Містер Саттертвейт сидів на терасі «Воронячого гнізда», спостерігаючи за тим, як господар будинку, сер Чарльз Картрайт, вибирався стежиною від моря.

«Вороняче гніздо» – сучасне бунґало покращеного типу. В ньому не було фахверку, фронтону, жодних любих серцю третьосортного будівельника зайвин. То була проста, біла, гладенька будівля, оманливого, однак, розміру, бо всередині виявлялася значно більшою, ніж здавалася зовні. Своєю назвою вона завдячувала розташуванню – на кручі, над бухтою Лумут. І справді, з кутика захищеної міцною балюстрадою тераси можна було прямовисно впасти у море. Дорогою від «Воронячого гнізда» до містечка кілометра півтора. Шлях біжить cуходолом, а потім звивається високо над морем. За сім хвилин до містечка можна було дійти крутою рибальською стежкою – саме тією, якою сер Чарльз Картрайт зараз і підіймався.

Він був засмаглим чоловіком середнього віку й міцної статури. Вбраний був у сірі фланелеві штани та білий светр. Ішов перевальцем і трохи стискаючи долоні. Дев’ятеро з десяти сказали б: «Морський офіцер у відставці, одразу ж видно». Десятий, спостережливіший, завагався б через щось невловиме, якесь відчуття штучності. А потім, можливо, сама собою перед ним постала б картина: палуба корабля, але не справжнього, а розтятого навпіл цупкою завісою; чоловік, Чарльз Картрайт, стоїть на цій палубі, на нього струменить світло, але не сонячне; долоні чоловіка стиснуті, хода легка, а голос – це приємний голос англійського моряка та джентльмена, тільки дуже гучний.

– Ні, сер, – каже Чарльз Картрайт, – боюся, в мене немає відповіді на це запитання.

І тут завіса, розсікаючи повітря, опускається, спалахує світло, оркестр грає останній короткий такт, дівчата з величезними бантами на головах пропонують: «Шоколаду? Лимонаду?» Перша дія «Поклику моря» з Чарльзом Картрайтом в ролі капітана Венстоуна закінчилася.

Містер Саттертвейт усміхається, дивлячись униз зі свого спостережного пункту.

Це сухорлявий мініатюрний чоловічок, покровитель театру і живопису, невиправний, але приємний сноб, якого завжди запрошують на найважливіші прийоми та громадські заходи (слова «і містер Саттертвейт» незмінно з’являються в кінці переліку гостей). До того ж містер Саттертвейт може похизуватися неабияким інтелектом і вміє проникливо спостерігати за людьми та речами.

Тепер він бурмоче, хитаючи головою:

– Ніколи б не подумав. Ні, справді, я б не здогадався.

На терасі почулися кроки, і містер Саттертвейт озирнувся. Професію цього кремезного сивого чоловіка, який підсунув до себе стілець і сів, легко було вгадати, глянувши на його приємне добре немолоде обличчя. Там було написано: «Лікар» і «Гарлі-стріт». Сер Бартолом’ю Стрендж сягнув висот у своїй професії. Він був відомим спеціалістом з нервових розладів, а нещодавно, під час офіційного святкування дня народження королеви, отримав ще й лицарський титул.

Він підсунув свій стілець до містера Саттертвейта і промовив:

– Про що б це ви ніколи не подумали? М-м? Кажіть-но.

І далі усміхаючись, містер Саттертвейт перевів погляд на фігуру, яка швидко сходила стежкою.

– Я б ніколи не подумав, що сер Чарльз може бути щасливий у такому довгому… ем… вигнанні.

– Їй-бо, я теж! – Лікар посміявся, закинувши голову. – Я знаю Чарльза зі студентської лави. Ми разом вчилися в Оксфорді. Він завжди був однаковий – краще грав в особистому житті, ніж на сцені! Чарльз завжди грає. Він нічого не може з цим зробити, це у нього в крові. Чарльз не просто виходить з кімнати, він полишає сцену, і часто з ефектною реплікою. Хай там як, йому подобається змінювати ролі, цього не відняти. Два роки тому він пішов з театру – сказав, що хоче пожити простим сільським життям, далеко від людей, побути біля моря, яке так давно любить. І от він приїздить сюди й будує це бунґало. Свій вимріяний простий сільський будиночок. Три ванні кімнати, все за останнім словом техніки. І так само як і ви, Саттертвейте, я думав, що в нього це швидко мине. Зрештою, Чарльз – людина, йому необхідна публіка. Два-три відставні капітани, купка старих дам і священик – не такий аншлаг потрібен Чарльзові.

– Я гадав, що роль «простого хлопця, який так любить море» набридне йому за півроку. Щиро кажучи, я вважав, що він від неї втомиться. Думав, що далі він гратиме побитого життям світського лева десь у Монте-Карло чи поміщика десь у шотландському Гайлендзі: у нього різноманітний репертуар.

– Однак, – вів далі сер Бартолом’ю, – здається, ми помилилися. Просте життя вабить і не відпускає.

– Людину, яка поводиться театрально, часто сприймають неправильно, – зазначив містер Саттертвейт. – Ніхто не вірить його відвертості.

Лікар кивнув.

– Так, – задумливо мовив він. – Щира правда.

Із радісним «віта-а-аю!» Чарльз Картрайт збіг сходами тераси.

– «Мірабель» перевершила сама себе, – повідомив він. – Дарма ви не пішли, Саттертвейте.

Містер Саттертвейт похитав головою. Він так часто страждав від проблем зі шлунком, перетинаючи Ла-Манш, що не мав жодних ілюзій щодо того, як почуватиметься на кораблі. Цього ранку він спостерігав за «Мірабель» з вікна своєї спальні. Вітер був сильний, і містер Саттертвейт подякував небесам за міцний ґрунт під ногами.

