг видавати себе за неєврея і так і робив. Тож не змигнувши оком, він сказав, що ні, не єврей. І за мить додав, що сам він, утім, нічого проти них не має.

«Я просто подумала. Ви, американці, такі різні», — пояснила вона дещо туманно.

«Розумію», сказав Фріман, «але не хвилюйтеся». Трохи піднявши капелюха, він представився: «Генрі Р. Фріман, подорожую за кордоном».

«Мене звати, — сказала дівчина, трохи помовчавши, — Ізабелла дель Донго».

«Сейф на першій[62], — подумав Фріман. — Пишаюся знайомством», — сказав він із поклоном. Вона із лагідною посмішкою подала йому руку, й він ледь не приголомшив її поцілунком, але тут на стіні кількома терасами вище з’явився той комічний гід. Він витріщився на них із надзвичайним здивуванням, потім заволав і кинувся вниз по сходах, розмахуючи своїм ціпком, як рапірою. «Порушник!», кричав він на Фрімана. Дівчина сказала йому щось заспокійливе, але гід був надто обурений і не слухав її. Він схопив Фрімана за руку й потягнув його до сходів. І хоча Фріман, дбаючи про гарні манери, не дуже пручався, гід лупцював його ціпком по сідницях. Утім, колишній адміністратор не скаржився.

Попри те, що від'їзд з острова перетворився, м’яко кажучи, на конфуз (дівчина зникла одразу після свого марного заступництва), Фріман мріяв про тріумфальне повернення. Чимало важило вже те, що їй, такій красуні, він сподобався, вона поставилася до нього прихильно. Чому саме, він не міг сказати, але це «так» він бачив у її очах. Але розмірковуючи над питанням «якщо так, то чому» (стара звичка), Фріман серед інших уже обдуманих ним причин, зокрема природного взаємного потягу між чоловіком і жінкою, пояснював це тим фактом, що він інший, що він наважився. Наважився, зокрема, втекти від гіда й чекати на неї на краю озера, коли вона виходила з нього. І вона теж була іншою (тому швидше відгукнулася до нього) — іншою не лише через свою зовнішність і походження, а й, безперечно, через інше минуле (Фріман із захопленням прочитав про родину дель Донго в усіх тутешніх путівниках). Він відчував, як вирує у ній її минуле, аж до стародавніх лицарів і навіть далі. Його власна історія була знов-таки геть іншою, але чоловіки гнучкі, й він не боявся спроби створення певної сміливої комбінації: Ізабелла та Генрі Фріман. Сподівання зустріти когось на кшталт неї було головною спонукою його закордонної подорожі. Він також вважав, що європейська жінка краще оцінить його, тобто його особистість. Однак через те, що їхні життя були такими різними, Фріман подекуди мав серйозні сумніви й замислювався над тим, які перешкоди на нього чекають, якщо він домагатиметься її, — її родина, яку він не знає, й усе таке інше. І ще його тривожила тепер думка, чому вона спитала, чи він не єврей. Чому це запитання вилетіло з її гарних вуст ще до того навіть, як вони познайомилися? Йому ще ніколи не ставила такого запитання дівчина за — скажімо так — подібних обставин: саме тоді, коли вони приглядалися одне до одного. Фріман був спантеличений, адже він абсолютно не був схожий на єврея. Але потім подумав, що її запитання могло бути певного роду «тестом», що в такий спосіб вона швидко визначала «прийнятність» чоловіка, який їй сподобався. Може, в неї колись був невдалий досвід із євреєм? Малоймовірно, але можливо — адже вони тепер скрізь. Зрештою Фріман вирішив для себе, що це просто «одна з неуникних неприємностей життя», — думка, можливо, дивна, яка виникла в його голові незрозуміло як, імпульсивно. А оскільки вона була дивною, його спонтанну відповідь можна було вважати адекватною. Що ж до стародавньої історії, то це не проблема. Всі ці виклики та перешкоди лише розпалювали його жагу до пригод.

Фрімана охопило майже нестерпне збудження, потреба негайно побачити її знову, бачити часто, стати її другом — поки що просто для початку… Але з чого почати? Він розмірковував, чи не зателефонувати їй, якщо в палаццо, де ночував Наполеон, є телефон. Але якщо слухавку візьме покоївка чи ще хтось, то це буде комедія, коли він намагатиметься пояснити, хто він такий, тож Фріман вирішив послати записку. Він написав кілька рядків на якісному поштовому папері, який купив спеціально для цього, спитав, чи може сподіватися на задоволення побачитися із нею ще раз — в обстановці, що сприятиме неквапливій бесіді. Він запропонував прогулянку коляскою до одного з озер по сусідству й підписався, звичайно, не «Левін», а «Фріман». Потім він сказав падроні, що все, що приходитиме на це ім’я, призначене йому, хоча вона й так завжди називала його містером Фріманом. Він нічого не став пояснювати, попри її підняті із цікавістю брови, але після того, як непомітно підсунув їй — на знак дружби — тисячу лір, вираз її обличчя став погідливим. Після того, як Фріман відправив листа, час перетворився для нього на якісь заплутані тенета. Чи вистачить узагалі сил дочекатися її відповіді? Ввечері того ж дня він у нетерпінні винайняв човен і вирушив до Ізола дель Донго. Вода було гладкою, як скло, але коли він причалив до острова, палаццо був темним, якимось похмурим, у ньому не світилося жодне вікно, та й весь острів здавався мертвим. Нікого не було видно, хоча у своїй уяві Фріман малював її присутність. Він хотів було прив’язати човен і трохи пошукати навколо, але це здалося шаленством. На зворотному шляху до Стрези його зупинив водний патруль і перевірив його паспорт. Один із офіцерів порадив йому не плавати озером після настання темряви — це небезпечно.

Наступного ранку Фріман — у темних окулярах, нещодавно придбаному легкому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі — сів на вапоретто й невдовзі висадився на острові своєї мрії разом зі звичайною групою туристів. Але фанатичний гід одразу його помітив і, помахуючи своїм ціпком, як учительською указкою, закликав спокійно залишити острів. Побоюючись скандалу, який, безперечно, почула б дівчина, Фріман, неймовірно роздратований, одразу покинув це місце. Ввечері падрона, перебуваючи у довірчому настрої, застерегла його від будь-яких стосунків із будь-ким з Ізола дель Донго: ця родина відома своєю підступністю, брехливістю та хитрощами.

У неділю, в глибокій депресії після короткого післяобіднього сну, Фріман почув стук у двері. Довгоногий хлопчисько у коротких штанах і подертій сорочці простягнув йому конверт із витиснутим на одному з кутів чиїмось родовим гербом. Притримуючи подих, Фріман розпечатав його й витяг аркуш тонкого світло-блакитного паперу з кількома рядками, написаними витонченим почерком: «Ви можете прийти сьогодні о шостій вечора. Ернесто проводить Вас». І. дель Д.». Було вже кілька хвилин по п’ятій. Від радості у ошелешеного Фрімана паморочилося в голові.

«Tu sei Ernesto[63]?» — спитав він у посланця.

Хлопчисько (років одинадцяти-дванадцяти), який великими очима із цікавістю дивився на Фрімана, похитав головою: «No, Signore. Sono Giacobbe[64]».

«Dov’e Ernesto[65]?».

Хлопець показав кудись у вікно. Фріман зрозумів це так, що хто б це не був, він чекає біля озера. Він переодягнувся у ванній кімнаті й за мить вийшов звідти у своєму новому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі. «Ходімо». Він збіг сходами вниз, хлопчик за ним.

На причалі на Фрімана чекав приголомшливий сюрприз: Ернесто виявився тим самим темпераментним гідом із клятим ціпком. Можливо, він був у палаццо мажордомом і служив родині давно. Роль гіда за цих обставин була йому вочевидь не до душі, судячи з виразу його обличчя. Мабуть, кілька розумних слів Ізабелли його приборкали, і він, попри свою бундючність, погодився демонструвати ввічливість. Фріман чемно із ним привітався. Гід сидів не в розкішному катері, як очікував Фріман, а на кормі здоровезного, пошарпаного веслового човна, чогось середнього між рибальською плоскодонкою та невеличким рятувальним катером. Слідом за хлопчиком Фріман заліз у човен через вільну частину заднього сидіння й, коли Джакоббе зайняв місце на веслах, нерішуче сів біля Ернесто. Один із човнярів на березі допоміг їм відштовхнутися, і хлопчик заходився гребти. Великий човен, здавалося, вимагав великих зусиль при маневруванні, але Джакоббе легко із ним справлявся, вправно працюючи парою довгих важких весел. Він швидко вів човен від берега до острова, де чекала Ізабелла. Фріману, який відчував піднесення й задоволення від цієї поїздки, насолоджуючись широким повітряним простором, все ж таки було незручно сидіти так близько до Ернесто, від якого тхнуло свіжим часником. Балакучий гід перетворився тепер на мовчазного пасажира. З кута його рота звисала погасла манільська сигара, і час від часу він із відсутнім виглядом колупав своїм ціпком поперечини на дні човна. Якщо там немає течії, подумав Фріман, то він її зробить. Ернесто здавався змореним, немовби пиячив усю ніч і не встиг відпочити. Одного разу він зняв свого чорного фетрового капелюха, щоб витерти голову носовичком, і Фріман побачив, що він лисий і виглядає несподівано старим.

Фріману хотілося сказати цьому старому чоловікові щось приємне (в цій чудовій подорожі не залишилося місця для ображених почуттів), але він не знав, із чого почати. І як відповідати, якщо той щось пробуркотить? Після довгого мовчання, вже трохи нервуючи, Фріман зауважив: «Може, краще я сяду на весла, а хлопчик відпочине?».

«Як хочéте», — знизав плечима Ернесто.

Фріман помінявся місцями із хлопчиком, але одразу пошкодував про це: весла були неймовірно важкі. Він веслував погано, дозволяючи лівому веслу занурюватися у воду глибше за праве, від чого човен збивався з курсу. Це було все одно, що тягнути катафалк, і, незграбно брьохаючи веслами по воді, Фріман зніяковіло відчував на собі відверті погляди хлопчика та Ернесто, які були схожі між собою темними очима та гачкуватими носами, як пара дивних птахів. Йому хотілося, щоб вони опинилися десь далеко-далеко від прекрасного острова, й у розпачі він наліг на весла. Попри болючі пухирі на руках, Фріман якимось відчайдушним зусиллям примусив себе гребти ритмічно, й човен став рухатися рівніше. Він із тріумфом підвів очі, але ті двоє вже не дивилися на нього: хлопчик тягнув по воді соломинку, а гід замислено вдивлявся вдалину.

Трохи згодом, немовби вивчивши Фрімана й вирішивши, що зрештою він не такий вже негідник, Ернесто заговорив досить приязним тоном. «Кажуть, Америка заможьна», — зауважив він.

«Достатньо заможна», — пробуркотів Фріман.

«Тош і ви теш?» — спитав гід із дещо ніяковою посмішкою довкола свого недопалку сигари.

«Мені вистачає, — відповів Фріман і чесно додав, — але мені доводиться заробляти на життя».

«Молодим у вас добре живетьсія, чи не так? Тобто завжди є шіо їсти, а для джінки в домі багато чіудових машин?».

«Багато», — відповів Фріман. Ернесто питає не просто так, подумав він, — його попросили про це запитати. І Фріман прочитав гідові цілу лекцію про американський рівень добробуту й узагалі про життя, підкреслюючи все, що може мати цінність для таких людей, як італійські аристократи, й сподіваючись на краще. Адже ніколи не знаєш, чого потребують і чого бажають інші.

Ернесто, немовби запам’ятовуючи щойно почуте, деякий час дивився, як Фріман веслує.

«Займаєтесь бізнезом?» — запитав він нарешті.

Фріман трохи подумав. «Так, щось на кшталт зв’язків із громадськістю», — викрутився він.

Ернесто вийняв з рота свій недопалок. «Вибачте, шо питаю. Скільки заробліяють у цьому бізнезі в Америці?».

Швидко підрахувавши, Фріман відповів: «Особисто я — в середньому близько ста доларів на тиждень. Це приблизно чверть мільйона лір на місяць».

Ернесто повторив суму, притримуючи свого капелюха на вітру. Очі хлопчика розширилися. Фріман сховав задоволену усмішку.

«А ваш батко?». Гід зробив паузу, вдивляючись в обличчя Фрімана.

«Що батько?» — спитав Фріман, напружившись.

«Чіим він займається?».

«Займався. Він помер. Страхуванням».

Ернесто шанобливо зняв капелюха, підставивши лису голову сонячному світлу. Далі вони мовчали аж до самого острова, й тоді Фріман, аби закріпити можливий успіх, схвальним тоном запитав, де Ернесто вивчав англійську мову.

«Скрізь», відповів той із утомленою усмішкою, і Фріман, який пильно стежив за кожною «зміною напрямку вітру», відчув, що якщо й не здобув щирого друга, то принаймні пом’якшив ворога, тож поки що все йде добре.

Вони висадилися на берег, і поки хлопчик прив’язував човен, Фріман запитав Ернесто, де сеньйорина[66]. Гід, який, схоже, вже втомився від усього цього, вказав ціпком на верхні тераси — таким широким жестом, що, здавалося, охоплював усю верхню половину розкішного острова. Фріман сподівався, що Ернесто не нав’язуватиме йому свій супровід і свою участь у зустрічі з дівчиною, але коли його погляд, не знайшовши ознак дівчини нагорі, повернувся назад, виявилося, що Ернесто з Джакоббе вже зникли. У італійців, мабуть, так прийнято, подумав Фріман.

Наказавши собі бути обережним і тактовним, він швидко рушив сходами нагору. На кожній терасі він оглядався, потім поспішав до наступної, капелюха вже тримаючи у руці. Він знайшов її, трохи поблукавши в квіткових хащах, там, де сподівався: в саду за палаццо, саму. Вона сиділа на старій кам’яній лавці біля мармурового фонтану, цівки якого вилітали з вуст глузливих ельфів і яскрилися у м’якому сонячному світлі.

Дивлячись на неї, на її миле, чітко вирізьблене й водночас м’яке своєю жіночністю обличчя, її темні мрійливі очі, її волосся, вільно зав’язане позаду її граціозної шиї, Фріман відчув, як пристрасне бажання охоплює його аж до кінчиків вкритих пухирями пальців. Вона була вдягнена в лляну блузку приглушеного червоного кольору, яка м’яко огортала її груди, та довгу вузьку чорну спідницю; на засмаглих ногах не було панчох, вузькі ступні взуті в сандалії. Поки Фріман наближався до неї, намагаючись іти повільно й рівно, вона відкинула назад пасмо волосся — таким чудовим жестом, що йому стало боляче від того, що це тривало лише мить. І хоча в цей казковий недільний вечір Фріман усвідомлював свою непохитну реальність, він не міг утриматися від думки, розмірковуючи над її швидкоплинним жестом, що й вона сама може бути так само невловимою, так само ефемерною. І цей острів теж, і він сам — незважаючи на всі прожиті дні, добрі, погані, нудні, що надто часто прокрадалися в його думки, — теж цілком може стати таким не сьогодні, так завтра. Він наближався до неї із глибоким відчуттям тлінності речей, але його переважило почуття абсолютної радості, коли вона підвелася, щоб подати йому руку.

«Ласкаво прошу», — сказала Ізабелла, зашарівшись. Вона здавалася щасливою, але, як і раніше, трохи збудженою зустріччю з ним (можливо, це було одне й те саме), й він хотів одразу обійняти її, але не наважився. Бо хоча Фріман сприймав її присутність як певне досягнення, немовби вони вже освідчилися одне одному у коханні, водночас він відчув у ній якусь ніяковість і мимоволі подумав (хоч і відганяв цю думку), що вони ще дуже далекі від кохання або принаймні наближаються до нього крізь якусь туманну таємницю. І Фріман, який часто закохувався, сказав собі: «Доки люди не стали коханцями, вони чужі одне одному».

У розмові він спочатку взяв офіційний тон: «Я вдячний за вашу люб’язну записку. Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами».

Вона повернулася у бік палаццо. «Моїх рідних зараз немає. Вони поїхали на весілля на інший острів. Показати вам трохи палац?».

Фрімана ця звістка водночас потішила й розчарувала. Зараз йому не дуже хотілося зустрічатися з її сім’єю, але якби вона його представила рідним, це був би добрий знак.

Вони трохи пройшлися садом, а потім Ізабелла взяла Фрімана за руку й підвела до важких дверей палаццо, побудованого в стилі рококо.

«Що б ви хотіли подивитися?».

Хоча Фріман вже оглядав два поверхи будівлі, бажання бути супроводжуваним нею, так близько, змусило його відповісти: «Все, що ви захочете мені показати».

Вона повела його спочатку до кімнати, де ночував Наполеон. — «Це був не сам Наполеон», — пояснила Ізабелла. «Він ночував на Ізола Белла. Тут міг ночувати його брат Жозеф, а може, Поліна з одним зі своїх коханців. Точно ніхто не знає».

«Он воно що — хитромудра вигадка!» — сказав Фріман.

«Ми часто прикидаємося, — зауважила вона. — Це бідна країна».

Вони ввійшли до головної картинної галереї, де Ізабелла звернула його увагу на Тіціана, Тінторетто, Белліні, від яких у Фрімана перехопило подих. Потім, уже в дверях кімнати, вона повернулася із ніяковою посмішкою й сказала, що більшість картин у галереї — копії.

«Копії?». Фріман був вражений.

«Так, хоча є й кілька непоганих оригіналів ломбардської школи».

«Весь Тіціан — це копії?».

«Весь».

Це трохи засмутило Фрімана. «А скульптури — теж копії?».

«Здебільшого».

У нього витягнулося обличчя.

«Щось не так?».

«Лише те, що я не зміг би відрізнити підробку від оригіналу».

«О, але ж багато копій надзвичайно гарні, — сказала Ізабелла. — Лише фахівець зміг би сказати, що це не оригінали».

«Я гадаю, мені ще треба дуже багато вчитися», — сказав Фріман.

Вона трохи стиснула його руку, і йому стало легше.

Проте гобелени, зауважила Ізабелла, коли вони у вечірніх сутінках проходили довгою залою, увішаною ними, є справжніми та цінними. Фріману вони були не дуже цікаві: довгі, від підлоги до стелі, синьо-зелені полотнини з лісовими сценами, де були зображені пустотливі олені, єдинороги та тигри, хоча на одному гобелені тигр убивав єдинорога. Ізабелла поквапилася проминути це й привела Фрімана до кімнати, де він раніше не був: там висіли гобелени з похмурими сценами з Інферно[67]. Вони зупинилися перед одним із них, із зображенням скорченого прокаженого, з голови до ніг вкритого болячками, які він марно розчісував нігтями — свербіж був його довічною карою.

«Чим він заслужив таку долю?» — поцікавився Фріман.

«Він збрехав, що вміє літати».

«І за це — в пекло?».

Вона не відповіла. Зала стала вже моторошно темною, тож вони її залишили.

З саду, що прилягав до берега, де стояв на якорі пліт, вони дивилися, як вода грає всіма кольорами. Ізабелла майже нічого не говорила про себе (вона доволі часто виглядала замисленою), а Фріман, переймаючись майбутніми складнощами, попри своє переповнене серце теж виявився досить мовчазним. Коли остаточно настала ніч і вийшов місяць, Ізабелла сказала, що на хвилинку відійде, й зникла за кущем. Коли вона з’явилася знову, перед очами Фрімана постало неймовірно приголомшливе видовище оголеної Ізабелли, але перш ніж він встиг сфокусуватися на її квіткоподібних сідницях, вона була вже у воді й пливла до плота. Після болючих роздумів — чи зможе він доплисти так далеко, чи не потоне, — Фріман, у прагненні побачити її всю зблизька (вона сиділа на плоту, підставивши свої груди місячному світлу), скинув свій одяг за кущем, де лежали її делікатні речі, й спустився кам’яними сходинками в теплу воду. Він плив незграбно, з відразою уявляючи собі, як виглядає в її очах: трохи скалічений Аполлон Бельведерський. І весь час йому ввижалося, як він потопає в цьому озері завглибшки дванадцять футів. Чи, може, вона стрибне, щоб його врятувати? Однак, не ризикнеш — не здобудеш, тож він продовжував плескати по воді й дістався плота, навіть не задихнувшись. Як завжди, його побоювання виявилися більшими, ніж підстави для них.

Проте коли він, підтягнувшись, виліз на пліт, то був прикро вражений: Ізабелли там вже не було. Він встиг побачити, як вона промайнула на березі, прудко сховавшись за кущем. Занурившись у похмурі думки, Фріман трохи перепочив і, двічі чхнувши й передчуваючи кепський нежить, стрибнув у воду й поплив назад до острова. Ізабелла, вже одягнена, чекала з рушником. Вона простягла його Фріманові, коли він піднімався сходинками, й забрала після того, як він витерся й одягнувся. Коли він вийшов з-за кущів у своєму бавовняному костюмі, вона запропонувала салямі, прошуто[68], сир, хліб і червоне вино — на великій таці, взятій на кухні. Фріман, спочатку розсерджений тим, як його продинамили на плоту, за вином розслабився й відчув освіжаючу дію купання. Комарі встигли добряче попрацювати, поки він наважився сказати, що кохає її. Ізабелла ніжно його поцілувала, а потім з’явилися Ернесто та Джакоббе й відвезли його назад до Стрези.

Вранці в понеділок Фріман не знаходив собі місця. Він прокинувся в невпинних спогадах, надзвичайно потужних, — здебільшого приємних, але також і прикрих. Вони поглинали його, він поглинав їх. Він відчував, що треба було краще скористатися кожною хвилиною, проведеною із нею, що він не сказав і половини того, що хотів, а саме — що принесе їм спільне життя, її життя з таким чоловіком, як він. А ще він шкодував, що не зміг швидко дістатися плота, його досі збуджувала думка про те, що могло статися, якби він доплив до плота раніше, ніж вона його залишила. Але спогад — це тільки спогад. Змінити вже нічого не можна, можна лише викинути з голови. З іншого боку, він був задоволений своїм несподіваним досягненням: вечором, проведеним із нею, довірливим, інтимним видовищем її гарного тіла, її поцілунком — невисловленою обіцянкою кохання. Його потяг до неї був таким сильним, що спричиняв біль. Весь день він блукав містечком, мріючи про неї і часто вдивляючись у блискучі острови на матових водах озера. Із настанням ночі Фріман був геть виснажений і пішов спати, пригнічений усім пережитим.

Дивно, розмірковував він, лежачи в ліжку й чекаючи на прихід сну, що з усіх цих проблем, що гудуть у голові, його найбільше турбує одна. Якщо Ізабелла кохає його, як йому здалося, або ж ось-ось покохає, то сила цього кохання допоможе їм долати ті труднощі, що перед ними виникатимуть. Він передбачав їх чимало — найімовірніше, з боку її родини. Але ж життя в США багато хто з італійців, включно з аристократами (бо інакше навіщо Ернесто доручили рознюхати про тамтешні умови?), вважав чудовою перспективою для своїх доньок на виданні. Зважаючи на цю додаткову перевагу, може, все якось і владнається, особливо якщо Ізабеллу, дівчину незалежну, хоч трохи ваблять зоряно-смугасті береги. Її родина поступиться перед вогнем мрії в її очах. Ні, проблемою, яка турбувала Фрімана найбільше, була його брехня — коли він сказав їй, що не є євреєм. Звісно, можна зізнатися, сказати їй, що вона познайомилася з Левіном, а не Фріманом, шукачем пригод, але це може зруйнувати все, бо цілком очевидно, що вона не хоче мати нічого спільного з євреями, інакше чому вона, щойно побачивши його, поставила таке допитливе запитання? А можна нічого не робити — хай довідається про це, коли трохи поживе в Штатах і побачить, що там бути євреєм — не злочин, що минуле людини, можна напевно сказати, там не має значення. Проте такий спосіб, в разі якщо це відкриття її надто засмутить, може пізніше призвести до взаємних обвинувачень. Був ще один вихід, над яким він часто розмірковував: змінити прізвище (він розглядав варіант «Ле Він», але віддав перевагу «Фріману») й взагалі забути, що він народився євреєм. Це не могло образити його сім’ю або спричинити перешкоди з її боку, бо він був єдиним сином у своїх покійних батьків. Двоюрідні брати та сестри жили в Толедо, в штаті Огайо, житимуть там завжди й не завдадуть клопоту. А коли він привезе Ізабеллу до Америки, то можна оминути Нью-Йорк і поїхати жити кудись на кшталт Сан-Франциско, де його ніхто не знає і ніхто «не довідається». Щоб владнати всі ці деталі та підготувати інші дрібні зміни, Фріман мав намір до укладення шлюбу раз-другий з’їздити додому; він був до цього готовий. Що ж до самого весілля, то оскільки йому доведеться одружуватися з Ізабеллою тут, аби мати змогу вивезти її з Італії, то це, напевно, має відбутися в церкві, але заради прискорення подій Фріман погоджувався і на це. Це була звичайна практика. Отже, він прийняв рішення, хоч воно й не задовольняло його до кінця. І непокоїла його не так відмова від свого єврейства (що воно йому дало, крім неприємностей, відчуття неповноцінності, сумних спогадів?), як те, що він збрехав коханій. Кохання з першого погляду — і брехня. Це було як рана на серці. Але якщо так судилося — хай так і буде.

Наступного ранку він прокинувся, охоплений всілякими сумнівами щодо своїх планів і можливостей. Коли він побачить Ізабеллу знову, не кажучи вже про одруження? («Коли?», пошепки спитав він перед тим, як сісти в човен, і вона непевно пообіцяла: «Незабаром»), Це «незабаром» виявилося до біса нескінченним. Пошта нічого не приносила, й Фріман був геть розгублений.

Може, він тішиться якоюсь безнадійною фантазією, видає бажане за дійсне? Може, він вигадав те, чого не існує: її почуття до нього, можливість майбутнього з нею? Фріман відчайдушно шукав якийсь засіб порятунку від чорної меланхолії, коли в двері постукали. «Падрона», подумав він, бо вона часто заходила за якимись дурницями, але, на його невимовну радість, це був Купідон у коротких штанцях — Джакоббе, який вручив йому знайомий конверт. Ізабелла писала, що може зустрітися з ним о другій годині на п’яцца[69], звідки йде трамвай на гору Моттароне, з вершини якої відкривається чудова панорама навколишніх озер і гір. Чи не хоче він приєднатися до неї?

Хоч Фріман і придушив вранішню тривогу, він був на місці вже о першій годині й нетерпляче палив. Його сонце зійшло, коли з’явилася вона, але поки вона наближалася до нього, він помітив, що вона майже не дивиться на нього (вдалині було видно Джакоббе, який відпливав у човні), а її обличчя нейтральне й невиразне. Спочатку це занепокоїло Фрімана, але ж зрештою вона написала йому листа, тож він припустив, що їй не так легко було втекти з острова. Треба буде протягом дня подекуди вставляти слово «збігти» й подивитися, чи воно їй до душі. Проте чим би не пояснювалася стурбованість Ізабелли, вона швидко оговталася й посміхнулася, вітаючи його. Фріман сподівався поцілувати її в губи, але вона чемно подала йому руку. Він поцілував її пальці серед білого дня (хай шпигуни доповідають татусеві), й вона сором’язливо відсмикнула руку. Вона була одягнена (це здивувало Фрімана, хоч він і оцінив її здатність опиратися тиску безглуздих умовностей) в ті самі блузку та спідницю, що були на ній у неділю. Вони сіли в трамвай разом із десятком туристів й усамітнилися на вільному сидінні спереду. Ніби у винагороду за те, що Фріман зумів це влаштувати, вона дозволила йому тримати її за руку. Він зітхнув. Трамвай, що його тягнув за собою старий електричний локомотив, повільно їхав містом і ще повільніше підіймався схилом гори. Вони їхали так близько двох годин, спостерігаючи, як озеро залишається дедалі нижче, а гори здіймаються дедалі вище. Ізабелла знову була мовчазною й замкненою, лише зрідка вказуючи на те чи інше за вікном, але Фріман вирішив, що в кожної квітки свій час цвітіння й поки що зарано щось планувати, тож був практично задоволений. Хотілося, щоб ця подорож тривала вічно, але трамвай врешті-решт зупинився, й вони пішли густо вкритою польовими квітами лукою й далі схилом до вершини гори. Туристи йшли юрбою, але верхівка гори була просторою, тож Фріман з Ізабеллою стояли на її краю фактично самі. Внизу, на зелених хвилястих долинах П’ємонта та Ломбардії, були розкидані сім озер, кожне як дзеркало — чиї долі вони віддзеркалювали? А вдалині височіло кільце приголомшливих засніжених Альп. «Ах!», прошепотів Фріман і замовк.

«Ми тут кажемо, — сказала Ізабелла, — un pezzo di paradiso caduto dal cielo[70]».

«Так воно і є». Фріман був глибоко зворушений величністю далеких Альп. Вона стала називати білі вершини — від Монте-Рози до Юнгфрау. Дивлячись на них, він відчув себе на голову вищим і здатним на подвиг, що вразить усіх.

«Ізабелла…». Фріман зібрався попросити її вийти за нього, але вона стояла на відстані від нього, із блідим обличчям. Вказуючи на сніжні вершини м’яким рухом руки, вона спитала: «Хіба не схожі ці шпилі — ці сім — на менору?».

«На що?», — чемно перепитав Фріман. Він раптом із острахом згадав, що вона бачила його голим, коли він виходив із озера, і хотів уже сказати їй, що обрізання є обов’язковою процедурою в американських лікарнях, але не наважився. Може, вона й не помітила.

«На семисвічник із білими свічками в небі», — пояснила Ізабелла.

«Так, щось на кшталт цього».

«Чи, може, ви бачите корону Діви Марії, прикрашену клейнодами?».

«Може, й корону, — невпевнено пробурмотів Фріман. — Як подивитися».

Додолу трамвай їхав швидше. Спустившись з гори, вони пішли до води. Поки вони чекали біля озера на Джакоббе з човном, Ізабелла зі схвильованим виглядом сказала Фріману, що має де в чому зізнатися. Він усе ще не відмовився від наміру зробити їй пропозицію, тож сподівався, що зараз вона нарешті скаже, що кохає його. Але вона натомість вимовила: «Моє прізвище не дель Донго. Я Ізабелла делла Сета. Дель Донго вже давно не були на цьому острові. Ми доглядаємо палац — мій батько, брат і я. Ми — бідні люди».

«Доглядаєте?». Фріман був ошелешений.

«Так».

«Ернесто — ваш батько?». Голос Фрімана зазвучав гучніше.

Вона кивнула.

«Це була його ідея — щоб ви видали себе за когось іншого?».

«Ні, моя. Він робив те, що я просила. Він хоче, щоб я поїхала до Америки, але за відповідних умов».

«Отже, ви прикидалися», — сказав Фріман із гіркотою. Він був збентежений набагато більше, ніж міг би це пояснити, — так, немовби очікував, що станеться саме це.

Вона зашарілася й відвернулася. «Я не була впевнена. Я хотіла, щоб ви залишилися, поки я не знатиму вас краще».

«Чому ж ви так і не сказали?».

«Напевно, на початку я не сприймала це серйозно. Я говорила те, що ви хотіли почути. Водночас я хотіла, щоб ви залишилися, бо думала, що з часом мені стане ясніше».

«Ясніше що?».

«Я насправді не знаю». Вона шукала його погляду, потім опустила очі.

«Я нічого не приховую», — сказав Фріман. Він хотів щось додати, але втримався.

«Цього я й боялася».

На човні приплив за сестрою Джакоббе. Вони були схожі, як дві краплини води, — два смуглявих італійських обличчя з очима, з яких дивилося середньовіччя. Ізабелла сіла в човен, і Джакоббе відштовхнувся від берега веслом. Вона помахала Фріману здалека.

Фріман повертався до свого пансіону в сум’ятті, вражений у найчутливіше місце — в свої мрії. Він думав про те, що мав помітити раніше, які поношені в неї блузка та спідниця, що мав побачити більше, ніж побачив. Саме це дратувало його найбільше. Він називав себе дурнем за вигадану ним казку: Фріман, закоханий в італійську аристократку. Він подумав, що треба перебратися звідси до Венеції чи Флоренції, але любов до неї краяла його серце, і він не міг забути, що приїхав сюди, власне, в простому сподіванні знайти дівчину, з якою варто одружитися. Якщо це бажання викликало якісь ускладнення, то це насамперед його помилка. Просидівши годину у своїй кімнаті, в нестерпній самотності, Фріман вирішив, що має здобути її, що вона не повинна вислизнути з його рук. Ну й що з того, що графиня перетворилася на доглядачку? Вона природжена королева, хоч би як її звали — дель Донго чи ще якось. Вона збрехала йому, але ж і він їй збрехав. Тож вони квити, і його сумління було спокійне. Йому здавалося, що тепер, коли все розставлено по місцях, буде легше.

Фріман побіг униз, до пристані. Сонце вже сіло, й човнярі були вдома, поглинали спагетті. Він замислився, чи не відв’язати один із човнів, а заплатити завтра, аж тут помітив, що хтось сидить на лавці. Це був Ернесто у своєму теплому зимовому капелюсі та з сигарою у роті. Він поклав руки на маківку свого ціпка, а підборіддя — на руки.

«Бажаєте чіовен?» — спитав гід досить приязним тоном.

«Ще й як. Вас послала Ізабелла?».

«Ні».

Він тут, бо вона нещаслива, здогадався Фріман, — може, плаче. Оце так батько, справжній чарівник, попри свою зовнішність! Він махне паличкою, і — ось тобі, дівчинко, твій Фріман.

«Сідайте», — сказав Ернесто.

«Грестиму я», — сказав Фріман. Він ледь не додав «татусю», але затнувся. Немовби вгадавши цей жарт, Ернесто посміхнувся, трохи сумно. Але сів на кормі, насолоджуючись поїздкою.

На середині озера, побачивши гори, що оточували його, підсвічені останніми відблисками денного світла, Фріман згадав про «менору» в Альпах. «Звідки вона взяла це слово?», замислився він і вирішив, що звідки завгодно — з книжки або картини. Але хоч би як там було, сьогодні ввечері він мусить покінчити із цією темою раз і назавжди.

Коли човен торкнувся причалу, на небі сходив блідий місяць. Ернесто прив’язав човен і дав Фріману ліхтар.

«У саду», — сказав він утомлено, вказуючи ціпком.

«Можете лягати спати». І Фріман поспішив до саду на краю озера, де коріння дерев звисало над водою сивими бородами. Ліхтар не працював, але вистачило місячного світла та власної пам’яті. Ізабелла, бережи її Бог, стояла на низькій стіні серед освітлених місяцем скульптур — оленів, тигрів і єдинорогів, поетів і художників, пастушків із дудками й грайливих пастушок — і дивилася на переливи світла на воді.

Вона була в білому — як образ майбутньої нареченої. Можливо, це й була перероблена весільна сукня — він не здивувався би, якби поношена: так заощаджували на одежі в цій бідній країні. Фріману було приємно уявляти собі, як він купуватиме їй різні модні обновки.

Вона не рухалася, стоячи до нього спиною, але він уявляв, як дихають її груди. Коли він привітався, трохи піднявши свого солом’яного капелюха, вона повернулася до нього із милою усмішкою. Він ніжно поцілував її в губи, й вона дозволила це, так само ніжно відповівши на поцілунок.

«Прощавайте», — прошепотіла Ізабелла.

«Як це „прощавайте“? — ласкаво передражнив її Фріман. — Я приїхав, щоб одружитися з вами».

Вона дивилася на нього, її очі волого блищали, а потім грянув неуникний грім: «Ви єврей?».

Навіщо брехати, подумав Фріман, вона вже і так моя. Але потім затремтів від страху втратити її в останню мить і відповів, хоча шкіру на голові наче голки кололи: «Скільки разів треба сказати “ні”, щоб це стало зрозуміло? Чому ви так наполегливо ставите ці дурні запитання?».

«Тому що я на це сподівалася».

Вона повільно розстібнула ліф сукні, що збудило Фрімана, хоч він і не зовсім розумів її наміри. На її грудях (він ледь не заплакав від їхньої краси, згадавши про попередню нагоду на них подивитися, коли він надто пізно дістався плота) Фріман із жахом побачив на м’якій, тендітній плоті татуювання — синюватий рядок нерозбірливих цифр.

«Бухенвальд, — сказала Ізабелла, — коли я була маленькою дівчинкою. Нас туди відправили фашисти. Це зробили нацисти».

Фріман застогнав, розлючений цією жорстокістю, приголомшений такою наругою.

«Я не можу вийти за вас. Ми євреї. Моє минуле важить для мене дуже багато. Я дорожу пам’яттю про те, що пережила».

«Євреї… — пробурмотів Фріман. — Ви? О господи, навіщо ж і ви приховали це від мене?».

«Я не хотіла казати вам те, що могло вам не сподобатися. Якоїсь миті мені здалося, що ви можете бути євреєм, — я сподівалася, але помилилася».

«Ізабелло!.. — вигукнув він, затинаючись. — Послухайте, я… я…». Він намацав її груди, хотів стиснути їх, цілувати чи смоктати, але вона відступила за статуї, і Фріман, марно шукаючи її в тумані, що здіймався від озера, і повторюючи її ім’я, обійняв лише осяяний місячним світлом камінь.

Сол Беллоу був одним із найпопулярніших і найвизнаніших американських прозаїків другої половини XX століття. Він народився в Лашині, передмісті Монреаля, провінція Квебек, Канада, в родині емігрантів з Росії. Коли Солу було дев’ять років, родина переїхала до Чикаго, в район парка Гумбольдта. Беллоу закінчив середню школу в Чикаго, навчався в Чиказькому університеті, Північно-Західному університеті та університеті Вісконсину. Відомий передусім як романіст (серед найкращих його романів: «Жертва» (The Victim), «Пригоди Оґі Марча» (The Adventures of Augie March), «Гендерсон, повелитель дощу[71]» (Henderson the Rain King), «Герцог[72]» (Herzog), «Планета містера Самлера» (Mr. Sammler’s Planet) і «Дар Гумбольдта[73]» (Humboldt’s Gift), але також є автором п’єси «Останній аналіз» (The Last Analysis), чотирьох збірок оповідань («Мемуари Мосбі[74]» (Mosby’s Memoirs), «Просторіка та інші оповідання» (Him with His Foot in His Mouth)), кількох новел (найвідоміша «Лови мить» (Seize the Day)) і збірок есе та спогадів (зокрема, «До Єрусалиму і назад» (То Jerusalem and Back), «Усе складається» (It All Adds Up)). Упродовж свого яскравого творчого шляху Беллоу здобув високе визнання критики, отримував творчі стипендії та нагороди: кілька стипендій Ґуґенгайма, три Національні премії США з літератури, грант від Фонду Форда, Французьку міжнародну літературну премію, Пулітцерівську премію, в 1976 році — Нобелівську премію з літератури, а в 1988 році — Національну медаль США у галузі мистецтв.

Як слід діяти, коли смерть забирає когось, та й не просто когось, а старого батька? А ви людина сучасна, чоловік років шістдесяти, котрий чимало бачив, як Вуді Зельбст, що робити? Віддати належне скорботі, тільки по-сучасному. А як то воно по-сучасному тужити за вісімдесятирічним батьком, майже осліплим, зі збільшеним серцем, рідиною в легенях, який ледь човгає, зашпортується і відгонить запахами старої людини — чи то плісняви, чи випущених газів. Так отож! Будьмо реалістами, вважав Вуді. Зважте на часи, в які живемо. Он, газети щодня про це пишуть: заручники в Адені розповіли про пілота Люфтганзи[75], який стояв на колінах і просив палестинських терористів не вбивати його, але ті застрелили його в голову. Потім їх самих убили. І все те саме — одні вкорочують життя іншим або й самим собі. Ось що можна прочитати в газетах, побачити по телевізору або почути під час вечері. Ми знаємо, що відбувається щодня деінде у світі, ніби ковтаємо в корчах усі смерті на планеті.

Вуді, бізнесмен з Південного Чикаго, мав клепку в голові. Знав багато таких слів, яких годі було чекати від укладальника плитки (офіси, вестибюлі, туалетні кімнати). За такі знання не дають наукових ступенів. Утім, Вуді провчився два роки в семінарії, готуючись стати священником. Два роки в коледжі в часи Депресії мало хто з випускників шкіл міг собі дозволити. Після цього Вуді у властивій йому енергійній, колоритній та своєрідній манері (Морріс, його стариган, також свого часу був енергійним і колоритним) вивчив багато речей, підписався на «Саєнс[76]» та інші серйозні журнали, ходив на вечірні курси з екології, кримінології та екзистенціалізму в чиказьких університетах Де Поля[77] і Північно-Західному[78]. А ще багато помандрував Японією, Мексикою та Африкою, і саме африканський досвід виявився в пригоді для жалоби. А було так: пропливаючи катером біля водоспаду Мерчисон в Уганді, він побачив, як крокодил ухопив буйволеня на березі Білого Нілу. На тропічній річці зібралися жирафи, гіпопотами і бабуїни, фламінго та інші барвисті птахи, що шугали у світлі теплого ранку, коли крокодил ухопив за ногу буйволеня, яке ступило на мілину напитися, і потягнув у вир. Буйвол і буйволиця не встигли й оком мигнути. Мале ще борсалося у воді, боролося, збивало мул. Вуді, досвідчений мандрівник, побачив це, пропливаючи повз, і йому здалося, ніби дорослі буйволи німо питали одне в одного, що сталося. Він припустив, що так вони висловлювали біль, і відчув їхнє тваринне горе. Там, на Білому Нілі Вуді здалося, ніби він повернувся у доадамові часи, і спогади про це відчуття він привіз із собою до Південного Чикаго. А ще привіз із Кампали пакет гашишу. Роблячи це, грав у рулетку з інспекторами митниці, покладаючись, вочевидь, на свою широку статуру, щире і рум’яне обличчя. Він не видавався правопорушником чи поганим хлопцем, натомість мав доброчесний вигляд. Проте любив ризикувати. Це заводило. Він кинув свій плащ на стійку митників і був готовий сказати — якби митники полізли до кишень, що це не його плащ. Але звідти він пішов з плащем, і індичка на День подяки була нафарширована гашишем. Справжня насолода. По суті, це востаннє вони святкували разом із татком, таким самим охочим до ризику чи непослуху. Вуді спробував було виростити гашиш на задньому подвір’ї з африканського насіння, та воно не зійшло. Але поза господарським приміщенням, де був припаркований його «Лінкольн континенталь», він тримав грядку коноплі. Не те щоб Вуді був зіпсований, просто не любив бути в усьому законослухняним. Ішлося про самоповагу і тільки.

Після Дня подяки татусь поступово став іти на дно, ніби в ньому відкрилася повільна проточина. Так тривало кілька років. Перебуваючи то в шпиталі, то вдома, він танув, почав забалакуватися, не міг навіть розбірливо на щось поскаржитися, за винятком тих рідких хвилин по неділях, які Вуді регулярно йому присвячував. Морріс, звичайний любитель більярду, якого оцінив навіть великий Віллі Гоппе[79], не здатний тепер був і на найпростіший удар. Хіба тільки вигадувати й уявляти химерні трибортні карамболі[80]. Галина, полька, з якою Морріс прожив понад сорок років у цивільному шлюбі, сама була такою старою, що не могла навідуватися до шпиталю. Тож це лягло на Вуді. А ще його мати, навернута до християнства, яка на своєму дев’ятому десятку постійно опинялася в лікарні, потребувала догляду. І всі вони мали діабет, плеврит, артрит, катаракту і кардіостимулятори. І хоч як турбувалися про своє тіло, саме тіло вже здавало.

А ще у Вуді були дві сестри, незаміжні, що розміняли по полтиннику, віддані християнки й дуже правильні. Вони досі жили разом із мамою в просякнутому наскрізь християнством будиночку. Що Вуді ніс цілковиту відповідальність за них, то час від часу мусив класти одну з дівчат (вони тепер постійно хворіли) до психлікарні. Ні-ні, не суворого типу. Насправді вони були приємними жінками, зі слідами колишньої вроди, але обидві бідолахи слабували на голову. І всі ці фрагменти аж ніяк не можна було об’єднати — матір з її навернутістю у християнство, сестер-фундаменталісток, татуся, який читав газету на їдиші доти, доки міг бачити літери, і Галину, добропорядну католичку. Сам Вуді, який залишив семінарію ще сорок років тому, вважав себе агностиком. Хоч таткова релігійність живилася тільки тим, про що писала газета на їдиші, він узяв із Вуді обіцянку поховати його на єврейському цвинтарі, де тепер і покоївся у гавайській сорочці, яку Вуді придбав йому під час з’їзду облицювальників у Гонолулу. Вуді не довірив опоряджати його служителям, а сам прийшов до моргу, натягнув на мертве тіло сорочку, і старий пішов під землю, виглядаючи таким собі Бен-Ґуріоном[81] у простій дерев’яній труні, що моментально зогниє. Власне, саме цього і бажав Вуді. На краю могили він зняв із себе піджак, склав його, засукав рукава, оголивши міцні, вкриті ластовинням біцепси, помахом руки зупинив маленький трактор, що стояв поруч, і почав сам працювати лопатою. Його велике обличчя, широке знизу, звужувалося догори, нагадуючи голландський будиночок. Так, закусивши від напруження верхню губу маленькими рівними зубами, він віддав свій останній синівський борг. А що був у гарній фізичній формі, то розпашівся скоріше від почуттів, а не від роботи. Після похорону пішов додому з Галиною та її сином, добропорядним поляком, як і його мати, до того ж, не безталанним — Мілош грав на органі на стадіоні під час хокейних і баскетбольних матчів, що вимагало неабиякої здібності, щоб не спровокувати публіку, — вони перехилили пару-трійку келихів і трохи розрадили стареньку. Галина була надійною опорою, за Морріса завжди горою.

Всю решту тижня Вуді був заклопотаний — тут і різні справи, і робочі питання, і сімейні обов’язки. Він жив один, так само як його дружина і його коханка, всі по окремих помешканнях. Що його дружина після п’ятнадцяти років по розлученню так і не навчилася піклуватися про себе, Вуді щоп’ятниці робив для неї закупки, наповнюючи її холодильник продуктами. Цього тижня мав ще повести її до крамниці купувати черевики. Вечори ж по п’ятницях він проводив зазвичай з Хеленою, своєю фактичною дружиною. По суботах скуповувався на тиждень, а вечори присвячував матусі та сестрам. Тож за клопотами бракувало часу копирсатися у власних почуттях, хіба що подумки відзначати: «Перший четвер у домовині»; «Перша п’ятниця, погодка на втіху»; «Перша субота; він мав би вже звикати до цього». Та мимохіть бубоніти собі під ніс: «Ох, татуню!».

Але в неділю на нього справді накотило, коли по всьому Південному Чикаго розлігся церковний передзвін, один за одним закалатали дзвони церков — української, греко-католицької, римо-католицької, грецької, російської, африканської методистської.

Свій офіс Вуді тримав у складському приміщенні, там-таки, на верхньому поверсі побудував собі квартиру, простору і зручну. Зазвичай щонеділі о сьомій ранку виходив звідти, щоб цілий день провести з татком, а тому геть забув, як багато церков розташовано навколо «Облицювальної компанії Зельбста». Він ще залишався в ліжку, коли почув церковний передзвін і відразу збагнув, яке велике у нього лихо. Це раптове відчуття глибокого горя для чоловіка шістдесяти років, практичного, здорового, розважливого і досвідченого було неприємним. А коли він опинявся в такому становищі, вважав за краще якось це подолати. Тому зважив: що я можу вдіяти? Лікувальних засобів вистачало. Підвал був заповнений ящиками шотландського віскі, польської горілки, арманьяку, мозельського, бургунського. Морозильник — біфштексами, дичиною, королівськими крабами з Аляски. Він не скупився — купував ящиками, дюжинами. Та, зрештою, коли виліз із ліжка, випив лише чашку кави. Поки нагрівався чайник, одягнув своє японське кімоно дзюдоїста і сів зібратися з думками.

Вуді зворушували справжні речі. Несучі балки були справжніми, неприховані бетонні опори багатоповерхових будинків були справжніми. Маскувати — ница справа. Він не любив підробки. Справжнім був камінь. Метал був справжнім. Ті недільні дзвони були непідробними. Вони виривалися на волю, розгойдувалися, злітали, і їхнє калатання та гудіння подіяли на нього — промили зсередини, очистили кров. Дзвін тільки запитував, не вимагаючи відповіді, міг хіба що розповісти й казав про це напрямки. А він слухав.

Дзвони й церкви стали певною часткою його життя. Зрештою, він мав у собі дещицю християнства. Народжений євреєм, він так зовні й виглядав, з якимись домішками чи то ірокеза, чи то черокі, але от його матір півстоліття тому вихрестив її зять, преподобний отець Ковнер. Ковнер вчився на рабина в Об’єднаному єврейському коледжі в Цинцинатті, але залишив коледж, щоб стати священником і заснувати місію. Саме завдяки йому Вуді й отримав часткове християнське виховання. Щодо татка, то той не шанував фундаменталістів. Казав, що євреї ходять до місії тільки заради кави, бекону, консервованих ананасів, учорашнього хліба та молочних продуктів. А коли їм доводиться заради цього слухати проповіді, то нівроку — що поробиш, на вулиці депресія, тут не до особливої принциповості, але він знав напевне, що бекон вони продають.

Адже в Євангелії чітко сказано: «…бо спасіння — від юдеїв». Діяльність преподобного підтримували заможні фундаменталісти, переважно шведи, які прагнули пришвидшити друге пришестя, вихрестивши геть усіх євреїв. Однією з головних покровителів Ковнера була місіс Скуґлунд, яка успадкувала від свого покійного чоловіка величезний молочний бізнес. На Вуді поширювалась її особлива прихильність.

Вуді минуло чотирнадцять, коли татко пішов до Галини, яка працювала в його крамниці, залишивши нестерпну дружину-християнку, свого вихрещеного сина і маленьких донечок. Одного весняного дня він підійшов до Вуді, який саме вправлявся ключкою для гольфу на задньому подвір’ї, збиваючи голівки кульбабам, й сказав: «Відтепер ти будеш головою сім’ї». Татко був у вихідному костюмі, надто теплому для тієї погоди, й коли зняв свій фетровий капелюх, то під ним виявився глибокий червоний слід і краплі поту, що вкрили його череп, причому крапель було більше, ніж волосся. «Я з’їжджаю звідси, — сказав він. Татко хвилювався, але поклав собі піти геть — остаточно. — Це безглуздо. Таке життя не для мене». Думаючи про те, яке життя було б таткові до смаку, його вільне життя, Вуді міг уявити його в більярдній, за грою в кості під естакадою надземної залізниці чи за покером на верхньому поверсі ресторану «Брауна і Коппеля». «Тепер головою сім’ї станеш ти, — сказав татко. — Не бійся. Я вам усім поклав допомогу. Я щойно з відділення з питань допомоги на Вабансіа-авеню. — От чому на ньому такий костюм і капелюх. — Вони відрядять соціального працівника». А тоді докинув: «Тобі доведеться позичити мені гроші на бензин — ті, що заощадив, підносячи ключки».

Розуміючи, що без його допомоги татко не зможе поїхати, Вуді віддав йому все, що заробив у заміському клубі «Сансет Ридж» у селищі Віннетка. Татко вважав, що вчить сина жити, а урок життя вартував набагато більше якихось доларів, і щоразу, коли він пошивав сина в дурні, надавав своєму рум’яному обличчю з гачкуватим носом виразу первосвященика. Діти, що набиралися мудрості з фільмів, прозвали його Ричардом Діксом[82]. Пізніше, коли з’явилися перші серії коміксів, дали йому ім’я Діка Трейсі[83].

Тепер, слухаючи калатання дзвонів, Вуді збагнув, що сам оплатив власне сирітство. Ха-ха! От чудасія, а особливо цей татків підхід: «Я тебе навчу, як довіряти батькові». Так він демонстрував переваги справжнього життя й вільних інстинктів перед релігією та лицемірством. Але передусім показував, що не можна, соромно бути дурнем. Татко точив зуб на преподобного доктора Ковнера не тому, що той був відступником (це татка обходило найменше), не тому, що християнська місія була простою оборудкою (тут татко визнавав, що сам преподобний був людиною чесною), а тому, що доктор Ковнер поводився як дурень, патякав як дурень, а чинив, ніби той шахраюватий скрипаль. Струшував чубом, як той Паганіні (це вже Вуді додав, бо татко й чутки не чував про Паганіні). Ото ще духовний лідер, який навертає єврейських жінок у віру тим, що завойовує їхні серця. «Він збуджує усіх цих бабів, — казав татко. — Сам навіть не тямить, можу побитися об заклад, не розуміє, чим їх він бере».

Ковнер, зі свого боку, також попереджав Вуді: «Твій батько — небезпечна людина. Звичайно, ти його люби, мусиш його любити й пробачати, Вудро, але ти вже достатньо великий, щоб розуміти, він веде гріховне життя».

Йшлося про дрібниці: таткові гріхи були чистим хлоп’яцтвом, і, вочевидь, саме тому справили таке глибоке враження на малого. І на його матір. Невже дружини як ті діти, чи що? Мати часто казала: «Сподіваюсь, ти молишся за цю тварюку. Глянь-но, до чого він нас довів. Отож молись, але не зустрічайся з ним». Та малий постійно бачився з татком. Вудро жив подвійним життям: духовним і нечестивим. Тому Ісуса Христа він сприймав як особистого спасителя. Тітка Ребека цим скористалася. І примусила його працювати. Під її, тітки Ребеки, началом. Він замінював двірника у місії та в будинку для ночівлі. Взимку мусив завантажувати вугіллям котел, і часом там-таки в котельній влаштовувався на ніч на більярдному столі. Тоді зламував замок комірчини, тягав звідти консервовані ананаси й відрізав складаним ножиком шматочки шинки. Напихався сирою шинкою. Був дебелим і постійно хотів їсти.

І от тепер, сьорбаючи каву «Мелітта», спитав себе подумки, чи справді відчував такий гострий голод. Ні, просто любив поводитися зухвало. Витягаючи ножик і стаючи на ящик, щоб дотягтися до бекону, протестував у такий спосіб проти тітки Ребеки Ковнер. Вона не знала і не могла довести, що Вуді, такий щирий, здоровий, позитивний хлопчик, який дивився прямо в очі, був ще й крадієм. А він ним таки був. І коли тітка дивилася на нього, він знав, що вона бачить у ньому його батька. В його гачкуватім носі, у погляді, в міцній статурі, в квітучому обличчі їй бачився той безпутний дикун Морріс.

Морріс, до слова, виріс на вулицях Ліверпуля. Мати Вуді та його сестра народилися в Англії. Польська родина Морріса покинула його в Ліверпулі по дорозі в Америку, оскільки в нього почалося інфекційне запалення очей, і їх усіх через це могли повернути додому з Елліс-Айленду. На якийсь час вони затрималися в Англії, але його очі так само сльозилися, і вони його просто позбулися. Змилися, а він мусив сам собі давати раду в Ліверпулі в дванадцять років. Мати походила з поряднішої родини. Татко, який ночував у льосі їхнього будинку, закохався в неї. У шістнадцять, під час страйку моряків, він найнявся кочегаром на судно і лопатою відпрацював свою подорож через Атлантику, щоб зіскочити з корабля в Брукліні. Він став американцем, хоч Америка про це ніколи не дізналася. Він голосував без документів, кермував без водійських прав, не сплачував податки, порушував усе, що можна. Коні, карти, більярд, жінки — такі, в порядку зростання, були його життєві інтереси. Чи він когось любив (за такої зайнятості)? Так, кохав Галину. Любив свого сина. Хоч мати дотепер вважала, що її він кохав найбільше й завжди хотів повернутися до неї. А тому й поводилася як королева, нагадуючи своїми пухкими ручками та зів’ялим обличчям королеву Вікторію. «Дівчатам наказано не пускати його на поріг», — казала вона. Справжнісінька тобі володарка Індії.

Сколочена дзвонами душа Вудро металася того недільного ранку будинком і навколо нього, відлітала в минуле, поверталася назад, на верхній поверх сховища, де він облаштував з такою винахідливістю своє помешкання — дзвін то наближався, то віддалявся, гучне металеве калатання розходилося колом, доки не охопило все Південне Чикаго середини осені, сталеплавильне, нафтопереробне, енергогенеруюче, з усіма його хорватами, українцями, греками, поляками та поважними чорношкірими, які прямували до своїх церков слухати месу чи співати псалми.

Вуді й сам непогано співав псалми. Досі пам’ятав слова. А ще був живим доказом. Тітка Ребека часто посилала його до церкви, повній скандинавів та інших уродженців тих країв, щоб він вставав і розповідав, як він, єврейський хлопчина, прийняв Ісуса Христа. За це платила йому п’ятдесят центів. Включала це у видатки, будучи бухгалтером, головним фінансистом і керівником місії. Преподобний доктор і гадки не мав про цю оборудку. Сам він вносив у місію пристрасну віру. І в цьому був щирим, а ще був блискучим проповідником. А що ж Вуді? Він також відчував пристрасну віру. Його тягнуло до преподобного доктора. Преподобний навчив його бачити високе, відкрив йому духовне життя. А поза цією духовністю всю решту життя складав Чикаго — чиказькі звичаї, які видавалися такою мірою природними, що нікому й на думку не спадало піддавати їх сумніву. Так, скажімо, у 1933 році (як давним-давно це було!) на Всесвітній виставці «Століття прогресу», коли Вуді у гостроверхому солом’яному капелюху, удаючи перевізника-рикшу, тягнув візок, підстрибуючи на своїх міцних і налитих ногах, а здоровезні червонопикі фермери — його захмелілі пасажири — реготали й вимагали везти їх до жінок, він, хоч і поступив щойно до семінарії, не бачив нічого поганого в тому, щоб займатися звідництвом — дівчата ж бо також просили його посприяти їм у їхній справі — і отримувати чайові від обох сторін. Він обіймався у Грант-парку з тілистою дівицею, яка постійно поспішала додому годувати немовля. Вони сідали рядком у трамвай до Вест-сайду, і вона, стискаючи його натруджене стегно рикши, пахнула молоком, що зволожувало їй блузку. Трамвай їхав по Рузвельт-роуд. Вони заходили до квартири, де вона мешкала з матір’ю, жодних чоловіків там він не пригадує. А от що пам’ятає, так це міцний запах молока. Наступного ранку, не вбачаючи в цьому протиріччя, він учив Новий Заповіт грецькою: «І світло в темряві світить, — to fos en te skotia fainei — і темрява не огорнула його».

Увесь той час, поки він гарцював запряженим на ярмарку, його переслідувала одна думка, що не мала нічого спільного з тими хтивими здорованями, які шукали розваг у місті, і полягала вона в тому, що метою, задумом, прагненням, Божим промислом (він не зміг би пояснити, чому саме так думав, бо все свідчило про протилежне) було те, що цей світ мав би стати світом любові, вилікуватися, зрештою, і сповнитися любові. Він не наважився б нікому відкритися, бо сам бачив, як це нерозумно і як нерозумно виглядає. Тим не менш, саме такі почуття його охоплювали. І, водночас, мала рацію тітка Ребека, коли казала йому наодинці, схиляючись до його вуха: «Ну ти й малий крутій, викапаний батько».

І певні підтвердження цьому таки були чи, власне, те, що вважала підтвердженням неврівноважена тітка Ребека. Хоч Вуді швидко дорослішав — хіба хочеш, мусиш, — та чи можна очікувати від сімнадцятирічного парубка, задавався він запитанням, збагнути думки та почуття немолодої жінки, в якої ще й видалили груди. Морріс розповів йому, що таке трапляється тільки з жінками, позбавленими уваги, і це такий собі перший знак. Якщо, сказав Морріс, цицьки не пестять і не цілують, вони від обурення хворіють на рак. Розпач плоті. Вуді це видалося правдивим. Коли він спробував прикласти цю теорію до преподобного доктора, вона спрацювала — годі вже уявити, щоб преподобний віддавав належне грудям тітки Ребеки! Теорія Морріса виробила у Вуді звичку перебігати очима з грудей жінок на чоловіків, а з чоловіків знову на груди їхніх дружин, що він робив і досі. Рідко який розумник позбувається штампу сексуальних теорій, почутих від батька, а Вуді до таких не належав. І сам про це знав. Тож зі шкіри пнувся, щоб віддавати жінкам належне в цьому плані. Природа ж бо вимагала. Вони з татком були людьми простими, недалекими, та навіть такі бовдури не позбавлені ознак чутливості.

Преподобний доктор повчав, Ребека повчала, з Еванстона повчала заможна місіс Скоґлунд, повчала мати. Навіть татко ліз «на трибуну». Геть усі взялися повчати. По всій Дивіжн-стрит, майже під кожним ліхтарем просторікували промовці: анархісти, соціалісти, сталіністи, прихильники єдиного податку, сіоністи, толстовці, вегетаріанці, християнські проповідники-фундаменталісти — не злічити. Скарги, надії, шляхи спасіння, протести — тут було все. Як так сталося, що акумульовані нарікання всіх часів, пересаджені до Америки, розквітли буйним цвітом?

А ця чудова іммігрантка зі Швеції Оасі (або Осі, як вимовляли її близькі), що була кухаркою у Скоґлундів, вийшла заміж за їхнього старшого сина і, ставши багатою святобливою вдовою, підтримувала преподобного доктора. В молодості вона, вочевидь, нагадувала хористку з оперети й укладала волосся в хитромудре плетиво на голові, секрет якого жінки давно втратили. Осі взяла Вуді під свою особисту опіку й оплачувала його навчання в семінарії. А татко казав… Утім, цієї неділі, такої спокійної, коли змовкли дзвони, цієї оксамитової осінньої днини, коли трава ще була ніжна, густа і шовковисто-зелена перед першою памороззю, коли кров у легенях почервоніла більше, ніж улітку, і поколювала від кисню, ніби в організмі бракувало заліза, що його він отримував з кожним ковтком прохолодного повітря… татко вже покоївся на глибині шість футів під землею і не міг більше відчути це блаженне поколювання. Завершальний подзвін ще розгойдував прозоре повітря.

На вихідні порожнеча десятиліть поверталася на сховище і заповзала під двері помешкання Вуді. По неділях тут було порожньо, як у церквах по буднях. Щоранку в робочі дні, перш ніж вантажівки й працівники починали роботу, Вуді пробігав п’ять миль у своєму адідасівському костюмі. Але не цієї неділі, за звичкою присвяченої таткові. Хоч як кортіло вийти зовні й подолати бігом скорботу. Цього ранку Вуді як ніколи гостро відчув самотність. Я і світ, світ і я — мучився він думкою. У тому розумінні, що завжди вдавалося чимось відгородитися — дорученням, гостинами, малюванням картини (він був художником-аматором), масажем, обідом, — ніби своєрідним щитом, від гнітючої самотності, якою був наповнений світ. Якби не татко! Минулого вівторка Вуді довелося лягти до татка в шпитальне ліжко, бо той затято витягав голки з вен, які сестри втикали йому знову. От тоді Вуді, на їхній подив, заліз до татка в ліжко і стис старого, який пручався, у своїх обіймах. «Ну-ну, Моррісе, спокійно». Але татко так само тягнувся немічними руками до шлангів крапельниці.

Коли дзвони змовкли, Вуді й не помітив, як велике озеро спокою розлилося по його володіннях — сховищу облицювальних плиток Зельбста. Не помітив, бо його зір і слух полонив старезний червоний чиказький трамвай, один із тих, що нагадували кольором бичка на різниці. Трамваї цього типу вийшли з обігу ще до Перл-Гарбора — неповороткі, пузаті, з жорсткими ротанговими сидіннями для пасажирів, що сиділи, й мідними поручнями для тих, що стояли. Як правило, вони зупинялися кожну чверть милі та рухалися перевальцем. Від них відгонило то карболкою, то озоном, а коли вмикали повітряний компресор для гальмування, їх трусило. Кондуктор знай собі смикав за вузлуватий сигнальний шнурок, а вагоновод стукав несамовито підбором по шляпці ножного дзвінка.

Вуді впізнав себе, коли вони їхали з батьком у завірюху трамваєм по Вестерн-авеню, обидва в кожухах, руки й обличчя почервоніли, сніг завівало з задньої площадки, коли відчинялися двері, й він залишався лежати між поздовжні рейок підлоги. Не танув, бо у вагоні було зовсім не тепло. Трамвайна лінія по Вестерн-авеню найдовша у світі, казали балакуни, ніби було чим вихвалятися. Уздовж всієї двадцятитримильної лінії, прокладеної креслярем за допомогою рейсшини, тяглися заводи, сховища, механічні майстерні, стоянки потриманих автівок, тролейбусні парки, заправки, поховальні бюро, шестиповерхівки, господарські споруди, звалища — від прерій на півдні аж до Еванстона на півночі. Вудро з батьком прямували на північ, до Говард-стрит в Еванстоні, а там ще далі — до місіс Скуґлунд. Від кінцевої зупинки їм треба було пройти пішки кварталів п’ять. Навіщо вони їхали? Дістати грошей для татка. Так, татко таки укоськав його поїхати. Якби мати й тітка Ребека дізналися про це, лютували б, і Вуді цього боявся, але не міг опиратися таткові.

Морріс прийшов до нього і сказав:

«Сину, у мене кепські справи. Така халепа».

«Яка халепа, тату?»

«Галина потягла гроші у свого чоловіка для мене і мусить їх повернути, перш ніж старий Буяк похопиться. Інакше він її приб’є».

«Навіщо вона це зробила?»

«Синку, знаєш, як ці букмекери повертають борги? Відряджають горлоріза. Вони мені просто голову проломлять».

«Татку! Ти ж-бо знаєш, я не можу повести тебе до місіс Скуґлунд».

«Чому, скажи? Хіба ти не мій син? А ця стара хоче тебе всиновити. То чи не маю я права щось отримати для себе? Я ж не якийсь дядько з вулиці. А як бути Галині? Вона за мене життям ризикує, а моєму сину байдуже».

«Та ну, Буяк її не чіпатиме».

«Вуді, він затовче її на смерть».

Буяк? Темно-сіре обличчя кольору робочого спецодягу, коротконогий, уся сила якого трималася в міцних руках слюсаря-інструментальника та почорнілих пальцях, пригнічений — таким був Буяк. Але, за словами татка, в ньому ховалося шаленство, в його вузькій грудній клітині, ніби в бесемерівському конверторі, клекотіла лють. Вуді такого в ньому не помічав. Буяк уникав неприємностей. І як на те пішло, радше боявся, що Морріс із Галиною згуртуються проти нього і з гарчанням вкоротять йому життя. Проте татко аж ніяк не був відчайдушним зарізякою. Та й Галина була спокійною, поміркованою жінкою. Буяк тримав свої збереження в підвалі (банки навколо один за одним лускали). Тож найгірше, що вони могли зробити, це позичити в нього трохи грошей з наміром пізніше їх повернути. Буяк, як помітив Вуді, намагався триматися розумно. Змирився зі своїм горем. Вимагав від Галини мізер: щоб готувала, прибирала в хаті й виказувала повагу. Але крадіжку Буяк не пробачив би, гроші то зовсім інше, що мало особливе значення. Коли вони поцупили його заначку, він міг удатися до дій з поваги до ролі грошей, до себе — із самоповаги. Втім, Вуді не був упевнений, що татко все це не вигадав: букмекерів, горлоріза, крадіжку. З нього б сталося, і треба бути дурнем, щоб у це просто повірити.

Морріс знав, що мати й тітка Ребека розповіли місіс Скуґлунд, який він був негідник. Змалювали його їй чисто плакатними фарбами — гріхи багряними, душу чорними, пекельне полум’я, в якому йому горіти, червоними: гравець, палій, пияк, поганий сім’янин, гультяй, безбожник. Отож, татко надумав підчалити до неї. А це було небезпечно для всіх. Молочне господарство Скуґлундів покривало експлуатаційні видатки преподобного доктора. Вдова оплачувала навчання Вуді в семінарії, купувала сукні для його маленьких сестер.

І от тепер Вуді, шістдесятилітнього, кремезного і крупного — таке собі втілення перемоги американського матеріалізму, — що потопав у своєму фотелі, шкіра на бильцях якого здавалася йому на дотик ніжнішою за жіночу, дивували і в глибині душі хвилювали якісь забуті спогади, що ясно спалахували в пам’яті, болем і здивуванням відлунювали в серці (як вони туди потрапили?). Від напруженої думки глибока зморшка пролягла між очима, ніби стримуючи напруження від головного болю. Чому він тоді не зупинив татка? Чому погодився зустрітися з ним того дня в темному закапелку більярдної?

«Але що ти скажеш місіс Скуґлунд?».

«Старушенції? Не переймайся, у мене є багато що їй сказати, і все це чистісінька правда. Хіба я не хочу врятувати свою хімчистку? Хіба наступного тижня не прийде судовий виконавець описувати обладнання?».

Татко репетирував свій виступ у трамваї, що їхав по Вестерн-авеню. Він розраховував на здоровий і свіжий вигляд Вуді. Хлопець такої щирої зовнішності міг прислужитися якнайкраще для шахрайства.

Цікаво, чи в Чикаго досі трапляються такі заметілі, як колись? Ніби тепер вони послабшали. Раніше завірюхи прилітали прямо з Онтаріо, з Арктики, і протягом дня насипали з півтора метра снігу. Тоді з депо виїздили проіржавілі зелені платформи, озброєні з обох боків щітками, що оберталися, чистити колії. А за ними — квартал за кварталом — тяглися вервечкою чи чекали на рух десять-дванадцять трамваїв.

Біля брами Риверв’ю-парку вони затрималися надовго; всі атракціони на зиму були зачинені, позабивані — колесо огляду, гойдалки, російські гірки, каруселі — вся та розважальна машинерія, складена механіками та електриками, такими як майстер-інструментальник Буяк, що зналися на механізмах. Хуртовина за брамою парку розійшлась не на жарт — вдивляйся не вдивляйся, нічого не розрізнити, хіба що світло кількох лампочок, що вгадувалися за парканом. Коли Вуді протер запотілу шибу, побачив самий лише сніг, який щільно забив захисну сітку за вікном. А вгорі, якщо підвести очі, було видно тільки вихори вітру, що мчали низько над землею з півночі. Попереду сиділи два чорні розвізники вугілля, обидва в шкіряних Ліндберґових[84] авіаційних шоломах, сиділи, затиснувши між ногами лопати — поверталися з роботи. Від них відгонило потом, мішковиною і вугіллям. З-під тлустого чорного пороху, що огортав їх, виблискували тільки очі й зуби.

Пасажирів у трамваї було небагато. В такий день мало кому кортіло висувати носа на вулицю. Краще сидіти вдома, гріти ноги біля грубки й щулитись від могутності зовнішніх і внутрішніх сил. Тільки людина, яку вабив певний зиск, як татка, могла наважитися вийти в таку негоду. Зухвалість сунутися в дику хурделицю, як ця, наснажувалась планом «зрубати» п’ятдесят баксів. П’ятдесят колів! У 1933 році це були реальні гроші.

«Ця жінка поклала на тебе око», — сказав татко.

«Вона просто добра і піклується про всіх нас».

«Невідомо, що в неї на думці. Ти дужий хлопчина. Та вже й не хлопчина зовсім».

«Вона релігійна. Дуже віруюча».

«Дякувати Богу, що в тебе є я, а не тільки матір. Їй, Ребеці та Ковнеру не вдасться забити тобі голову своєю маячнею. Я знаю, твоя мати хоче викреслити мене з твого життя. Якщо я не втручусь, ти так і не збагнеш, що таке життя. Бо що вони знають, ці безмозкі християни».

«Так, татку».

«Дівчаткам я допомогти не зможу. Вони надто малі. Мені їх шкода, але нічого не вдієш. А от ти, то інша справа».

Він хотів зробити з нього американця, такого як він сам.

Вони спинилися посеред хуртовини, трамвай бичачого кольору чекав, поки поставлять на місце черевик струмознімача, зірваного шаленим вітром, який гуркотів, свистів, вибухав. На Говард-стрит їм ще треба було простувати крізь хуртовину на північ.

«Ти говоритимеш першим», — визначив татко.

У Вуді були здібності комівояжера, вуличного закликаль-ника. Він це відчував, коли підводився у церкві, де збиралося п’ять-шість десятків людей, щоб освідчитися. І хоч тітка Ребека його за це винагороджувала, він сам зворушувався, коли говорив про віру. Але й траплялося так, що його раптом відвертало, поки він розводився про релігію, і він не міг нічого з собою вдіяти. За таких обставин його рятувала тільки щира вдача. Як той торговець, він використовував вираз обличчя, голос — одне слово, свою щиру вдачу. Аж поки очі його починали сходитися одне до одного. І в цьому зближенні очей крилося внутрішнє напруження від лицемірства. Крива міна на обличчі загрожувала його виказати. Тож він зі шкіри пнувся, щоб виглядати щиро. А що терпіти не міг цинізму, схилявся до бешкетництва. А це було вже татковою цариною. Татко йшов напролом крізь перешкоди, ритвина за ритвиною, і ставав із ним пліч-о-пліч, гачконосий і вилицюватий. Щирість чи нещирість — це не про татка. Він був як той герой пісні: «чого бажав, того і досягав». Татко був тілесним, з нормальним травленням, кровообігом, сексуальністю. У хвилини розсудливості міг говорити про необхідність мити пахви та промежину, витирати насухо ноги, готувати теплу вечерю, розповідати про печені боби та смажену цибулю, гру в покер чи про якусь конячку з п’ятого заїзду перегонів в Арлінґтоні. Татко був простий, як одвірок. Саме тому з ним можна було відпочити від релігії, парадоксів і різних інших дурниць. А от мати вважала себе духовною, хоч Вуді знав, що вона себе дурить. Ну, так, вона з незмінним своїм британським акцентом говорила з Богом чи про Бога: дякувати Богу, хвала Богу, слава Богу. Але була при цьому огрядною, практичною і приземленою жінкою, зі своїми простими буденними обов’язками, як-то нагодувати дівчат, захистити їх, виховати у цноті. І ці дві огорнуті турботою голубки з роками настільки роз’їлися, роздалися в стегнах і сідницях, що кумедно дрібними мали хіба що макітри. З краплею розуму. Миловидні, але дурноголові — Паула радісна дурочка, а Джоанна пригнічена, з нападами.

«Я все зроблю для тебе, татку, але і ти пообіцяй, що не посадиш мене на лід перед місіс Скуґлунд».

«Ти про те, що я погано розмовляю англійською? Соромишся? За мій жидівський акцент?».

«Облиш. У Ковнера акцент ще гірший, а їй байдуже».

«Та хто, в біса, вони такі, ці виродки, щоб чванитися переді мною? Ти вже майже доросла людина, і твій тато вправі очікувати на допомогу від тебе. Твій тато у скруті. І ти ведеш його до неї, бо в неї добре серце, і в тебе більше немає, до кого звернутися».

«У мене є ти, татку».

Два вугільники вийшли на Девон-авеню. Один був у жіночому пальті. В ті роки багато чоловіків носили жіночий, а жінки чоловічий одяг — вибирати не було з чого. Хутряний комір, вкритий сажею, від вологості настовбурчився голками. Важко тягнучи за собою лопати, вони зійшли з передньої площадки. Трамвай, і так нешвидкий, рушив ще повільніше. Кінцевої зупинки вони дісталися вже по четвертій, коли сіре надвечір’я бралося на темряву, а сніг валив і кружляв під вуличними ліхтарями. Вздовж усієї Говард-стрит стояли покинуті автівки. Позаймали навіть тротуари. Вуді прокладав дорогу до Еванстона, татко йшов слідом, вони рухалися посеред вулиці борознами від коліс вантажівок. Чотири квартали боролися з вітром, а тоді Вуді рушив через замети до засипаного снігом особняка, де їм довелося удвох штовхати чавунні ворота, геть заметені зсередини. У цьому величному будинку на двадцять, якщо не більше, кімнат проживали лише місіс Скуґлунд зі своєю служницею Юрдіс, також дуже побожною.

Поки Вуді з татком, то потіючи, то хапаючи дрижаки, змітали мокрий сніг з комірів кожухів, а татко витирав густі брови кінчиком свого шарфу, дзеленькнули ланцюжки, і Юрдіс, повернувши дерев’яний засув, відкрила віконечко у скляних зовнішніх дверях. Вуді прозвав її «ні-з-очей-ні-з-плечей». Тепер уже й не зустрінеш таких жінок, що не чепуряться. А вона вийшла, ніби з ліжка, така як є.

«Хто там і що треба?» — спитала вона.

«Це Вудро Зельбст. Юрдіс? Це Вуді».

«Вас не чекали».

«Так, але ми прийшли».

«Що вам треба?».

«Ми прийшли, щоб побачитися з місіс Скуґлунд».

«А навіщо ви хочете з нею побачитися?».

«Просто скажіть їй, що ми тут».

«Я мушу сказати, чому ви прийшли сюди без дзвінка».

«То скажіть, що прийшли Вуді з батьком. Хіба ми б прийшли сюди в таку негоду без важливої на то причини?».

Зрозуміла обережність жінок, які живуть самотньо. До того ж, поважних, старомодних жінок. Тепер такої поважності в еванстонських будинках, з великими верандами й довгими двориками, не зустрінеш, коли служниці на кшталт Юрдіс носили на поясі ключі від буфетних, усіх комірчин, платтяних шаф, аж до останньої скрині в погребі. А ще, в Еванстоні, осередку єпископальної церкви, християнської науки та товариства жіночої тверезості, торговельні агенти не сміли дзвонити в парадні двері. Лише запрошені гості. А тут, пройшовши крізь хуртовину десять миль, з’являються раптом два волоцюги з Вест-Сайду. Вламуються до будинку, де поважна шведська іммігрантка, колись кухарка, а тепер удова-благодійниця, мріяла собі, оточена снігами, поки закоцюблі гілки бузку стукали у вікна з подвійними шибами, про новий Єрусалим, Друге пришестя, Воскресіння і Страшний суд. Але щоб пришвидшити Друге пришестя і все те інше, треба було достукатись до сердець і цих хитрих волоцюг, що припхалися сюди в хурделицю.