Сер Чарльз підійшов до вікна вітальні й попросив принести напої.

– І тобі треба було піти зі мною, Толлі, – звернувся він до друга. – Хіба це не ти півжиття розповідаєш людям у своєму кабінеті на Гарлі-стріт, що відпочинок на океані страшенно корисний?

– Добре працювати лікарем ще й тому, – відказав сер Бартолом’ю, – що не треба виконувати власні рекомендації.

Сер Чарльз розсміявся. Він і досі ненавмисне грав свою роль – роль жвавого і дружнього моряка. Він був надзвичайно вродливим чоловіком, з приємними оку пропорціями, витягнутим веселим обличчям і сивиною на скронях, яка додавала йому поважності. Його вигляд повністю відповідав тому, ким він був. Насамперед джентльменом, а вже потім актором.

– Ти був сам? – запитав лікар.

– Ні. – Сер Чарльз повернувся взяти напій з таці спритної покоївки. – Мені допомагала Еґґ.

Почувши нотку зніяковіння в його голосі, містер Саттертвейт різко звів очі.

– Міс Літтон-Ґор? А що, вона тямить у мореплавстві?

Картрайт з гіркотою розсміявся.

– Через неї я почуваюся новачком, який моря не бачив, але я вчуся – завдяки їй.

В голові містера Саттертвейта швидко замиготіли думки:

«Цікаво, Еґґ Літтон-Ґор – можливо, тому йому тут не набридає. А ще вік, у нього небезпечний вік, у такому завжди думають про молодих дівчат…»

Сер Чарльз вів далі:

– Море – хіба може бодай щось із ним зрівнятися? Сонце, вітер, море – і проста хатинка, щоб було куди повертатися.

І він задоволено озирнувся на будинок за своєю спиною, будинок, у якому були три ванні кімнати, гаряча та холодна вода в кожній спальні, найсучасніша система центрального опалення, найновіші електронні прилади, штат покоївок, шеф-кухар і посудомийниця. Здається, сер Чарльз дещо по-своєму інтерпретував вираз «просте життя».

З будинку вийшла висока й дуже негарна жінка й важкими кроками підійшла до них.

– Доброго ранку, міс Мілрей.

– Доброго ранку, сере Чарльзе. Доброго ранку. (Легкий кивок двом іншим джентльменам.) Ось меню вечері. Можливо, ви захочете щось у ньому змінити?

Сер Чарльз взяв меню й забурмотів:

– Поглянемо, диня канталупа, борщ, свіжа скумбрія, шотландська куріпка, суфле «Сюрприз», канапе «Діана»… Ні, гадаю, я нічого не змінюватиму, все чудово, міс Мілрей. Гості прибудуть потягом о пів на п’яту.

– Я вже дала Голґейту вказівки. До речі, сере Чарльзе, якщо ваша ласка, то дозвольте сказати, буде краще, якщо я сьогодні повечеряю з вами.

Сер Чарльз страшенно здивувався, але люб’язно відповів:

– Дуже радий, міс Мілрей, звичайно… але… ем… Міс Мілрей спокійно пояснила.

– Інакше, сере Чарльзе, за столом буде тринадцятеро людей, а люди часто забобонні.

З тону міс Мілрей було зрозуміло, що вона готова хоч щовечора частувати тринадцятьох гостей без найменшого хвилювання. Вона вела далі:

– Думаю, тоді все узгоджено. Я повідомила Голґейта, що машиною треба забрати леді Мері та Беббінґтонів. Усе правильно?

– Абсолютно. Я саме збирався вас попросити.

Із трохи зверхньою усмішкою на суворому обличчі міс Мілрей пішла геть.

– Це, – святобожно промовив сер Чарльз, – просто неймовірна жінка. Я завжди боюся, що вона прийде й почне чистити мені зуби.

– Втілення завбачливості, – сказав Стрендж.

– Вона працює на мене вже шість років, – додав Картрайт. – Спершу була моєю секретаркою в Лондоні, а тут, я вважаю, вона щось на кшталт економки найвищого розряду. З нею в будинку все працює як годинник. І от раптом, уяви собі, вона хоче піти!

– Чому?

– Вона каже, – сер Чарльз недовірливо потер ніс, – вона каже, що в неї мати, прикута до візка. Особисто я в це не вірю. В таких жінок взагалі не буває матерів. Вони самовільно генеруються в динамо-машинах. Ні, тут щось інше.

– Цілком імовірно, – сказав сер Бартолом’ю, – що люди почали подейкувати.

– Подейкувати? – Актор витріщився на друга. – Подейкувати про що?

– Мій любий Чарльзе, ну ти ж розумієш, про що йдеться.

– Ти маєш на увазі, про нас із нею? З її зовнішністю? В її віці?

– Їй, певно, ще немає п’ятдесяти.

– Думаю, є. – Сер Чарльз обміркував сказане. – Але серйозно, Толлі, ти бачив її обличчя? На ньому два ока, ніс, рот, але це не те, що можна назвати обличчям – принаймні жіночим обличчям. Найжадібніша до скандалів сорока і то не могла б приплести мені пристрасть до такого обличчя.

– Ти недооцінюєш уяву місцевих старих дів.

Сер Чарльз похитав головою.

– Я не вірю. В міс Мілрей відчувається гідність, яку не може не помітити навіть стара діва. Її зіткано з чеснот і поваги, до того ж вона достобіса корисна працівниця. Я завжди обираю таких нудних і страшних секретарок.

– Як мудро.

Кілька хвилин сер Чарльз сидів глибоко замислений. Сер Бартолом’ю, щоб відволікти його, запитав:

– А хто приїздить по обіді?