Ясна річ, їх впустили.

Тільки тоді, коли тепло розлилося по їхніх захищених шарфами підборіддях, татко з Вуді раптом відчули, що то була за хуртовина — щоки задубіли від холоду. Виснажені, пожадливі, стікаючи водою, вони стояли у передпокої — справжній залі, з різьбленими стояками сходового поруччя та великим вікном із вітражем угорі. Там зображено Ісуса з самаритянкою. Повітря здавалося по-ґойськи спертим. Будучи з татком, Вуді ставав більш чутливим у єврейському сприйнятті навколишнього світу. Хоч таткова єврейськість обмежувалась тим, що він міг читати газети тільки на їдиш. Татко жив з полькою Галиною, мати — з Ісусом Христом, а Вуді жер сирими шматочки бекону. А втім, часом у ньому спалахував єврейський пломінь.

Місіс Скуґлунд була взірцевою чепурухою — нігті, біла шия, вуха, — тож таткові сексуальні натяки, що їх він закидав Вуді, не досягали мети, вона виглядала такою чистою, що нагадувала Вуді водоспад, дорідний і величний, як і вона. У неї були чималенькі груди. Вони полонили уяву Вуді. Він думав, що вона якнайтугіше стягує перса. Але якось вона підняла відразу обидві руки, щоб відчинити вікно, і її груди повністю вималювалися перед його очима — ні, такі не стягнеш. Її волосся, світле-пресвітле, нагадувало волокна рафії, які вони вимочували, перш ніж плести кошики на уроках праці. Татко, коли скинув кожух, виявився в кількох камізельках, без піджака. Через свої верткі очі виглядав шахраювато. Зрештою, чесно виглядати не вдавалося майже нікому із Зельбстів, з їхніми гачкуватими носами та широкими й ніби щирими обличчями. Все в них свідчило про спритність. Вуді часто намагався збагнути — чому. Чи це такі м’язи обличчя, чи вся справа в щелепах — кутах нижньої щелепи? Або це нахил ловця в їхніх душах. Дівчата прозвали татка Діком Трейсі, але Дік Трейсі був гарним хлопцем. Та й чи міг татко справді когось круг пальця обкрутити? Хоч, зрештою, так, така можливість існувала. Адже саме через татків хитруватий вигляд чутлива людина могла відчути докори сумління, що несправедливо його звинувачує або неналежно оцінює. І, дивись, дехто й поступався. Отут татко їх і злапував. Їх то так, але не Юрдіс. Вона б виштовхала татка на вулицю, хоч би яка там вирувала хурделиця. Юрдіс була побожною, але аж ніяк не простосердною. Недаремно ж стала управителькою і сорок років пропрацювала в Чикаго.

Місіс Скуґлунд, Оасі (Осі), провела відвідувачів до вітальні. Ця найбільша в будинку кімната вимагала додаткового опалення. Через стелю заввишки в понад чотири з половиною метри та великі вікна Юрдіс тут мусила постійно топити грубу. Одну з тих вишуканих кабінетних грубок з нікельованою короною чи митрою — коли її відсунути вбік, тоді автоматично підіймалася завіса чавунних дверцят. Ті дверцята, як і в кожній грубі, були вкриті сажею та іржею. В отвір насипали вугілля з відерця, антрацитові кульки гуркотіли, падаючи в топку. Це створювало ніби вогняний торт чи купол, який можна було побачити крізь слюдяні віконця. Красива кімната, на три чверті обшита деревом. Грубка, сполучена з димоходом мармурового каміна, паркетна підлога, аксмінстерські килими, меблі зі стьобаною вікторіанською оббивкою журавлиного кольору, сервант з китайською етажеркою всередині, облицьованою дзеркалами, де зберігалися срібні глечики — призи, здобуті коровами Скуґлундів, кумедні щипці для цукру, кришталеві дзбаники та келихи. Лежали Біблії, висіли картини Ісуса і Святої землі, й тримався той ледь відчутний неєврейський душок, ніби все промили слабким розчином оцту.

«Місіс Скуґлунд, я привів до вас свого тата. Схоже, ви з ним незнайомі».

«Так, це я, шановна пані. Зельбст».

Татко стояв перед нею невисокий, але впевнений, у своїх камізельках, черевом уперед — живіт у нього був не обвислий, а міцний. Він і чоловіком був саме такого міцного типу. Нікого не боявся. Не жив прошеним хлібом. Ні перед ким не плазував. Уже цим своїм «шановна пані» показав їй, що він незалежний і не в тім’я битий. Дав зрозуміти, що вміє поводитися з жінками. Струнка місіс Скуґлунд, з укладеним плетивом кіс на голові, розміняла шостий десяток і була років на вісім-десять старшою за татка.

«Я попросив сина привести мене до вас, бо знаю, як багато ви робите для хлопця. Тому повинні знати не лише його матір, а й батька».

«Місіс Скуґлунд, мій тато потрапив у тісний кут, а я не знаю, до кого ще можна звернутися по допомогу, крім вас».

Саме це таткові було й потрібно. Він став до слова і розповів удові про свою хімчистку і прострочені платежі, описане обладнання і судового пристава, про те, що з ним станеться.

«Я маленька людина, — сказав він, — що намагається якось перебувати.

«Ви не допомагаєте своїм дітям, — зауважила місіс Скуґлунд».

«Еге ж, — притакнула Юрдіс».

«Так ні з чого. Якби я мав щось, хіба б не допоміг дітям? Он, скрізь по місту черги за хлібом, за супом. Я ж бо не один такий. Всім, що маю, ділюсь. Віддаю дітям. Поганий батько? Невже б мій син привів поганого батька? Він любить свого тата, довіряє татові, знає, що його тато добрий. Та щойно в мене щось налагоджується, мене знищують. Зараз у мене ніби маленький, але хороший бізнес, і я б не хотів його втрачати. У мене працюють три людини, отримують платню, і якщо справа лусне, також опиняться на вулиці. Шановна пані, я можу дати розписку, і за два місяці гроші поверну. Я людина проста, але працьовита, мені можна довіряти».

Коли татко сказав «довіряти», Вуді аж здригнувся. Так ніби звідусіль вибухнули маршем труби оркестру Джона Сузи[85], щоб усіх попередити: «Брехло! Це — брехун!». Однак місіс Скуґлунд, з думками про божественне, була десь далеко. І нічого не почула. Хоч усі в цій частині світу, за винятком хіба дурноголових, жили практично і розмовляли навіть з ближніми тільки на практичні теми, місіс Скуґлунд, з усіма її статками, була ніби не від світу цього, принаймні на дві третини.

«Дайте мені можливість показати себе, — сказав татко, — і побачите, що я зроблю для своїх дітей».

Тут місіс Скуґлунд завагалась, а тоді сказала, що має піднятися нагору до своєї кімнати, помолитися і порадитися з Богом — хай вони посидять і почекають. Обабіч груби стояли два крісла-гойдалки. Юрдіс похмуро зиркнула на татка (небезпечна людина) і з докором на Вуді (це він привів небезпечного зайду і каламутника, щоб скривдити двох добропорядних християнок). Тоді вийшла слідом за місіс Скуґлунд.

Щойно вони забралися, татко підхопився з крісла і розлючено просичав:

«Що це за комедія з молитвою? Їй треба у Бога питати дозволу, щоб позичити мені п’ятдесят баксів?»

«Справа не в тобі, татку, — пояснив Вуді, — віруючі люди завжди так роблять».

«Облиш, — заперечив татко. — Вона повернеться і скаже, що Бог не дав їй дозволу».

Вуді це не сподобалось, він подумав, що татко таки товстошкірий, і сказав:

«Помиляєшся, тату, вона не кривить душею, зрозумій: вона емоційна, нервова, але щира, просто все хоче зробити правильно».

«Служниця її відмовить, — буркнув татко. — То ще та штучка. У неї на пиці написано, що тримає нас за двох ошуканців».

«Не варто сперечатися, — проказав Вуді. Він підсунув крісло ближче до груби. Його черевики промокли наскрізь і, здавалося, вже ніколи не висохнуть. Блакитні виблиски полум’я гойдалися над вугільними жаринами зграйкою рибок».

А татко підійшов до серванту (чи етажерки) в китайському стилі, смикнув було за ручку, а тоді дістав складаний ножик і в мить ока відчинив замок вигнутих скляних дверцят. Дістав звідти срібну тарілку.

«Ти що робиш, татку? — здивувався Вуді».

Та татко і бровою не ворухнув, достеменно знав, що робить. Знову замкнув сервант, ступив кілька кроків по килиму і дослухався. Засунув тарілку під пасок і заштовхав собі глибше в штани. Тоді приклав до губ свій короткий товстий палець.

Вуді мусив стишити голос, але був геть ошелешений. Він підійшов до татка і торкнувся його руки. Він вдивлявся в таткове обличчя і його очі дедалі маліли, ніби щось стягувало його шкіру на голові. Це називають синдромом гіпервентиляції, коли дихання стає глибоким і частим і виникає відчуття паніки.

«Поклади це назад, татку, — здушеним голосом сказав Вуді».

«Та це ж чисте срібло і коштує чимало, — відказав татко».

«Татку, ти ж обіцяв не заганяти мене на слизьке».

«Та це тільки страховка на випадок, якщо вона помолиться і вирішить відмовити мені. А коли скаже «так», я покладу це на місце».

«Але як?».

«Поставлю назад. Якщо не я, то ти це зробиш».

«Ти замок зламав. Я не зможу. Не вмію».

«Та тут не треба бути мудрагелем».

«Так, ми зараз підемо і покладемо це на місце. Дай мені тарілку».

«Вуді, вона в мене під ширінькою, в підштанках. Не треба з павутини мотуз крутити».

«Татку, я не можу повірити».

«Припини репетувати. Якби я тобі не довіряв, то хіба б зробив це на твоїх очах. Ти геть не розумієш. Що це тобі сталося?».

«Татку, поки вони не повернулися, витягни цю тарілку зі своїх штанів».

Тут татко визвірився на нього. Розійшовся не на жарт. Прогарчав:

«Слухай сюди, роби, що треба!».

Не даючи собі тями, Вуді кинувся на татка і зчепився з ним. Ухопити власного татка за барки було нічогенько собі, а ще й підставити підніжку, щоб притиснути його до стіни. Захоплений зненацька татко вигукнув:

«Ти хочеш, щоб Галину вбили? То вбий її! Нумо, візьми це на свій карб».

Він почав роздратовано опиратися, вони покружляли кілька разів кімнатою, поки Вуді завдяки прийому, який побачив у вестернах і навіть якось застосував на спортмайданчику, повалив його, і обидва впали на підлогу. Вуді, важчий за старого фунтів на двадцять, опинився згори. Вони гепнулися біля грубки, що стояла на декорованій бляшаній підставці, яка захищала килим. У цьому положенні, напираючи на міцний татків живіт, Вуді збагнув, що, поклавши старого на підлогу, нічого цим не досяг. Він не міг запустити руку під татків пасок, аби витягти звідти тарілку. А татко розпалився не на жарт, як зробив би кожен батько, до якого син застосував силу. Він звільнив руку і затопив Вуді у пику. Зацідив три-чотири рази межи очі. Вуді зарився головою в таткове плече і, міцно стиснувши старого, щоб уберегтися від його тичок, прошепотів на вухо:

«Пробі, татку, згадай, де ми. Вони от-от повернуться!».

Однак татко, здійнявши свою куцу ногу, копав його коліном у бік, буцькав підборіддям так, що у Вуді зуби стукали. Вуді спало на думку, що ще трохи і старий почне кусатися. А що Вуді був семінаристом, то сприйняв це як нечисту силу. І ще сильніше обійняв старого. Зрештою, татко перестав борсатися і пручатися. Очі вибалушені, рот загрозливо ошкірений. Справжня хижа риба. Вуді відпустив його і допоміг підвестися. І тут його охопили різні дурні почуття, з тих, що ними, як він знав, старий ніколи не переймався. Геть ніколи. Не краяв душу догідливими думками. І в цьому була його вищість. Він нічого такого не відчував. Ніби азійський вершник чи китайський розбійник. А от мати, що мала коріння з Ліверпуля та англійські манери, відрізнялася тонкими почуттями. Так само, як преподобний доктор, що проповідував у своєму чорному вбранні. Та навіщо ті тонкі почуття, коли вони тебе пригнічують? До дідька!

Високі двері відчинилися, і ввійшла місіс Скуґлунд, промовляючи:

«Це мені здалося чи щось тут грюкнуло?».

«Це я взяв відерце, щоб підкинути вугілля в грубку, але не втримав. Перепрошую, такий незграба», — вибачився Вуді.

Татко від образи мовчав. Очі вирячені й червоні, рідка чуприна сповзла на чоло, і хоч він ні пари з вуст, стримуване дихання і напружене черево свідчили про безмежну лють.

«Я помолилася», — повідомила місіс Скуґлунд.

«Сподіваюся, це було вдало», — зазначив Вуді.

«Знаєте, я нічого не роблю без напутньої поради, так от, я отримала відповідь, і вона позитивна, тож тепер я знаю, що чиню вірно. Зачекайте трішки, поки сходжу до кабінету і випишу чек. Я попросила Юрдіс принести вам кави. Пройти крізь таку заметіль…».

Щойно за нею зачинилися двері, низькорослий татко, нестерпний, як завжди, пробубонів:

«Який такий чек? На біса! Мені готівка потрібна».

«Вони вдома грошей не тримають. Завтра в банку отримаєш готівку. Але, татку, якщо вони викриють втрату тарілки, заблокують чек, і що ти матимеш?».

Батько запустив було руку собі в штани, аж тут зайшла Юрдіс, несучи тацю. І одразу накрила мокрим рядном татка:

«Саме тут треба оправлятися, добродію? Це що — чоловіча вбиральня?».

«То скажіть, де тут чоловіча вбиральня», — огризнувся татко.

Вона подала каву, налиту в найогидніші кухлики з тих, що були в буфеті, й, пожбуривши тацю на стіл, повела татка коридором. А тоді стала на чатах біля дверей ванної, щоб він не намірився швендяти будинком.

Місіс Скуґлунд покликала Вуді до свого кабінету і, вручивши йому складений чек, сказала, що тепер слід разом помолитися за Морріса. Тож він знову став на коліна під запорошеними рядами картотеки, зробленої з картону під мармур, збоку від робочого столу зі скляною лампою під абажуром, що своїми зборками нагадував цукерницю. Місіс Скуґлунд своїм низьким голосом зі скандинавським акцентом схвильовано звернулася до Ісуса-а Христа-а — а вітер тим часом шмагав дерева, дубасив по стінах, жбурляв снігом у віконні шиби, — просячи наповнити сві-і-тлом, му-удрістю і любо-ов’ю таткову душу. Вуді ж попросив у Бога лише те, щоб татко поставив тарілку на місце. Він тримав уклінною місіс Скуґлунд якомога довше. А тоді подякував — сама люб’язність, як він це вмів — за її християнську доброту і сказав:

«Я знаю, що кузен Юрдіс працює в Християнській асоціації молодих людей Еванстона. Чи не була б вона так ласкава зателефонувати йому і попросити для нас кімнату на ніч, бо долати знову цю хурделицю аж ніяк не світить? Іти до Асоціації не далі, ніж до трамвайної зупинки. Та й невідомо, чи трамваї взагалі ще ходять».

Коли підозрілива Юрдіс з’явилася на виклик місіс Скуґлунд, то просто вибухнула гнівом. Спершу вдираються до будинку, хазяйнують, як у себе в хаті, просять грошей, змушують її принести каву, а ще, дивись, і гонорею залишать на стільчаку в туалеті. Юрдіс — Вуді сам бачив — була з тих, хто протирає спиртом дверні ручки після гостей. Хоч там як, вона зателефонувала до Асоціації й знайшла їм кімнату з двома ліжками за сімдесят п’ять центів.

Отож, у татка було вдосталь часу, щоб знову відчинити етажерку, облицьовану дзеркальним склом чи німецьким сріблом (чимось надзвичайно вишуканим і тонким), тому після того, як два Зельбста подякували та відкланялись і знову вийшли на вулицю, потопаючи по коліна в снігу, Вуді проказав:

«Татку, я все зробив, щоб тебе прикрити. Ти повернув річ на місце?».

«Ще б пак», — заспокоїв його татко.

Вони пробилися крізь сніг до маленького будинку Християнської асоціації, захищеного дротяною решіткою, наче поліцейський відділок, так само нагадуючи його і за розміром. Вхідні двері були замкнені, але після того, як вони погрюкали в решітку, карлуватий чорношкірий впустив їх і повів сходами нагору до голого цементного коридору з рядом маленьких дверей. Ну, чистий тобі павільйон для дрібних тварин у Лінкольн-парку. Провідник сказав, що харчів у них немає, тож вони просто стягли з себе промоклі штани, щільно закуталися в армійські ковдри кольору хакі й розпросталися на ліжках.

Зранку вони поперед усього вирушили до Еванстонського національного банку і отримали п’ятдесят доларів. Не без клопоту. Касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд і надовго зник.

«Куди він к бісу подівся, га?» — не витримав татко.

Та тут касир повернувся і спитав:

«Якими купюрами хочете отримати?».

«По одному долару», — відповів татко. А тоді пояснив Вуді:

«Буяк зберігає гроші в однодоларових папірцях».

Тільки Вуді більше не вірив, що Галина поцупила гроші старого.

Тоді вони вийшли на вулицю, де скрізь працювали бригади з прибирання снігу. Величезне сонце світило з блакиті ранкового неба, і Чикаго поволі позбавлявся високих заметів, що на якийсь час прикрасили місто.

«Не варто було так на мене накидатися вчора, синку».

«Вибач, татку, але ж ти пообіцяв, що не підстроїш мені каверзу».

«Добре-добре. Проїхали, тим більше, що ти мені допоміг».

Але татко таки прихопив срібну тарілку. То ж бо й воно. Через кілька днів місіс Скуґлунд і Юрдіс відкрили пропажу, і наприкінці тижня вони вже всі разом чекали на Вуді в кабінеті Ковнера в благодійному закладі. Запросили також преподобного доктора Краббі, ректора семінарії, і Вуді, який доти ширяв собі вільно, був підбитий і рухнув, палаючи. Він казав їм, що ні в чому не винний. І вже навіть даючи сторчака, обурювався, що вони зводять пеню на нього. Доводив, що ні він, ні татко нічого не чіпали в місіс Скуґлунд. А те, що зникло — він і гадки не мав, про що йдеться, — вочевидь, просто поклали в інше місце, і коли воно знайдеться, їм буде соромно. Після того, як усі його вишпетили, доктор Краббі оголосив, що поки Вуді не скаже по правді, його відраховують з семінарії, де він, до того ж, не може похвалитися успіхами. Тітка Ребека відвела його вбік і сказала:

«Ти мале порося, копія батька. Більше сюди не приходь».

На що татко зауважив:

«То хто мав рацію, малий?».

«Не варто цього було робити, татку».

«Справді? Та чхати я хотів на них, щоб ти знав. Можеш забирати цю тарілку, бігти й виправдовуватися перед цими святошами».

«Мені шкода, що ми так учинили з місіс Скуґлунд, вона стільки добра нам зробила».

«Добра?».

«Добра».

«Нема добра задарма».

У чому, а в цьому татка було не переконати. А проте сорок із гаком років вони потім обговорювали ту подію з різним настроєм, з різних перспектив, під різними кутами зору, в міру того як змінювалася, глибшала і міцнішала їхня близькість.

«Чому ти це зробив, татку? Заради грошей? А куди ти подів ті п’ятдесят баксів?» — поцікавився Вуді через кілька десятків років.

«Розрахувався з букмекером, решту вклав у справу».

«Ага, на перегонах зіграв».

«Хай так. Але я вбив двох зайців, Вуді. І себе не образив, і тобі послугу зробив».

«Так то все заради мене?».

«Ти дивне життя якесь вів. Зовсім не по тобі шите, Вуді. Всі ті жінки… Той Ковнер, хіба то чоловік? Ні пес, ні баран. Уяви, а якби вони зробили з тебе священника. Ото був би священник! По-перше, ти б сам не витримав, а по-друге, вони б тебе рано чи пізно виперли».

«Цілком можливо».

«І потім, ти б не став навертати євреїв, а саме це їм було потрібно».

«Знайшли час лудити євреїв, — сказав Вуді. — Принаймні я не дурив їх».

Татко знову перетяг його на свій бік, що тут сказати: рідна крівця, та сама тверда шкіра, неоковирність. Не створений для духовного життя. Хоч як не пнись.

Татко був аж ніяк не гірший за Вуді, а Вуді — аж ніяк не кращий за татка. Татко не шанував теоретичні теревені, але завжди повчав Вуді, як триматися — весело, щиро, природно, доброзичливо і безпринципно. Єдиною слабкістю Вуді була його безкорисливість. Це працювало на користь таткові, хоч він і під’юджував Вуді. «Ти забагато покладаєш на себе», — повторював татко. Але Вуді тому й віддав своє серце таткові, що той був останнім егоїстом. А, як правило, саме егоїстів більш за все люблять. Люблять за те, що вони дозволяють собі речі, які ми боїмося собі дозволити. Тому така прихильність.

Пригадавши ломбардну квитанцію на срібну тарілку, Вуді не втримав раптового нападу сміху і аж закашлявся. Після того, як його виключили з семінарії та відлучили від благодійного закладу, татко сказав:

«Хочеш туди повернутися? Ось, тримай квитанцію. Я віддав у заставу ту річ. Вона виявилась не такою коштовною, як я гадав».

«Скільки тобі за неї дали?».

«Усього тільки дванадцять з половиною. Але коли хочеш повернути тарілку, сам шукай гроші, бо в мене нічого не залишилося».

«Ти, мабуть, упрів у банку, коли касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд щодо чека?».

«Трохи понервував, — погодився татко. — Але знав, що вони так швидко не помітять пропажу».

Крадіжка була частиною таткової війни проти матері. Проти неї, тітки Ребеки та преподобного доктора. Татко обстоював реалізм. Мати виступала на боці сил релігії та пригнічення. Бої тривали безперестанно понад сорок років. Час минав, мати й дівчата давно животіли тільки на допомогу і, як особистості, втратили свою сутність. Бідолашні, обернулися в утриманок і хворих на голову. Тим часом грішник Вуді залишався їхнім вірним і люблячим сином та братом. Він доглядав за будиночком — робив усе, що стосувалося даху, швів цегляної кладки, електропроводки, теплоізоляції, кондиціонера, — платив за опалення, світло і харчі, купував їм одяг у компанії роздрібної торгівлі «Сірса, Робака і Віболдта», придбав телевізор, який вони дивилися так само благоговійно, як і молилися. Паула ходила на курси з макраме та вишивання по канві й часом підробляла, проводячи заняття з працетерапії в будинку для людей похилого віку. Але через свою неврівноваженість довго не витримувала. Нечистий татко більшу частину свого життя присвятив виведенню плям з чужого одягу. Останніми роками вони з Галиною утримували хімчистку самообслуговування у Вест-Роджерс-парку, таке собі підприємство типу пральні самообслуговування, що залишало таткові вільний час на більярд, перегони, картярські ігри в раммі чи безик. Щоранку він заходив за перегородку перевірити фільтри очисних машин. Часом він знаходив там цікаві речі, які жбурляли в барабани разом із одягом — траплялося навіть, коли пощастить, надибати медальйон з ланцюжком чи брошку. Він посилював очисний розчин, підливаючи блакитну і рожеву рідину з пластикових дзбанів, читав «Форвард» за другою чашкою кави, а тоді йшов геть, залишаючи на господарстві Галину. Якщо їм не вистачало на оренду, Вуді допомагав.

Коли у Флориді відкрили новий центр відпочинку Волта Діснея, Вуді влаштував своїм утриманцям свято. Відряджав туди їх, звичайно, окремими групами. Найбільше тішилася Галина. Вона потім безперервно розповідала про промову, яку виголосив механічний Авраам Лінкольн. «Просто диво, уявіть лише, він встає, рухає руками, ворушить губами. Справжнісінький й годі! Ще й промову яку виголосив!». З-поміж них Галина була найрозсудливішою, найлюдянішою, найпоряднішою. Тепер, після таткової смерті, всі її потреби поза соціальним забезпеченням покривали Вуді та син Галини Мітош, органіст на стадіоні — вони їх ділили порівну. Татко вважав страхування шахрайством. Він не залишив Галині нічого, крім застарілого обладнання.

Вуді не забував про розваги і для себе. Раз на рік, а то й частіше, залишав справи на самоплив, домовлявся з довірчим департаментом банку наглядати за діями своєї бригади й вирушав у подорож. Робив це з шиком, вигадливо, на всю губу. Так, у Японії лише на коротко затримався в Токіо. Натомість три тижні провів у Кіото, зупинившись у готелі «Таварая», що веде історію з сімнадцятого століття, якщо не раніше. Спав, по-японськи, на підлозі й купався майже в окропі. Подивився найбрудніший у світі стриптиз, відвідав також святі місця та храмові сади. Побував у Стамбулі, Єрусалимі, Дельфах, їздив на сафарі до Бірми, Уганди та Кенії у складі демократичних груп з водіями, бедуїнами, базарними торговцями. Відкритий, марнотратний, товариський, дедалі більш тілистий, але (він бігав, підіймав вагу) досі м’язистий — голяка почав нагадувати придворного доби Ренесансу в повному вбранні, — він з кожним роком виглядав здоровішим, такий собі шанувальник свіжого повітря, з ластовинням на спині та темними плямами на червоному чолі й непоказному носі. В Аддис-Абебі він просто з вулиці затяг до себе в готельну кімнату ефіопську красуню, став з нею під душ, щоб вимити, намилюючи її своїми широкими, лагідними ручищами. У Кенії навчив одну чорношкіру американської лайки, щоб вона могла вигукувати це під час статевого акту. На Нілі, біля водоспаду Мерчисон із драговини здіймалися величезні блакитні евкаліпти й гіпопотами загрозливо гарчали з обмілини на катер, що пропливав. Один із них пішов у скоки на вузькій піщаній смужці, підстрибуючи й важко гепаючись на всі чотири. Саме там Вуді побачив, як крокодил ухопив і затяг під воду буйволеня.

Мати, ніби готуючись піти слідом за татком, раптом заслабла на голову. На людях говорила про Вуді, як про малу дитину: «Що думаєте про мого синочка?» — так, наче йому було років десять. Пустувала з ним, кокетувала, хіба що не залицялась. Схоже, геть втратила відчуття реальності. А за нею й інші, ніби діти на майданчику, чекали своєї черги, щоб з’їхати з гірки, кожен на своїй сходинці, рухаючись до початку.

Над помешканням і місцем праці Вуді розлилося озеро мовчання, заповнюючи гучний до того простір церковного передзвону, і в тиші, що запала цим сумним ранком сонячної осені, Вуді віддав належне жалобі. Аналізуючи своє життя, свідомо витягав непривабливий, або зворотний бік того, що було. Та коли душевний біль не мине, доведеться майнути на вулицю і позбавитися його за допомогою бігу. Здолати тюпцем зо три, а як треба, то й п’ять миль. Ви, певно, вважаєте, що біг тюпцем — то винятково фізична вправа? Так от, не тільки і не стільки. І то факт: коли він був семінаристом і в упряжці, як рикша, тягнув візок на Всесвітньому ярмарку і біг там риссю, йому були небесні знаки. Можливо, один знак, що повторювався. Він відчув, що від сонця сходить на нього істина. Отримав послання у вигляді світла і тепла. Це віднесло його геть від брутальних пасажирів зі штату Вісконсин, тих фермерів, гикання і соромітні слова яких не торкалися його вух, коли з ним таке відбувалося. І знову сонячний пломінь зміцнив його внутрішню впевненість у тому, що землі визначена єдина ціль: бути наповненою, просякнутою добром. І станеться це тоді, як скінчиться загальне безглуздя, коли людина людині вовк, а смерть, мов крокодил, затягує всіх у болото. Не так, як це собі уявляла місіс Скуґлунд, підкуповуючи його, щоб він навернув євреїв і пришвидшив Друге пришестя, а в інший спосіб. У нього було якесь невиразне передчуття. Далі якого він не пішов. Тому життя проживав так, як йому, власне, саме життя й диктувало.

Того ранку повернулося ще одне відчуття, винятково фізичне, що народилося спершу в руках і від їхнього дотику біля грудей проникло в тіло й боляче відлунилося в грудях.

А було так: він зайшов до шпитальної кімнати й побачив татка на ліжку з піднятими боковинами, як у колисці, знесиленого, в корчах, беззубого, наче немовля, з темними плямами на зморшкуватому обличчі, що намагався витягти з вени голки й ледь чутно сипів, як перед смертю. Марлеві пов’язки, що прикривали голки, потемніли від запеклої крові. Ось тоді Вуді скинув черевики, трохи опустив бік ліжка, заліз туди, обійняв татка, щоб заспокоїти та вгамувати його. І промовляв, ніби це він був татків батько: «Нумо, татуську, нумо». А далі вони почали змагатися, як у вітальні місіс Скуґлунд, коли татко роз’ярився, мов нечиста сила, а Вуді намагався стримати й попередити його, кажучи: «Вони от-от повернуться!». Це було біля грубки, де татко буцнув його головою по зубах, а тоді ошкірився, як хижа риба. Та змагання в шпиталі було не таким, геть слабшим. Вуді, охоплений жалем, обіймав татка, який стріпувався і тремтів. Від цих людців, сказав йому татко, ти ніколи не дізнаєшся, що таке життя, бо вони на цьому нічого не тямлять. Так, татку, але що ж воно насправді таке? Бо до голови не йде, чому татко, який протягом вісімдесяти трьох років твердо тримався за життя і ні на йоту не поступався, тепер бажав одного — піти. Хіба міг Вуді дозволити старому витягти голки з вен? Упертюх татко завжди «чого бажав, того і досягав». Але те, чого він бажав в останні хвилини, Вуді не міг збагнути — настільки це було іншим.

Зрештою, татко припинив опиратися. Осів і поникнув. Прихилився на сина, його маленьке тільце скрутилося в ковтюшок. Медсестри заходили й дивилися на них з осудом. Але Вуді, хоч руку визволити не міг, щоб відмахнутися, кивком голови вказував їм на двері. Татко, якого, як здалося Вуді, вдалося заспокоїти, просто знайшов кращу лазівку, щоб укинути фука йому. Через втрату тепла — у такий спосіб. Тепло залишало його. Таке трапляється, коли тримаєш у руці маленьку тваринку — Вуді відчував, як татко холоне. А потім, коли Вуді зробив усе, що міг, щоб утримати його, і подумав, що це йому вдалося, татко роздвоївся. І щойно відділився від свого тепла, зісковзнув у смерть. А його немолодий, крупний і кремезний син так само обіймав і притискав його до себе, хоч притискати вже не було що. Цього самовільного чоловіка годі було піймати. Коли він був готовий зробити наступний хід, робив його завжди на своїх умовах. І завжди тримав козир у рукаві. Ось така то була людина.

Ґрейс Пейлі, донька іммігрантів, що втекли з Росії через свій політичний активізм, народилася у Бронксі й виросла на Мангеттені. Хоча вона й навчалася у Хантерському коледжі, Нью-Йоркському університеті та Новій школі соціальних досліджень (у Вістена Г’ю Одена), проте так і не отримала наукового ступеня. Пейлі рано вийшла заміж та народила двох дітей, близько двадцяти років була машиністкою і домогосподаркою і лише згодом стала знаною політичною активісткою (вона була членом Ліги спротиву війні[86]) та письменницею. Її доробок був відносно невеликим — три збірки оповідань протягом сорока років — однак майстерність Пейлі визнало широке коло критиків, а її вплив як письменниці, політичної діячки та вчительки був досить значним. Її історіям властивий делікатний баланс між глибоко серйозною темою і легким, дотепним, оманливо простим тоном оповіді. Вона написала такі книги: «Дрібні хвилювання чоловіка» (The Little Disturbances of Man), «Величезні зміни в останню хвилину» (Enormous Changes at the Last Minute) та «Пізніше того ж дня» (Later the Same Day). Нещодавно всі три збірки були об’єднані в одному томі: «Історії Ґрейс Пейлі» (The Stories of Grace Paley). Її роботи отримали багато відзнак, включно зі стипендіями Фонду Ґуґґенгайма та Національного фонду мистецтв. Пейлі є членом Американської академії мистецтв та літератури. Вона із великим успіхом викладала у Колумбії, Сиракузькому університеті та коледжі Сари Лоуренс, проводила лекції та читала власні роботи по всій країні, часто у зв’язку з політичними подіями. Зараз вона на пенсії та більшу частину року живе у Вермонті[87].

Я була популярною у певних колах, каже тітка Роза. Стрункішою ніж зараз я не була, але моє тіло мало більшу пружність у ті дні. Коли прийде час, Ділі, нехай це не буде для тебе несподіванкою: зміни — це факт, перед яким нас ставить Бог. Від цього ніхто не втече. Тільки такі, як твоя мама, завжди стоять лише на одній нозі — вона не помічає, як збільшується клумак у неї позаду, і співає на вушко канаркам останні тридцять років. Та хто ж її слухає? Папа — в магазині. Ти і Сеймур зайняті собою. Тож вона й чекає на добре слово, сидячи на своїй вилизаній кухні, і думає: бідна Роузі…

Бідна Роузі! Якби моя сестричка скуштувала життя, то знала б, що моє серце давно отримало атестат зрілості, а між мною і моїм корсетом стільки таємниць, що усе її подружнє життя — просто дитсадок. Ти можеш завжди знайти мене в якомусь із готелів, в центрі чи на околицях. Кому потрібні ті апартаменти, щоб жити як служниця, тягати за собою ганчірку і чхати від пилу? У мене чудові стосунки з помічниками офіціантів, це набагато цікавіше, ніж порпатися вдома, різні люди навколо, у кожного своя мета…

А моя мета, Лілі, полягає в тому, що я ще колись давно сказала пані бригадирці таке: «Мадамцю, я сидітиму біля вікна, або не сидітиму взагалі». — «Якщо ти не сидітимеш де посадять, дівчинко, — стримано відказала вона, — то йди і стій на розі вулиці». І ось так закінчилася моя кар’єра у сфері пошиття одягу.

На наступну роботу я потрапила, бо відгукнулася на таку вакансію: «Потрібна вишукана молода леді, на середню зарплату, в культурній організації». Я поїхала трамваєм за вказаною адресою, це був Російський художній театр на Другій авеню, вони ставили лише найкращі п’єси на їдиші. Їм потрібна була продавчиня квитків, хтось такий, як я, хто любить публіку, але гостро реагує на шахраїв. Співбесідував мене менеджер, чоловік певного типу. Він одразу ж сказав: «Роузі Лібер, ви, поза сумнівом, вмієте впевнено подати себе!».

«У світі різні люди треба, містере Крімберг».

«Не трактуйте мої слова хибно, моя дівчинко, — сказав він, — я це високо ціную, дуже високо. Юна леді, якій бракує дечого спереду і ззаду, бо її кров настільки зайнята, зігріваючи пальці рук і ніг, що не має часу дістатися туди, де найбільше потрібна». Усім подобається, коли з ними по-доброму. Я сказала йому: «Лиш не грубіть мені, містере Крімберг, і ми укладемо хорошу угоду».

І ми уклали: дев’ять доларів на тиждень, склянка чаю щовечора, щотижня безкоштовний квиток для Мами, і я зможу ходити й дивитися репетиції, коли забажаю. Мої перші дев’ять доларів уже були в руках у бакалійника, готові мандрувати далі, коли Крімберг сказав мені: «Роузі, тут є один чудовий джентльмен, член нашого видатного театру, він хоче зустрітися з тобою, бо вражений, поза сумнівом, твоїми великими карими очима».

І хто ж це був, Лілі? Слухай далі, мені поперед очі постав Володя Влашкін, якого тоді називали Валентіно з Другої авеню. Я глянула на нього лише раз і сказала собі: «Де ж це єврейський хлопчик міг вирости таким великим?». — «У передмісті Києва», — відповів він мені. — «Як?». — «Моя мама вигодовувала мене до шести років. Я був єдиним хлопчиком у селі із таким ведмежим здоров’ям». — «Боже мій, Влашкіне, до шести років! Вона напевно мала там сухі сніданки з тертої пшениці, а не груди, бідна жінка». — «Моя мати була красунею, — відказав він, — її очі сяяли, як зорі». Він так умів висловлюватися, що сльози наверталися.

Після цього вступу Влашкін сказав до Крімберга: «Хто відповідальний за те, що ця прекрасна молода особа сидить у клітці?».

«Саме тут ми продаємо квитки».

«Тоді, Давиде, заходь туди і сам продавай квитки найближчі пів години. Я маю дещо на думці стосовно майбутнього цієї дівчини та цієї компанії. Іди, Давиде, будь хорошим хлопчиком. А ви, міс Лібер, прошу, ходімо до Фейнберга, вип’ємо по склянці чаю. Репетиції тривають так довго. Тиха інтерлюдія із приязною особою — справжня насолода для мене».

Тож він повів мене туди, до Фейнберга, одразу за рогом, там було так багато угорців, що аж памороки забивало. У задній кімнаті був стіл, накритий спеціально для нього. На скатертині господиня власноруч вишила: «Тут їсть Влашкін». Ми випили першу склянку чаю у цілковитій тиші, знемагаючи від спраги, і аж тоді я нарешті надумала, що сказати.

«Містере Влашкін, я бачила вас кілька тижнів тому в “Чайці”, ще до того, як почала працювати тут. Повірте, якби я була тією дівчиною, то й на хвилю не глянула б на того буржуазного молодика. Він міг би не брати участі у виставі взагалі. Як Чехов міг поставити його в ту ж виставу, що і вас, я не можу зрозуміти».

«Я вам сподобався? — запитав він, узяв мене за руку й ласкаво погладив, — добре, добре, отже, молоді особи усе ще люблять мене… ви любите й театр також? Добре. А ви, Роузі, ви знаєте, що маєте таку гарну руку, теплу на дотик, таку тонку шкіру, скажіть мені, чому ви кутаєте свою шию у шарф? Ви лише ховаєте своє молоденьке горлечко. Це ж не старі часи, дитино моя, щоб жити у соромі».

«А хто тут соромиться?» — запитала я, знімаючи хустину геть, однак моя рука одразу ж опинилася на тому місці, де раніше була хустина, бо, правду кажучи, то справді були давні часи, і я таки була з тої породи, що завжди палає від сорому.

«Випийте ще чаю, моя дорогенька».

«Ні, дякую, я вже як самовар».

«Дорфмане! — гукнув він по-королівськи, — принесіть цій дитині сельтерської зі свіжим льодом!».

Після цього я щотижня мала приємність пізнавати його краще й краще як особистість, а також — можливість побачити, як він працює. У той час надворі була осінь; у театрі все йшло повним ходом. Репетиції без кінця. Після того, як «Чайка» провалилася, відіграли «Продавця зі Стамбула» з великим успіхом.

Ось де леді втрачали голову. У вечір прем’єри, посеред першої сцени, одна мадамця — вдова, чи, може, її чоловік занадто довго бував на роботі — почала плескати й вигукувати: «Гей, гей, Влашкіне!» Дуже швидко піднявся такий шум, що актори мусили зупинити гру. Влашкін виступив вперед. Але не Влашкін постав перед очима людей, а молодший чоловік зі смолянисто-чорним волоссям, жвавий, невтомний, прудконогий, гострий на язик. За пів століття потому, у кінці вистави, він вийшов знову, сивий філософ, що пізнавав життя лише з книжок, а руки в нього — гладенькі, мов шовк… Я плакала від думки, що я — ніхто, а такий чоловік дивиться на мене з цікавістю.

Тоді я отримала невелике підвищення, оскільки він люб’язно замовив за мене добре слівце, а також за п’ятдесят центів за ніч я мала приємність разом із кузенами, ріднею та простими хлопцями, схибленими на сцені, стати частиною масовки і побачити так, як він бачив щовечора, сотні блідих облич, що чекають від нього почуттів, які змусять їх сміятися або схиляти голови в смутку.

Настав сумний день, коли я поцілувала Маму на прощання. Влашкін допоміг мені отримати пристойну кімнату біля театру, щоб жити більш вільно. Також мій видатний друг мав би місце, щоб відпочити якомога далі від шуму гримерок. Вона плакала й плакала.

«Це інший спосіб життя, Мамо, — сказала я, — крім того, мною керує любов».

«Ти! Ти — ніщо, паскудна дірка в сирі, ти мені будеш казати, що таке життя?!» — кричала вона.

Глибоко скривджена, я пішла від неї геть. Але я маю добру вдачу — ти знаєш, люди в тілі усі такі — добрі, і я подумала собі, бідна Мама… це правда, вона в житті бачила більше, ніж я. Вона вийшла заміж за того, хто їй не подобався, хворий чоловік, Бог уже покликав його душу. Він ніколи не мився. Від нього пахло нещастям. Зуби випали, волосся зникло, він зменшився, потроху зморщився, аж ось ми сказали йому «прощавай, усіх благ», і його зовсім не стало. І тепер Мама згадує про нього лише тоді, коли спускається до поштової скриньки під сходами, щоб забрати рахунок за електрику. На згадку про нього і з поваги до людства я вирішила жити заради любові.

Не смійся, ти, необізнане дівчисько.

Ти думаєш, мені було легко це зробити? Мені доводилося приносити Мамі бодай щось. Руфочка разом із твоїм папою відкладали на білизну, щось на ножі й виделки. Вранці я мусила займатися відрядною роботою, якщо хотіла бути самостійною. Тож я робила квіти. Щодня до обіду на моєму столі виростав цілий сад. Це була моя незалежність, дорога Лілі, квітуча, але без коріння, і з паперовим обличчям.

Тим часом Крімберг теж почав упадати за мною. Не сумніваюся, що він побачив успіх Влашкіна і подумав: «Ага, сезам відкрився…» Так само й інші у нашій компанії. Тоді за мною упадали Крімберг, про якого вже сказала, Карл Ціммер — він грав невинних молодих парубків у перуці, Чарлі Пілл — християнин, що потрапив у цей казанок випадково, він створював прекрасні декорації. «Колір — його друге ім’я», — казав Влашкін, як завжди влучно.

Я викладаю це все тобі, щоб показати, що твоя гладка стара тітка не божеволіла від самотності. У ті гамірні роки я мала друзів серед цікавих людей, які захоплювалися мною через мою молодість і через те, що я була першокласним слухачем.

Акторки — Рейзл, Марья, Естер Леопольд — цікавилися лише завтрашнім днем. За ними упадали багаті чоловіки, продюсери, увесь Швейний квартал; їхнє минуле — це подушечка для шпильок, майбутнє — вушко голки.

Нарешті настав день, коли я вже більше не могла втримати свою тактовність в узді. Я сказала: «Влашкіне, я чула від поштового голуба, що у тебе є дружина, діти, увесь набір».

«Це правда. Я не розказую історій і не прикидаюся».

«Це не було питання. Яка вона з себе, ця леді? Мені боляче запитувати, але розкажи мені, Влашкіне… це життя чоловіка, яке я не можу зрозуміти до кінця».

«Дівчинко, я казав вам сотню разів, що ця маленька кімната — обитель для мого збуреного духу. Я приходжу сюди, у ваш невинний притулок, щоб відпочити від розпашілого життя, що стало агонією».

«Ах, Влашкіне. Серйозно, серйозно. Хто ця леді?».

«Роузі, вона — прекрасна жінка середнього класу, хороша мати моїм дітям, їх троє, всі дівчатка, хороша куховарка, в молодості була вродливою, тепер уже не молода. Ви бачите, чи міг би я бути ще відвертішим? Я довіряю вам, дорога, свою душу».

Кілька місяців потому, на новорічному балу Російського клубу митців я зустріла місіс Влашкіну, жінку із чорним волоссям, зібраним у низький вузол, виструнчену і дуже гордовиту. Вона сиділа за маленьким столиком, промовляючи глибоким голосом до кожного, хто зупинявся на мить, щоб поговорити. Її їдиш був ідеальним, кожне слово виточене, як особлива коштовність. Я дивилася на неї. Вона помітила мене, як помічала всіх, холодна, як різдвяний ранок. Потім вона втомилася. Влашкін викликав таксі, і я більше ніколи її не бачила. Бідна жінка, вона не знала, що я стояла з нею на одній сцені. Вона не знала, якою отрутою я була для її ролі.

Пізніше тієї ночі, стоячи перед своїми дверима, я сказала Влашкіну: «Досить. Це не для мене. Мене від цього нудить. Я не руйнівниця домашніх вогнищ».

«Дівчинко, — сказав він, — не будь дурненькою».

«Ні, ні, прощавай, усіх благ! — відказала я, — щиро тобі кажу».

Тож я пішла до Мами й залишилася там на тижневу відпустку, поприбирала в усіх шафах і відшкребла усі стіни, поки фарба не злізла. Вона була дуже вдячна, та все ж її важке життя змусило її сказати: «Тепер ми бачимо, чим усе скінчилося. Якщо ти живеш як бродяга, то врешті-решт стаєш безумцем».

Через кілька днів я повернулася до звичного життя. Коли ми зустрічалися, я і Влашкін, то лише казали одне одному «привіт-бувай», і протягом наступних кількох сумних років ми лише кивали одне одному головою, ніби казали: «Так, так, я знаю тебе».

Тим часом на кону була цілком нова стратегія, яку вигадали твоя мама і твоя баба: хлопці. Твій власний батько мав брата, ти ніколи його не бачила. Рубен. Серйозний молодик, носив свій ідеалізм замість капелюха й пальто. «Роузі, я пропоную тобі нове, велике, вільне, щасливе, незвичне життя». — «Яке?». — «Зі мною, ми піднімемо піски Палестини, щоб створити націю. Це земля майбутнього для нас, євреїв». — «Ха-ха, Рубене, тоді я готова вирушати прямо завтра». — «Роузі! — каже Рубен, — нам потрібні такі сильні жінки, як ти, матері й фермерки». — «Ти мене не надуриш, Рубене, насправді тобі потрібні тягові коні. Але для цього тобі треба більше грошей». — «Мені не подобається твоє ставлення, Роуз». — «У такому разі — йди, процвітай і розмножуйся. Прощавай».

Ще один хлопець — Йонкель Гурштейн, підтягнутий, він завжди виряджався так, щоб разити наповал, з таким азартним характером. У ті часи — мені здається, що це було вчора — молоді дівчата носили спідню білизну, що була як Баттл-Крік[88], штат Мічиган. Проте для нього це було справою кількох секунд. Де він так натренувався, єврейський хлопчик? Сьогодні, я гадаю, це усе простіше, Лілі? Боже мій, я ж нічого не розпитую у тебе — які ми вразливі…

Що ж, моя люба, ти вже й сама маєш знати: що б ти не робила, життя ніколи не зупиняється. Хіба що може присісти на хвилинку й помріяти. Поки я казала усім цим дурненьким молодикам: «ні, ні, ні», Влашкін поїхав у Європу й гастролював там кілька сезонів… Москва, Прага, Лондон, навіть Берлін — що вже був досить песимістичним місцем. Коли він повернувся, то написав книгу, ти можеш взяти її в бібліотеці навіть зараз, «Єврейський актор за кордоном». Якщо одного дня тобі стане цікаво, як минали мої самотні роки — можеш прочитати її. Так ти відчула б, що то за чоловік. Ні, ні, про мене він не згадує. Зрештою, хто я така?

Коли книга вийшла, я зупинила його на вулиці, щоб привітати. Але ж я не лицемірка, тож я вказала також на егоїзм багатьох пасажів — навіть критики говорили щось у цьому дусі.

«Слова нічого не варті, — відповів мені Влашкін. — Та й хто такі ці критики? Скажіть мені, чи вони самі можуть творити? Не згадуючи вже про те, — продовжував він, — що є рядок у Шекспіра, в одній з його п’єс про величну історію Англії. У ньому мовиться: “Про себе дбати, пане, менший гріх, аніж себе занедбувать, повірте[89]”. Ця ідея з’являється і в наші часи, у моралістичних послідовників Фрейда. …Розочко, ви слухаєте? Ви поставили запитання. До речі, ви дуже добре виглядаєте. Як сталося, що ви досі без обручки?».

Після цієї розмови я пішла далі у сльозах. Але ця вулична перемова стала щасливою основою для подальших бесід. Щодо багатьох речей… Наприклад, керівництво — дуже вузьколобе — більше не воліло давати йому ролі деяких молодих чоловіків. Дурники. Що ті молодчики можуть знати про життя, щоб бути такими ж молодими, як він?

«Роузі, ах, Роузі, — сказав він мені одного дня, — годинник на вашому рожевому, ах, рожевому обличчі говорить мені, що вам вже тридцять».

«Ці стрілки не поспішають, Влашкіне. На тижні, напередодні четверга, мені було тридцять чотири».

«Ось як? Роузі, я хвилююся за вас. Я вже давно маю на думці поговорити з вами. Ви втрачаєте свій час. Розумієте? Жінці не варто втрачати свій час».

«Ох, Влашкіне, якщо ти — мій друг, то що таке час?».

На це він не мав що відповісти, лише зачудовано подивився на мене. Натомість ми подалися до мого нового помешкання на 94-й вулиці, досі сповнені інтересу, але не з такою швидкістю, як раніше. Ті самі фотографії на стіні, усі з Влашкіним, тільки тепер усе було пофарбоване в червоне і чорне, дуже стильно, і нова оббивка.

Кілька років тому вийшла книжка іншої учасниці тієї чудової компанії, акторки, що дуже добре вивчила англійську й подалася у центр міста, — Марьї Кавказ, у якій вона розповідає певні речі про Влашкіна. Наприклад, що він був її коханцем одинадцять років, і вона не соромиться писати про це. Безвідносно до нього, до його дружини та дітей, чи навіть інших людей, які також можуть мати почуття щодо цього.

Ну, Лілі, не дивуйся. Це називається правдою життя. Душа актора має бути як діамант. Що більше облич вона має, то більше сяє його ім’я. Дорогенька, немає жодних сумнівів у тому, що ти закохаєшся й вийдеш заміж, матимеш кілька діток і будеш вічно щаслива, аж поки не помреш від втоми. Більшого такі люди, як ми з тобою, і не мусять знати. Але такі видатні актори, як Володя Влашкін… щоб виконувати свою роботу на сцені, йому потрібна практика. Тепер я розумію, що для нього життя — це репетиція.

Я сама, коли побачила його у виставі «Свекор», — старшого чоловіка, закоханого у милу молоду дівчинку, дружину його сина, яку зіграла Рейзл Мейзел — я плакала. Те, що він говорив цій дівчинці, як він нашіптував ці ніжності, як уся його пристрасть була на обличчі… Лілі, усе це він пережив зі мною. Кожне слово було тим самим. Ти можеш собі уявити, як я пишалася.

Тож історія добігає кінця.

Вперше я помітила це на обличчі своєї матері: паскудний почерк часу, нашкрябаний вгору й вниз на її щоках, впоперек її чола — навіть дитя прочитало б, що там написано: стара, стара, стара. Але ще більше моєму серцю боліло бачити, що та сама реальність нашкрябана на прекрасних рисах Влашкіна.

Спершу розпалася компанія. Театр закінчився. Естер Леопольд померла через те, що була дуже стара. У Крімберга був серцевий напад. Марья подалася на Бродвей. Крім того, Рейзл змінила ім’я на Роселін і стала комедійною зіркою у кіно. Сам Влашкін не мав куди подітися, тож пішов на пенсію. Як казали у газетах: «Актор, якому не було рівних, писатиме мемуари та проведе свої останні роки у лоні сім’ї, серед своїх процвітаючих онуків, насолода для люблячого ока його дружини».

Це журналістика.

Ми влаштували на його честь прекрасний званий обід. На цьому обіді я сказала йому востаннє, як я думала: «Прощавай, дорогий друже, ти був сенсом мого життя, але тепер ми розлучаємося». А собі я сказала далі: «Скінчилося. Тепер це твоє самотнє ложе. Ложе гладкої п’ятдесятирічної жінки, як-то кажуть. Ти сама це зробила. З цього самотнього ложа ти нарешті потрапиш на ложе не таке вже й самотнє, наповнене мільйонами кісток».

І що сталося тепер? Вгадай, Лілі. Минулого тижня, коли я прала спіднє у балійці, задзеленчав телефон.

«Перепрошую, чи це Роуз Лібер, що раніше була пов’язана з Російським художнім театром?».

«Так, це я».

«Ну, ну, як поживаєте, Роуз? Це Влашкін».

«Влашкін! Володя Влашкін?».

«Власною персоною. Як ви, Роуз?».

«Жива, Влашкіне, красно дякую».

«Усе добре? Справді, Роуз? Ваше здоров’я в порядку? Працюєте?».

«Здоров’я у мене першокласне, зважаючи на вагу, яку йому доводиться носити. Вже кілька років, як повернулася до витоків, працюю у сфері пошиття одягу».

«Дуже цікаво».

«Слухай, Влашкіне, скажи мені правду — що в тебе на думці?».

«У мене на думці? Роузі, я розшукую давнього друга, старого сердечного компаньйона давніх щасливих днів. Моя ситуація, до речі, змінилася. Я на пенсії, як ви знаєте. Крім того, я тепер вільний чоловік».

«Що? Що ти маєш на увазі?».

«Мадам Влашкіна подала на розлучення».

«Що на неї найшло? Ти почав пити, чи вживаєш щось від меланхолії?».

«Вона розлучається зі мною через подружню зраду».

«Але, Влашкіне, пробач мені, не ображайся, але ти провів сімнадцять чи може вісімнадцять років зі мною, і навіть зі мною, усі ці нісенітниці — полуденні мрії та опівнічні кошмари — усе це було здебільшого лише заради приємних розмов».

«Я звернув її увагу на це. Моя люба, сказав я, мій час минув, моя кров така ж всохла, як і кістки. Правду кажучи, Роуз, вона не звикла, що я ошиваюся поблизу цілими днями, голосно зачитуючи уривки з газет про цікаві події наших часів, чекаючи на сніданок, чекаючи на обід. Тож щодня вона дратувалася усе більше й більше. Увечері розлючена стара леді подає мені мою вечерю. У неї є інформація за останні п’ятдесят років, щоб добряче наперчити мій суп. Вочевидь, у театрі був Юда, який щодня нашіптував їй: “Влашкін, Влашкін, Влашкін…”, і поки моє серце огортали його усмішки, він був на телефоні, передаючи моїй дружині чергову дозу пліток».

«Такий дурний кінець, Володю, у такої жвавої історії. То які в тебе плани?».

«Перш за все, чи міг би я запросити вас на вечерю і в театр — у центрі, звісно? Після всього… ми ж з вами старі друзі. Я маю гроші на розваги. Усе, чого забажає ваше серце. Інші — як суха трава, північні вітри часу підточили їхні серця. Від вас, Роузі, я пригадую лише добро. Тим, чим жінка має бути для чоловіка, ви були для мене. Як вважаєте, Роузі, пара давніх товаришів, як ми з вами, могли б насолоджуватися гарними часами серед матеріальних благ цього світу?».

Моя відповідь, Лілі, за хвилю була готова. «Так, так, заходь до мене, — сказала я. — Запитаєш, де кімната біля розподільного щитка, побалакаємо». Тож він прийшов того вечора і приходив щовечора того тижня, ми говорили про його довге життя. Навіть наприкінці він лишається неймовірним чоловіком. І, як усі чоловіки, до кінця намагається вийти сухим із води.

«Слухайте, Роузі, — нещодавно закинув він мені, — я був у шлюбі зі своєю дружиною майже півстоліття, ви можете собі уявити? Що в цьому було хорошого? Подивіться на усю цю гіркоту. Чим більше я думаю про це, тим більше мені здається, що ми були б дурнями, якби одружилися».

«Володю Влашкіне, — сказала я йому прямо, — коли я була молода, то зігрівала твою замерзлу спину багато ночей поспіль, не питаючи нічого. Ти визнай це, я нічого не вимагала. Я була м’якосердою. Я не хотіла, щоб мене називали Роузі Лібер, руйнівниця сімейних вогнищ. Але зараз, Влашкіне, ти — вільний чоловік. Як ти можеш просити мене їздити з тобою потягами у незнайомі готелі, поміж американців, коли я не твоя дружина? Як тобі не соромно!».

Тож тепер, дорога Лілі, перекажи цю історію своїй мамі, своїм молодим голосом. Від мене вона не хоче чути ні слова, лише кричить: «Я зомлію, я зараз зомлію!». Перекажи їй, що в мене, врешті-решт, є чоловік, якого, як усі знають, жінка мусить мати хоча б раз за все життя.

Боже мій, я вже спізнююся. Поцілуй мене. Зрештою, я бачила, як ти виростала з малої зернини. Тож скажи мені кілька теплих слів у день мого весілля. Довгого й щасливого життя. Багато років любові. Обійми маму, перекажи їй від тітки Рози: «Прощавай, усіх благ!».

Сінтія Озік народилася в Бронксі, в сім’ї іммігрантів. Навчалася в Нью-Йоркському університеті та університеті штату Огайо, де захистила магістерську дисертацію, присвячену творчості Генрі Джеймса. Її видатний літературний доробок складається з романів («Довіра», «Канібальська галактика», «Стокгольмський месія» та «Статті про Путтермессер»), збірок оповідань («Раббі-язичник та інші оповідання», «Кровопролиття та три новели» і «Злет. П’ять вигаданих історій») та критичних есеїв, здебільшого на літературні теми (збірки «Мистецтво та пристрасть», «Метафора та пам’ять» і «Слава та безумство»). В останні роки вона працювала над інсценізацією свого оповідання «Шаль» (постановку було здійснено в Нью-Йорку). Протягом тридцяти років твори Озік здобували схвальні відгуки практично від усіх критиків. Тричі її оповіданням присуджували щорічну премію О. Генрі. Крім того, вона є лауреаткою премії Едварда Льюїса Волланта за єврейську прозу, Національної книжкової премії, премії Єврейської теологічної семінарії за видатні заслуги в галузі єврейської літератури, премії з літератури Американської академії мистецтв, Премії єврейського спадку, премії Rea Award за найкраще оповідання та премії Strauss Living Award Американської академії мистецтв і літератури. Сінтія Озік живе разом із чоловіком у передмісті Нью-Йорка.

Едельштейн — уже сорок років як американець — був ненажерливим читачем романів, написаних письменниками, як він буркотливо їх називав, «єврейського походження». Вони здавалися йому інфантильними, розбещеними, жалюгідними, темними, нікчемними, а головне — дурними. Даючи їм характеристику, він обирав найобразливішу, на його погляд, лайку: американергеборен[90]. Для цих народжених в Америці погроми були чутками, маме лошн[91] — чимось чужим, історія — якоюсь порожнечею. Серед них було багато й досить молодих, із чорними очима, чорним волоссям та рудими бородами. Деякі були блакитноокими, як хедер-їнглах[92] його юності. Школярі. Він був упевнений, що не заздрить їм, але вперто читав їх — це було як хвороба. На їхні книжки писали рецензії, їх хвалили, їх вважали євреями, а між тим вони нічого не знали. Склалася навіть певна група опозиційних письменників-неєвреїв, які почали звично показувати зуби: єврейський інтелектуальний істеблішмент, мовляв, дає викривлене уявлення про американську літературу, забарвлює її чужими відтінками, підміняє її собою, і так далі. Як Берлін і Відень у двадцятих. «Юденрайн[93]» — це «культуррайн», вважав Едельштейн. Приберіть євреїв — і де, так звана західна цивілізаціє, твоя літературна культура?

Для Едельштейна «західна цивілізація» була болючою темою. Він ніколи не був у Берліні, Відні, Парижі й навіть у Лондоні. Щоправда, він був у Києві, але лише раз, ще хлопчиком. Його батько, меламед[94], поїхав туди приватним учителем і взяв його із собою. У Києві вони жили у підвалі будинку, який належав заможним євреям Кириловим. Взагалі-то вони були Кацами, але, давши хабаря якомусь чиновнику, отримали російське прізвище. Кожного ранку вони з батьком піднімалися зеленими сходами на кухню, аби поснідати кавою з черствим хлібом, а потім ішли до класної кімнати — викладати Хумаш[95] Олексію Кирилову, червонощокому хлопчиську. Едельштейн-молодший муштрував його, поки батько дрімав. Що вийшло з Олексія Кирилова? Едельштейн, вдівець із Нью-Йорка, шістдесяти семи років, їдишист (так званий), поет, міг, уп’явшись у що завгодно — рекламний плакат у підземці, кришку контейнера для сміття, вуличний ліхтар, — викликати в пам’яті обличчя Олексія Кирилова, його рум’яні щоки, його їдиш із українським акцентом, його полиці з механічними іграшками з Німеччини: вантажівки, крани, тачки, різнокольорові автомобільчики з тентами над головою. Олексієм його мав називати лише батько Едельштейна — всі решта, включно з Едельштейном-молодшим, звали його Авремеле. Авремеле мав природжений хист вивчати все напам’ять. У нього була золота голова. Тепер він — громадянин Радянського Союзу. Чи він помер? Загинув у Бабиному Яру? Едельштейн пам’ятав кожен омріяний гвинтик тих німецьких іграшок. Навесні він залишив Київ разом із батьком і повернувся до Мінська. Танула багнюка, що замерзла гострими піками. У вагоні смерділо сечею, й нечистоти просякали шнурки та шкарпетки.

І мову було втрачено, вбито. Мова-музей. Про яку ще мову можна сказати, що вона померла раптовою й остаточною смертю, впродовж певного десятиліття, на певному клапті землі? Де носії стародавньої етруської мови? Хто останнім написав вірша лінійним письмом Б[96]? Атриція[97], асиміляція. Смерть від загадкових причин, не від газу. Останній із етрусків вештається серед нас усередині якого-небудь сицилійця. Західна цивілізація, цей кокон із лайном, повільно вмирає, але все ще тримається. «Хвора людина Європи[98]» зі своєю великою, як глобус, головою гниє, але в себе вдома в ліжку.

Їдиш — ця малість, цей крихітний промінчик світла (о, священний промінчик!) — вмер, зник. Загинув. Розчинився в темряві.

Це була головна тема Едельштейна. На цю тему він читав лекції, заробляючи на життя. Підбирав крихти. Синагоги, громадські центри, профспілки мало платили йому за перемивання кісток небіжчика. Дим… Він переїжджав з містечка до містечка, з передмістя до передмістя, оплакуючи англійською мовою смерть їдиша. Іноді намагався прочитати один-два зі своїх віршів. При першому ж слові їдишем розмальовані старі леді з реформістських темплів починали сором’язливо пирскати, немов на виступі телевізійного коміка. Чоловіки з числа ортодоксів і консерваторів негайно засинали. Тож замість віршів Едельштейн став розповідати анекдоти:

«Перед війною в Женеві зібралася велика міжнародна конференція есперантистів. З усього світу з’їхалися дослідники есперанто, доктори філологічних наук, різні вчені мужі з доповідями про походження, синтаксис і практичне застосування есперанто. Одні говорили про суспільне значення існування цієї міжнародної мови, інші — про її красу. Серед доповідачів були представники всіх націй, доповіді лунали на есперанто. Зрештою засідання завершилося, і втомлені видатні науковці стали по-приятельськи прогулюватися коридорами, нарешті перейшовши (непомітно для себе) на спілкування своєю міжнародною мовою: “Nu, vos macht a yid[99]?”».

Стенлі Елкін народився у Нью-Йорку, хлопчиком переїхав до Чикаго, де навчався в середній школі, а згодом — в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні. Творчість Елкіна впродовж усієї його кар’єри відзначається власним літературним стилем — при тому, що його докторська дисертація була присвячена Вільяму Фолкнеру. Елкін — автор сімнадцяти книг, зокрема романів (Boswell, The Dick Gibson Show, The Franchiser, George Mills, The Magic Kingdom, The Rabbi of Lud, The MacGuffm і Mrs. Ted Bliss), а також збірок новел (Searches and Seizures, The Living End та Van Gogh’s Room at Arles), оповідань (Criers and Kibbitzers, Kibbitzers and Criers) та есеїв (Pieces of Soap). Один із видатних серйозно-комічних письменників нашого часу, Стенлі Елкін двічі здобував премію Національного кола літературних критиків і тричі був фіналістом конкурсу на здобуття Національної книжкової премії. Протягом останніх тридцяти п’яти років Елкін живе з дружиною, художницею Джоан Елкін, і дітьми в Сент-Луїсі, де викладає літературну творчість й історію літератури в Університеті Вашингтона.

Готельний дзвінок до сніданку не розбудив його. Розбудив готельний соціальний директор[151]. Цей чоловік мав певний дар. Де б він не проходив, гудки гуділи, дзвони дзвонили, свистки свистіли. Просто якась пожежна сигналізація, подумав Премінгер.

Премінгер зосередив погляд на сріблястому свистку, що звисав з шиї чоловіка, який нахилився над ним, — блискучому, галасливому символі влади на майстерно виконаному саморобному пластиковому ремінці. «Табір Каягога[152]?» — спитав він.

«Ти про що?».

«Ви були в таборі Каягога? Ваш ремінець нагадує табір Каягога сорок першого року. Фіолетове та зелене на тлі білого пластику».

«Та давай вже, хлопче, прокидайся».

«Я не сплю».

«Гаразд, — почав чоловік, — ти, мабуть, думаєш, що це дивно, коли соціальний директор заходить до кімнати такого гостя, як ти».

«Ми всі американці», — пробурмотів Премінгер.

«А справа в тому», — продовжував той, — «що я хотів дещо з тобою обговорити. Але насамперед я хочу, щоб ти зрозумів: Біберман не знає, що я тут. Він мене до цього не підбурював. Власне кажучи, він, мабуть, звільнив би мене, якби знав, що я збираюся сказати, але… Господи ти боже мій, Річарде, це ж сімейний готель, якщо ти розумієш, про що я». Це «господи ти боже мій, Річарде» нагадало Премінгеру тих професійних співробітників ХСМЛ[153] у фірмових футболках, що ставляться до своєї божби свідомо та ощадливо. «Те, що сталося вчора, чесно кажучи, могло би вбити такий маленький готель, як цей. Десь у великому, такому, як “Гроссінгер”, це нічого б не значило. Це проковтнули б непомітно, правда ж? Ти можеш сказати, що це взагалі не моя справа, але Біберман добре до мене поставився, і я не хочу бачити його в халепі. Він забрав мене з клубу в Джерсі й привіз сюди. Я не збираюся хаяти свою професію, але треба дивитися правді в очі: можна дожити до старості, так і не піднявшися в шоу-бізнесі вище за Гудзон-театр. Він одного разу побачив мій матеріал, йому сподобалося, він сказав, якщо я поїду з ним, то зможу потім переробити щось із кращого на мюзикл, наприклад. І він дотримав свого слова. Свобода дій. Необмежена. Абсолютно необмежена, Річарде. Ну, ти сам знаєш, ти ж чув ці комічні арії з речитативом. Це добрий матеріал, хіба ні? В горах такого не почуєш. Воно, звісно, непристойне, але талановите, правда ж? Ця шалена Естелла не вміє співати, в неї немає класу, ми обидва це знаємо, але матеріал є, так? Він є». Він вважав, що всі тільки й мріють взяти його на роботу.

«І що?» — спитав Премінгер.

«Гаразд, — сказав соціальний директор ніяково, — я піду, а ти одягайся. Я тільки хотів сказати — ти ж знаєш, як я ставлюся до цього дядька, тому й попереджаю тебе, що можуть бути якісь розмови. Ну, там місіс Франкель і все це збіговисько… Якщо щось почуєш, затуляй їм пельку, зрозумів? Пояснюй їм». Він повернувся й пішов до дверей.

Премінгер хотів спитати «Що пояснювати?», але було вже пізно. Соціальний директор уже вийшов. Було чутно, як у коридорі він стукає до сусіднього номеру. Там щось зашурхотіло, й за мить хтось підійшов до дверей. Премінгер почув рипіння ручки та дверних петель, нутряне зітхання дерева, коли двері розчинилися навстіж, і вступне мурмотіння соціального директора, який щось нерішуче пояснював і вибачався. Намагаючись розібрати слова, Премінгер помітив, як голос директора змінюється, стає гучнішим і впевненішим і зрештою набуває того тону дешевої конспіративності, який був його лінгва-франка[154]. «Між нами кажучи…» — мабуть, говорив він тепер, хитрувато підморгуючи й, можливо, навіть торкаючись пальцем грудей співбесідника.

Премінгер знову відкинувся на подушку, забувши про соціального директора. За кілька хвилин він почув довгий голосний дзвінок — друге запрошення до сніданку. Це було останнє попередження готелю «Біберман», і знову в ньому була чутна настирливість пожежної тривоги. Одного разу він сказав Нормі: якщо в готелі станеться пожежа й вони ввімкнуть пожежну сигналізацію, постояльці, згідно зі своїм умовним рефлексом, вирушать до їдальні. Ну, його з ними, в усякому разі, не буде, подумав Річард Премінгер, готельний одинак. Вони ходили, грали, їли у неймовірній згуртованості, з підозрою і навіть страхом дивлячись на тих, хто тримався осібно, хто вибачався й відмовлявся. Вони навіть у кіно до міста їздили групами осіб по десять. Він бачив, як вони набивалися в мікроавтобуси, а в кінотеатрі передавали одне одному по рядах шоколадні батончики, пакетики з арахісом, жувальну гумку. Разом із Нормою він потім спостерігав за ними в кав’ярні з морозивом, де вони були схожі на почесних гостей на весільному бенкеті, сидячи за столиками, які офіціант зсунув разом на їхню вимогу. Якби було можна, вони й коханням займалися б усі разом в одному великому ліжку, зітхаючи між кульмінаційними моментами: «Хіба не чудово? Гей, народе, хіба не чудово?».

Він вирішив дозволити собі невеличку ексцентричність — знехтувати попереджувальним дзвінком і не піти на сніданок. В нього виникло якесь знайоме відчуття, воно було в нього вже кілька ранків поспіль, й він боявся, що воно розвіється. Це було відчуття глибокого, справжнього задоволення — як тоді, коли прокидаєшся й тобі не треба йти до ванної. Спочатку він поставився до цього з підозрою, як до якогось симптому старої хвороби, що раптом повторився. Але потім йому вдалося визначити його. Це було відчуття з дитинства: так прокидаються хлопчики — миттєво, цілком, з усвідомленням якогось нового факту в своєму житті. Якщо висловити це одним словом — він був збуджений.

І ось він почав свою ранкову інвентаризацію самого себе. Таким був його спосіб іти в ногу зі своєю географією. Спочатку він спробував визначити джерело свого нового відчуття, але крім того очевидного факту, що він уже не в армії і повернув собі те, що інші назвали б його свободою, він насправді нічого не зрозумів. Але він знав, що йшлося не просто про свободу або принаймні не про цей тип свободи. І не про його плани на майбутнє, бо він їх не мав. Але, обмірковуючи це, він почав потроху усвідомлювати можливу причину свого задоволення. Його плани щодо себе були туманні, але він був молодим і здоровим (у готелі літні чоловіки напівжартома пропонували помінятися з ним місцями). Йому треба було лише дозволити чомусь відбутися, чомусь несподівано трапитися. Нічим не зв’язаний, він міг просто повільно дрейфувати, поки не натрапить на свою долю, як щаслива жертва корабельної аварії натрапляє на уламок щогли. Це скидалося на ще одну з тих мандрівок до дивних міст, які він полюбляв. Він ніколи не захоплювався природою. Здолати гірський хребет він міг лише в тому випадку, якщо на іншому боці було якесь місто, а водний простір — якщо він завершувався портом. У містах він міг вирушати до старих кварталів, до нетрів або заводських районів, проходити повз залізничні товарні станції на шляху до відкритих усім вітрам околиць, де з вікон у розпачі визирала біднота. Він міг заходити в їхні обшарпані під’їзди й роздивлятися імена на поштових скриньках. Одного разу, коли він у сутінках блукав серед якихось нічліжок, де з дверей на нього із незворушним виглядом витріщалися волоцюги, хтось схопив його за руку. Повернувшись, він побачив старого жебрака, який уп’явся в нього недобрим поглядом. «Дайте грошей», прохрипів старий придушеним голосом. Премінгер завагався й побачив, як кулак старого став повільно й загрозливо наближатися до нього. Він подумав, що зараз його вдарять, але стояв нерухомо й чекав, що буде далі. За кілька дюймів від його обличчя кулак розтулився, перевернувся й перетворився на простягнуту долоню. «Грошей», сказав старий. «Благослови вас Бог, сер. Допоможіть старій людині. Допоможіть мені. Допоможіть». Премінгер пам’ятав, як дивився в цю долоню. Вона була м’яка, неймовірно млява — рука (дивна річ!) багатої людини. Волоцюга почав скиглити якусь історію про змарноване життя, про згаяні можливості, про якісь втрати та помилки. Премінгер слухав, як зачарований, весь час дивлячись у цю долоню, яка так і залишалася в кількох дюймах від нього. Нарешті рука старого затремтіла, ще більше наблизилася до нього, а потім, знову стулившись, безпорадно впала вздовж його тіла. Премінгер був у захваті.

Розмова в сусідньому номері на мить припинилася. Потім хтось підсумував сказане, і чийсь приємний голос погодився. Угоду було укладено. Двері відчинилися, й соціальний директор, посвистуючи, вийшов у коридор.

Невдовзі Премінгер почув у коридорі інші голоси. Це були, мабуть, постояльці, що йшли на сніданок. Він знову відчув задоволення від своєї ексцентричності й посміхнувся ідеї спробувати продемонструвати її Біберману (він подумав про корт для шафлборда[155] та тріщину в цементі, яка вигиналася там, мов норовлива літера S, біля ледь помітних, знебарвлених цифр, про обтріпані окрайки на тенісних сітках й іржу на ланцюгах, які їх тримали, про потинькований головний корпус, який, мабуть, завжди виглядав анахронізмом, недоречним серед цих зелених, розкішних гір). Це було трохи схоже на спробу бути ексцентричним у Коні-Айленді[156]. Він знав, що деякі місця продають убогість за високими цінами; тут же ви розраховували на знижку.

Премінгер бачив вирази облич гостей, коли вони виходили з готельного автобуса. Вони приїжджали, зраджуючи самих себе, сповнені сумнівів, не впевнені у своїх шансах, із болісною надією на зміни, на якийсь несподіваний поворот фортуни. Згодом вони жартували над цим. Чого можна було очікувати, питали вони, від гори, де на вершині немає ні Бронкса, ні Брукліна? Сам Премінгер знав, навіщо приїхав. Він чув обнадійливі історії про знуджених гарячих матусь, про жадібних до чоловіків тіточок, про секретарок на останній стадії дівоцтва…

В армії він знав хлопця на ім’я Філ — шахрая-аматора, який прагнув стати професіоналом і дивився на гори, як свого роду візіонер. Премінгер згадував одну розмову із ним, коли одного вечора під час початкового курсу військової підготовки вони сиділи в крамниці військової бази, втішаючись безалкогольним пивом. Філ спитав його, що він збирається робити після армії. Премінгер був змушений відповісти, що не знає, й Філ подивився на нього із сумнівом. Він не міг зрозуміти, як можна не підготуватися до таких важливих речей. Премінгер поставив йому те саме запитання, очікуючи почути якусь зворушливу казочку про вечірню школу, але Філ здивував його, виклавши ретельно розроблений план. Йому потрібен був лише кадилак.

«Кадилак? — спитав тоді Премінгер. — А де ти візьмеш гроші?».

«Ні, ви тільки послухайте! Ти що думаєш — я завжди був в армії?».

«А чим ти раніше займався?».

«Чим займався? Я був коридорним у готелі. У горах коридорний заробляє за сезон тисячу п’ятсот — тисячу шістьсот. А якщо він робить ставки, то додай ще п’ятсот».

«Ти робив ставки?».

«Не свої. Я був типу посередником для одного хлопця. Я пропрацював коридорним п’ять сезонів. Збирав на машину, розумієш? Ну, й тепер маю достатньо, і на одяг теж. Коли в тебе білий кадилак-кабріолет із чорною обивкою та золотою фурнітурою, ти не можеш сидіти за кермом у джинсах. Мені потрібна буде майже штука баксів лише на гардероб. Коли відслужу в армії, візьму свій кадилак і повернуся в гори. Там, мабуть, сотні готелів. Буду просто їздити між ними, поки не побачу дівчину, яка виглядає хоча б на пару баксів. Я її клею, починаю охмуряти — уловлюєш? Ми об’їжджаємо в машині з відкинутим верхом всі ці чудові готелі — “Гроссінгер”, “Конкорд”, де всі коридорні знають мене, ми з’їдаємо чудовий сніданок і домовляємося на вечір. Потім я забираю її ввечері, і ми знову їдемо до готелів… У них в усіх там у горах є ці безкоштовні розваги… Але весь час я поруч із нею такий буцімто стриманий, тихий, дуже сумний. І вона врешті-решт не може не спитати, що трапилося, правда ж? Ну, я їй кажу — не звертай уваги. Але виглядаю чим далі, тим більш нещасним, і вона напосідає на мене: в чому, мовляв, справа, може, вона щось не те сказала, не те зробила? Тоді я кажу їй: “Розумієш, люба, я не хотів псувати тобі вечір, але бачу, що доведеться розповісти. Це через кадилак. Мені залишилося зробити останній платіж, і він наш. А в мене цього місяця скрутні обставини. Я позичив гроші одному хлопцеві та ще й спустив кількасот баксів на одній конячці на тому тижні. І пропустив платіж. Мені сьогодні дзвонили — вони заберуть у мене машину за несплату, якщо не отримають грошей завтра. Чорт забирай, я б цим не переймався, сонечко, але я кохаю тебе і знаю, який кайф для тебе на ньому кататися”. Ну, ти ж розумієш, дівчина у відпустці, в неї ж повинно бути кілька баксів у валізі, так? І рано чи пізно вона скаже: “Можливо, я зможу тобі щось позичити. Скільки тобі треба?” А я скажу їй, що це безумство, що вона навіть не знає мене, але все ж таки згадаю, що мені треба баксів шістдесят. Ну, й тут вона, звісно, відчує полегшення, що не більше, й викладе мені грошенята. Вона ж думатиме, що за шістдесят баксів я вже в неї в кишені, що ми практично заручені і все таке. Штука в тому, що для завершення справи мені треба з нею переспати. Це для мене гарантія того, що вона потім не намагатиметься відшукати мене. Ці дівчата так трусяться над своєю репутацією! А я можу її просто знищити. Це легко. Ось і вся схема. А наступного дня поїду до нового готелю. Якщо пощастить, так можна провести весь сезон. А потім, взимку, є Маямі».