– Енджі, наприклад.

– Енджела Саткліфф? Це добре.

Містер Саттертвейт зацікавлено нахилився вперед, йому хотілося дізнатися, хто буде на прийомі. Енджела Саткліфф була відомою акторкою, вже немолодою, але досі харизматичною, і публіка любила її за кмітливість і шарм. Часом її називали наступницею Еллен Террі.

– Ще будуть Дейкези.

Містер Саттертвейт знову кивнув сам до себе. Місіс Дейкез належало «Амброзін Лтд», успішне жіноче ательє. В театральній програмці можна було прочитати: «Сукні міс Бланк для першої дії надано “Амброзін Лтд”, Брук-стріт». Чоловік модельєрки, капітан Дейкез, був темною конячкою, якщо користуватися його улюбленим жаргоном перегонів. Він чимало часу проводив на іподромах і сам багато років тому брав участь у Великих Національних перегонах. Потім щось сталося – ніхто не знає напевне, – хоча про це ходили чутки. Розслідування не було, все замели під килим, але коли згадували Фредді Дейкеза, люди злегка здіймали брови.

– Ще буде Ентоні Естор, драматург.

– Звісно, – сказав містер Саттертвейт. – Вона написала «Односторонній рух». Дивився п’єсу двічі. Вистава здобула шалену популярність.

Саттертвейту було приємно похизуватися: він знає, що Ентоні Естор – жінка.

– Так і є, – мовив сер Чарльз. – Забув її справжнє прізвище. Віллз, здається. Я зустрічався з нею лише раз. Запросив її, щоб потішити Енджелу. Оце й усі, хто приїде.

– А як щодо місцевих? – запитав лікар.

– А-а, місцеві! Ну, будуть Беббінґтони. Він – священик, приємний чолов’яга, не дуже на священика схожий, і його дружина, дуже мила жінка. Дає мені корисні поради із садівництва. Тож будуть вони, леді Мері та Еґґ. Все. А, так, ще буде молодик, Мендерз, журналіст, здається, чи щось таке. От і вся вечірка.

Містер Саттертвейт був методичним чоловіком, тож одразу порахував гостей.

– Міс Саткліфф – один, плюс Дейкези – це три, Ентоні Естор – чотири, леді Мері з донькою – шість, священик з дружиною – вісім, молодик – дев’ять, ми троє – дванадцять. Або міс Мілрей помилилася, або ви, сере Чарльзе.

– Міс Мілрей не могла помилитися, – впевнено сказав сер Чарльз. – Ця жінка ніколи не помиляється. Боже, дійсно, ви маєте рацію. Я й справді пропустив одного гостя. Вилетіло з голови.

Він тихо посміявся.

– Йому б це теж не сподобалося. Цей чоловік – найбільший чванько з усіх, кого я знаю.

В очах містера Саттертвейта зблиснули іскорки. Він завжди вважав акторів наймарнославнішими з усіх людей. І сера Чарльза Картрайта – також. Те, що Картрайт бачив у чужому оці скалку, а в своєму й колоди не помічав, розважило Саттертвейта.

– І хто ж цей егоїст? – запитав він.

– Один пройдисвіт, – пояснив сер Чарльз. – Утім, пройдисвіт славетний. Ви, певно, чули про нього. Еркюль Пуаро. Він бельгієць.

– Детектив, – сказав містер Саттертвейт. – Ми з ним знайомі. Цікава особа.

– О, він той іще персонаж, – погодився сер Чарльз.

– А я його ніколи не бачив, – мовив сер Бартолом’ю, – але багато про нього чув. Але він, здається, певний час тому відійшов від справ, так? Напевне, більшість історій, які я про нього чув, – вигадки. Що ж, Чарльзе, сподіваюся, на цих вихідних не станеться жодних злочинів.

– З якого б це дива? Бо в домі детектив? Ти ставиш коня поперед воза, хіба ні, Толлі?

– Ну, в мене своя теорія світобудови.

– І що ж це за теорія? – запитав містер Саттертвейт.

– Я вважаю, що події притягуються до людей, а не люди до подій. Чому в одних людей цікаве життя, а в інших – нудне? Через їхнє оточення? Аж ніяк. Хтось може проїхати через увесь світ без жодних пригод. Різня станеться за тиждень до його приїзду, землетрус – за день після його від’їзду, і затоне човен, на який він майже сів. А хтось інший живе в Белемі й щодня їздить на роботу в Сіті, і з ним трапляється неймовірне. Він стає героєм заплутаного сюжету з бандою шантажистів, вродливими дівчатами та автомобільними бандитами. Є люди, які притягують трощу кораблів. Навіть якщо вони сідають у човник, що пливе по декоративному озеру, щось обов’язково станеться. Тож у певному розумінні таким людям, як Еркюль Пуаро, не доводиться вишукувати злочинів: злочини знаходять їх самі.

– У такому разі, – сказав містер Саттертвейт, – можливо, це добре, що міс Мілрей приєднається до нас за вечерею і за столом не буде тринадцятеро гостей.

– Що ж, – люб’язно промовив сер Чарльз, – можеш скоїти вбивство, Толлі, якщо вже тобі так хочеться. За однієї умови: жертвою буду не я.

І сміючись, троє чоловіків повернулися до будинку.

Найбільше містера Саттертвейта цікавили люди. Жінки загалом більше, ніж чоловіки. Як на мужнього чоловіка, містер Саттертвейт забагато знав про жінок. Був у його характері відтінок жіночності, який допомагав розуміти жінок глибше. Вони завжди довіряли містеру Саттертвейту, але ніколи не сприймали всерйоз. Часом йому бувало через це гірко. Він завжди спостерігав за п’єсою з-за лаштунків, але ніколи не був головним героєм драми – і почувався відповідно. Але насправді роль спостерігача дуже йому пасувала.