Премінгер посміхнувся, згадуючи ентузіазм Філа. Це була до біса гарна ідея, і йому варто було би постежити за білим кадилаком-кабріолетом. Але що важливо — десь у цьому приголомшливому плані приховувалося тверезе, консервативне мислення, мислення людини, яка знає свою географію, яка бачить свої умовні позначки у справжньому, об’єктивному світлі фар кадилака. Цей план міг спрацювати. Він був — на свій жахливий кшталт — здійсненним, і Премінгер підбадьорив Філа. І хоча сам він, звісно, приїхав не за грошима, але теж сподівався витрусити з небес трохи насолоди. Він хотів, якщо коротко, перепихнутися з єврейкою, і ще раз, і ще — до нестями. «Нестяма» — це було, втім, щось нове у його житті, і поки що в нього це не дуже добре виходило. Єдине, в чому він міг бути впевненим, — що він дає на це згоду.

«Що ж», думав він, граючи в свою приємну ранкову гру, «в усякому разі я в новому місці, і тут принаймні є Норма».

Думаючи про Норму, він відчув якісь побоювання. Кепкувати з її відчаю було надто легко. Вона була, що не кажи, останньою у своєму роді — секретарка у відпустці, перезріла діва, єдина дівчина в усій цій клятій родині, яка не пройшла усипаним квітами проходом у Бронксі, посеред розкоші, що йде по чотири долари за тарілку, до найвищого щастя — балдахіну з квітів, аби зв’язати себе обітницею того, що вона може назвати своєю вірністю. Краса — це вірність, а вірність — це краса, й це все, що відомо на землі, й усе, що треба знати. І Норма, думав він, на порозі критичного віку, спробувавши всі інші способи — походивши самотньо на танці в спортзалі єврейської школи, прочитавши й засвоївши «Часопис Американської медичної асоціації» за квітень, аби підтримати інтелектуальну бесіду з племінником материної подруги, спітнілим інтерном зі шпиталю «Бельвю», припинивши голити пахви, бо це боляче, — кинулася в обійми готелю «Біберман» і його, Премінгера.

Він витягнувся в ліжку. Під простирадлом він ворушив пальцями ніг і спостерігав, як опуклості на ньому змінюють форму, немов гірські хребти, що раптово пересуваються. Сонячне світло смугами лежало на його грудях. Він підвівся з нагрітого сонцем ліжка, й тонкі смужки світла від жалюзі поповзли по його тілу вгору.

Премінгер став одягатися, але помітив, що вікно в його кімнаті на першому поверсі відчинене. Він боязко наблизився до нього й потягнув за мотузку жалюзі, аби спрямувати сонячне світло вниз. Побачивши чималу групу пожильців, що стояли поряд із порожнім басейном, він завмер. Він пам’ятав таємничі попередження соціального директора й трохи здригнувся, мимоволі згадавши ту ніякову й болісну сцену, яка вчора шокувала їх усіх. Чи не це було причиною того нового збудження, з яким він прокинувся, запитував себе Премінгер.

Він навіть трохи знав цю дитину: дівчинка з матір’ю сиділи за сусіднім столом у їдальні. Одного разу він звернув увагу Норми на це гарненьке дівча. Смерть дівчинки і відчайдушний лемент її матері (вона недоладно трусила перед собою складеними долонями, немов гравець у кості) налякали його. Він прибіг із тенісного корту з ракеткою в руках. Перед ним були блискучі на сонці спини інших відпочивальників. Він протиснувся крізь них, допомагаючи собі ракеткою, й опинився на внутрішньому боці цього кола, але, побачивши посиніле обличчя дівчинки в обрамленні мокрого жовтого волосся, що пристало до нього, відсахнувся, піднявши ракетку перед обличчям, щоб захистити очі. Він не міг вибратися назад, бо позаду тіснилися люди, і тому безпорадно відвернувся й був змушений дивитися, як місіс Голдстоун, мати дівчинки, запитує кожного, чому це трапилося, благає, обвинувачує, а потім мовчки знову повертається до дівчинки, схиляється над нею й дає їй ляпаса. Він чув жахливо спокійний голос, коли вона шпетила мертву доньку: «Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся». Він дивився на матір, що сиділа над дівчинкою навпочіпки, — непристойно, як людина, що спорожнюється в лісі. Вона безнадійно опиралася пожежникам, які прийшли забрати дівчинку, а коли вони її унесли (її тіло гротескно підстрибувало на ношах), він побачив, як мати намагається обійняти мокрий слід від тіла дитини на цементі. Коли люди, що скупчилися навколо неї, демонструючи своє співчуття, простягали руки, щоб утішити її, вона відверталася.

Премінгер відступив від вікна. Кілька людей з учорашніх знову були там. Боже мій, подумав він, вони влаштовують спектакль.

Він упізнав серед цих людей місіс Франкель. Вона була у своєму міському одязі й виглядала розпареною і незугарною, стоячи поряд із порожнім плавальним басейном готелю «Біберман». Вона, схоже, запекло сперечалася, у своєму збудженні забувши про великий ридикюль, що висів у неї на руці й неймовірним чином повторював усі її розлючені рухи. Сонце потрапляло на грані камінців її важкого браслету й кидало яскраві відблиски в очі Премінгеру, коли вона вказувала в напрямку басейну. Він не знав, про що вона говорить, але досить легко міг це собі уявити, бо чув її наскоки раніше. Вона була схожа на представницю якоїсь політичної партії, що завжди перебуває в опозиції.

За мить Премінгер помітив ще щось. Позаду збудженого натовпу, що зібрався навколо місіс Франкель, він побачив Бібермана, який стояв осторонь зі схиленою набік головою й виразом стривоженої зосередженості на обличчі. Він мав вигляд захисника, змушеного вислуховувати в іноземному суді свідків, мови яких не розуміє. Поруч із ним стояв соціальний директор, насуплений, як роздратований адвокат.

Премінгер повернувся й продовжив одягатися.

Коли він підійшов до головного корпусу, інші завершили свій сніданок і вже перебували на позиціях, які мали допомогти їм дотягнути до обіду. На довгій веранді перед головним корпусом, у затінку, люди сиділи у важких плетених кріслах-гойдалках і грали в карти. Вони тихо розмовляли хрипкими голосами, й час від часу їхнє бурмотіння переривалося гучними оголошеннями масті. Премінгер уже відчував в’язку, як сироп, густоту довгого літнього дня. Він піднявся сходинками й уже заходив усередину, збираючись випити кави, коли побачив місіс Франкель. Вона розмовляла з жінкою, яка зосереджено слухала її. Він хотів прослизнути повз них, не заговоривши із нею, але вона вже помітила його. Вона дивилася йому в очі й не відверталася. Він кивнув. Вона один раз повільно нахилила голову вперед — так, немовби вони з Премінгером були співучасниками якоїсь великої таємниці. «Доброго ранку, місіс Франкель», сказав він.

Вона похмуро привіталася з ним. — «Залишилося недовго, так, містере Премінгер?».

«Що недовго?».

Якимось туманно-обвинувальним змахом руки вона вказала на готель і все навколо. «Вам не сказали, що я їду звідси?» — повільно спитала вона.

Премінгера вражала зосередженість цієї жінки на своїй особі. «Відпустка скінчилася, місіс Франкель?» — спитав він із посмішкою.

«Лише частина відпустки. Та ви думаєте, я залишуся ще хоч на один день із цим убивцею? Ні і ні! Послухайте, я багато чого можу розповісти. Не треба бути юристом із Філадельфії, аби зрозуміти, що тут відбувається. Частина відпустки. Та хіба в цьому справа? Ви думаєте, мій син, коли почув про це, не сказав: “Мамо, я приїду за тобою будь-коли, тільки скажи”? Він чудовий юрист і може влаштувати купу неприємностей, якщо захоче».

Під час цієї промови Премінгер відчув натяк на знайому паніку. Він впізнавав ці жести, цей голос, який втягував його в змову. Хай місіс Франкель іде до біса, подумав він. Але краще не казати цього. Це було б жестом із його власного боку. Він прокладатиме собі шлях у житті не руками.

Місіс Франкель все ще говорила на тих самих підвищених тонах, яким Премінгер не дуже довіряв. «Яке нахабство! — сказала вона. — Так ось, можете мені повірити — йому це не зійде з рук».

У вікні за кріслом місіс Франкель раптом з’явився Біберман. Його величезна голова, здавалося, заповнила все вікно. Обличчя в нього було сердите, але заговорив він лагідним голосом. «Я вас прошу, місіс Франкель. Я вас прошу», — сказав він примирливо. Премінгер продовжив свій шлях до їдальні.

Всередині помічники офіціантів ще прибирали столи. Він підійшов до одного з них, попросив принести каву й сів за один із прибраних столів. Хлопець ввічливо кивнув і пішов через широкі брунатні хитні двері до кухні. Двері він штовхнув сильно, і на якусь мить Премінгер побачив інтер’єр світлої кухні і стару жінку, Біберманову куховарку, яка сиділа на високому табуреті з цигаркою в зубах й лущила горох. Двері швидко зімкнулися, але за секунду внаслідок інерції знову розчинилися назовні, і він ще раз побачив жінку. Тепер вона повернула голову й дивилася на помічника офіціанта. Двері знову швидко зійшлися, як жорстка театральна завіса.

Премінгер повернувся й на протилежному боці обідньої зали побачив Норму. Вона тримала в руці цигарку, пила каву й дивилася на нього. Він перейшов до неї. «Доброго ранку, — сказав він, сідаючи. — Ну і ґвалт тут сьогодні».

«Привіт», — сказала вона.

Він нахилився через стіл поцілувати її. Вона трохи відсунула голову, і йому вдалося лише торкнутися її щоки. В момент цього невдалого руху він немовби побачив себе збоку: наполовину підвівшись зі стільця, нахилившись через захаращений стіл, він виглядав, як незграбний стрибун у воду на краю трампліна.

Здивований, він різко сів назад. Знизав плечима. Розломив булочку й виколупав з неї середину. «Місіс Франкель їде», — сказав він, трохи помовчавши.

«Так, — сказала Норма, — я знаю».

«Катскільський[157] мінітмен[158]», — сказав він, посміхаючись.

«Що такого смішного в місіс Франкель?».

Премінгер подивився на неї. «Нічого. Ти маєш рацію. Одного дня, після того, як вщухла би ця справа з Ліндою Голдстоун, вона добралася б і до нас».

«Вона нічого не може сказати про нас».

«Так, — сказав Премінгер. — Гадаю, що ні».

«Справа Голдстоун… — сказала Норма. — Загинула маленька дівчинка».

«Так».

«Справа, — сказала вона. — Така собі справа».

Він уважно подивився на неї. Її обличчя нічого не виражало. Чого вона хотіла від нього — якоїсь заяви?

«Гаразд, — сказав Премінгер. — Окей. Справа Голдстоун — перепрошую, трагедія Голдстоун — полягає лише в тому, що Голдстоун втопилася. Норма, це був нещасний випадок. А всі продовжують поводитися так, немовби тут є якийсь підтекст. Навіть ти. Я вважаю, що найгірше зараз — ну, крім батьків, зрозуміло, — Біберману. Він єдиний, кому ще є що втрачати. Це може вдарити його по кишені, а для такої людини, як він, це може бути смертельним ударом».

Норма подивилася на нього так, немовби він дав їй ляпаса. Це все лукавство — цей її шок, подумав він, це лукавство. Чиясь вразливість завжди ставить вимоги перед стороннім спостерігачем. Рознощик-даго[159], в якого розсипалися яблука, п’яний, що, хитаючись, іде повз, відлупцьований дивак, новоспечена вдова, що волає біля відчиненого вікна, — їхня безпорадність агресивна, їхній відчай бутафорський. Чого вони хочуть? Вони схожі на дітей, що кидаються до своїх іграшок, машинок, олов’яних солдатиків, керуючи ними, відтворюючи голосом звуки битви й вистукуючи на барабані попередження про небезпеку.

Він був у купальних трусах. На ногах — військові напівчеревики-«оксфорди», в яких він звільнявся з армії. Він так поспішав забратися звідти, що не встиг купити іншого взуття — хоча б кросівок, більш доречних для післяобідніх сходжень на кшталт цього — на високий пагорб позаду готелю «Біберман».

Він втратив цікавість до цієї прогулянки. Повернувшись спиною до піщаної, усіяної камінням стежки, що тягнулася далі вгору, до лісів, які він обіцяв собі дослідити, Премінгер подивився вниз, туди, звідки прийшов. Під ним був курортний готель. Він ніколи не бачив його з такої зручної точки, і його розташування серед пласкої зеленої долини справило на нього комічне враження. Готель більше скидався на величезний «павільйон сміху» в парку розваг. Премінгеру здавалося, що, повернувшись до своєї кімнати, він знайде там дзеркала у важких жовтих рамах, які віддзеркалюватимуть викривлені зображення. А в павільйонах для трюків, споруджених для подолання сили тяжіння, йому доведеться триматися за меблі, аби не впасти. Він дивився на фантастичні шпилі, що закручувалися равликами, мов густий крем у надто малих чашках, і уявляв собі Бібермана, який на заході сонця видирається на самий верх цих мінаретів, аби кричати звідти, як такий собі блазенський муедзин, на неслухняних гостей. Він бачив на готельному газоні пляжні парасольки, яскраві, як льодяники на паличці. Вони були схожі на квіти, що надмірно розрослися в саду.

Премінгер усміхнувся, перевівши погляд із території готелю на власне тіло. Спочатку він його немовби не впізнав, але потім, поступово усвідомлюючи самого себе, збентежено вп’явся у свої стегна, які сонце ще не вкрило справжньою засмагою. Він простежив за своїми ногами далі вниз — кощавими колінами, безволосими гомілками — й засміявся в тиші над їхнім раптовим зникненням у формених черевиках. Що ж, він справді був схожий на людину, заскочену в туалеті. Жирні стегна, лискуча блідість надто гладких ніг, подібна до тьмяного блиску фруктів, викривали його. Він здавався собі незграбним і трохи безпорадним, як ті старі, товсті жінки на складаних стільцях на пляжі, з набряклими ногами, втиснутими в чоловіче взуття, яке їм доводиться залишати незав’язаним, і розпущені шворки схожі на їхні сплетені пальці, якими вони прикривають свої бюсти.

Що ж він насправді робить у «Бібермані», запитував себе Премінгер. Він міг би легко та швидко описати своє розчарування, як досвід тих мандрівників, які, поїхавши з аеропорту у взятих напрокат автівках, поспілкувавшись із клерками щодо заброньованих номерів і розпорядившись про доставку багажу, нарешті опиняються сам на сам у дивному місті, втомлені, пригнічені, неспроможні заснути в готельних ліжках, і шукають у телефонному довіднику знайомі імена. Але що, зрештою, він узагалі тут робить? Він подумав про інших людей, які приїхали до цього готелю, і мав нагадати собі, що вони жили тут не завжди, вони не були найняті готелем як таке собі товариське тло, така собі велетенська підставна особа, заради його користі. Вони тут, думав він, заради доступу до тенісного корту, басейну, поля для гольфу на шість лунок, нічного шоу в ресторані, ломберних столів, їдальні та одне до одного. А він, коханець із жирними стегнами, схильний доходити до нестями, тут для того, щоб із ними злягатися. «Розкатав губу, товстозадий!» — подумав Премінгер.

Він поміркував, чи не продовжити свій шлях, і повернувся, аби оцінити відстань, яку йому ще належало пройти. Потім подивився вниз. Побачив осушений басейн. На дні ще залишалося трохи води, як пляма на гладкому білому кахлі. В очі вдарив віддзеркалений нею відблиск сонця, й Премінгер відвернувся, інстинктивно прикривши їх долонею.

«Я не думав, що ви мене бачите», — раптом сказав хтось.

Премінгер відступив назад. Він нікого не бачив, але припустив, що хлопець, який тепер виходив з-за дерев, що росли вздовж стежки, помилково зрозумів його жест як помах руки й відповів на нього.

«Якщо ти збираєшся ховатися, — сказав Премінгер, — не варто надягати білі парусинові штани. Закон джунглів». Хлопець із голим торсом, в якому він впізнав готельного рятувальника, боязко вийшов на стежку, де стояв Премінгер. Йому здалося, що у хлопця дещо присоромлений вираз обличчя, й він кинув погляд на той зелений затишок, звідки вийшов хлопець, — чи немає там якоїсь із готельних дівчат.

«Я не ховався, — сказав хлопець, ніби захищаючись. — Я часто сюди приходжу, коли не працюю. Я бачив вас там унизу».

«Я теж тебе бачив. Ти рятувальник». Хлопець подивився вниз. Вони стояли в колі сонячного світла, яке, здавалося, оточувало їх на цій лісовій арені, як суперників у боротьбі за якийсь незначний титул. Премінгер із незадоволенням помітив, що хлопець дивиться на його взуття, й напівсвідомо переступив ногами. Потім хлопець підвів очі, й Премінгер побачив, що вони в нього червоні.

«Про мене щось говорили?» — спитав хлопець.

«Хто?».

Хлопець кивнув у напрямку готелю.

«Ні, — сказав Премінгер. — А що?» — спитав він машинально.

«Містер Біберман сказав, щоб я сьогодні там не вештався. І я не знав, куди піти, аж поки не згадав про це місце. І я йшов і йшов угору, а потім помітив вас. Подумав — може, містер Біберман послав вас за мною».

Премінгер похитав головою.

Хлопець здавався розчарованим. «Послухайте, — раптом сказав він, — я хочу вниз. Я до такого не звик. Скільки я, на їхню думку, маю стирчати тут?». Попри всю дратівливість, його голос виказував справжню нагальну потребу. Премінгер приписав це приниженості хлопця, відчуттю провини через те, що його виявили, та жаху, який він не міг втримати у собі. Нечесно було дозволяти хлопцеві далі викривати себе в хибній думці, нібито все вже про нього відомо. Премінгер не бажав чути більше, але хлопець вже знову заговорив. «Я не звик до такого, — сказав він. — Я говорив містерові Біберману на початку літа, скільки мені років. Він знав, що мені шістнадцять. Тому я й отримував лише дві сотні. Тоді це було нормально».

«Дві сотні?».

Хлопець замовк і пильно подивився на Премінгера — можливо, порівнюючи сили. Немовби виявивши слабкість Премінгера й вирішивши скористатися цим, він подивився на його коліна. Премінгер живо відчув цей погляд.

«Ще хто-небудь знає?» — різко запитав Премінгер.

«Місіс Франкель, мабуть», — відповів хлопець, все ще не підводячи очей.

Премінгер змінив позицію, посунувшись трохи вбік. «Вона сьогодні їде додому, — сказав він. — Я бачив її цього ранку. Вона нічого не сказала». Цей таємничий стиль розмови йому не подобався. Він трохи нагадував комічне спілкування між гангстерами в не дуже добрих фільмах: чоловік стоїть, притулившись до будинку; хтось іде повз; чоловік киває спільникові, що вештається поруч; спільник опускає очі й проходить далі.

Премінгер вирішив продовжити свою прогулянку. «Слухай», — сказав він хлопцеві, — я піду далі вгору цією стежкою». І одразу почав рухатися вниз, до «Бібермана». Він зрозумів свою помилку, але відчував, що хлопець пильно дивиться на нього. Він поміркував, чи не виконати якийсь удаваний маневр — наприклад, зробити вигляд, нібито йому треба пройти кілька кроків, аби краще роздивитися, що там робиться внизу, а потім повернутися на стежку. «Та якого дідька!» — подумав він втомлено. Він чув, як хлопець іде за ним.

Кілька камінців, зачеплених хлопцем, вдарили Премінгера по гомілках. Він дивився, як вони котяться далі схилом. Хлопець наздогнав його.

«Я теж іду вниз», — сказав він, немовби Премінгер вирішив за них обох. Стежка звузилася, і Премінгер відчув переваги того, що рухається попереду хлопця. Він спускався швидко, зосередивши всю увагу на крутому схилі. Позаду нього хлопець продовжував теревенити. «Йому був потрібен хтось на сезон. Було Четверте липня[160], а в нього нікого не було. А в мене двоюрідний брат працює на кухні. Він мені сказав. Містер Біберман знав про мій вік. Я сам йому сказав. А він: “До чого тут вік? Тут ніхто не тоне”. І я відпрацьовував прийоми у своїй кімнаті». Стежка розширилася, і хлопець пішов поряд. Він підлаштовував свій крок під Премінгера, й вони дійшли до низу пагорба разом.

Далі Премінгер побіг уперед підтюпцем, але швидко втомився, зупинився й знову перейшов на звичайний крок. Хоча хлопець і не біг за ним, Премінгер знав, що він недалеко позаду й усе ще йде за ним. Він навмисно попрямував до одного зі столиків на галявині біля «Бібермана», збираючись потім обернутися до хлопця й попросити його принести щось попити. Він надто пізно помітив, що прямує до столика, за яким сидить місіс Франкель, — її затуляла від нього велика пляжна парасолька, встановлена над столиком. Премінгер розумів, що є лише один спосіб уникнути її близькості — зробити крутий віраж, але, пам’ятаючи про хлопця позаду й про свою похибку на пагорбі, він вирішив не ризикувати й не робити ще одного дивного руху. Що як хлопчина теж поверне за ним, подумав він. Вони опиняться разом самі на полі для гольфу. І він ніколи його не позбудеться. Повагавшись між Франкель і хлопчиною, він обрав Франкель, бо вона не потребувала порад.

Місіс Франкель у своєму спекотному, товстому міському вбранні, дивилася на Премінгера як жінка, яку щойно сфотографували для недільного додатку («Місіс Франкель — на фото вона сидить під вирощеним нею двохсотфунтовим грибом — заявила…»). Але коли він підійшов ближче, то побачив, що для додатків вона геть не годиться. Її ноги, витягнуті вперед, надавали їй вигляду дами, неймовірно втомленої після невдалої подорожі по крамницях у центрі міста. В неї був похмурий і замислений вираз обличчя. Для місіс Франкель це була незвичайна поведінка, і Премінгер на мить зупинився біля неї. Вона дивилася прямо вперед, в напрямку басейну, який втратив свій сенс.

«Це дивно, — сказала вона, повертаючись до Премінгера. — Маленька дівчинка». Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла так тихо. «Ви її бачили? Вона була немов якийсь шматок картону, на якому намальована дитина. Це просто жахливо, — сказала місіс Франкель. — Щоб таке трапилося тут? У горах? Просто граючись? Гаразд, коли дитина хворіє, це теж жахливо, але маленькі діти хворіють, і буває, що нічого не можна вдіяти, й дитина помирає». Премінгер був не впевнений, що вона розмовляє з ним. «Але тут, у горах, куди приїжджають розважитися, щоб таке сталося тут? Це нечуваний жах — такі речі». Вона дивилася прямо на Премінгера, але він знов-таки не був упевнений, що вона його бачить. «Ви бачили матір? Ви бачили переляк в очах цієї жінки? На кшталт “ні, такого не може бути”. Я була там. Дитина хотіла морозива, а мати сказала їй, що в неї губи вже сині, треба виходити з води. Вона відвернулася на мить — лише на мить, а коли знову повернулася… — Місіс Франкель знизала плечима. — Скільки вона могла пробути під водою — п’ять секунд, десять? Хіба басейн — це океан, що треба було її відшукувати? Ні, рятувальнику важливіше було розмовляти зі своїми подружками, а почувши крики, підняти очі й волати: “Що? Що? Де? Де?” Хто за це відповідає? — спитала вона Премінгера. — Бог? Ми ж не дикуни. Шукаймо відповідальних десь ближче».

Він переступав з ноги на ногу під її пильним поглядом. Вона знову повернулася до своєї громоподібної колоратури, й за це він був їй вдячний. Вона знову була у своєму репертуарі, і її надгробна промова, чи як там її назвати, була лише свого роду інтерлюдією — так, немовби ця жінка переводила дух, не припиняючи говорити, а тільки притишуючи голос. Проте її запитання повисло в повітрі. Він не бажав на нього відповідати, але цим людям було, схоже, байдуже до цього. До того ж зрештою він міг виступити свідком на тій стороні, в яку вірив.

«Гаразд, місіс Франкель, — сказав він. — У чому справа? Весь ранок ви натякали на якусь страшну таємницю. Вона в тому, що рятувальник не досить дорослий?». Премінгер сказав це гучніше, ніж збирався. Він чув свій голос, немовби слухав запис, не пам’ятаючи, щоб він його робив. «Саме це вас непокоїть? Саме це є вашим маленьким секретом, яким ви вирішили поділитися з усіма? Ну так розслабтесь — це не секрет. Всі про це знають. Дуже шкода, але навіть якби хлопцеві було одинадцять, а не шістнадцять, дівчинка все одно втопилася б».

«Рятувальнику лише шістнадцять?» — спитала жінка. Неймовірно, щоб вона цього не знала. Вона мала здогадатися, мала це підозрювати. Саме це мало бути причиною її обурення. «Рятувальнику лише шістнадцять?» — повторила вона. Це було занадто. Він не міг бути першим, від кого вона про це довідалася. «Лише шістнадцять?» — торочила вона.

«Я не знаю, скільки йому, — схаменувся Премінгер. — Не в цьому суть. Це був нещасний випадок. Яка різниця, скільки йому років?». Тільки тепер він усвідомив, що хлопець не пішов від них — він стояв футах у двадцяти й слухав. Премінгер згадав, що вранці бачив Бібермана у тій самій ситуації — голова низько схилена від ніяковості, а буфером від ворогів слугує соціальний директор. Хлопець чекав від Премінгера подальшого захисту.

Однак Премінгер безтурботно змінив тему. Без видимих причин він почав розповідати місіс Франкель про щойно здійснену ним прогулянку, про свої туманні плани на майбутнє. Вона ввічливо слухала й навіть раз чи два кивнула, погоджуючись із його словами. Так він провів із нею хвилин десять, але коли збирався вже йти, впіймав гнівний погляд місіс Франкель. «Нам усім краще звідси забратися», — сказала вона.

Брюс Джей Фрідман народився та зростав у Бронксі, навчався у тамтешніх середніх школах, а потім в Університеті штату Міссурі, де отримав диплом з журналістики. Протягом кількох років він забезпечував себе та свою сім’ю, працюючи редактором чоловічих журналів, а у вільний час писав свою прозу. Його перший роман Stern здобув широке схвалення критики та читачів й створив йому репутацію автора саркастично-гумористичної прози (термін «чорний гумор», який часто застосовується до прози Фрідмана, був винайдений ним самим). Потім були інші романи: A Mother’s Kisses, The Dick, About Harry Towns, Tokyo Woes, The Current Climate та A Father’s Kisses. Проте Фрідман не лише романіст, його оповідання, видані в збірках Farfrom the City of Class, Black Angels і Let’s Hear It for a Beautiful Guy, мали великий успіх у читачів, а п’єси Scuba Duba та Steambath ставилися на Бродвеї. Також він написав роман «Книга життя самотнього хлопця» та кілька кіносценаріїв. Нині живе разом із дружиною в Лонг-Айленді.

У віці тридцяти семи років містеру Кеслеру видалили камінь із жовчного міхура, який налякав його ледь не до смерті, і після одужання він дав зарок прожити своє життя в найкращій формі. Він записався до місцевого спортзалу Віка Тенні[162] та півроку ходив туди через день, пропустивши лише три заняття через азійський грип. Коли одне із занять прийшлося на переддень Йом-Кіпуру, найсвященнішого дня єврейського року[163], містер Кеслер, який зазвичай дотримувався важливих релігійних свят, сказав дружині: «Я вже відчуваю потребу в цих заняттях — моє тіло прямо-таки прагне їх, як наркотиків. Це як ліки, й коли я пропускаю одне заняття, то стаю дратівливим і жахливо почуваюся. І хай це найважливіше свято, я маю йти сьогодні ввечері. Це передбачено релігією: якщо ти хворий, тебе відпускають зі синагоги. Так сказано в одному із псалмів».

Місіс Кеслер була жінкою з глибокими релігійними переконаннями, але з дуже недостатньою формальною освітою. Внаслідок цього її чоловік міг попихатися нею, не вдаючись до посилань на незрозумілі релігійні документи. Оскільки він згадав псалми, можливість контраргументів виключалася, і їй залишалося тільки сказати: «Гаразд, якщо там так сказано…».

Решту дня містер Кеслер присвятив здебільшого безцільному сновиганню по дому. Чотирирічний син спитав його: «А бувають добрі пірати?». На що він відповів: «Я не налаштований розмовляти про піратів». Коли стемніло й настав час їхати до спортзалу, містер Кеслер сказав дружині: «Ну добре, в псалмах цього немає, але є десь у релігії, та й немає жодного значення, що це таке важливе свято. Якщо вже тебе відпустили, ти вільний. Це стосується і Дня Колумба[164], і Дня народження Вашингтона, а якщо япошки знову нападуть на Перл-Гарбор, то тобі теж пробачать відсутність у синагозі. І насправді це загалом особливо стосується Йом-Кіпуру».

Містер Кеслер зібрав свою спортивну сумку, й дружина провела його до машини. «Це все якось незрозуміло», сказала вона.

«Дурниці», — сказав містер Кеслер.

Він відчинив дверцята автівки. «Гаразд, я визнаю — я не дуже впевнений. Мені вже став уявлятися ескадрон старих рабинів, які шастають вулицями й записують імена євреїв, що прямують до спортзалу. Коли на залізниці пролунав свисток, мені здалося, що це баранячий ріг[165], а вітер сьогодні нагадує стогін тисяч вмираючих учасників спротиву в гетто. Але я маю поїхати — навіть якщо просто трохи потренуюся й не піду до парної лазні. Шкода, що це Йом-Кіпур, і я визнаю — це мене трохи бентежить, але якщо вже тебе відпустили, то відпустили. На Йом-Кіпур чи хоч на подвійний Йом-Кіпур».

Містер Кеслер сів за кермо, а його маленький син прокричав із вікна: «А велетень знайде тебе, якщо ти сховаєшся?».

«Є речі важливіші за велетнів», — сказав містер Кеслер, вирулюючи з під’їзної доріжки в ніч.

За п’ятнадцять хвилин він припаркувався біля спортивного залу й побіг усередину. Коли він пробігав повз біляву адміністраторку, вона гукнула йому: «А де ваша дружина?», й містер Кеслер відповів: «Вона була тут лише раз, і ви, чорт забирай, чудово знаєте, що її стегнам вже ніщо не допоможе. Навіщо питати мене про це кожного разу?».

В роздягальні він зняв свій одяг і віддав його Ріко — крихітному черговому, який висякав носа й сказав: «Я застудився, але я радий. Застуда — це добре. Хлопці ходять сюди, щоб позбутися застуди, а я радий, що вона в мене геть увесь рік. Коли в тебе застуда, ти весь час піклуєшся про себе, а це добре».

Містер Кеслер сказав: «Я ніколи нічого вам не казав раніше, бо знаю, що вас вважають таким собі чарівним старозавітним типом, але ви ідіот. Мати застуду — це недобре. Краще її не мати. Ніколи. Я хочу тут швиденько потренуватися і мерщій додому, тож у мене немає часу на ці дурниці».

Нагорі, в тренажерному залі, на підлозі у незграбній позі лежав худорлявий чоловік, неприродним рухом піднімаючи одну гантель. «Знаєте, що це? — спитав він. — Це тут найкраща вправа — для м’яза, на який ніхто не звертає уваги. Він прямо посеред руки, ось — бачите? Його функція — виштовхувати решту м’язів. На початку це не дуже сильно позначається на тілобудові, але поступово решта м’язів виступає, й ти починаєш виглядати, як горила».

«Сьогодні я не маю часу для нових вправ, — сказав містер Кеслер. — Я лише заскочив ненадовго. До того ж мені не подобається таке тіло, як у вас».

Містер Кеслер виконав кілька вправ для розігріву, а потім узяв пару легких гантелей для підкачування біцепсів. До нього підійшов гарний і дуже спітнілий широкоплечий молодий чоловік. «Уф, — сказав він, — ну й натрудився ж я! А коли мені було шістнадцять, я важив лише 110 фунтів, тож сказав собі: “Я маю виглядати ось так”. І кожного вечора, після роботи на татовій заправці, став піднімати важкі речі в нашому гаражі, аж поки й справді не став виглядати класно, а потім, пізніше, прийшов сюди. Я присягнувся, що більше ніколи не виглядатиму, як нікчема».

«Чому ви вирішили, що ця історія така захоплююча? — спитав містер Кеслер. — Я чув її тисячу разів. Гадаю, ви й мені її розповідали, і я до кінця життя не бажаю її більше чути».

«Яка муха вас укусила?» — спитав красунчик.

«Я заїхав трохи потренуватися, а не слухати якісь безглузді історії», — сказав містер Кеслер і зібрався перейти до гребного тренажера, але дорогу йому загороджував чоловік з рідким волоссям, який виконував потужні вправи альпійської гімнастики для попереку. «Чому ви не займаєтеся цим удома? — спитав містер Кеслер. — Ви ж заважаєте мені пройти. Я бачив вас тут раніше — ви ніколи не користувалися жодним знаряддям. Ви займаєтеся лише гімнастикою, і треба бути божевільним, щоб приходити сюди лише заради цього. Ви що — хизуєтеся?».

«Мені просто подобається робити це тут», — сказав чоловік і пропустив містера Кеслера до гребного тренажера. Подивившись на годинник, містер Кеслер зробив півдесятка гребків, а потім підстрибнув, вхопився за поперечину й кілька разів на ній погойдався. Сержант поліції, який ходив сюди потай у свої службові години, сказав, проходячи повз: «У вас найширші м’язи спини, і вони справді красиво виступають».

«Серйозно? — сказав містер Кеслер. — А дельтовидні вам звідти видно?».

«Шикарні, — відповів сержант. — Обидві шикарні».

«Дякую, — сказав містер Кеслер, погойдуючись на поперечині. — Я й справді тепер відчуваю, що вони виступають. Не знаю, чому, але коли ви сказали, що вони красиво виступають, це було перше, що мене потішило за цей вечір. Я сюди забіг трохи потренуватися нашвидкуруч, бо сьогодні в нас велике свято і я відчував певну провину, але тепер я, мабуть, залишуся тут ще на якийсь час. Півроку тому в мене був камінь у жовчному міхурі, і я тоді говорив усім, що коли людина хвора, то має обов’язок лише перед собою. А вже потім перед дітьми, дружиною та синагогою. Зараз мені тут добре, і я не поспішаю. Саме тут мені слід бути, і байдуже, чи це Йом-Кіпур, а чи мера вбило шматком пташиного лайна».

«Не скажу, що я встежив за всіма вашими аргументами, — сказав сержант, — але ваші м’язи справді виступають. Я скажу це будь-кому тут у залі просто в очі».

«Дякую за вашу думку», — сказав містер Кеслер, зістрибнувши з поперечини й зайнявши місце на лавці, щоб зробити кілька вправ для ніг. Лавку з ним ділив маленький темноволосий чоловічок із могутніми передпліччями.

«Вам варто попрацювати над передпліччями, — сказав чоловічок. — Ви їх так накачаєте, що навіть велика наволоч від вас тікатиме».

«Я сам велика наволоч, — сказав містер Кеслер. — Вам не видно, бо я сиджу».

«Щось я не сказав би».

«Ну й добре, — сказав містер Кеслер. — Просто вам, мабуть, варто було б розповісти цю історію якійсь маленькій наволочі».

«Я нікому її не розповідаю», — сказав чоловічок.

Попіднімавши ноги, містер Кеслер перейшов до дошки для качання преса. Там до нього підійшов чоловік із великою головою. «Ви здаєтеся страшенно знайомим. Щось із далекого минулого».

«Зі школи, — сказав містер Кеслер, підводячись і простягаючи чоловікові руку. — Тебе звуть Блок, твій батько був адвокатом».

«Бухгалтером. Але щодо Блока ти не помилився».

«Ви жили в мебльованих кімнатах, і ще щось таке пам’ятаю про тебе… Але як це ти сьогодні не в синагозі?».

«Я не дотримуюся цього, — сказав чоловік. — Ми ніколи не дотримувалися. Це моє перше заняття тут».

«А я дотримуюся, але я хворів і, гадаю, мені пробачать. Колись давно, пам’ятаю, одному старому чоловікові в храмі дозволили не поститися, бо в нього було негаразд зі шлунком. Храм був ортодоксальний, тож якщо пробачили йому, то мені й поготів пробачать. Я погано почувався певний час, але це вже позаду. А якщо людина хвора, то немає значення, чи це Йом-Кіпур, чи вони вигадають ще якийсь день, святіший за Йом-Кіпур. Якщо вже відпускають, то відпускають. Але якого біса ти тут робиш?».

«Хочу прибрати трохи навколо талії, а в плечах трохи додати».

«Згадав, — сказав містер Кеслер. — Блокхед[166]. Тебе зазвичай називали Блокхедом. Так?».

«Мені це подобається тепер не більше, ніж тоді», — сказав чоловік з великою головою.

«Звісно. Я просто хотів уточнити. Такі речі можуть справді дратувати».

Містер Кеслер зробив десять серій вправ для преса й, добряче спітнівши, спустився вниз і прийняв душ. Кабінет масажу був порожній, і містер Кеслер сказав черговому: «Я хочу зробити масаж. Плювати, що я раніше ніколи його не робив і вважав за розкіш та екстравагантність. Хочу масаж. Коли я сюди приїхав, то збирався майже одразу поїхати, але тут уже питання принципу. У нас сьогодні велике свято, дуже велике, але тебе або відпускають, або ні. Мене відпустили. Я був дуже хворий».

«Якби в мене була ліцензія на рушники, ото б я зажив! — сказав масажист, намащуючи тіло містера Кеслера. — Бо самим лише масажем стільки не заробиш».

«Як подумаю, що вони там усі сидять, схилившись, і моляться, а я тут! Але коли доводиш свою правоту, щось подекуди може виглядати дотепним».

«Якщо ви маєте хоч якийсь вплив, — продовжував масажист, — спробуйте влаштувати мені цю ліцензію. Бо на самому масажі мені не піднятися».

У спортзалі тепер лунала музика, й містер Кеслер став тихенько підспівувати мелодіям раннього Джерома Керна[167]. Сеанс масажу завершився, він підвівся зі столу, прийняв душ, а потім, одягаючись, сказав Ріко, черговому при роздягальні: «В мені все аж дзвенить. Я знав, що це треба було зробити. Наступного року я теж сидітиму, схилившись, у храмі, як усі вони, але сьогодні ввечері я вчинив правильно».

«Все, що вам треба, — це застуда», — сказав Ріко.

«Вам відома моя думка з цього приводу», — відповів містер Кеслер.

Піднявшись сходами, містер Кеслер посміхнувся білявій адміністраторці, а вона вхопилася за нього й повела в ритмі ча-ча-ча. «Я не роблю цього з дівчатами, — сказав містер Кеслер, потрапляючи в такт, — і я вже їду додому. У вас кінський хвіст, і я від нього божеволію».

«Де ваша дружина?» — спитала дівчина, раптом вибухаючи в танці сольною імпровізацією, яка вибила містера Кеслера з колії.

«Ви весь час мене про це питаєте, — сказав містер Кеслер, знову впіймавши ритм і роблячи примітивні рухи руками. — Слухайте, її стегна не мають значення. Ви не розумієте, що чоловік може закохатися в жінку зі стегнами будь-якого розміру? Де моя дружина, питаєте? Навіщо вона нам?».

«Хочете піти на танці?» — спитала дівчина.

«Я вам сказав — я не займаюся цим із дівчатами. Мені навіть не слід було дозволяти цього флірту тут у вестибюлі. Як вас звати?».

«Айріш», — відповіла дівчина.

«Айріш? Ви хочете, щоб я вас називав цим найбільш гойським іменем з усіх? Вони там зараз усі голосять і б’ють себе в груди в спокуті, а я тут із якоюсь Айріш. Але я маю спитати себе, чи краще було б, якби вас звали Інге. Я не роблю нічого поганого, а навіть якщо й роблю, то немає значення, що роблю це сьогодні ввечері. Бо людину або відпускають, або ні. Я закінчив рано, й хвилин двадцять в мене ще є».

Дівчина натягнула светр й пішла попереду містера Кеслера до його машини. Він завів мотор, і вона сказала: «Я поки що не хочу танцювати. Краще припаркуватися десь і зайнятися коханням».

«Я терпіти не можу, коли дівчина каже такі речі, — сказав містер Кеслер. — Я від цього божеволію. Послухайте, там, у спортзалі, все було добре, але тут, на вечірньому повітрі, я почуваюся трохи дивно. Немовби блукаю десь на клятому Синаї. Але мені треба просто це побороти. Я думаю, зараз позаду китайського ресторану нікого немає. Хоча все, що ми збираємося зробити, — це трохи побавитися».

Ліхтарі на парковці китайського ресторану були вимкнені, коли вони під’їхали туди, й містер Кеслер зупинив автівку, поклав голову на біляве волосся адміністраторки і вкусив її за вухо. «Ти пахнеш молодістю. Хоча… щодо цього укусу за вушко… Я просто вважаю, що поки я чесний стосовно Йом-Кіпуру, я взагалі не можу робити щось нечесне. Цей укус — то не моє. Тобто я просто роблю це. Колись давно, ще до того, як моя дружина роздалася в стегнах, ми були в карибському круїзі й вона танцювала на палубі з якимось пуерториканським рекламним агентом на прізвище Родрігес. Після цього вона дивно поводилася й пояснила мені зрештою — це тому, що він її розпалив. І я витяг із неї, як саме: вкусивши її за вухо. Я з нею цього не практикував, звісно, але мені не терпілося спробувати. Ось я і спробував».

«Ні, справді, давай кохатися», — сказала адміністраторка, притуляючись до містера Кеслера.

«Ні, лише трохи побавимося. Ти знаєш, чорт забирай, що сьогодні за вечір? О-о! Голос, який ти почула, був голосом найгіршого в світі лицеміра. Чи я доведу щось, якщо лише вишукано цілуватиму тебе в шию та плечі? Чоловіка або відпускають, або не відпускають. О господи, в тебе якась хлопчача білизна…Так, тобі личить щось на кшталт цього. Це вже занадто…» — сказав він і впав на неї.

За кілька хвилин вона сказала: «Тепер, коли я стала твоєю, я хочу, щоб ми повільно танцювали, знаючи, що я стала твоєю».

«Ти пропонуєш божевільні речі, — сказав містер Кеслер. — Я зателефоную дружині, перш ніж робити ще щось у цьому дусі».

Вони під’їхали до заправки, містер Кеслер набрав номер і сказав: «Я думав швиденько з’їздити туди й назад, але машина зламалася. Щось із диференціалом».

«Ти ж знаєш, я не розумію, що це таке, — сказала місіс Кеслер. — Це те саме, що говорити мені про щось у псалмах».

«З автосервісу мають під’їхати із якимись запчастинами». «Ти як? Тебе не бентежить те, що ти зробив?» — спитала місіс Кеслер.

«Я нічого не зробив. Всі забувають, який я був хворий. Коли людина хвора, релігія ставиться з розумінням».

Містер Кеслер повісив слухавку, й адміністраторка показала йому дорогу до місця, де можна потанцювати. Це був підвальчик під назвою «Тигр Сем», де пригощали і чорношкірих, і білих, спеціалізуючись на свинячих рульках на грилі. Вони трохи потанцювали, й адміністраторка заявила, що хоче їсти. «Я теж, — сказав містер Кеслер. — Найважче зробити перший ковток, бо я знаю, що піст завершиться лише завтра на заході сонця, але мені вже давно час припинити про це думати. Я забуваю, який я був хворий».

Адміністраторка сказала, що хоче свинячих рульок, а містер Кеслер промовив: «Зізнаюся, мені страшенно хочеться їх спробувати, але це, мабуть, найбільш некошерна річ у світі. Знову я починаю бути нудним… Але ж я буду найбезвільнішим чоловіком в Америці, якщо замовлю яєшню й скажу їм, щоб рульок не подавали. Я хочу рульок!».

Після їжі містер Кеслер замовляв подвійні порції бурбону доти, доки не сповз зі стільця на вкриту тирсою підлогу.

«Я проґавив момент, коли треба було зупинитися. Залишається сподіватися, що я не порину в сентиментальність і не побіжу до синагоги. Бо саме тепер в мене починає розриватися душа за кожним євреєм, який колись ходив, згорбившись, і плакав над молитовником. Це просто те, що мені доводилося спостерігати, хоча найкраще, що мене вилікувало б від цього, — якби сюди випадково зарулила якась старезна єврейка-біженка. Лише в цьому випадку я не кинувся б до неї з обіймами й поцілунками та вибаченнями за всі злочини світу. І на цьому все й скінчилося б, і я довів би, по-перше, що я був хворий, по-друге — що коли ти хворий, тебе відпускають, і по-третє — коли тебе відпускають, ти справді вільний».

Молодий негр із балетною грацією підійшов, схилився над містером Кеслером у тирсі й сказав: «Я Бен, мені хотілося б станцювати меренге[168] з вашою чарівною білявою супутницею. З вашого дозволу».

Містер Кеслер дав згоду й залишився в тирсі, поки ці двоє ретельно й примітивно відтворювали таїтянський ритм. На стільцях над містером Кеслером сиділи двоє чорношкірих музикантів. Один із них подав йому черговий подвійний бурбон і сказав: «Типу щасливого Йом-Кіпуру, хлопче».

«Я не можу підвестися на ноги, — сказав містер Кеслер. — Ви думаєте, що це дотепно, щось на зразок джазменської хохми, але так вже вийшло, що я єврей. Мені слід було б вам ременю всипати, але справа в тому, що навіть жарти не повинні мене турбувати, якщо мене відпустили зі свята. Якби я роздратувався й відлупцював вас, то показав би, що насправді я сам себе не відпустив».

Один із музикантів під регіт іншого помахав перед носом містера Кеслера туалетним дезодорантом.

«Я не знаю, до чого це тут, — сказав містер Кеслер, — але я не збираюся дратуватися чи впадати в сентиментальність».

Негр на ім’я Бен повернувся назад, тримаючи руку довкола талії адміністраторки, й сказав: «А ви не хочете поїхати до мене на квартиру? Я сьогодні вечірку влаштовую і впевнений — вам сподобається інтер’єр Бенні».

Обидва музиканти винесли містера Кеслера до кабріолета «санбім» і поклали його на підлогу ззаду, а самі протиснулися на сидіння. Адміністраторка сіла поряд із Беном, і вони рушили до Гарлема. Музиканти продовжували тицяти дезодорантом містеру Кеслеру в обличчя. «У вас, мабуть, є на це якась причина», сказав він з підлоги, поки вони реготали в нічному повітрі й притискали йому дезодорант до носа.

Коли автівка зупинилася, містер Кеслер сказав: «Я вже можу йти», — і пошкандибав за всією компанією по сходинках, що вели до розкішного особняка. Бен постукав — двічі легко й один раз міцно, — і двері швидко відчинив могутній блідошкірий чолов’яга в балетному трико, за яким виднілася величезна кімната, розділена навпіл пурпуровою завісою. Вона була оформлена в стилі печери, з африканськими статуетками на полицях упереміш із фотографіями передвиборчої кампанії губернатора Гаррімана[169]. На стіні миготів фільм, присвячений балетній техніці Марти Грем[170], і сорок чи п’ятдесят чорношкіро-білих пар у трико стояли й дивилися його в сутінках цієї кімнати — дехто повторював балетні пози за танцівниками з фільму. Бен видав трико новоприбулим і відвів їх за пурпурову завісу, щоб вони переодягнулися. Там на дивані у вигляді величезного англійського маффіна сидів чоловік у шовковому халаті й читав «Популярну механіку». Бен представив його містеру Кеслеру та адміністраторці як Тура, свого співмешканця й знаменитого антрополога. «Навіщо мені вдягати трико? — спитав містер Кеслер, поки адміністраторка та чорношкірі музиканти влазили у свої трико під поглядом антрополога. — Хоча… моє нове тіло від Віка Танні точно виглядатиме в ньому непогано». Коли він переодягнувся, з іншого боку завіси почалася якась шарпанина. Фільм раптово зупинився на кадрі з Мартою Грем, що поклала ногу на балетний станок. Кілька пар верещали. На підлозі лежав офіцер поліції, і Бен сказав містеру Кеслеру: «Бери його за ноги. Він сюди прийшов і перечепився, треба його витягти звідси».

«Я ніколи не скоював злочинів», — сказав містер Кеслер, підтягнувши своє трико й узявшись за ноги полісмена. На нагрудній кишені офіцера було щось вологе, кольору вина. «Що ви маєте на увазі — перечепився? Я не хочу його нести, якщо він перечепився». Хитаючись, вони спустилися сходами, пройшли в темряві кілька кварталів і нарешті прилаштували тіло офіцера біля сміттєвого баку.

«Не знаю, чи це нормально — залишити його біля смітника, — сказав містер Кеслер. — Це єдиний вчинок, про який я шкодую цього вечора. Не тому, що саме цього вечора, а тому, що я не хотів би цього робити будь-якого вечора. Але якщо мені вже взагалі судилося це зробити, то я радий, що це сталося сьогодні. Навіщо мені хвилюватися, що я зробив це на Йом-Кіпур? Хвилюватися через такий вчинок загалом — це я можу зрозуміти, але не через те, що це саме сьогодні. Адже вважається, що мене відпустили».

Вони повернулися на вечірку. Фільм уже завершився, й пари шалено танцювали в темряві під ансамбль із трьох чоловік, кожен із яких бив у бонго[171], вигукуючи ритмічну пісню, де єдиними словами були «Ми — ансамбль бонго», повторювані багато разів. Один із чорношкірих музикантів вклав тонку цигарку містеру Кеслеру до рота й запалив її. «Гей, стривайте, — сказав містер Кеслер. — Я знаю, що це за цигарка. Можливо, мене завжди тягнуло спробувати курнути таку, але це єдине, чого я точно не збираюся робити сьогодні. Не тому, що саме сьогодні. Якби це був звичайний вечір, я би опирався ще більше. Насправді причина того, що я її не виплюнув одразу, полягає ось у чому: я хочу показати, що не боюся Йом-Кіпуру. І вона вже діє».

Містер Кеслер мирно всівся посеред надушених, танцюючих, шалених ніг. «В мене загострилися почуття. Я немовби бачу те, що має статися». Він помітив, як завіса на мить розійшлася. На англійському маффіні стояла, тримаючи пурпурний халат антрополога, як плащ тореадора, білява адміністраторка, вже гола. Знаменитий швед нападав не неї, приставивши до вух пальці й удаючи бика. Чорношкіра дівчина з товстими губами нахилилася й притиснула голову містера Кеслера до свого приголомшливого бюсту, протримавши її там, як здалося його загостреним почуттям, цілу вічність, а потім з’явився Бен — виконавши серію стрибків із «Вестсайдської історії», він кокетливо поплескав містера Кеслера під підборіддям і поцілував його вологими губами у вухо. Містер Кеслер підвівся на коліна й вигукнув: «J’ACCUSE[172]! Ні, це не те. Я мав на увазі — МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ, МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ[173]!». Але його ніхто не слухав, і він упав, знепритомнівши.

Отямився містер Кеслер у той момент, коли Бен і двоє чорношкірих музикантів прилаштовували його за кермо його власної автівки. Бен ляснув біляву адміністраторку по сідницях, і вона втиснулася в машину поруч із містером Кеслером.

«Ми отримали страшенне задоволення від вашої компанії», — сказав Бен, а музиканти прокричали: «Сподіваємося, вам сподобався декор і культурна програма від "Ліги плюща[174]!».

«Котра година?» — спитав містер Кеслер дівчину, коли негри поїхали.

«Майже ранок», — відповіла адміністраторка.

«Що ж, принаймні їх там уже немає», — сказав містер Кеслер.

«Кого й де немає?».

«Євреїв — у синагозі».

«Я хочу познайомити тебе з моїми братами, — сказала дівчина. — Може, пропустимо по пивку, поки не зійшло сонце».

«Свято ще триває, але найважливіша частина вже позаду», — сказав містер Кеслер. — А сьогодні ввечері вже все буде позаду».

Адміністраторка показала містеру Кеслеру дорогу до свого білого каркасного будинку. «Я два роки тому розлучилася», — повідомила вона. — Тепер живу з двома братами. Вони до біса кумедні, мені пощастило, що вони в мене є».

Коли вони дісталися будинку, вже розвиднювалось. Адміністраторка познайомила містера Кеслера з братами — обидва були високі й конопаті. Старший брат приніс усім по бляшанці пива, й коли вони з ним упоралися, став відкривати ящик із грейпфрутами. «Це наш менеджер з продажу прислав з Півдня, — сказав він. — Хіба не розкіш?». Він узяв один грейпфрут і покотив його молодшому братові, який прийняв його, як бейсбольний м’яч, і кинув назад. «Зловив прямо як Томмі Генріх[175]», — задоволено сказав старший і знову покотив грейпфрут молодшому. Той узяв його, трохи підстрибнув і ще раз кинув назад. «Гей, а це просто як Джонні Логан, — сказав старший брат. Він втретє покотив грейпфрут і, отримавши його назад, сказав: — «А це був Марті Маріон».

«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба[176]”», — сказав містер Кеслер.

Брати на мить зупинилися, а потім старший знову покотив грейпфрут. «Джордж Стірнвайс, — вигукнув він, коли брат кинув його назад. Знову покотив і знову отримав назад. — Точно як Боббі Річардсон», — сказав він.

«Або Філ Вайнтрауб-“Незграба”», — сказав містер Кеслер.

«Хто це такий?» — спитав старший брат.

«Ну все, годі!» — сказав містер Кеслер. Він підвівся, стиснувши кулаки, й рушив до старшого брата. — Тобі не треба було цього казати», — промовив містер Кеслер.

«Я нічого й не говорив», — відповів хлопець.

«Говорив, говорив, — сказав містер Кеслер крізь зуби. — Може, я й поїхав до “Віка Танні” та переспав із дівчиною на ім’я Айріш, і напився, і їв свинячі рульки на грилі. Може, я й ховав мертвого копа, курив марихуану і пішов на божевільну вечірку, де мене поцілував чорношкірий балерун-гей. Але пробачати таке я не збираюся».

Він налетів на старшого брата, збив його з ніг і вчепився в його вухо: «Він був призначеним хітером[177] і грав чотири роки в “Гігантах” на початку сорокових, і зав’янув, коли гравці основного складу вийшли з ладу, І ЖОДНОМУ СУЧОМУ СИНУ Я НЕ ДОЗВОЛЮ СКАЗАТИ ЩОСЬ ПРО БІДНОГО ФІЛА ВАЙНТРАУБА-“НЕЗГРАБУ” НА ЙОМ-КІПУР!».

Молодший брат і дівчина навалилися на містера Кеслера й зрештою відтягли його, але маленький клаптик вуха йому таки вдалося відірвати. Після цього містер Кеслер підтягнув трико й, схлипуючи, вийшов у двері.

«Може, мене й відпустили, — долинув до них його голос із ранкової тиші, — але я був не такий вже й вільний».

Філіп Мілтон Рот народився в місті Ньюарк штату Нью-Джерсі в родині єврейських емігрантів з України. Навчався в Бакнелському університеті (Пенсильванія) та Чиказькому університеті. Творчість Філіпа Рота і захоплює, і викликає обурення єврейської громади Америки. Коли у двадцять шість років за свою першу опубліковану книжку, збірку повістей та оповідань «Прощавай, Колумбе», Рот отримав Національну книжкову премію, багато літературних критиків висловлювали сумнів, чи зможе він утриматися на тому рівні, який продемонстрував. Але протягом наступних років це питання було остаточно знято, Філіп Рот довів, що він є одним із найталановитіших представників сучасної американської літератури. Творчий доробок Рота — твори, сповнені чорного гумору, часом провокативні, але завжди позначені інтелігентністю — перевершує доробок будь-якого іншого представника його покоління. Серед його творів: романи «Звільняючись», «Скарга Портного», «Літературний негр», «Урок анатомії», «Моє чоловіче життя», «Професор бажання», «Інше життя», «Операція «Шейлок», «Театр шабату», «Американська пастораль», «Привид ідеї», «Обурення», «Немезіда»; мемуари та автобіографія «Факти і спадщина», літературні есеї. Філіп Рот — лауреат Пулітцерівської премії (1998), Премії Франца Кафки (2001), Міжнародної Букерівської премії та Премії принца Астурійського (2012).

Людина-відповідь! Якийсь басовитий чмир із Форт-Вейна, штат Індіана, що наступного року впарюватиме мило у «Хелен Трент[178]»! Такого поважати? Та плювати я хотів! Чмирю, ні-в-бельмесенко. Бажали людину-відповідь? От і маєте людиновідповідь, шматок безголового ґоя.

«А тепер — людина-відповідь!».

«Добрий вечір! Перше запитання, пи-ирошу!».

«Пані з журналу “Мода” у штаті Небраска, пише: “Чи вміють кити насвистувати мелодію? Я стверджую, що так, а мій чоловік, інженер-сантехнік, вважає, що це просто забобон, поширений у редакції. Хто з нас має рацію?”».

Людина-відповідь, усезнайко безрідний, голосом, мов гармата:

«Це доволі цікаво, але ви обоє маєте рацію. — (Ну так, із сантехніком!) — У багатьох китів закладене вроджене уміння свистіти, інших цього вчать їхні матері протягом перших чотирьох-шести тижнів. Кити, всупереч загальній уяві, не риби, а ссавці. Наступне запитання, пи-ирошу!».

«Священник з програми здорового харчування в Мічигані звертається до нас із запитанням… бла-бла-бла… коли настає темрява, чи це зовсім не так?».

Людина-відповідь:

«Жителі Месопотамії вірили, що все залежало від окремої людини. Доволі цікаво, але це досі поширено в багатьох куточках цієї давньої держави. Дякую, отче, що написали нам».

«Пише бойскаут, людино-відповідь, з Аляски, де він загубився, запитуючи… бла-бла-бла… у помірній зоні? Коли і чому?»

Людина-відповідь:

«Так. Тільки в найсприятливіші для цього місяці. Сам Пастер помер у шістдесят три роки й був, звичайно, відразу похований. Тож, боюсь, ваші друзі помиляються. Це, як відомо, аж ніяк не пов’язано з Днем саджання дерев, тож ви помиляєтесь. Неважливо, мільярди чи мільйони, все залежить від глибини, на якій залягає вугілля… але випромінюваного тепла має бути достатньо, щоб загострити достатньо олівців… щоб забезпечити батальйон китайських солдатів достатньою кількістю рису… щоб повторити за 12 цілих, десять сотих секунди старий олімпійський рекорд, встановлений у Гельсінкі за часів правління англійської королеви Вікторії… вибух, у чотири рази більший за щорічне ввізне мито кур’єрської служби Ті-Ен-Ті… перший президент Перу… який, справді, написав слова до цієї та багатьох інших стрічок типу “Пісня прерій”…».

«Дякую, людино-відповідь!».

Так, красно дякую за цю купу ґойського лайна! Усяке знає, що там цілий штат, більше тисячі людей готують тобі відповіді! А сам ти, мабуть, і власного імені не вимовиш! Яке воно, в біса — твоє ім’я? Що це за фігня — «людина-відповідь»? Порох в очі пустити, і потому! Ти просто ще один самовпевнений ґой, наскрізь фальшивий, як уся твоя релігія! Такий собі Джон Джонсон, який ні хуя не знає! Мені млосно від самої думки, як ти можеш вплинути на юні, несформовані душі! Нічого, сучий сину, з’явиться-бо програма, в якій даватиме відповіді єврей! У нас і так найкращі коміки, що коли-небудь були на радіо: Джек Бенні! Едді Кантор! Джордж Бернс! Джорджі Джессель! Генні Янгман! Є місіс Насбаум із шоу Фреда Аллена, Шлепперман — у Джека Бенні, Філ Гарріс і містер Кітцель, є серіал «Ґольберги», а по неділях — і «Вічне світло», і «Сестри Беррі»! А хто найдотепніший у грі «Зможете це перевершити[179]?». Аж ніяк не цей ґой — «сенатор» Форд! Якщо чесно, то від його так званих жартів про дебілів та ідіотів дрімота бере. Вигадав прізвисько «Довбнутий телепень» і вважав це дуже кумедним через оте «довбнутий». Ну, жарт суперґоя. Ні, найкращий — це Гаррі Гершфілд, а після нього — Пітер Дональд! Обидва євреї. А серед співаків — хто на вершині? З усіх чарівних голосів навколо, чи є хтось кращим за Тоні Мартіна? Кажу про справжній голос, бо коли він одягає смокінг і починає співати, сироти виступають на тілі. Людина-відповідь, пхе! Купа лайна — ось чим є всі твої відповіді! Але перш за все всі ті, хто прагне почути цю дурню, є купою дешевого ґойського лайна!

Франсін Проуз народилася і виросла у Брукліні, навчалася у Гарварді. Вона є авторкою дев’яти романів, серед них: Judah the Pious (отримав премію Єврейської Книжкової Ради), Household Saints, Bigfoot Dreams, Primitive People, та Hunters and Gatherers. А також — авторкою двох збірок оповідань: Women and Children First і The Peaceable Kingdom, та томика новел Guided Tours of Hell.

Вона викладала в університеті Аризони, Гарварді, коледжі Сари Лоуренс, Майстерні письменників в університеті Айови, університеті Джонса Ґопкінса та виступала на таких письменницьких конференціях, як Бред Лоаф і Сьюані. Франсін Проуз отримала багато грантів і нагород, включно з грантами Ґуґґенгайма та Фулбрайта. Її нариси, рецензії та розповіді часто публікують, зокрема у таких виданнях, як The New Yorker, The New York Times та The Yale Review, а її художні твори перевидали у щорічній антології «Найкращі американські оповідання» (Best American Short Stories). Проуз багато років прожила у Верхньому Нью-Йорку (північ штату Нью-Йорк), а нині мешкає у місті Нью-Йорк разом із чоловіком, художником Гові Міхельсом, та синами.

Аніта підіймає малюка над головою, погойдуючи його, як на хвилях. «Земля викликає Берті! — каже вона. — Космічний корабель Берті, ви мене чуєте? Прийом!». Його сміх звучить штучно, як у Джонні Карсона[211], коли той вистрілює черговий жарт. Минулого тижня вона підгледіла, як Берті тренував посмішки перед дзеркалом, що висить над його колискою. Це були штучні соціальні посмішки для літніх леді, що квокчуть над ним на вулиці. Вони помітно відрізняються від його справжньої усмішки, їй спало на думку, що малюку соромно за неї. Останнім часом їй часто соромно за себе. Це почуття відкидає її на п’ятнадцять років назад, у часи юності, коли вона, її батьки й молодша сестра Лінн гуляли у різних місцях: Джонс Біч, Проспект Парк[212] — і вона бачила там компанії своїх однолітків. У той час їй здавалося, що присутність сім’ї робить її жахливо помітною, тепер вона усвідомлює, що це радше робило її невидимкою.

У домі тихо. Здається, відтоді, як Аніта повернулася, оце вперше у батьківському домі вимкнений телевізор. Вона думає про усі ті роки, коли Анітин батько слідував за нею та Лінн з кімнати в кімнату, вимикаючи за ними світло, запитуючи, хто, на їхню думку, сплачує усі ці рахунки за електрику. Та все ж він ніколи не вимикав телевізор; він завжди засинав під «Вечірнє Шоу». Зараз екран телевізора темний, будинок сяє вогнями, як торт зі свічками, а її батько — внизу, у добудованому підвалі з акустичною стелею, плескає у долоні, підстрибує в повітря й співає гімни во хвалу Богу та Баал Шем Тову[213].

Зранку, коли батько Аніти йде у бет га-мідраш[214], дім для вивчення закону, Аніта, її мати та малюк дивляться «Шоу Філа Донаг’ю[215]». Сьогодні серед учасників батьки, діти яких втекли з дому й приєдналися до культів. Того тижня, коли Аніта приїхала додому, було шоу про дорослих дітей, які повернулися жити до батьків. Це нагадує Аніті, як у старшій школі й пізніше, щоразу, коли вона була під «кислотою», по радіо грали на диво доречні пісні. Щоразу саме тоді, коли Аніта розходилася із хлопцем, вона чула, як «Зе Міреклз» співають «Що ж хорошого у розставанні[216]?», і у неї з’являлося відчуття єднання з усіма розлученими коханцями на світі. Однак зараз вона ненавидить думку про те, що її життя — це одна з тих історій, через які на очі Донаг’ю навертаються сльози.

Двічі розлучена мати «муні»[217] в усьому звинувачує зруйновані сім’ї. «Навіть не думай коли-небудь стати муні», — шепоче Аніта, притискаючи губи до шийки малюка. Інша мати описує, як її донька називає себе Прем Ананда, носить лише помаранчевий одяг, одружилася із хлопцем, якого для неї обрав гуру, і, маючи науковий ступінь, працює декораторкою тістечок у пекарні ашраму[218].

«Тістечка? — каже Анітина мати. — Це дрібниці. Це тільки мій Сем чекав, поки йому стукне п’ятдесят сім, щоб приєднатися до культу. Після тридцяти трьох років шлюбу він тепер займатиметься любов’ю лише через дірку в простирадлі».

«Дірку в простирадлі?» — повторюючи це, Аніта уявляє, ніби замість неї це повторює Донаг’ю, а потім розуміє: неймовірно, вони з матір’ю ніколи не говорили про секс. Жодного разу. Уявляючи свою матір на шоу Донаг’ю, Аніта бачить лише крупні плани, бо якщо камера від’їде назад, то захопить домашнє плаття матері, і те, як на її блідих, помережаних венами стегнах видно впадинку від компресійної білизни.

Аніта підходить і стискає матір в обіймах так сильно, що Берті, причавлений між ними, повискує, як одна з його іграшок для купання. Малюк починає плакати, її мати починає плакати, і Аніта, не знаючи, що ще зробити, притискає Берті до своєї матері, поплескує і гладить їх, ніби намагаючись змусити їх обох відригнути.

Аніта нічого не приймає на віру. Підіймаючи ногу, щоб зробити крок, вона більше не впевнена, що земля буде на місці, коли вона поставить її. Раніше вона часто говорила, що з людьми ніколи не можна в чомусь бути впевненою; тепер вона знає, що це правда. Вона ніколи не сумнівалася в тому, що Джеймі любив її, що він хотів цього малюка. Коли він прийшов навідати їх із Берті у лікарні й почав плакати, вона була настільки впевнена, що це сльози радості, що спершу не почула, що він закохався у когось іншого.

Вона змусила його повторювати це доти, доки він не почав кричати, і тоді вона згадала, хто така ця Ліззі: адвокатка з його офісу. Того літа, на вечірці в саду Ліззі попросила дозволу доторкнутися до Анітиного животика.

Саме тоді, коли Джеймі пропонував виїхати з будинку, який вони винайняли за його краєвид, за їхні фантазії про дітей, що стоятимуть у вікторіанському еркерному[219] вікні, дивлячись, як човни ковзають по Гудзону, медсестра завезла в палату малюка у футуристичному прозорому пластиковому візку.

«Космічний корабель Берті», — сказав Джеймі.

Сестра Аніти, Лінн, каже, що чоловіки вчиняють так постійно: у такий спосіб Джеймі виявляє свою амбівалентність щодо батьківства, свої ревнощі до зв’язку між матір’ю і немовлям. Для Аніти це звучить як рядок із журналу «Коло сім’ї[220]» або «Жіночого домашнього вісника[221]». Лінн читала такі журнали усе своє життя. Але тепер, коли вона вчиться на магістерці з жіночих студій, вона називає це «тримати руку на пульсі». Лінн не вірить, що Аніта ніколи не мала ані найменших підозр. Рік тому Аніта сказала б те саме, але зараз вона знає, що усе можливо. Коли б вона не думала про минуле літо, завжди почувається як фанатик убивства Кеннеді, що вивчає любительський фільм Запрудер[222]. Але скільки б вона не перемотувала його, кадр за кадром, вона не може побачити дим від пострілу або обличчя у вікні складу. Вона лише бачить, як раптом усі в машині починають дуже дивно рухатись.

Анітина мати їй вірить. За одну ніч її власний чоловік перетворився у заново народженого хасида. Можливо, саме тому її голос заледве звучав здивовано, коли в день їхнього з батьком приїзду у Найак, щоб вперше побачити малюка, Аніта зателефонувала їй і сказала, що вони з Берті їдуть у Бруклін. Мати сказала їй бути готовою до змін. Татко був не в собі. Ні, він не захворів. Працює забагато, як завжди, але загалом все гаразд. Її тон натякав на щось ганебне. Невже він теж закохався у когось іншого?

Заїжджаючи на доріжку біля дому її батьків, Аніта подумала: він виглядає так само, як і раніше. Він відчинив їй двері автомобіля й чекав, поки вона дістане Берті з дитячого крісла, потім вивернувся з її обіймів. Він ніколи не вмів обійматися, але зараз їй бракувало його поляскування по спині. Вона простягла йому Берті; він похитав головою.

«Берті, це твій дідусь, — сказала вона. — Дідусь, це — Берті».

«Йому зробили обрізання?» — запитав її батько.

«Звичайно, — сказала Аніта. — Ти жартуєш? Мій лікар зробив це у лікарні».

«Тоді доведеться зробити це ще раз, — сказав її батько. — Це має робити мохел[223]».

«Ще раз! — закричала Аніта. — Чи ти несповна розуму?».

Через увесь цей галас з дому випурхнула її мати.

«Семе! — вона взяла малюка в Аніти. — Хіба ти не бачиш, що вона засмучена?».

Ця метушня трохи заспокоїла Аніту. Усе було знайоме: їхні голоси, відчуття м’якого материного плеча, коли вона заштовхує її в будинок, і те, як вона каже: «Кави?» — ще до того, як вони повсідалися.

«Я зроблю, — каже Аніта, — а ти потримай малюка». Але мати обігнала її біля дверей у кухню.

«Тепер усе стоїть трохи інакше, — пояснює вона. — Ті тарілки біля холодильника призначені для м’яса. Ось ці біля плити — для молока».

Того вечора вони не почали їсти, доки її батько не благословив половинки грейпфрутів, коктейльні вишні, варений фланк-стейк[224], картоплю й моркву, хрін, запечатану банку яблучного пюре, кошерне апельсинове желе зі шматочками банана. Під час вечері Берті почав вовтузитися, і Аніта скерувала його голівку собі під сорочку.

«Нічого, що малюк п’є молоко, поки я їм м’ясо?» — запитала вона. Її мати розсміялася.

«Едно, — сказав її батько, — не заохочуй її».

Берті заплакав, коли Аніта намагалася посадити його, тож вона залишилася на самоті з батьком, поки мати мила посуд.

«То що відбувається? — запитала вона у батька. — Ти ніколи не ходив у синагогу. Тітка Філіс і дядько Рон не розмовляли з нами цілий рік, тому що в суботу, у день Бар-Міцви[225] кузена Сімона, ти забув (як ти сказав) і повіз нас усіх у парк розваг Ріпа ван Вінкля».

«Я справді забув, — розсміявся її батько. — У будь-якому разі, ми нічого не пропустили. Бар-Міцва Сімона відбувалася у Реформістському храмі[226]. У церкві».

«У церкві, — повторила Аніта. — Тату, то що там за історія?».

«Історія, Аніто?» — її батько глибоко зітхнув.

Потім він сказав:

«Одного разу, ювелір їхав потягом додому в Іст Флетбуш зі свого магазину на Сорок Шостій вулиці. Після зупинки “Ностранд” він нарешті знайшов вільне місце і розгорнув свою газету, аж раптом почув гучні голоси у дальній частині вагона. Підвівши очі, він побачив трьох пуерториканських хлопців у кросівках, джинсах і малинових шовкових куртках, на яких було написано: “Чоловіки за роботою” — спереду, на спині й на рукавах. Коли він усвідомив, що куртки зшиті із прапорців, які працівники “Кон Ед[227]” розставляють під час розкопок, це настільки зацікавило його, що він не одразу помітив, що хлопці тримають у руках ножі і йдуть по вагону, збираючи гроші й прикраси у пасажирів і скидаючи усе це в сумку для боулінгу. Тоді він подумав: лише в Нью-Йорку грабіжники носять одяг, що світиться у темряві. Хлопці, здавалося, нікому не завдавали шкоди, але ювеліру від цього не ставало спокійніше. Він подумав: то ось як це відбувається? Одного вечора ти обираєш неправильний вагон метро і — бінго! — стаєш новиною у ранковій газеті.

Десь посередині вагона вони натрапили на стару леді, яка почала кричати. Тоді раптово світло почало блимати, вмикатися й згасати у певному порядку: три довгих спалахи, три коротких спалахи, три довгих спалахи. Після четвертого сигналу “SOS” злодюжки приклеїли свої носи до дверей, а коли вони відчинилися на станції — чимдуж побігли геть. “Слава Богу, це диво!” — закричала стара леді.

Тим часом, ювелір затиснув голову між колінами. Він намагався дихати, думаючи, що, напевно, налякався більше, ніж здогадувався. Тоді він підвів погляд і побачив молодого хасида, що дивився на нього через прохід.

“Це не диво, — сказав хасид. — Я зробив це. Вийди разом зі мною на наступній зупинці”.

За звичайних обставин цей ювелір не був одним із тих, хто виходить за хасидами на зупинці “Істерн Парквей”. Але він міг думати лише про те, що якби його гаманець поцупили, то йому довелося б провести увесь наступний день у відділі транспортних засобів, відновлюючи своє посвідчення водія і реєстрацію. Він відчував, що щось комусь завинив, і якщо цей хасид брав на себе роль рятівника, то приєднатися до нього було б найменше, чим він міг віддячити.

На платформі хасид вказав пальцем на електричну лампу і сказав: “Дивися”. Лампа блимнула й згасла. Потім він махнув рукою в бік флуорисцентного світильника, що гудів неподалік. Він теж блимнув. “Я збрехав перед тим, — сказав хасид. — Це не я робив. Усе це ребе…».

Батько Аніти замовк, коли її мати повернулася в кімнату, витираючи руки. «Берті! — звернулася Анітина мати, беручи малюка на руки й вальсуючи з ним у бік кухні. — Не слухай цю маячню! Ціле життя зруйноване через одну миготливу лампочку!».

«Справа була не в лампочці», — сказав Анітин батько.

Аніта хотіла запитати, чи трапилася ця його історія насправді, чи він просто вигадав її як метафору того, що тоді сталося. Вона подумала: щось мало статися. У старі часи її батько не вигадував історій. Але вона забула всі свої запитання, коли почула, як її мати на кухні співає для Берті пісню «Музика, музика, музика[228]», виспівуючи: «Вкинь в музичний автомат ще одну монетку», — точнісінько як Тереза Брюер.

Тепер, п’ять місяців потому, спостерігаючи за батьками членів сект на шоу Донаг’ю, Аніта вирішила, що історії її батька бракує усіх найважливіших деталей. Як-от: чому він справді навернувся? Не можна відкидати найбільш очевидні причини: вік, хвороба, смерть. Якби вони були протестантами й він навернувся б у католицизм, ніхто б не здивувався.

Вона пригадує вікенд минулого літа, коли Джеймі поїхав у справах (разом із Ліззі, як вона вважає тепер), і її батьки приїхали погостювати. Батько повіз її у супермаркет, щоб купити продукти на час їхніх відвідин і до повернення Джеймі. На касі хлопець, що пакував їхні речі, наполіг на тому, щоб довезти візок із товарами до їхньої машини — машини старого діда й вагітної жінки — й перекласти пакети у багажник, незважаючи на протести її батька. Так само, як і її батько, Аніта дуже розсердилася на хлопця. Хіба він не бачить, що її батько міг би зробити це сам? Недарма ж він пропливає п’ятнадцять доріжок у басейні Єврейського общинного центру кожного недільного ранку. Але найдивніше було те, що увесь час, поки вони їхали додому, Аніта сердилася на батька.

Її батько усе ще в чудовій формі. І попри усю цю біганину щоранку: у синагогу, і звідти на роботу — він виглядає досить розслаблено. Що дійсно болить її сім’ї, на думку Аніти, то це непередбачуваність, хитке відчуття, що кожен, зрештою, ненадійний. Що турбує її мати, так це те, що чоловік, із яким вона ділила ліжко тридцять три роки, раптом і без попередження перекотився на протилежний бік. Мабуть, вона запитує себе, чи було там це простирадло з діркою увесь цей час.

Аніта хоче сказати своїй матері, що гарантій не існує; ти нічого не знаєш ні про кого. Вона хоче запитати, що такого дивного в тому, що чоловік хоче виспівати й витанцювати собі дорогу в рай. Але якщо вони ніколи не говорили навіть про секс, то як вони можуть говорити про таке?