Цього вечора, сидячи у великій кімнаті, що виходила на терасу, прикрашеній сучасною фірмою так, щоб нагадувати люксусову каюту корабля, він зосередився на тому, щоб точно визначити, в який відтінок Синтія Дейкез вифарбувала своє волосся. То був якийсь геть новий тон – прямісінько з Парижа, як він підозрював, – незвичайна і досить приємна барва зеленкуватої бронзи. Який саме вигляд насправді мала місіс Дейкез, сказати неможливо. То була висока жінка, чия фігура бездоганно відповідала вимогам часу. Її шия та руки мали такий відтінок засмаги, який зазвичай буває, коли засмагаєш за містом, проте неможливо було визначити, природний він був чи штучний.

Зеленувато-бронзове волосся було укладено дуже хитро й модно – так уміють лише найкращі лондонські перукарі. Її вищипані брови, підфарбовані вії, вишукано намакіяжене обличчя та губи, підведені так, що їхня природна пряма лінія не проглядалася – все це здавалося доповненням до бездоганної вечірньої сукні глибокого і незвичайного відтінку синього, сукні дуже простого начебто фасону (що було навдивовижу далеко від правди) та з незвичайної тканини – на позір нудної, але з прихованим мерехтінням.

– Оце здібна жінка, – зауважив містер Саттертвейт, схвально оглядаючи її. – Цікаво, яка вона насправді.

Але цього разу йому йшлося про розум, а не про тіло.

Вона говорила слова, розтягуючи їх, в тональності моменту.

– О Господи, це було неможливо. Ну, тобто якісь речі можливі, а інші – ні. Це було неможливо. Просто приголомшливо.

Це було тепер нове слівце – про все казали «приголомшливо».

Сер Чарльз бадьоро змішував коктейлі та говорив з Енджелою Саткліфф, високою сивою жінкою з бешкетною усмішкою та гарними очима.

Дейкез розмовляв з Бартолом’ю Стренджем.

– Всі знають, що не так зі старим Ледісборном. Уся стайня знає.

Він говорив високим різким голосом – маленький, рудий, cхожий на лиса чоловік з короткими вусами та хитруватими очима.

Поряд із містером Саттертвейтом сиділа міс Віллз, чию п’єсу «Односторонній рух» назвали однією з найкмітливіших і найсміливіших у Лондоні за останні роки. Міс Віллз була високою та худорлявою, зі скісним підборіддям і дуже погано накрученим світлим волоссям. На ній було пенсне та мішкувата шифонова сукня. Її голос звучав високо і невиразно.

– Я їздила на південь Франції, – сказала вона. – Але, щиро кажучи, мені там не дуже сподобалося. Не надто дружнє оточення. Але звісно, самі розумієте, це корисно для моєї роботи – бачити що, де і як.

«Бідолашна, – подумав містер Саттертвейт. – Успіх відрізав її від місця, де їй би належало бути – пансіонату в Борнмуті. Там їй би сподобалося».

Чоловік дивувався: які ж несхожі автори та їхні творіння. Тон світського лева, який звучить у п’єсах Ентоні Естора – хіба є бодай натяк на нього в самій міс Віллз? Потім він помітив, що блідо-блакитні очі за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцінюючи, від чого містер Саттертвейт дещо зніяковів. Скидалося на те, що міс Віллз старанно намагається вивчити його напам’ять.

Сер Чарльз саме розливав коктейлі.

– Дозвольте я принесу вам коктейль, – сказав містер Саттертвейт, підстрибуючи.

Міс Віллз захихотіла.

– Не відмовлюся, – відповіла вона.

Двері прочинилися, і Темпл оголосила прибуття леді Мері Літтон-Ґор, містера та місіс Беббінґтон і міс Літтон-Ґор. Містер Саттертвейт приніс міс Віллз її коктейль, а потім підкрався поближче до леді Мері Літтон-Ґор. Як уже зазначалося, в нього була слабкість на титули. Проте тут був не лише снобізм – йому просто подобалися благородні жінки, а леді Мері, безумовно, до них належала.

Залишившись удовою з дитиною трьох років, без грошей, вона приїхала до Лумута і зняла маленький котедж, де відтоді й жила з однією відданою покоївкою. Леді Мері була високою стрункою жінкою п’ятдесяти п’яти років, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий і дещо сором’язливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неї.

Герміона Літтон-Ґор, яку з якихось загадкових причин кликали «Еґґ», не була схожа на свою матір. Порівняно з нею, донька була енергійніша. Містерові Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в ній саме ряснота жвавості. Дівчина здавалася вдвічі живішою за будь-кого в цій кімнаті. Еґґ була середнього зросту, із темним волоссям і сірими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями їй на шию, в прямому погляді сірих очей, в округлості її щічок, в заразливому сміху такого, що змушувало думати про бунтарську юність і живучість.

Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.

– Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі це подобалося.

– Еґґ, люба моя. Люди виростають.

Він розтягував слова, зводячи брови.

Красивий молодик, років двадцяти п’яти на око.

І щось іще в ньому, що ж це, він іноземець? Було в ньому щось неанглійське.

За Олівером Мендерзом спостерігав іще один чоловік. Невисокий, з яйцеподібною головою та дуже нетутешніми вусами. Містер Саттертвейт уже нагадав про себе містеру Еркюлю Пуаро. Той відреагував украй люб’язно. Містер Саттертвейт підозрював, що Пуаро навмисне підкреслював іноземне походження своїх манер. Маленькі блискучі очі бельгійця ніби казали: «Хочете, щоб я побув блазнем? Щоб розіграв перед вами комедію? Bien[1] – буде як ви хочете!»

Але зараз очі Еркюля Пуаро не блищали. Він мав задумливий і трохи сумний вигляд.

Превелебний Стівен Беббінґтон, лумутський пастор, приєднався до леді Мері та містера Саттертвейта. Стівенові було за шістдесят, у нього були добрі вицвілі очі, і поводився він сором’язливо, що мимоволі схиляло до нього.

Він сказав містерові Саттертвейту:

– Нам дуже пощастило із сером Чарльзом. Він такий добрий, такий щедрий. Дуже приємно мати такого сусіда. Впевнений, леді Мері зі мною погодиться.

Леді Мері усміхнулася.

– Він мені дуже подобається. Успіх його не зіпсував. Багато в чому він, – вона всміхнулася ширше, – іще дитина.

Поки містер Саттертвейт розмірковував про нестримні материнські інстинкти жінок, підійшла покоївка з тацею коктейлів. Цю рису містер Саттертвейт, вихованець вікторіанської епохи, схвалював.

– Можеш випити коктейль, ма, – мовила Еґґ, підбігаючи до них із келихом у руці. – Але тільки один.

– Щиро дякую, люба, – покірно сказала леді Мері.

– Думаю, – додав містер Беббінґтон, – моя дружина теж не буде проти, якщо я вихилю один.

І він розсміявся тихим пасторським сміхом.

Містер Саттертвейт глянув на місіс Беббінґтон, яка наполегливо розповідала серу Чарльзові щось про компост.

«У неї гарні очі», – подумав він.

Місіс Беббінґтон була огрядна й не надто охайна. Здавалося, вона пашіє енергією і не схильна до дріб’язковості. Як і казав Чарльз Картрайт, приємна жінка.

– Скажіть, – леді Мері нахилилася вперед, – хто ця молода дама в зеленому, з якою ви говорили, коли ми зайшли?

– Це драматургиня – Ентоні Естор.

– Що? Ця анемічна молода жінка? О! – Вона прикусила язика. – Як нечемно з мого боку. Але я приголомшена. Вона не схожа… Тобто вона схожа на недотепну виховательку дитячого садочку.

Опис був таким точним, що містер Саттертвейт розсміявся. Містер Беббінґтон дивився в дальній кут вітальні дружніми короткозорими очима. Він відпив коктейлю й кашлянув. «Не звик до коктейлів», – подумав містер Саттертвейт. Може, священик і вважав їх символом часу, але не любив. Міcтер Беббінґтон, злегка скривившись, зробив іще один рішучий великий ковток.

– Це ви про леді, яка стоїть отам? О Господи… – Він приклав руку до горла.

Продзеленчав голос Еґґ Літтон-Ґор:

– Олівере, ти слизький Шейлоку…

«Ну звісно, – подумав містер Саттертвейт, – він не іноземець, він єврей!»

Яка ж вони гарна пара. Обоє такі молоді, вродливі і… постійно сперечаються, а це хороший знак…

Його думки перебив дивний звук. Містер Беббінґтон звівся на ноги й похитувався вперед-назад. Обличчя звело судомою.

Саме дзвінкий голос Еґґ привернув до Беббінґтона увагу гостей, хоч леді Мері теж звелася на ноги, тривожно здійнявши руку.

– Дивіться, – гукнула Еґґ. – Містеру Беббінґтону погано.

Сер Бартолом’ю Стрендж квапливо виступив уперед і, підтримуючи хворого, підвів його до канапи, що стояла вздовж стіни вітальні. Решта скупчилися навколо, сповнені бажання допомогти, але безсилі…

За дві хвилини Стрендж випростався і похитав головою. Він сказав прямо, знаючи, що немає сенсу ходити околяса.

– Мені шкода, – сказав лікар. – Він помер…

– Саттертвейте, зайдете на хвильку до нас? – визирнув з-за дверей сер Чарльз.

Минуло півгодини. Знічення змінилося спокоєм. Леді Мері вивела невтішну місіс Беббінґтон з кімнати і зрештою поїхала з нею до пасторського будинку. Міс Мілрей вирішувала питання по телефону. Приїхав місцевий лікар і прийняв чергування в сера Бартолом’ю. Меню вечері скоротили, і за мовчазною згодою всі гості розійшлися після неї по кімнатах. Містер Саттертвейт саме збирався до себе, коли сер Чарльз озвався до нього з кімнати, де помер містер Беббінґтон.

Містер Саттертвейт зайшов туди, долаючи тремтіння. Він був уже досить старий, щоб жахатися вигляду смерті… Бо скоро, мабуть, і сам він… Але нащо про це думати?

– Років двадцять ще протримаюся, – твердо заявив сам собі.

Окрім них, у кімнаті, обставленій як каюта, був тільки Бартолом’ю Стрендж. Той схвально кивнув, побачивши Саттертвейта.

– Це добре, – сказав він. – Саттертвейт нам допоможе розібратися. Він життя знає.

Дещо здивований, містер Саттертвейт сів у крісло поряд із лікарем. Сер Чарльз ходив сюди-туди. Він забув про те, що долоні треба стискати, і його схожість із відставним моряком вже не проглядалася так яскраво.

– Чарльзові це не подобається, – мовив сер Бартолом’ю. – Я маю на увазі смерть бідолашного Беббінґтона.

Містеру Саттертвейту подумалося, що настрій у цій фразі передано не точно. Хіба могло комусь сподобатися те, що сталося? Він зрозумів, що Стрендж має на увазі дещо інше, відмінне від того, що сказав.

– Те, що сталося, дуже сумно, – почав містер Саттертвейт, обережно намацуючи шлях. – Так, дуже-дуже сумно, – повторив він і знову затремтів, як кілька хвилин тому.

– Кгм, так, досить болісно, – сказав лікар з професійною ноткою в голосі.

Картрайт припинив ходити сюди-туди.

– Ти колись бачив, щоб хтось отак само помер, Толлі?

– Ні, – задумливо відповів Бартолом’ю. – Не сказав би, що бачив таке. Але, – додав він за секунду-дві, – не думаю, що я бачив так багато смертей, як тобі здається. Психіатр не схильний вбивати своїх пацієнтів. Він допомагає їм лишатися живими й отримує за це гроші. Мак-Дуґал точно бачив набагато більше смертей.

Лікар Мак-Дуґал, якого викликала міс Мілрей, був головним лікарем Лумута.

– Мак-Дуґал не бачив, як помер цей чоловік. Коли він прибув, Беббінґтон уже був мертвий. Він міг судити лише за тим, що ми йому сказали і що сказали ви. Мак-Дуґал переконаний, що це якийсь удар, що Беббінґтон уже був немолодий, а здоров’я мав не надто міцне. Такого пояснення мені не достатньо.

– Можливо, і йому теж, – пробурмотів Стрендж. – Але має ж лікар бодай щось сказати. Удар – хороше слово, воно нічого не означає, але задовольняє розум. Зрештою, Беббінґтон і справді був немолодий, а його здоров’я і справді останнім часом підводило – нам так сказала його дружина. Мабуть, щось раптово дало збій.

– Чи було це схоже на типовий напад чи удар, чи як ви там це називаєте?

– Напад чого?

– Якоїсь відомої хвороби?

– Якби ти вивчав медицину, – сказав сер Бартолом’ю, – то тобі було б відомо, що в ній заледве є бодай щось типове.

– Що саме ви хочете сказати, сере Чарльзе? – запитав Саттертвейт.

Картрайт не відповідав. Він махнув рукою – не зовсім ясно, що це мало означати. Стрендж тихо посміявся.

– Чарльз сам себе не розуміє, – мовив він. – Просто його свідомість схильна продукувати драматичні варіанти розвитку подій.

Сер Чарльз видав докірливий жест. Чоловік, здавалося, глибоко занурився в свої думки, замислився. Він відсторонено похитав головою.

Містер Саттертвейт силкувався зрозуміти, кого ж той нагадував йому. Але от, пригадав! Арістід Дюваль, голова Секретної служби, який викриває таємний заколот у «Підземних дротах». Наступної миті він був уже певен: сер Чарльз несвідомо підкульгував під час ходіння, а Арістіда називали «Кульгавим».

Сер Бартолом’ю намагався зруйнувати несформульовані підозри Картрайта, застосовуючи до них безжалісний здоровий ґлузд.

– То що ти підозрюєш, Чарльзе? Самогубство? Вбивство? Кому треба вбивати священика, який і мухи не скривдить? Це вже щось із царини фантастики! Самогубство. Ну, цей варіант можна розглянути. Тут можна принаймні уявити, з яких причин Беббінґтону могло схотітися накласти на себе руки.

– І з яких?

Сер Бартолом’ю злегка похитав головою.

– Ну, людині в душу не залізеш. Але могло бути, наприклад, таке: Беббінґтон дізнався, що хворіє на невиліковну хворобу. Ну, на рак, скажімо. Щось таке могло стати мотивом для самогубства. Можливо, йому не хотілося, щоб дружина спостерігала за його довгими стражданнями. Це просто припущення, звісно. Насправді ж, нічого не говорить про те, що Беббінґтон хотів вкоротити собі віку.

– Я не думав про суїцид, – почав був сер Чарльз.

Бартолом’ю Стрендж знову тихо посміявся.

– Ну звісно. Тебе цікавить не те, що дійсно могло статися. Тобі треба сенсації – в коктейлях була новітня отрута, яка не лишає слідів.

Сер Чарльз скривився.

– Не певен, що це в моїх інтересах. Чорт забирай, Толлі, ти пам’ятаєш, що ті коктейлі готував я?

– Несподіваний напад манії убивства, еге? Думаю, в нашому випадку симптоми з’являться пізніше, але до ранку всі ми помремо.

– Дідько, ти все жартуєш, але… – Сер Чарльз роздратовано обірвав фразу.

– Я не жартую, – сказав лікар.

Голос його змінився. Тепер він звучав поважно, в ньому вгадувалася чуйність.

– Я не жартую про смерть бідного Беббінґтона. Я ґлузую з твоїх припущень, Чарльзе, тому що, ну просто тому що не хочу, щоб ти комусь випадково нашкодив.

– Нашкодив? – перепитав сер Чарльз.

– Можливо, ви, містере Саттертвейт, розумієте, до чого я хилю?

– Думаю, можливо, я здогадуюся, – мовив Саттертвейт.

– Хіба ти не розумієш, Чарльзе, – вів далі сер Бартолом’ю, – ці твої безпідставні підозри дійсно шкідливі? Такі речі швидко поширюються. Сам лише натяк на злочин, необґрунтований натяк, може завдати горя і болю місіс Беббінґтон. Я чув про декілька таких випадків. Раптова смерть, злі язики, чутки розлітаються по всіх усюдах, і снігова куля починає наростати – спинити її вже не може ніхто. Хай йому грець, Чарльзе, хіба ти не бачиш, що це жорстоко, що це зайве? Ти просто відпустив свою жваву уяву в галоп, дозволивши собі думати про те, чого немає.

Обличчя актора стало нерішучим.

– Про це я не подумав, – визнав він.

– Ти надзвичайно хороша людина, Чарльзе, але твоя уява дійсно, бува, виходить з берегів. Ну ж бо, скажи серйозно: чи справді ти вважаєш, що комусь, бодай комусь, могло знадобитися вбити цього безневинного чоловіка?

– Навряд чи, – сказав сер Чарльз. – Ні, як ти й кажеш, це малоймовірно. Вибач, Толлі, але це не просто вибрик з могу боку. Я дійсно відчув, що тут щось не так.

Містер Саттертвейт тихенько кашлянув.

– Дозвольте висловити припущення? Містерові Беббінґтону стало зле через кілька хвилин після того, як він зайшов до кімнати, щойно він відпив коктейлю. Але я помітив, що пастор скривився, п’ючи його. Мені подумалося, це тому, що старий не звик до смаку коктейлів. Але якщо взяти це до уваги, то скромне припущення містера Бартолом’ю щодо самогубства може виявитися слушним. Це здається можливим, а от ідея про вбивство і справді звучить надто надумано.

Хоч це й не дуже вірогідно, а проте містер Беббінґтон все ж міг непомітно підсипати собі щось у склянку. Я бачу, що в цій кімнаті нічого не чіпали. Коктейльні склянки на своїх місцях. Ось келих містера Беббінґтона. Я знаю це, бо сидів отут і говорив із ним. Думаю, сер Бартолом’ю міг би взяти келих на аналіз: це можна зробити тихо, не збурюючи «розмов».

Лікар підвівся й узяв келих.

– Гаразд, – промовив він. – Потішу твою уяву, Чарльзе, але готовий закластися на десять фунтів проти одного, що там немає нічого, крім чистого як сльоза джину та вермуту.

– Домовилися, – сказав сер Чарльз.

Потім з гіркою усмішкою додав:

– Знаєш, Толлі, ти певною мірою винен у тому, що витворяє моя фантазія.

– Я?

– Так, з твоїми розмовами про злочини вранці. Ти сказав, що цей чоловік, Еркюль Пуаро, свого роду буревісник, що куди він, туди й злочин. І от щойно він прибуває, як тут стається загадкова смерть. Звісно, я одразу ж починаю думати про вбивство.

– Цікаво, – видобув містер Саттертвейт і замовк.

– Так, – сказав Чарльз Картрайт. – Я про це думав. Що скажеш, Толлі? Чи можемо ми запитати в нього, що він про все це гадає? Ну, тобто це взагалі етично?

– Хороша думка, – буркнув містер Саттертвейт.

– Я знаю правила медичної етики, але не маю жодного уявлення про професійну етику детективів.

– Не можна просити співака заспівати, – пробурмотів містер Саттертвейт. – Чи можна просити детектива розслідувати? Хм, цікавий момент.

– Просто думка, – сказав сер Чарльз.

У двері тихенько постукали, і в кімнату знічено зазирнув Еркюль Пуаро.

– Заходьте, друже, – гукнув сер Чарльз, підстрибуючи. – Ми саме про вас говорили.

– Я подумав, можливо, я втручаюся куди не треба.

– Аж ніяк. Випийте.

– Дякую, ні. Я рідко п’ю віскі. Скляночку сиропу час від часу…

Та в асортименті напоїв сера Чарльза сиропу не було. Коли гість влаштувався у кріслі, Картрайт перейшов одразу до справи.

– Не буду правити теревені, – промовив він. – Ми щойно говорили про вас, мсьє Пуаро, і про те, що сьогодні сталося. Чи не здається вам, що ситуація надто дивна?

Пуаро звів брови. Тоді запитав:

– Дивна? А що не так?

Бартолом’ю Стрендж сказав:

– Моєму другові приверзлося, що старого Беббінґтона вбили.

– А ви так не вважаєте, ні?

– Нам цікаво дізнатися, що думаєте ви.

– Звісно, йому стало зле дуже раптово, справді, дуже.

– Саме так.

Містер Саттертвейт виклав теорію про самогубство і розповів про свою пропозицію взяти вміст келиха на аналіз.

Пуаро схвально кивнув.

– Так, це не завадить. Мені, як знавцеві людської природи, здається дуже малоймовірним, щоб цього приємного безневинного чоловіка комусь захотілося вбити. Але ідею про самогубство я підтримую ще менше. Одначе келих має щось нам підказати.

– А результати аналізу – які ваші припущення щодо них?

Детектив стенув плечима.

– Мої? Я можу лише здогадуватися. Ви хочете, щоб я здогадався, якими будуть результати?

– Так. І..?

– Тоді я думаю, там знайдуть лише рештки першокласного сухого мартіні. – Він уклонився серові Чарльзу. – Щоб отруїти людину коктейлем, одним з багатьох на таці, треба докласти неабияких зусиль. І якби цей милий священик задумав скоїти суїцид, то не думаю, що він зробив би це на вечірці. Це надто нерозсудливо щодо нас. А містер Беббінґтон здався мені дуже розсудливим. – Він замовк. – Така моя думка, коли ви вже мене запитали.

На мить запала тиша. Потім сер Чарльз глибоко зітхнув. Він прочинив одне з вікон і визирнув назовні.

– Вітер посилився, – зауважив він.

Повернувся моряк, детектив секретної служби зник.

Але спостережливому містору Саттертвейту здалося, що сер Чарльз женеться за роллю, яку, врешті-решт, грати не йому.

– Так, що ви думаєте, містере Саттертвейте? Як ви насправді вважаєте?

Містер Саттертвейт роззирнувся. Тікати було нікуди. Еґґ Літтон-Ґор заскочила його на рибальському містку. Ці молоді жінки безжалісні… і страшенно наполегливі.

– Думаю, цю ідею вклав вам у голову сер Чарльз, – сказав він.

– Ні, не вкладав. Вона була там від самого початку. Все сталося так жахливо раптово.

– Він був уже старий, і здоров’я його підводило…

Еґґ перебила Саттертвейта:

– Маячня усе це. В нього був неврит, легкі прояви ревматоїдного артриту. Він з тих, хто хоч і поскрипує, але до дев’яноста доживає. Що скажете про допит?

– Ну, він, здається, був… звичайним?

– А що скажете про свідчення Мак-Дуґала? Купа страшних термінів і все таке – детальний опис кожного органа – але чи не здалося вам, що він просто відмежувався словесною завісою? Все, що він сказав, зводилося до висновку: немає нічого такого, що свідчило б про те, що смерть настала не з природних причин. Але він не підтвердив, що смерть дійсно настала з природних причин.

– Люба, вам не здається, що ви чіпляєтеся до дрібниць?

– Річ у тому, що робив він. Він був спантеличений, але не мав за що зачепитися, тож і виставив як щит медичну обережність. А що думає сер Бартолом’ю Стрендж?

Містер Саттертвейт повторив одну з сентецій психіатра.

– Казала-мазала, одне слово, – задумливо промовила Еґґ. – Звісно, він людина поміркована. Мабуть, велике цабе з Гарлі-стріт так і мусить поводитися.

– В келиху були тільки джин і вермут, – нагадав їй містер Саттертвейт.

– Певно, це мусить усіх заспокоїти. І все-таки одна річ, яка сталася після допиту, змушує мене сумніватися…

– Сер Бартолом’ю щось вам сказав?

Містер Саттертвейт відчував наближення приємної цікавості.

– Не мені – Оліверу. Оліверу Мендерзові – він був на вечері того дня, але, можливо, ви його не пам’ятаєте.

– Я дуже добре його пам’ятаю. Він ваш близький друг?

– Колись був. Тепер ми здебільшого лаємося. Він влаштувався на роботу, в офіс до свого дядька у місті, і став якимсь… слизьким, якщо ви розумієте, про що я. Постійно каже, що покине роботу й стане журналістом: пише він непогано. Але я думаю, це всього лише слова. Він хоче розбагатіти. Схоже, нині всі тільки про гроші й думають – це якось огидно, вам так не здається, містере Саттертвейте?

Тут він гостро відчув її молодість – її необгранковану, зверхню дитинність.

– Люба, – мовив він, – багато хто огидний з різних причин.

– Більшість людей, звісно, свині, – радісно погодилася Еґґ. – Ось чому я так бішуся через старого Беббінґтона. Бо розумієте, він був такий милий. Він готував мене до конфірмації і все оце, і хоча, звісно, багато чого в цій справі – маячня, але він був дуже приємний. Розумієте, містере Саттертвейте, я дійсно вірю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки і ранні служби і такі речі, – але глибоко, як в історичне явище. Церква запруджена пауліанськими традиціями – у церкві, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я і не можу долучитися до комунізму, як Олівер. На практиці наші принципи дуже схожі: все спільне, все належить усім, але різниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббінґтони були істинними християнами. Вони не засуджували, не лізли в чужі справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на події. Завжди такі лагідні, і Робін…

– Робін?

– Їхній син… Він поїхав до Індії, і його там убили…

Я… я була в нього закохана…

Еґґ блимнула. Задивилася на море…

Потім її увага повернулася в теперішнє, до містера Саттертвейта.

– Тож, розумієте, мені досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть…

– Моя люба!

– Ох, ну все ж це збіса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно!

– Але ж ви сама щойно практично підтвердили, що в Беббінґтонів немає жодного ворога в цілому світі.

– Ось тому це і дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву…

– Фантастично! Але ж у коктейлі нічого не було.

– Хтось міг вколоти йому ін’єкцію.

– З отрутою, яку південно-американські племена індіанців використовували для стріл? – м’яко поглузував містер Саттертвейт. Еґґ вишкірилася.

– Саме так. Стара добра отрута, яка не лишає слідів. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дізнаєтеся, що ми мали рацію.

– Ми?

– Ми з сером Чарльзом.

Вона трохи зашарілася.

Містер Саттертвейт подумав рядками, відомими серед його покоління, коли в кожній книжковій шафі стояли «Цитати на всі випадки життя».

Йому стало трохи соромно за те, що він думає цитатами, тим паче з Теннісона, про якого зараз мало згадують. До того ж хоч сер Чарльз був і засмаглий, та ран від меча на його обличчі не було, а Еґґ Літтон-Ґор хоч і була, безумовно, схильна до здорової пристрасті, але навряд чи збиралася гинути від любові й поневірятися по ріках на баржі. У ній не було нічого від лілейної діви Астолату[2].

«Окрім, – подумав Саттертвейт, – її молодості…»

Дівчат завжди вабить до чоловіків середнього віку з цікавим минулим. Еґґ, здавалося, не була винятком з цього правила.

– Чому він не одружився? – різко запитала вона.

– Ну, – містер Саттертвейт замовк. Його відповідь, якщо коротко, зводилася до одного слова «обережність», але він розумів, що це слово для Еґґ Літтон-Ґор неприйнятне. В сера Чарльза Картрайта було багато жінок, акторок та інших, але йому завжди вдавалося триматися від шлюбу подалі. Еґґ же очевидно хотілося б отримати більш романтичне пояснення.

– Та дівчина, яка померла від туберкульозу, її звали якось на М – він наче був у неї дуже закоханий?

Містер Саттертвейт пам’ятав жінку, про яку йшлося. Ходили чутки, щоправда, не надто наполегливі, начебто в Чарльза Картрайта був із нею роман, але містер Саттертвейт ні на мить не вірив, що сер Чарльз не одружувався через вірність її пам’яті. Він намагався висловитися якомога тактовніше.

– Думаю, в нього було багато