Аніта загортає Берті в таку кількість шарів одягу, що він виглядає як космонавт, і йде з ним у бібліотеку. У метро вона помічає, що лампочки блимають, вмикаються й згасають. Потяг майже порожній, і вона думає про злодіїв у яскраво рожевих кон-едівських куртках, але відчуває, що Берті — це своєрідний захист. Малюки непередбачувані, як і божевільні. Вона чула, що іноді вдається відлякати злодіїв, вдаючи безумця.

Бібліотекарі у відділі Юдаїки позирають на Берті так підозріло, що він, до виснаження намагаючись причарувати їх, зрештою засинає в Аніти на руках. Притримуючи малюка і сумочку, вона дістає кілька довідників про хасидизм і сідає читати.

Із подивом вона виявляє, що і так знає дуже багато — з дитинства у Нью-Йорку, з навчань у коледжі, з книжок й просто всотуючи це в себе. Вона починає з «Хасидських історій[229]» Мартіна Бубера[230], потім вирішує, що напевно вже читала їх або чула ці історії від когось. Вона думає про товариша Джеймі — Іру, який приїжджав раз на рік зі своєї Ортодоксальної комуни у Кембриджі, привозячи власну їжу в пакеті з «Імперії кошерної птиці[231]». Вона не може згадати, чи розповідав він історії.

Щоб знайти інформацію про віросповідання свого батька, вона йде у відділення мікрофільмів. Бібліотекарка передає їй пласку коробочку, потім побачивши, що вона не може одночасно запускати машину і тримати Берті, обдаровує її кислою посмішкою і робить це за неї.

З якихось причин вони замікрофільмували усі випуски усіх міських газет. Аніті подобається переглядати їх, сторінка за сторінкою; це як читати історію, коли вже знаєш, чим вона закінчиться, тільки містичніше. Тим часом вона дізнається, що п'ятнадцять років тому група її батька приїхала з Угорщини через Ізраїль у їхній теперішній дім у Брукліні. На розвороті Дейлі Ньюз[232], є зображення ребе, який іде пішки з аеропорту Кеннеді у Бруклін, тому що його літак із Єрусалиму приземлився у шабат[233] коли йому не можна їздити на машині. Фото зроблене вночі, тому воно розмите і не передає деталі. У ребе біле волосся і біла борода — як Містер натуральний[234] із коміксів, тільки у бобровому капелюсі. На наступній сторінці розміщена реклама шкіряних чобіт від Best & Co. — п’ятнадцять років тому вони коштували тридцять доларів, обурливо низька ціна.

Аніта не може зосередитися, бо, за іронією, її відволікає шум із «міцвамобіля[235]», який припаркувався на Сорок другій вулиці й транслює войовничу музику із гучномовця. Вона уявляє хасидів, які стрибають від одного пішохода до іншого, запитуючи: «Перепрошую, а ви єврей?».

Одного вечора, невдовзі після того, як вони з Джеймі покохали одне одного, до них підійшли «міцвамобілери», і Джеймі сказав що так, він єврей. Вони затягнули його, буквально затягнули у трейлер. Погода була хороша, ніщо у ті дні не здавалося примусом, тож Аніта чекала на сходах бібліотеки поки Джеймі, весь блідий, не з’явився.

Вочевидь, хасиди намагалися навчити його накладати тфілін[236], але він просто не міг, не виходило. Він завмер, руки його не слухалися. Нарешті, вони здалися. Вони поклали філактери[237] йому в руки, потім накрили його руки своїми й просто тримали їх, одну на його чолі, іншу на його передпліччі, біля серця.

Стів Стерн писав про себе, що «його голова… це східнобродвейська шмузерія, населена вихідцями з давно зниклої їдишомовної богеми». Народившись у Мемфісі (штат Теннессі), Стерн навчався у тамтешньому Роудс-коледжі та в Арканзаському університеті. Серед написаних ним книжок — романи The Moon and Ruben Shein і Harry Kaplan’s Adventures Underground; збірки оповідань Isaac and the Undertaker’s Daughter, Lazar Malkin Enters Heaven (за яку він отримав премію Едварда Льюїса Волланта) та The Wedding Jester; збірка новел A Plague of Dreamers, а також дитячі книжки Mickey and the Golem та Hershel and the Beast. Його оповідання друкувалися в часописах DoubleTake, The Quarterly, Tikkun і Prairie Schooner. Протягом останніх тридцяти років Стів Стерн жив у Лондоні, Нью-Орлеані, Медісоні (штат Вісконсин) і в сільській комуні в Арканзасі. Зараз він мешкає в місті Саратога-Спрінгс (штат Нью-Йорк), де викладає літературну майстерність у Скідмор-коледжі.

Можна з упевненістю сказати, що ми, євреї з Норт-Мейн-стріт, — прогресивні люди. Це не означає, що ми маємо хоч якусь терпимість до вільнодумців на кшталт тієї юрби там, у кав’ярні «Томпсон» — ми в міру толерантні, але підривні елементи виявляємо швидко й будь-де. Ми виконуємо настанови релігії (в межах розумного), дотримуємося шабату на свій лад, хоча суботня конкуренція не дозволяє нам зачиняти свої крамниці. Ми чесно дотримуємося свят і регулярно відвідуємо нашу маленьку скромну синагогу на Маркет-сквер. Але передусім ми — купка підприємців, які пишаються своїм внеском у місцеву економіку. Навіть у наших магазинах секонд-хенду є модні, стильні товари, як-от автомобільні накидки для дам або смушкові пальта для джентльменів, а наші ювеліри, кравці та годинникарі відомі всьому місту. Партійний бос Крамп і його підручні, які видали нам дозвіл залишатися відчиненими по неділях, неодноразово заявляли в нашій присутності: «Наші жиди — добрі жиди!». Тож ви можете собі уявити наше збентеження, коли ми почули, що рабі Шмельке, ватажок цієї зграї фанатиків з Окшн-стріт, почав літати.

Ми бачили, як він прогулюється понад річкою, якщо це можна назвати прогулянкою. Бо цей дідуган, крихкий як сухий лист, може ходити лише за умови, що з обох боків його тягтимуть під лікті його учні. Якась жалюгідна істота на паличці, цей рабі Шмельке: якщо задме сильний вітер, він зітре його кістки в порох. Сльозаві очі над запітнілим пенсне — єдиний залишок вологи на його пергаментному обличчі, борода (Остроу називає її «божевільною бахромою[246]») — попеляста мітла, погризена мишами. Його послідовники, які харчуються здебільшого повітрям або за рахунок вимушеної щедрості родичів, виглядають не набагато презентабельніше. Нещодавно пересаджені зі Шпінка — якогось глухого закутня у Старому Світі, який, поза сумнівом, позбувся їх із полегшенням, — Шмельке та його банда пришелепкуватих стали для нашої громади неабиякою проблемою.

Я завжди кажу, що ми, містяни єврейського походження, дуже високо цінуємо наші дружні стосунки із сусідами-християнами. Єдине, чого ми не потребуємо, — це релігійних фанатиків, які отруюють цю мирну атмосферу. Ця Шмелькова зграя — скалка в оці та зайвий клопіт, загроза нашому доброму імені, бо вони з будь-якого приводу влаштовують театр. Вони моляться на видному місці, у сумнівному вбранні, танцюють зі своїми священними книжками на вулиці, а їхній нетвердий на ногах ватажок якщо й говорить щось, то говорить загадками. Не дивно, що ми вважаємо їх відверто божевільними.

Першу звістку про нібито левітацію Шмельке мені приніс мій власний син Зіггі. Про міру його збудження свідчить уже той факт, що, розповідаючи про побачене, він зізнався також, що заради цього пропустив школу. Мене цей факт збентежив не менше, ніж його твердження про здатність Шмельке висіти у повітрі, в яку я, звісно, не повірив. Зіггі завжди був гарним хлопчиком, спокійним і слухняним, хай і трохи замкненим, і це нечувано — щоб він прогуляв заняття у своїй талмуд-торі[247]. Він ще не пройшов бар-міцву, але вже почав приносити якусь користь у крамниці, і я розраховую, що колись він стане моїм партнером у цій справі (у передбаченні цієї події я замовив вивіску: «Дж. Зіппер і син. Міцні напої та вишукані вина»). Тож його поведінка непокоїть мене по кількох пунктах, із яких не останнє значення має те, що вона свідчить про шкідливий вплив цих фанатиків на нашу молодь.

«Тату! — вигукує Зіггі, вдираючись у крамницю з вулиці (відколи це Зіггі став вдиратися?). — Тату, рабі Шмельке вміє літати!».

«Ша! — осаджую я його. — Ти не бачиш, що я з клієнтом?». Клієнт — це мій друг і колега Ларрі Нусбаум, власник сигарної фабрики “Мемфіс Брідж Сігарс”, яка годує більш ніж п’ятнадцять робітників і розташовується прямо тут, на Норт-Мейн. Відлущуючи банкноти від товстої, як Біблія, пачки, Нусбаум перебуває в процесі придбання ящика пасхального вина. (З цього не варто робити висновку, що в мене якась виключно кошерна крамниця; я доставлю вам і вінтажні кларети, й ігристе бургундське, і купажоване віскі, і бражку для селюків, і бренді, і лікери, і шампанське «брют» — все, що забажаєте).

Нусбаум тіпається, затиснувши кінськими зубами незапалену сигару. «Щош треба робити ж цими людьми», — шепеляво бурчить він крізь зуби, і я щиро погоджуюся. Як поважні комерсанти, ми обидва належимо до виконкому Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт, яку дехто порівнює з кагалом на старій батьківщині. Наші засідання проходять дуже бурхливо, бо ми вважаємо себе патріотами району, такими собі сторожовими псами його добробуту. До цього обов’язку ми ставимося відповідально.

Коли Нусбаум іде, я повертаюся до Зіггі. Він усе ще стоїть, роззявивши рота й витріщивши очі. Голова в нього завелика для його зросту, але успадкував він таку голову не від мене. Вона стирчить із коміра його светра, як гарбуз із чарки для яєць. Можна подумати, що голова Зіггі набита прагненнями й великими ідеями, але, наскільки мені відомо, вона залишається здебільшого порожньою.

«Як тобі не соромно?».

«Але ж, тату, я бачив це». Задихаючись, він крутить у руках свою бейсболку. «Ми були на даху й підглядали через дахове вікно. Спочатку він став молитися, і раптом ми бачимо — в нього ноги не торкаються підлоги…».

«Я сказав — досить!».

Я негайно пошкодував, що підвищив на нього голос. Чи це правильно? Але, як я казав, Зіггі завжди був піддатливою дитиною, такою собі милою посередністю. Він ніколи не потребував якоїсь суворої дисципліни, бо рідко завиняв у чомусь гіршому, ніж колупання в носі. Його не назвеш мрійником чи фантазером — якщо інші мріють, то Зіггі просто спить, — тож я гадки не маю, чому тепер, на дванадцятому році життя, він раптом приходить додому з такими казками. Боюся, що він зв’язався з поганою компанією.

І все ж таки мене бентежить, що через мене він надув губи. Між моїм сином і мною ніколи не було секретів (а що нам приховувати?), і мені не подобається, коли моя нестриманість спонукає його до потайливості. Але щоб він не подумав, що я розм’якнув, я швидко додаю: «І щоб я ніколи більше не чув, що ти прогуляв школу!».

На цьому поки все й завершується.

Але на нашому щотижневому засіданні в Комісії з благоустрою (до керівництва якої мене включили автоматично, на підставі моїх досягнень у комерції) це питання знову спливає. З’ясовується, що й інші наші діти зачаровані витівками цього шпінкера[248], внаслідок чого стають норовливими й неслухняними. Навіть наш голова, Ірвінг Остроу, власник магазину «Чоловіче вбрання Остроу» (в оформленому зі смаком салоні якого ми й зібралися) — навіть його син Гершель, відомий як зразковий учень, останнім часом недбало ставиться до навчання.

«Він вештається навколо штибла[249] на Окшн-стріт, — каже недовірливий Остроу, маючи на увазі хасидську молитовню над продуктовим магазином Клотвога. — Я питаю його, чому, а він каже мені таке, що на голову не натягнеш. — Остроу зупиняється, щоб відпити свого проносного чаю. — “Тату, каже він, ребе-шпінкер вміє літати”. Він його називає “ребе”, цього старого пердуна!».

«Господи помилуй!» — виривається в нас одноголосний стогін — у Нусбаума, мене, Бенні Розена з «Делікатесів Розена», — бо знову це почути, це вже занадто. Всі ми одностайні у своїй відразі до таких вигадок — всі, крім старого Камінського, сторожа синагоги (ми його звемо «Ком-інський» через його вітання біля дверей шула[250]), який веде протоколи наших засідань. «Може, цей Шмельке якось зачаровує дітей?» — висловлюється він недоречно. Саме такої дурні і можна очікувати від сторожа.

Нарешті ми вирішуємо покласти цьому край у зародку. Ми інформуємо про свою занепокоєність чемного рабі Фейна, який керує релігійною школою в підвалі синагоги. На наше пильне прохання він повідомляє з кафедри, що братання з хасидами, які, зрештою, не кращі за єретиків, є небезпечним для душі. Він натякає і на фізичні наслідки, як-от бородавки та сліпота. Після цього якийсь час ми нічого не чуємо про те, що відбувається в маленькому приміщенні над продуктовою крамницею.

Проте не припиняється інше, а саме те, що можна назвати певною богемністю, яка починає проявлятися навіть серед кращої частини нашої молоді. Ось, наприклад, Гершель Остроу, хлопчик в окулярах: вважаючи це, поза сумнівом, якимось витонченим акторством (хоча кого він думає надурити?), він вдягнув батькового виношеного фетрового капелюха. А Мінді Дрейфус, син ювеліра, привласнив візитку, яку тато зберігав у нафталіні з часів своєї юності. Кілька старших хлопців мають на підборідді якісь натяки на бороду, нагадуючи тих типів, що домовляються про виготовлення бомб у кав’ярні «Томпсон», де, на мій погляд, краще б їх не було. Навіть мій Зіггі, якому ми довіряємо самому ходити стригтися, вмовляє Плотта, перукаря, залишити локони на скронях. Він намагається сховати їх під шапкою, яку почав носити вдома, але вони вперто вибиваються назовні, як залишені без нагляду паростки.

Але нас дратують не так зовнішні ознаки ексцентричності наших дітей, як їхня дедалі більша відчуженість. Навіть коли вони сидять за обіднім столом або виконують домашні завдання, їхні думки, здається, витають деінде. Це стосується і Зіггі — він взагалі ніколи не відзначався галасливістю, а його теперішнє мовчання викликане, схоже, якимись мрійливими бажаннями, а не просто тим, що йому нема чого сказати.

Мелвін Жуль Букіет син єврея, що вижив під час Голокосту, Мелвін Букіет значну частину свого творчого доробку присвятив досвіду Голокосту, а також життю польських євреїв перед війною. Він народився в Нью-Йорку, навчався в коледжі Сари Лоуренс і Колумбійському університеті. Оповідання Букіета друкувалися в літературних часописах The Paris Review та Antaeus, а есеї та рецензії — в газетах New York Times і Washington Post. Він опублікував три романи: Sandman’s Dust, After і Signs and Wonders, а також два збірники оповідань: Stories of an Imaginary Childhood, що здобув премію ім. Едварда Льюїса Волланта за кращий твір єврейської прози, та While the Messiah Tarries. Мелвін був редактором літературної рубрики американського єврейського часопису Tikkun, а нині викладає літературну творчість у коледжі Сари Лоуренс і живе зі своєю сім’єю в Нью-Йорку.

Три сотні облич вдивлялися, моргали, щулилися та в інші способи спілкувалися з камерою, розповідаючи про найжахливіші моменти століття.

«Дим — це перше, що я згадую; дим і тіло моєї сестрички».

«Так, вони повісили сільських старійшин за бороди».

«О, експерименти — я забув. Звісно, експерименти. Ви хочете дізнатися, що це було? А про що вони хотіли дізнатися?».

Бібліотека являла собою чотирикімнатну анфіладу службових приміщень, розташованих у цоколі готичної будівлі студентського гуртожитку, в якому мешкали майбутні юристи, які й гадки не мали про ті історії, що їх розповідали внизу під ними люди з опаленими руками.

В одній з кімнат цієї анфілади стояв стіл чергового бібліотекаря, кушетка та журнальний столик, на якому вкривалися пилом наукові часописи. Друге приміщення було бездоганно чистим сховищем із рядами блискучих металевих полиць, на яких стояли відеокасети, та двома відеомагнітофонами для їхнього перегляду. Ці відеомагнітофони ніколи не використовувалися одночасно, але вони були придбані на самому початку завдяки щедрим грантам на обладнання бібліотеки.

Далі був кабінет директора та приміщення для запису свідчень, де фактично й створювалися ці відеокасети. Це приміщення нагадувало кабінет зубного лікаря: пацієнт сидів, відкинувшись у великому м’якому кріслі, а відеокамера була спрямована на обличчя, як рентгенівська трубка, прагнучи дістатися крізь шкіру до самої душі. Тут завжди був присутній незворушний молодий технік, який порався з рукоятками налаштування на солідному чорному пульті, де миготіли червоні вогники й коливалися стрілки різних індикаторів. Цих практикантів із факультету техніки зв’язку більше цікавила якість відтворення звуку, ніж зміст відтворюваних звуків. Про зміст, утім, дбав доктор, який за допомогою обережних уточнень отримував потрібну інформацію, хоча проводив цю процедуру доктор літератури. Однак попри всю його делікатність подекуди доводилося спостерігати й здригання, й болісний плач.

Інші бібліотеки ставили перед собою менш значні завдання: збереження та тлумачення фізичних властивостей природи або результатів інтелектуальної діяльності людини. Бібліотека ж Молоха прагнула ні більш, ні менш як морального пояснення всесвіту.

На щастя, вона мала чудові першоджерела. Наприклад, усе, що залишилося від хрестових походів, — це кілька запліснявілих документів. Так само й інші епізоди масштабного й непередбачуваного беззаконня, як-от доба якобінського терору або завоювання Мексики, стерлися з людської пам’яті й залишилися тільки в легендах. Можливо, в тих пожовклих часописах на журнальному столику й були якісь статті про Тамерлана або Жіля де Ре[261], але їхні руйнівні дії належали далекому минулому. Ця сучасна бібліотека мала один неоціненний ресурс, не доступний дослідникам більш віддаленого минулого. Цим ресурсом були жертви. Бібліотека відкрито проголосила своєю метою знайти жертв Молоха, записати їхні розповіді, аби зафіксувати й зберегти їхні страждання, забезпечити їм безсмертя в обмін на хроніку їхніх злигоднів.

В її архіві було три сотні облич, близько тисячі годин запису, десятки тисяч смертей, описаних із жорстокими подробицями. Ця бібліотека була мавзолеєм, а її бібліотекарі — гробарями. Що ж до людей, чиї життя та спогади було сконденсовано на півдюймовій плівці, намотано на бобіни, поставлено на стелажі, — то й дідько з ними.

Цей проект очолював доктор Артур Рікардо, народжений в Англії і вихований в Америці. Він був вельми культурним джентльменом із різноманітними інтересами. Він отримував задоволення від камерної музики, східних килимів і економічної теорії XIX століття. Останнє було певним родинним захопленням — доктор був непрямим нащадком Давида Рікардо, видатного комерсанта-есеїста й віровідступника[262]. На додаток до своїх високоморальних занять доктор Рікардо був ще й завзятим кіноманом, який пригощав своїх інтелектуальних друзів найбільш неоковирними зразками голівудських казок. Як він знайшов своє життєве покликання в Бібліотеці Молоха — це саме по собі казка. Його спеціальністю була середньовічна література, але він усвідомлював, що його студентів більше цікавлять «залізні діви[263]» й аутодафе, ніж пошуки Грааля. Знайти Грааль вони могли б хіба що в тому разі, якби він був схований у «залізній діві».

Поки він скнів над дорученими йому жахливо хибними тлумаченнями Аріосто[264], в його закладі — академії, яка прихистила бібліотеку, — стався скандал. Виявилося, що один професор старшого віку, який у своїй науковій сфері (термодинаміці) користувався загальною повагою, під час війни був колаборантом. Його ніхто не звинувачував у якомусь особистому злочині, але в ті часи він підписав присягу на вірність нацистам і приховав цю інформацію, коли звертався за дозволом на в’їзд до Америки. Безперечно, цього чоловіка треба було покарати. Не менш безперечним фактом було те, що після зроблених у молодості помилок він прожив гідне життя, був фактично одним із лідерів руху за ядерну відповідальність. Симпатії Рікардо були на боці професора, але під час розгляду цього питання у проректора з’явився непроханий гість, якийсь коротенький чоловічок, який наполегливо попросив його вислухати. «Я працював біля гори», сказав він, маючи на увазі підземний бункер, де вироблялися ракети, що їх проектував шанований професор п’ятдесят років тому й де науковці трудилися в ізоляції, тимчасом як раби помирали заради доведення теорій цих учених мужів.

Рікардо не був при цьому, але циркулював відеозапис цієї промови — спочатку таємно, а потім, у зв’язку з масовим попитом, і на відкритих переглядах. Ця плівка справила неймовірне враження. Професора з ганьбою вигнали на пенсію.

«Уявіть собі, — говорив Рікардо своїм студентам, — що ми могли б зробити з особистими свідченнями в’язнів інквізиції, що вони розповіли б нам про природу віри тієї доби!». Але один зі студентів сказав: «А хіба ми не можемо екстраполювати те, що розповів цей свідок, на минуле? Хіба людська природа змінилася?».

Спочатку Рікардо хотів відмахнутися від цього питання. Головним принципом його життя був прогрес, що передбачало можливість удосконалення людини. Але запитання студента не виходило в нього з голови. Він мав визнати: якщо людська природа й змінилася, то, безсумнівно, в гірший бік і настільки, що жорстокості його сучасників перевершили жорстокості середньовіччя. Порівняно з артефактами XX століття «залізні діви» були просто модним одягом, а диби — не більш ніж пристроями для мануальної терапії. Історії, які розповів той чоловік, що «працював біля гори», були достатнім доказом.

А було ще й багато інших історій. Цей чоловік із його свідченнями був лише верхівкою айсберга. Існували й інші — ті, що працювали в шахтах й ті, що розпалювали пічі. Хтозна, скільки цих утікачів із землі вогню та сірки ходили вулицями, й кожного разу, як хтось із них хапався за серце й падав на бруківку, разом із ним помирала ще одна скарбниця історії. Рікардо поговорив із відеооператором, і вони вирішили створити цю бібліотеку. Університет прагнув урівноважити шальки громадської думки, що їх дещо похитнув той скандал. З авторитетних імен було створено комітет для підтримки цього проекту. Домовилися зі спонсорами, виділили приміщення. Пішов потік фінансування.

Рікардо розмістив оголошення в етнічних газетах і зв’язався з організаціями, які допомагали вцілілим. Всі вони були схильні триматися одна за одну. Спочатку було важко долати їхню недовіру до сторонніх, але сама їхня згуртованість полегшувала збір подальших свідчень. До нього один за одним приходили чоловіки та жінки, що пережили війну. І він слухав.

«Вогонь, стовп вогню до неба. Була ніч. Цей стовп був, мабуть, сто футів заввишки. А може, двісті. Я не знаю. Я не Галілей».

«Їжа. Брак їжі. Голод такий, що ми їли все — траву, отруйний плющ, висмоктували сік зі шматків червивого дерева. І знаєте, навіть чизкейк із “Джуніора[265]” нам так ніколи не смакував».

«Хвороби, парші, виразки. Ми зазвичай мочилися на свої рани для анестезії. Ні, це не те слово. Анестезія — це те, що роблять із мозком. Мій небіж — анестезіолог у Бостоні. Антибіотик? Антигістамін? Ну, щось “анти-“».

Що більше Рікардо слухав, то більше цього потребував. Він став ненаситним. Як убивць тягне вбивати ще й ще, так і він хотів слухати дедалі більше тих, кого їм не вдалося вбити. Їх було тисяч п’ятдесят — і набагато більше, якщо врахувати тих, хто сховався в лісах, утік на схід або просто тягнув лямку всі роки війни в жорстоких концтаборах, розкиданих по всьому континенту, які часто перетворювалися на табори смерті. О, він теж міг би записати їх на плівку, але саме цих п’ятдесят тисяч, що мешкали в капітоліях смерті, він відшукував, благав, улещував, а якщо потрібно, то й підкуповував, аби вони розповіли свої історії. Він був як колекціонер, якому будь-що треба здобути не лише по одному зразку якогось виду, а геть усе з того конкретного виду, який він колекціонує. Пропустити бодай щось одне означало б фундаментальну втрату.

«Ми прибули, й ці люди одразу почали нас бити. Багнетами або прикладами, й при цьому кричали: Heraus! Heraus[266]! Це означає “Ворушіться!” Там були собаки, що рвалися до людей, і всі проходили повз цей стіл і реєструвалися, і майже кожен потім ішов ліворуч, крім кількох здорованів, яких відправили праворуч. Тож я вигукнув: “Здоровий. Двадцять років. Тесляр”, і хотів уже йти праворуч. А був я хирлявий шістнадцятирічний студент, але все ж таки рушив праворуч, а один із солдатів збив мене з ніг. Ну, я підвівся й знову рушив, а він знову збив мене з ніг. Я знову підвівся й знову рушив тим самим шляхом, а солдат за мною, і тут черговий офіцер каже “Залиш його. Він все одно помре”». Чоловік подивився в камеру й гмукнув: «Ха!».

Цікаво, що попри свій досвід вони зберігали оптимізм. А може, вони були оптимістами саме через своє минуле, бо їм вдалося здолати всі лиха, бо в кінцевому підсумку вони стали тріумфаторами. Тепер вони мали і дім, і бізнес, і дітей, могли продовжувати своє життя, як звичайні люди, однак ті, хто їх слухав, були спустошені й починали вірити в неуникну приреченість роду людського, здатного чинити такі жахи.

Зокрема, доктор Рікардо страждав від самого початку своєї роботи в бібліотеці. Однак що більше він страждав, то більше відчував пристрасть до своєї добровільно обраної місії. Він нехтував студентами й поповнював свою колекцію. Сто, двісті, триста касет на стелажі біля стіни, тисяча годин жаху, і всі він знав напам’ять. Його дружина палко прагнула мати дітей, але він не зміг би їх виховувати. Його дітьми були касети.

Рікардо широко розкривав очі, слухаючи ці історії, — він немовби бачив ці ріки крові, що збігали з язиків свідків, ці гори людських рештків, що нагромаджувалися по той бік відеокамери, — гори, які загороджували об’єктив й ховали під собою Бібліотеку Молоха.

Мішель Герман народилася в Брукліні, навчалася в Бруклінському коледжі та на Айовському письменницькому семінарі, де отримала стипендію Джеймса Міченера. Її оповідання з’являлися в таких журналах, як North American Review і Story Quarterly, а також в антології Twenty under Thirty. Оповідання «Ауслендер» включено до її нової збірки A New and Glorious Life. За роман Missing Герман отримала Премію ім. Гарольда Рібалова в номінації «єврейська проза». Він увійшов у десятку найкращих книжок 1990 року за оцінкою видання Voice Literary Supplement. Мішель Герман є стипендіатом Національної фундації мистецтв і Ради з питань мистецтв штату Огайо. Зараз вона доцент кафедри англійської мови в рамках магістерської програми мистецтв в Університеті штату Огайо. Живе в Колумбусі з чоловіком і донькою.

Спочатку перекладачка Ауслендер відчувала задоволення. Цілу хвилину вона здивовано слухала, аж поки додзвонювач (румун, як вона здогадалася за першими словами його похвали) не зробив паузу, щоб набрати повітря, давши їй можливість подякувати.

«Ні-ні, — сказав він. — Це я маю дякувати вам та ще й вибачитися за те, що турбую вас удома. Звісно, я розумів, що це вкрай безцеремонно, і зізнаюся — довго вагався, перш ніж зателефонувати. І все ж таки не зміг утриматися. Коли я прочитав інформацію про авторів і виявив, що ви “живете та працюєте в Нью-Йорку”, то сприйняв це як величезну удачу. Маю сказати — я був здивований, що ваш номер так легко отримати у довідковій».

Ауслендер розсміялася. «Я ніколи не вважала за потрібне тримати свій номер у секреті. Я, власне, не з тієї категорії, щоб на мене напосідали зі своїми дзвінками захоплені читачі».

«Ви надто скромні, — сказав румун. Він говорив хриплим голосом, але з певного делікатністю, немовби пошепки. — Ваше есе — це справді щось! Така проникливість! Ваше розуміння процесу перекладу поезії — воно повне, абсолютне».

«Це дуже люб’язно з вашого боку», — сказала Ауслендер. Вона починала тремтіти — дзвінок заскочив її тієї миті, коли вона збиралася зануритися в ванну, й вона пошкодувала, що не прихопила рушника, коли побігла до телефону.

«Запевняю вас — це не люб’язність, — заперечив румун. — Ваша праця дуже сильно мене вразила. Адже так важко писати про такі речі з майстерністю, чарівністю, не кажучи вже про розумність. Мені здається, що ви самі є поеткою».

«Ні, насправді ні, — сказала Ауслендер. В неї вже почали стукотіти зуби. — Ви не можете зачекати хвилинку?». Вона поклала слухавку й перелізла через ліжко, щоб зачинити вікно. По той бік маленького подвір’я за кухонним столом, поклавши на нього руку, самотньо сидів чоловік. Він подивився вгору, на Ауслендер, і вона якусь мить теж дивилася на нього, аж поки не згадала, що вона гола. Вона смикнула за мотузку, спускаючи бамбукову шторку, й помітила, що чоловік підняв руку в повільному, невиразному вітанні.

«О, я, мабуть, вас від чогось відриваю?» — сказав румун, коли вона повернулася до телефону.

«Ні-ні, — Ауслендер притиснула слухавку плечем, риючись у купі одягу на підлозі. Видобула фланелеву сорочку й натягнула її на себе. — Насправді дуже мило з вашого боку, що ви зателефонували».

«Мило з мого боку? Ні, аж ніяк, — він ледь не задихався. — Ваше есе — надзвичайне. Просто блискуче, я би сказав».

«Бог мій», — сказала Ауслендер. Вона сиділа на ліжку, зануривши ноги в безладну купу сорочок, джинсів і светрів.

«Чудова робота. Глибока. Я не перебільшую».

Вона почала відчувати ніяковість. «Ви надто люб’язні, — пробурмотіла вона й швидко, не чекаючи на нові заперечення, додала — Скажіть, а як ви натрапили на це есе?».

«О! — він засміявся напруженим, пронизливим сміхом. — Я читаю все. Все. Я не вилажу із зали періодики в бібліотеці. Я стежу за всім. Щоквартальники, наукові часописи — мене все захоплює, надзвичайно. І зізнаюся також, що особливо мене цікавить переклад».

«Це, мабуть, університетська бібліотека?».

«Господи! Як нечемно з мого боку!». Почувся глухий удар, і Ауслендер здогадалася, що він стукнув себе кулаком по чолу. «Я дуже вибачаюся — я не представився належним чином. Мене звуть Петру Віореску. Я студент — студент-магістрант Колумбійського університету».

Ауслендер посміхнулася в телефон. Вона мала рацію: румун. «Що ж, містере Віореску, я вдячна вам за компліменти. Було дуже люб’язно з вашого боку зателефонувати мені».

Відповіддю на це була тиша. Ауслендер почекала, але співбесідник продовжував мовчати. Вона вже почала відчувати незручність, коли він відкашлявся й ще більш тихим голосом сказав: «Міс Ауслендер, я аж ніяк не хочу здатися агресивним, але чи можливо… чи можемо ми зустрітися?».

«Зустрітися?».

«Так. Розумієте, я маю на увазі робочу зустріч. Або краще сказати — зустріч для обговорення можливості… можливості роботи. — Він говорив швидко, з якоюсь нервовою ноткою в голосі. — У своєму есе ви пишете про проблеми перекладу деяких зразків досить розпливчастої, асоціативної поезії, написаної романськими мовами, — про необхідний для такої роботи легкий, шанобливий дотик».

«Так», — сказала Ауслендер, цього разу обережно.

«У вас цей дотик є, звичайно».

«Сподіваюся», — сказала вона.

«Ви навіть згадали — окремо згадали — певне число сучасних румунських поетів. Для мене це було величезною несподіванкою і приємністю. Я маю додати, що я сам румун».

«Так».

«У вашій біографічній довідці є інформація, що ви вільно володієте дев’ятьма мовами. На підставі ваших зауважень у другому виданні есе я припускаю, що однією з них є моя мова».

«Ваше припущення є слушним».

«І вам відомо чимало румунської поезії».

«Чимало? Не знаю, містере Віореску».

«Я вам уже трохи набрид, так? — він знову вичавив із себе свій дивний сміх. — Будь ласка, потерпіть мене ще хвилинку. Ви вже перекладали щось із румунської?».

Ну звісно, подумала Ауслендер, своєю чергою тихо ляснувши себе по чолу. Поет! «Щось перекладала», — відповіла вона. Ще один студент-поет. Найімовірніше — дуже поганий. Не публікувався — це самозрозуміло. Вона зітхнула. Марнославство! Лише воно не дозволило їй зрозуміти все це раніше.

«Я так і думав. Я був би вкрай вдячний вам, якби ви погодилися зустрітися зі мною, щоб обговорити один проект, який я задумав».

«Боюся, що я дуже зайнята», — сказала Ауслендер.

«Повірте, я не відберу у вас багато часу. Може, півгодини, не більше».

«Так, добре, але боюся, що навіть стільки не зможу викроїти».

«Будь ласка, — сказав він. — Можливо, вистачить і десяти-п’ятнадцяти хвилин».

Вона роздратувалася: «Ви, сподіваюся, розумієте, що навіть не згадали про характер цього проекту».

«О, зараз це неможливо». І тут вона помітила, що він справді розмовляє пошепки. Завжди якийсь театр із цими поетами! «Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, повірте, — продовжував він. — Я просто не можу зараз вільно говорити. Але якби ви змогли приділити мені кілька хвилин…».

«Мені шкода», — сказала вона.

«Будь ласка!».

Вона почула в цьому благанні не те щоб відчай — це було не зовсім так. Але безперечно, подумала вона, було в ньому щось близьке до цього. Розпач? О, дурниці, сказала вона собі. Фантазії. Надто багато любовних романів вона вичитувала останнім часом. Разом із цією думкою раптово виникло гостре відчуття жалю до себе. Вона збрехала, коли послалася на зайнятість. З початку осені в неї не було справжньої роботи, їй доводилось перебиватися роботою позаштатного коректора — каторжною, нудною: романи про кохання, науково-популярна література, посібники з догляду за кімнатними рослинами, біографії рок-зірок… Але все це, звісно, було неважливо. Незалежно від своєї зайнятості вона мала повне право сказати «ні». Вона й раніше відповідала відмовою на такі прохання, безліч разів. На ті зворушливі листи, що пересилалися їй редакціями часописів або видавцями й містили прохання до неї перекласти рукопис «у розрахунку на можливу вигоду» (ці молоді поети писали листи, схожі на оголошення в Writers’ Market[268]!), вона завжди відповідала без щонайменших труднощів. Але, звичайно, написати коротку записку з вибаченнями легше, ніж ввічливо збутися когось по телефону. І все ж таки тут треба було сказати «ні», і сказати так твердо, щоб стало ясно — обговорення завершено.

Віореску знову замовк. Певна маніпуляція. Ауслендер похмуро розмірковувала. Він намагається викликати в неї відчуття провини. А за що вона має відчувати себе винною? Хіба її чуйність є загальним надбанням? Що він собі думає? Що есе, опубліковане в часописі «Метафраза», робить із неї знаменитість, яка може займатися доброчинністю?

«Я гадаю, що ваш намір — спробувати переконати мене зробити переклад якогось рукопису, — сказала вона. — По-перше, мушу вам сказати, що мої послуги коштують досить дорого. Крім того, ви прочитали лише одне-єдине есе, присвячене методам перекладу, й на його підставі ви не можете зробити жодних висновків щодо моїх перекладацьких здібностей».

«Навпаки, — сказав він. — Я прочитав дві перекладені вами книжки, одну з італійської, другу з португальської, а також феноменальну добірку поезій в одному щоквартальнику, перекладену з німецької. Вибачте, що не згадав про це раніше. Виправдатися можу лише тим, що побоювався ваших запитань про мої мотиви, про щирість моїх похвал. Стільки лестощів, ви ж розумієте… Але запевняю вас — я абсолютно щирий. Мої розвідки були не такими ретельними й вичерпними, як могли би бути, — адже мій час обмежений через моє власне навчання, розумієте… Але я впевнений, що побачив достатньо ваших робіт, аби переконатися, що це найвищий рівень. Я дуже добре знаю, що найчудовіший вірш може втратити всю свою чарівність в руках недолугого перекладача. А всі без винятку ваші роботи, які я прочитав, були найвищого ґатунку».

Ауслендер, ошелешена, роздратовано обсмикнула пошарпану манжету своєї сорочки.

«І я, звичайно, сподіваюся заплатити вам стільки, скільки ви звикли отримувати. Мене навряд чи можна назвати заможним — я ж студент. “Незалежно-бідний” — так би я схарактеризував своє фінансове становище. (І знову цей дивний смішок). Але це для мене, безперечно, важлива річ, це не розкіш».

Ауслендер все ще не могла придумати, що сказати. Вона подивилася навколо, на безлад у своїй спальні — крихітному квадраті, захаращеному одягом, паперами та книжками, складеними в ризиковані вежі; потім через двері — на кухню, де стояла на своїх присадкуватих левових лапах наповнена ванна. Вода, мабуть, вже геть холодна.

«Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я зустрінуся з вами. Але лише на півгодини, не більше. Це зрозуміло?». Навіть вимовляючи ці застережні слова, вона почувалася незручно, їй було соромно за себе. Але він не образився. «Чудово, — сказав він. — Чудово». Вона приготувалася почути радісні вигуки, але в його голосі не відчувалося ні тріумфу, ні полегшення — здавалося, він на щось відволікся, голос пролунав якось віддалено. Ауслендер раптом чітко уявила собі, як він думає: «Так, це владнали. Тепер до іншого».

Вони домовилися про час і місце, й Ауслендер (із полегшенням від завершення розмови) поклала слухавку й пішла на кухню. Вода у ванні і справді геть охолола. Випустивши трохи води й дивлячись, як із крана струмить і парує новий гарячий потік, вона вирішила викинути румуна з голови. Тональність бесіди залишила в неї якесь тривожне відчуття, але з цим уже нічого не можна було зробити. Досить скоро стане ясно, у що вона вплуталася. Вона, поза сумнівом, пошкодує, це і так вже зрозуміло, їй здавалося, що вона завжди вплутується в щось таке, про що потім напевно шкодуватиме.

Правду кажучи, у свої тридцять чотири роки Ауслендер не мала серйозних підстав скаржитися на своє життя. Попри всі її дрібні прорахунки, всі швидкоплинні похибки в судженнях, які лише доводили їй, що треба більше прислуховуватися до власної інтуїції, в її житті зрештою не було нічого такого, що справді порушувало б ту сталу рівновагу, якої вона досягла. Вона вже десять років мешкала в тій самій квартирці в Грінвіч-Вілліджі, мала кілька друзів, яким довіряла і які не надмірно претендували на її час або настрій; вона мала роботу, яка їй подобалася і в якій вона досягла чималих успіхів. Ця робота, зокрема, була для неї справжнім джерелом задоволення; і однак це була не та робота, якою вона збиралася займатися. Вона починала як поетка, причому, як сама вважала, поетка непогана. Незважаючи на це, вже в перший рік навчання в коледжі вона знала, що ніколи не стане дуже гарною поеткою. Навіть тоді вона вже могла сказати, в чому відмінність між справжніми поетами й тими, хто лише грається в це заради розваги. Поезія як самоаналіз чи катарсис була не для неї (не досить для неї), і, знаючи, що вона ніколи не стане однією зі справжніх поетів, Ауслендер відмовилася від цього без особливого жалю.

Рішення зробити кар’єру, ставши перекладачем творчості інших, кращих поетів, прийшло майже само собою: вона виявила, що рухалася в цьому напрямку постійно, протягом років, немовби навмисно. Ще в п’ятому класі помітила, що їй легко даються мови: уроки івриту, на яких наполягав батько, були дитячою забавою, задоволенням; їдишем, яким розмовляли вдома, вона сама навчилася читати й писати. У сьомому, восьмому, дев’ятому класах вона вивчила французьку, поглинаючи довгі переліки слів так, немов жадала цього всю свою юність. У тому віці вона сприймала це як належне, й лише пізніше дізналася, що хист до мов вважається талантом, особливим даром. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вже цілком вільно володіла французькою, івритом, їдишем та іспанською. У вісімнадцять додала до них німецьку та італійську, а на момент закінчення школи опанувала ще й португальську, румунську й російську. Вона усвідомлювала, що рішення стати перекладачкою було певним компромісом між прагненнями та обдарованістю, але цей компроміс її задовольняв.

Вона знала свої межі. Це, вважала Ауслендер, було її найкращою рисою. Вона не мала ілюзій щодо себе й тому не розчаровувалася в собі. Завжди знала, як має поводитися. Наприклад, усвідомлювала, що не є красунею, але була задоволена своєю зовнішністю — безперечно, непоганою («для моїх цілей», сказала вона колишньому коханцю, художнику, який цікавився вголос, чи вона колись сумувала через те, що не належить до «більш шаблонного типу жіночої привабливості»). Коли вона докладала хоча б трохи зусиль, то виглядала цілком привабливо — одягнена охайно, хоч і ексцентрично, солідна, «непохитна циганка», за словами художника. Її неслухняне чорне волосся та брови, широке чоло та видатний ніс, її гарна постава (на ній, разом із уроками івриту, наполягав батько) — все це справляло враження. Фігура в неї, як сказав їй інший колишній коханець, була як у російської селянки. Він мав на увазі її сильні ноги та широкі плечі і стегна. Така точка зору їй сподобалася (хоча сам чоловік зрештою — ні: він був біохіміком, і йому дуже бракувало фантазії — його незворушність, яку вона спочатку сприймала як чарівний спокій, вже за кілька місяців стала її гнітити). Вона знала, що належить до того типу жінок, про яких інші жінки кажуть чоловікам: «Вона справді дуже вражає, тобі не здається?». А чоловіки знизують плечима і погоджуються, навіть не поглянувши на неї як слід, просто щоб не сперечатися. І все ж таки існував певний різновид чоловіків, здатних оцінити саме її особливу привабливість. Це були чоловіки, переважно старші за неї років на десять, розумні та добропорядні, зі схильністю до сумних роздумів і навіть до похмурості, з кмітливістю, що зводилася нанівець самокритичністю. В будь-якому разі Ауслендер не була «на продаж». Вона не мала бажання конкурувати зі стрункими та жвавими білявими або ефектними чорнявими красунями, які, мов яскраві стрічки, були вплетені в міську юрбу — сліпучо гарненькі й вічно нудьгуючі та самотні. Ауслендер спостерігала за ними на презентаціях книжок і вечірках, у кав’ярнях, ресторанах і барах Вілліджа й підслуховувала їхні розмови зі слабкою цікавістю: йшлося про певне полювання, вона звідусіль чула про брак пристойних чоловіків. Сама Ауслендер не була самотньою й ніколи не нудьгувала. Їй подобалося, щоб поруч був чоловік, і нерідко так і було, але найзручніше їй було самій, і вона відчувала дискомфорт, коли той чи інший чоловік починав брати надто активну участь у її справах. Її дратувало, коли чоловік (хоч би і коханий) нишпорив у її речах, гримів посудом у шафках, рився у її книжках, варив макарони на її кухні, сідав у її робоче крісло.

Бойфренди Ауслендер (це слово здавалося їй смішним, коли йшлося про чоловіків за сорок років, хоча самим їм воно, схоже, подобалося) завжди починали з висловлення захоплення її «незалежністю» та «самодостатністю». Пізніше вони звинувачували її у «страху перед зобов’язаннями», «манії незалежності». Її останній роман, із поетом на прізвище Фаррел (дуже добрий поет, чия творчість викликала в неї справжнє захоплення, і поки що перший і єдиний поет, з яким у неї були подібні стосунки), тривав майже рік і зрештою розчинився в низці ущипливих перепалок: він називав її негнучкою й холодною, вона його — інфантильним і хворобливо залежним. Все завершилося тим, що вона переспала з одним молодим романістом, якого зустріла в Єврейському культурному центрі на 92-й вулиці, і легковажно дозволила Фаррелу дізнатися про це. Той напився і став оскаженіло кричати на неї і молотити кулаками по холодильнику та ванні, а потім жбурнув пляшку з шампунем у кімнату; пластик луснув, і блідо-помаранчеві бризки заляпали стіни. З німим подивом, затамувавши подих від страху, вона дивилася, як він у шаленстві, зі звірячим ревом гасає її кухнею. Врешті-решт вона залишила квартиру, грюкнувши дверима, а коли за півтори години повернулася, він спав на підлозі її спальні, згорнувшись равликом серед її одягу. Всю ніч вона протремтіла без сну за своїм робочим столом, а вранці, прокинувшись, він лише кивнув їй, сказав «Ну, гаразд» і пішов.

Відтоді вона його не бачила (минуло вже п’ять тижнів) і виявила, що скучила за ним. Це вже само по собі було неприємно. Якщо він пішов, то нехай — туди й дорога. Вона прагнула ясності, двозначність її дратувала. Вони не підходять одне одному, говорила вона собі. Фаррел такий вибагливий, і чого він, зрештою, від неї хоче? Щоб вона була не такою, як вона є? Він потребував постійної уваги, а вона не могла йому її дати. Проте не можна було знехтувати тим фактом, що він їй подобався. Навіть більше, ніж подобався, — вона кохала його сильніше, ніж будь-кого за багато років, можливо, навіть за все життя. Вона не могла навіть точно сказати, навіщо переспала з тим молодим письменником — хіба що тому, що мала відчуття, немовби задихається. Їй треба було якось вирватися, якось усе перетрусити. Але все ж таки від спілкування з Фаррелом вона отримувала чимале задоволення, поки не почалися їхні бойовища. Цей цикл задоволення й незадоволення повторювався знову й знову. Подекуди Ауслендер мимоволі замислювалася: чи не обирає вона просто не тих чоловіків? Якщо послухати інших жінок, більшість чоловіків бояться залежності. Її подруга Делія, драматургиня, зізнавалася їй, що чоловік, з яким вона зустрічається останні два роки, постійно скаржиться, що відчуває себе в пастці. «Він каже, що хоче бути разом, а потім визнає, що сама ідея спільного життя вселяє в нього жах», розповідала вона Ауслендер. Чому ж тоді чоловіки, яких зустрічала Ауслендер, схоже, тільки і мріяли зв’язати свою долю з нею? Делія сміялася: «О, звісно. Тобі треба коли-небудь спіймати одного з них на слові. Ти й не стямишся, як він буде вже за дверима. Ось, наприклад, Фаррел. Ти думаєш, він знатиме, що з тобою робити, якщо отримає тебе? Та він перелякається до смерті».

Ауслендер не була в цьому так упевнена. Хоча тепер це не мало значення. Фаррел — це вона точно знала — зійшов зі сцени назавжди. Вони кілька разів розмовляли по телефону, але він усе ще злився на неї, а під час останньої розмови (він подзвонив їй, п’яний, посеред ночі) назвав її «холодною, непіддатливою сучкою».

Саме про Фаррела думала Ауслендер, готуючись до зустрічі з Петру Віореску. Не можна сказати, що вона уявляла собі романтичні стосунки із цим румуном. Вона збиралася прочитати кілька його віршів, м’яко сказати йому, що не зможе їх перекласти, й вони більше ніколи не зустрінуться. Просто вперше за більш ніж місяць вона одягалася й чепурилася в усвідомленні того, що йде на побачення з чоловіком. З моменту розриву з Фаррелом вона уникала людей й лише зрідка бачилася з подругами — Делією, Марго чи Кетлін (всі вони жили поблизу) — за ланчем або кавою. З тієї ночі вона не відвідувала навіть зустрічей з письменниками, не ходила до театру чи кіно. Зараз їй спало на думку, що вона ніби ховається. Ховається від чого? — запитувала вона сама себе з подивом. Боїться, що Фаррел підкрадеться до неї ззаду на вулиці чи в театрі? А якщо й так? Що за проблема?

Вона роздратовано відігнала від себе цю думку й відступила на кілька кроків від великого дзеркала за дверима спальні, оцінюючи свій вигляд. На її обличчі з’явилася гримаса. Ну й привид! Він крутився в дзеркалі, щось струшуючи, обсмикуючи, поправляючи. Є щось принизливе, подумала Ауслендер, в такій турботі про свій вигляд. Але це було неуникно. Вона закинула голову, подивилася на себе скоса. Все було в порядку. Вона вирішила, що буде розумно мати трохи суворий вигляд, тож у сірих вельветових брюках і чорному светрі, у чоботах, без прикрас, без шалика, з волоссям, заплетеним у довгу косу, сподівалася справити саме такий ефект. Кивнувши сама собі, вона залишила кімнату, схопила своє довге пальто й рукавички й вийшла з квартири. Тепер вона навіть дивилася на це побачення як на невеличку розвагу.

У кав’ярні «Павич» вона впізнала його одразу — у нього був нездоровий, захлялий вигляд молодого поета (років тридцяти п’яти, здалося їй, — трохи старший, ніж вона очікувала) та стандартне вбрання студента магістратури: сорочка з краваткою, вельветовий піджак і джинси. Він був дуже маленьким. Кинувши на нього погляд від дверей, вона вирахувала, що він приблизно її зросту — поза сумнівом, не вищий за п’ять футів шість дюймів[269]. Він сидів із цигаркою за одним із круглих столиків у передній частині кав’ярні й постукував ложечкою по кружці з кавою. Ауслендер увійшла, енергійно розмахуючи полами пальта й складаючи разом свої рукавички, коса летіла за нею. Вона підійшла прямо до його столика й простягнула руку: «Містер Віореску?». Він стрепенувся і підвівся так стрімко, що кружка брязкнула об цукорницю. «А, міс Ауслендер?».

Ауслендер кивнула й сіла навпроти нього. У нього був сторожкий, напружено-розумний погляд — майже тваринна чутливість, подумала вона.

«Ви молодше, ніж я думав», — сказав він. Самовладання, схоже, повернулося до нього. Він оцінював її досить холоднокровно.

Вона хотіла сказати: «А ви — старше та менше на зріст», але тільки кивнула.

«Не знаю, чому, але я уявляв вас старшою — років п’ятдесяти». Він усміхнувся й відкинувся на стільці назад, схрестивши руки на грудях. Його посмішка збентежила її і навела на думку, що ця зустріч, напевно, не буде для неї приємною. «Хочете капучино? Чи, може, еспресо?».

«Дякую. Американо». Вона вирішила не знімати пальта — так вона дасть зрозуміти, що збирається дотримуватися зазначеного нею півгодинного ліміту. Віореску продовжував посміхатися їй, і вона відчула полегшення, коли офіціантка нарешті підійшла прийняти в неї замовлення.

Вони сиділи мовчки, поки не принесли каву. Тоді румун нахилився вперед і поклав руки на стіл. «Я знаю, що ви зайняті, тож одразу перейду до справи. Чи цікаво було б вам взятися за переклад творів одного поета, який є, запевняю вас, абсолютно блискучим, надзвичайним талантом і який ніколи не публікувався англійською мовою?».

Ауслендер підняла брови. «Я бачу, ви не поділяєте думки, що скромність прикрашає людину».

«Скромність?». Якусь мить він дивився на неї спантеличено. Потім раптово розсміявся. «О, так, це дуже добре, дуже добре». Ауслендер, теж спантеличена, не знала, що сказати.

«Я дуже вибачаюся — я мав це зрозуміти. Ви, звичайно, подумали, що поет — це я. Так, я зробив би такий самий висновок».

Він знову посміхнувся. «Але ж господи — уявити мене поетом! Це заповітна мрія, звісно, але без щонайменшого проблиску надії». Він похитав головою. «Ні-ні, послухайте. Я кажу про свою дружину. Поетку Теодору Віореску».

«Так ви не поет?».

«Аж ніяк». Він прибрав руки зі столу й підняв їх долонями вгору. «Взагалі-то в мене немає жодного хисту в цій сфері. Я хотів спробувати перекласти якісь вірші дружини. Думав, що впораюся. Але зрозумів, що для такої роботи потрібен поет або — ви казали, що ви самі не є поеткою, — людина з досить видатним талантом, якого в мене немає. Це було безнадійне завдання, безнадійне. Результати були… безкрилі. Розумієте, що я маю на увазі? Поезія зникла».

Ауслендер потроху пила каву, розмірковуючи над почутим. Потім сказала: «Ваша дружина… Я так розумію, що вона не здатна перекласти власні вірші?».

«А, ну розумієте, тут проблема. Вона не так добре володіє англійською, як я. У неї було якесь… якесь небажання опановувати цю мову такою мірою, як вона могла б. О, розмовляти англійською вона вміє чудово. А ось писати… це геть інша справа».

«Так, — кивнула Ауслендер, — це часто трапляється».

«Я сподівався, що вам, можливо, знайоме її ім’я. Хоча якщо ні — це теж зрозуміло. Вона тільки-но почала набувати слави в нашій країні, коли ми звідти поїхали. Її вважали тоді одним із найперспективніших молодих поетів Румунії. Вона була дуже молодою, розумієте, — лише дев’ятнадцять років, але все ж таки видала книжечку, а її твори були включені до двох досить престижних антологій».

«Віореску, — прошепотіла Ауслендер. — Вона публікувалася вже під цим прізвищем?».

«Так. Ми одружилися, коли їй було сімнадцять».

«Сімнадцять!».

Він знизав плечима. «Ми знали одне одного з дитинства. Я був найкращим другом її старшого брата».

«Ясно», — сказала Ауслендер ввічливо.

«Так чи інакше, за останні вісім років ви, безперечно, не чули про неї. Відтоді як ми переїхали до Сполучених Штатів, не було що чути».

«Вона щось пише?».

«О, вона пише, вона весь час пише. Але лише румунською. Жоден із творів не був опублікований».

«І що — досі вона ніколи не висловлювала бажання, щоб її вірші були перекладені англійською?».

«Ну, тут справа дещо складніша». — Він трохи посунувся на своєму стільці. — Розумієте, вона й зараз стверджує, що такого бажання не має».

«Але тоді… — Ауслендер прищулила очі. — Ви обговорюєте це зі мною без її дозволу?».

Він засунув вказівний палець у пачку цигарок і став крутити ним по колу. Його очі стежили за цим рухом.

«Ви маєте розуміти, що я не вважаю за можливе перекладати твори письменника всупереч його бажанню».

Віореску не підняв очей. «Ну, в тому й проблема, — сказав він. — Я дуже… Я дуже хвилююся за неї. Я боюся… Вона не… Як це правильно сказати? Вона не адаптується. Вона тут скніє. Поетові потрібна певна кількість уваги, щоб у нього було все гаразд. У Тео не все гаразд. Я боюся за неї».

«І все ж таки не схоже…».

«У нас не все гаразд», — сказав він. Тепер він дивився на Ауслендер. — Вона сидить уночі й пише вірші. І кладе їх у шухляду в спальні. Вона не хоче їх обговорювати. Відмовляється розглядати можливість їхнього перекладу. Вона роздратована — весь час вона здається роздратованою. Часто вона навіть не хоче розмовляти зі мною».

«Ну, це особиста справа, — сказала Ауслендер, — лише між вами обома».

Він продовжував, немовби не почувши її слів: «Розумієте, Тео досить квола. У неї головні болі, вона погано спить. Часто буває в депресії. Я абсолютно впевнений, що так далі не можна. Її життя обмежується роботою в університеті на неповний робочий день. Вона не має друзів, їй нема з ким поговорити. Вона каже, що я її єдиний друг. І саме я забрав її з сім'ї і позбавив багатообіцяючої кар’єри».

«Вона шкодує, що залишила Румунію?».

«Не те щоб шкодує, ні. Ситуація там було нестерпна, неможлива. Причому для неї гірша, ніж для мене. Вона єврейка — звісно, лише номінально, бо в нашій країні практично неможливо сповідувати юдаїзм. Але це й само по собі ускладнювало їй життя. Ні, щодо від’їзду ми були цілком одностайні. Але тут… вона завжди нещасна. Її поезія, її останні твори — від них плакати хочеться, такі вони сумні. Ці вірші вражають, вони потужні й прекрасні. Але вона немовби розмовляє лише сама з собою».

«Може, вона цього і хоче?».

Він знову проігнорував її слова. «Я вже давно думаю про те, — продовжував він, — щоб знайти для неї перекладача. Мені здається, що коли вона триматиме в руках переклад одного зі своїх віршів — якщо це справді буде належний переклад, — вона змінить свою думку. Але як знайти людину, здатну на це? Мене це приголомшувало, здавалося поза моїми можливостями. Проте коли я прочитав ваше есе в “Метафразі”, я був переконаний, що знайшов перекладача для поезії Тео. Не сумніваюся в цьому і тепер. Я це відчуваю, відчуваю серцем. Коли я прочитав те есе, це було як знак: я зрозумів, що ви — та сама людина. Я знав також, що у вас викличе співчуття ця проблема… ця незвичайна ситуація».

«Звичайно, я співчуваю. Але що я можу зробити? Без її згоди я не можу перекласти жодного слова з її творів. Безперечно, ви це розумієте. Те, про що ви просите мене, не тільки неетично, це нездійсненно. Без участі вашої дружини… — Вона похитала головою. — Вибачте, це неможливо».

Вираз обличчя Віореску був незворушним, коли він витяг цигарку зі своєї пачки й вставив її до рота. Запаливши її, він швидко, один за одним, видихнув два темних струмені диму.

«Але я все ж таки хотіла би побачити якісь її вірші», — сказала Ауслендер. Вона сама не знала, була це лише ввічливість чи йому справді вдалося викликати в неї цікавість. В будь-якому разі їй здавалося абсолютно необхідним зробити цю пропозицію — після всього, що він розповів, вона не могла відмовитися від прочитання творів його дружини.

Віореску вийняв цигарку з рота й подивився на неї. Потім махнув нею у бік Ауслендер. «Так, звісно, але ви впевнені, що це не буде “неетично”?».

Його зухвалість, вирішила вона, за цих обставин можна пробачити. Він розчарований, це зрозуміло. Вона спокійно сказала, не зводячи очей з його цигарки: «Я не бачу для цього підстав. Хіба що, звісно, ви просто вважаєте за краще, щоб я їх не читала».

Він посміхнувся, хоч і ледь помітно. «Ні-ні. Я сподівався, що ви в будь-якому разі захочете їх прочитати». З наплічної сумки, що висіла на його стільці, він видобув конверт із обгорткового паперу й поклав його на столик. Конверт був досить товстий. Його вигляд несподівано зворушив її. Віореску поклав руки на конверт. «Я вибрав здебільшого вірші, написані за останній рік, але є й більш ранні, деякі з них були написані в наші перші роки тут. Я поклав також примірник її книжки — подумав, що вам буде цікаво проглянути».

«Так, — сказала Ауслендер. — Цікаво, дякую».

«Ця добірка, як мені здається, досить об’єктивно віддзеркалює творчість Тео. Вона має дати вам справжнє уявлення про її сутність. Переконайтеся самі, що я не так уже й перебільшував у своїх похвалах».

«Ви дуже пишаєтеся нею».

«Так, звичайно. — Він відповідав досить різко, й Ауслендер подумала, чи не образила вона його. — Вам, можливо, важко зрозуміти. Тео… Вона не лише моя дружина, вона мені як сестра. Я знаю її з того часу, як їй було шість років, а мені дванадцять. Ми були як одна сім’я ще задовго до нашого шлюбу».

У голові Ауслендер пролунав невиразний сигнал тривоги — застереження, що попереду якісь зізнання. Для неї це був безсумнівний сигнал до зміни теми, але вона продовжувала мовчати. Мало того — вона мимоволі відчувала себе зворушеною.

«А, ви вважаєте це надто зворушливим», — сказав Віореску.

Його зауваження вразило її. Вона ніяково кивнула.

«Ну, мабуть, так і є. Напевно, те, що ми майже все життя були так близькі між собою, само по собі зворушливо. Але ми не… Вона… А, ну гаразд». Він знизав плечима й непевно посміхнувся.

Ауслендер застерігала себе: це не твоя справа, тобі не треба в це втручатися. Але вона вже втягнулася й не могла утриматися від запитання: «Що ви хотіли сказати?». Однак водночас в душі вона тяжко зітхала.

«О, лише те, що щось було втрачено. Після стількох років це, мабуть, не дивно». Він на мить заплющив очі. «Щось втрачено, — прошепотів він. — Так, можливо, вона для мене вже втрачена. Що ж, це моя провина. Я не був для неї допомогою. Я завдав їй багато шкоди».

Ауслендер одразу усвідомила, що не бажає цього чути. Більше ні слова, подумала вона й уявила собі, як негайно підводиться, прощається з ним і йде, навіть не захопивши з собою пакет із віршами. Який у цьому сенс? Вона справді думала, що тут був шанс виявити прихованого генія? Кого вона обманювала?

«Це дуже погано, дуже погано», — бурмотів Віореску.

Помилка, подумала Ауслендер. Сидіти тут, слухати, пропонувати почитати вірші його дружини — все це помилка. У неї щось стиснулося в грудях, раптом виникло відчуття якогось небезпечного втручання в її життя. Адже з кожною миттю ситуація могла ставати ще гіршою — зізнання породжуватимуть подальші зізнання. Досить. Вона більше не хоче ні Віореску, ні його дружини-поетки.

Він підштовхнув до неї конверт. «Ось. Я бачу, що ви вже поспішаєте. Я не збирався затримувати вас так надовго».

Вона взяла конверт. «Це правда, мені треба йти». Вона підвелася, ніяково притискаючи до грудей конверт. «А… Мені подзвонити вам, коли я прочитаю?».

«Я вам подзвоню». Він посміхнувся їй, цього разу широко. «Хочу подякувати вам наперед за ваш час. Я дуже вдячний».

Ауслендер відчула незручність. «Сподіваюся, я висловилася цілком ясно: я навряд чи зможу зайнятися Теодорою».

«Коли ви прочитаєте вірші, — сказав він, — ви, можливо, передумаєте».

«Боюся, що ні».

«Ви ж погодилися їх прочитати».

«Мені завжди цікава гарна поезія, — натягнуто промовила Ауслендер. — Якщо твори вашої дружини такі, як ви кажете, я зробила б собі погану послугу, не прочитавши їх».

«І справді, — сказав він і розсміявся — своїм дивним телефонним сміхом, різким і коротким. — Я подзвоню вам наступного тижня».

Вона відчувала його погляд на своїй спині, коли виходила з кав’ярні з пакетом віршів під пахвою. Заради нього — і заради цієї невідомої, нещасної Теодори — вона сподівалася, що вірші виявляться не жахливими. Однак вона не дуже покладалася на цю надію: те збудження, яке почало здійматися в ній ще кілька хвилин тому, вже геть зникло.

Тієї миті, коли вона виходила з дверей кав’ярні на вулицю, вона вже була впевнена, що ці твори виявляться нікчемними. Перетинаючи Гровенор-авеню (пальто хльоскало по ногах, голова схилилася проти вітру), вона уявляла собі наступну розмову з Віореску. Вона буде делікатною: немає потреби говорити йому правду про творчість його дружини; якщо він обманюється, хай обманюється. Це не її відповідальність.

Робін Гемлі народився у відомій літературній родині: його батько, Сесіл Гемлі, був поетом, романістом і одним із фундаторів видавництва Noonday Press; мати, Елейн Готліб, видавала художню літературу; вони обоє були також перекладачами романів й оповідань Ісаака Башевіса-Зінгера.

Народившись у Нью-Йорку, Гемлі потім жив у різних штатах США: в Теннессі, Чикаго, Індіані, Айові, Огайо, Північній Кароліні, а останнім часом — у штаті Вашингтон. Він навчався в університеті штату Індіана та на письменницькому семінарі Айовського університету. Його книжки — це три збірники новел (The Mouse Town, All You Can Eat і The Big Ear) плюс один роман, The Last Studebaker, і посібник із написання оповідань — Turning Life into Fiction. Твори Гемлі публікувалися в багатьох часописах, зокрема Manoa, Ploughshares, North American Review та Prairie Schooner, і входили до антологій The Pushcart Prize і Best American Humor, а також читалися на Національному громадському радіо. Гемлі є лауреатом численних премій, зокрема премії Нельсона Олгрена, стипендіатом Рад у справах мистецтва штатів Іллінойс і Північна Кароліна. Викладав у Північно-Каролінському університеті в Шарлотті та Західно-Вашингтонському університеті, де тепер видає часопис The Bellingham Review. Живе в Беллінгемі з дружиною та доньками.

На зустрічі з заступницею декана, жінкою років сорока п’яти, Едіт Маргаретен спитала, як у Нотр-Дам[270] ставляться до євреїв. «О, чудово, — відповіла та. — Сама я методистка».

«А», — сказала Едіт, іронічно хитнувши головою.

Жінка швидко гортала сторінки якоїсь книги розміром з альбом для газетних вирізок. Едіт подивилася на свої коліна й розгладила на них вовняну спідницю, куплену спеціально для цієї співбесіди. Вона була сіра з брунатними цятками й колюча. Це вбрання виглядало католицьким, коли висіло на вішалці, але тепер Едіт шкодувала, що його купила. Вона поклала руки на коліна й дивилася на заступницю декана, поки та гортала книгу. Едіт ледве вдавалося тримати очі розплющеними: ця жінка їй набридла, а вночі вона дуже погано спала. В готелі «Морріс» у кампусі були найаскетичніші ліжка — тверді, як піддони, й сконструйовані так, що в них неможливо було спати, не те що грішити. Над кожними дверима в її апартаментах, де зазвичай можна побачити димовий детектор, висів хрест, зомлілий Ісус або горда Марія. Едіт розпаковувала валізи, наспівуючи: «Кинув добру роботу в місті, роботу “на дядю” з ранку до ночі[271]». Але жодних детекторів диму тут не було.

«Так, у кампусі в нас сімнадцять євреїв», — оголосила жінка, вказуючи на сторінку десь у середині цієї таємничої книги.

«Тож буде однією більше?» — сказала Едіт.

«Саме так», — сказала жінка, піднявши руку долонею догори з абсолютно простодушним виразом обличчя, позбавленим будь-яких ознак іронії.

«Ви справді ведете такий облік? — спитала Едіт, хоч це і так було очевидно. — В книзі?».

Це питання, схоже, заскочило заступницю декана зненацька. Вона випросталася у своєму кріслі й уп’ялася в Едіт. Цікаво, подумала Едіт, чи прочитала ця жінка хоча б одну з її книжок? Чи вона взагалі ще читає книжки? Чи знає, хто така Едіт? Збираючись на співбесіду, вона спитала про заступницю декана у професора факультету англійської літератури, дослідника Мілтона на ім’я Ден Мессі. Самого декана не було в кампусі, тому доводилося мати справу із цією низькокалорійною методистською версією. Професор зі змовницьким виглядом нахилився до Едіт і прошепотів: «Миша, що вчиться на щура».

«Можливо, їх і більше», — сказала жінка.

«Це ті, про кого ви знаєте», — сказала Едіт.

Жінка закрила свій альбом. «Це католицький заклад, і наша місія полягає, зокрема, у забезпеченні освіти високого рівня в певних католицьких рамках. Проте Нотр-Дам відомий своєю екуменічною атмосферою. Чисельність викладачів-католиків коливається в районі 51 відсотка».

Едіт посміхнулася: «Вони теж коливаються?». Ні, вирішила вона, працювати в такому місці неможливо. Вони, мабуть, у будь-якому разі хочуть втриматися на рівні 17 євреїв.

Роботу, на яку вона влаштовувалася (фактично вони самі до неї звернулися), взагалі важко було назвати роботою — це більше скидалося на синекуру: кафедра з письменницької творчості імені Лео Л. Ворда. Якби Едіт погодилася на цю посаду, то стала би першою, хто її обійняв, і їй дали зрозуміти, що вона залишатиметься на ній стільки, скільки забажає. Отець Ворд очолював факультет англійської літератури в Нотр-Дам у 40-х роках, а помер на початку 50-х. Збірник його оповідань «Чоловіки на війні» був виданий видавництвом університету Нотр-Дам уже після його смерті. Едіт якось випадково натрапила на цю книжку в книгарні «Готем», проглянула її, купила один примірник і прочитала перед співбесідою. Проте коли вона згадала про своє відкриття у розмові з професором англійського факультету під час вечірки, влаштованої на її честь, він її різко перервав: «О, я вас прошу, не ставте мене в незручне становище! “Чоловіки на війні”. Там що — не було жінок?». Ден Мессі скривив обличчя на кшталт гібона (суцільне підборіддя та очі) перед нею — безпорадною, нужденною, дивною, — а потім широко їй посміхнувся.

«Дещо здалося мені зворушливим, — сказала вона. — Але насправді це радше замальовки. Я б не назвала їх оповіданнями».

Ден Мессі щось заторохтів, бризкаючи слиною, а потім став ледь не кричати на неї. Едіт трохи відступила й дивилася на нього, тримаючи в руці келих білого вина. Ніхто в Нотр-Дам, припустила вона, впродовж десятиліть навіть не читав оповідань отця Ворда. Їм просто потрібно було його ім’я й та традиція, представником якої він нібито був.

«Ви їх читали?» — спитала вона.

«О, облиште, — сказав він, махнувши рукою. — Чоловіки на війні!». Ден Мессі нахилився до неї і сказав: «Едіт, ми ланцмани[272]. Я — на одну шістнадцяту єврей. За прадідом». Він незграбно присів перед нею — Едіт не могла б сказати, чи він свідомо пародіює релігійного єврея на лавці, а чи це просто дія випитого вина, і він волав так, немовби це було вражаюче одкровення, а не образа, як здавалося Едіт.

«Одна шістнадцята, — сказала вона. — Coelum non animam mutant qui trans mare currant».

Він знову широко їй посміхнувся.

«Це Горацій, — сказала Едіт. — Це означає: “Ті, що перепливають море, міняють небо над головою, але не душу”».

«Це так, — сказав Мессі. — Я знаю, це звучить безглуздо (він знову нахилив ближче до неї своє гібоноподібне обличчя), але іноді я відчуваю, що в мене єврейська душа. Особливо коли читаю Зінгера[273]».

Едіт відпила трохи вина й пошкребла стегно там, де його колола вовна спідниці. Те море, яке переплив він, було наймілкішою з водойм, і для його подолання навряд чи був потрібен корабель — лише рибацькі чоботи. Ден Мессі був дурнем. Едіт обожнювала дурнів. Вона писала про них. З одним із них вона одружилася й розлучилася. Але цей тип дурня — його професорський різновид — був їй не до вподоби: тут трохи бракувало точності калібровки.

Едіт трималася прохолодно, але ввічливо, з дещо зверхнім відтінком, хоча співбесіда для неї була вже позаду. Ден Мессі був ще однією причиною остаточно відмовитися від думки про роботу в Нотр-Дам.

За тиждень Мессі зателефонував Едіт. Він спитав, скільки коштуватиме можливість залучити її до університету. Вона не хотіла їхати й припустила, що покласти цьому край можна, назвавши якусь несосвітенну суму. Професор помовчав, потім сказав: «Едіт, ви зачарували всіх, хто з вами зустрічався».

Ще багато років по тому вона час від часу замислювалася — що ж їх так зачарувало? У колі друзів і ворогів їй багато чого приписувалося: патологічна зосередженість на собі, педантичність, параноїдальність — якості, що зазвичай не асоціюються з чарівністю. Вона була вже готова напрямки відмовитися від пропозиції Мессі, незважаючи на зарплатню, але це відкриття — що вони вважили її чарівною — заскочило її зненацька, послабило її рішучість, вкинуло її в якийсь дивний ступор, на певний час позбавило природної підозрілості до інших.

«Справді?» — запитала Едіт.

«Всі тільки про вас і говорили. Аспіранти, викладачі факультету. Я ніколи не бачив такої приголомшливої підтримки».

Протягом тижня після тієї співбесіди Едіт паплюжила цей університет перед друзями та родичами, тож коли виявилося, що вона передумала, багато хто був шокований. Один із друзів сказав: «Ти не зможеш без Нью-Йорка. Ти помреш». Немовби Нью-Йорк був якоюсь рідкісною групою крові. Інший спитав, чи будуть у неї проблеми зі свіжою кавою. Ще один вирішив, що Саут-Бенд знаходиться у Вісконсині, а не в Індіані, й коли Едіт виправила його, сказав: «Та я ніколи там не був». Але по-справжньому роздратувала її лише реакція тітки Джуді, жовчної зануди, яка за все життя жодного разу не схвалила чийогось рішення. «На п’ять років із цього моменту ти втратиш свій голос, — сказала вона. — Писатимеш романи в стилі Вілли Катер[274]».

«Мої цінності завжди зі мною», — сказала Едіт.

«Але ти говорила мені, що в них Ісус на зовнішній стіні бібліотеки».

Так, він нависав над кампусом, як милосердна версія Годзілли над Токіо, але навіть це не змусило її змінити рішення. Вона була готова до певних змін. А звикати до чогось на кшталт стофутового Христа, бути гнучкою — це складова життя.

Аллегра Гудман народилася й виросла на Гаваях у традиційній єврейській родині. Перше з її напрочуд зрілих, складних оповідань було опубліковано в часописі Commentary, коли вона було студенткою 1-го курсу Гарвардського університету. Протягом наступних років навчання її оповідання продовжували з’являтися в часописах Commentary та The New Yorker, а коли їй був 21 рік, вийшла її перша збірка оповідань «Цілковите занурення» («Всі музи та феї були присутні при її народженні», писала в анотації про авторку Сінтія Озік). Навчаючись в аспірантурі Стенфордського університету й готуючись захищати дисертацію з літератури на ступінь доктора філософії, Гудман продовжувала публікувати оповідання, більшість яких друкувалися в часописі The New Yorker. Її друга книжка, роман в оповіданнях «Сім’я Марковіц», вийшла 1996 року й здобула надзвичайно схвальні відгуки критики. Як і в першій збірці Гудман, у цій книжці ясна, точна мова поєднується із сатиричним поглядом на дрібні, абсурдні деталі. Оповідання Гудман часто бувають лукаво-дотепними, але ніколи — вульгарними. Найбільшу увагу в своїх творах письменниця приділяє конфлікту між ортодоксальністю (релігійною та інтелектуальною) та ліберальними силами сучасного суспільства. Аллегра Гудман живе й працює в Массачусетсі.

Capa паркується біля Центру єврейської громади у Великому Вашингтоні. Її містка сумка разом із пачкою перевірених контрольних лежить поруч на сидінні. Кожну з цих письмових робіт вона щедро прикрасила своїми зауваженнями, написаними зеленим чорнилом, бо червоне студентів лякає. Кілька років тому Сара відвідала низку педагогічних семінарів і тепер ретельно застосовує методи, яких там навчилася. Її студенти, всі дорослі, завжди відзначають її теплоту й материнське ставлення. Вони не здогадуються, що це складові Сариного професіоналізму. Вони не бачать усередині неї вчительку, яку то охоплює відчай, то душить сміх.

Вона дістає пудреницю, підфарбовує губи, бере всі папери та сумку й широким кроком заходить до будівлі. Вона йде швидко та впевнено. В неї коротке посивіле волосся, очі в молодості були блакитними, а зараз стали зеленуватими із золотавими цятками. Цей курс лекцій має назву «Креативний мідраш[302]» і поєднує в собі літературну творчість із вивченням Біблії. Як і коментатори у збірці «Мідраш», студенти пишуть власні інтерпретації, варіації та фантазії на біблійні теми. Сара сама розробила цю концепцію й дуже задоволена нею, бо вона розв’язує стільки проблем водночас! Цей метод спонукає студентів спиратися не лише на власний досвід і паралельно задовольняє їхню потребу в психотерапії — адже вони легко знаходять у Святому Письмі архетипи власних проблем. А понад усе «Креативний мідраш» змушує студентів читати й завдяки цьому усвідомлювати, що вони аж ніяк не перші, хто щось відчуває, думає або пише. Вона завжди починає перший день занять на курсі із прослуховування запису «Фантазії на тему Томаса Талліса» Воана-Вільямса[303].

Зараз пів на шосту, й вони всі чекають на неї, з відкритими на чистому аркуші зошитами, з ручками напоготові. Вони полюбляють ручки: перові, триколірні кулькові, і навіть такі, що мають у запасі дванадцять балончиків із різними чорнилами. «П’ятнадцять хвилин на вільну тему», — каже Сара, й вони починають вкривати літерами білі сторінки своїх зошитів. Вона спостерігає за ними. Їхній вік — від тридцяти до приблизно шістдесяти. Три жінки та один чоловік. Вони — це, за їхніми власними словами, молода матуся, домогосподарка на пенсії, акторка та ландшафтний дизайнер. Сара за ними всіма спостерігає й думає про вечерю. У неї є розморожена курка та залишки солодкої картоплі, але потрібні ще якісь овочі. Треба буде дорогою додому десь зупинитися й щось купити. Їй також потрібно ще щось. Чогось бракує, але вона не може згадати, чого. Це — щось маленьке, що швидко псується.

«Гаразд, — каже Сара. — Завершуйте». Вона чекає. «Тож почнімо. Деббі», — звертається вона до акторки. У Деббі довге волосся й блідо-блакитні очі. Ніс можна назвати досить великим. Це рішучий ніс, гарний і прямий. Усі, включно із Сарою, беруть аркуші з віршем, який Деббі написала минулого тижня, і Деббі, відкинувши назад волосся, починає декламувати речитативом: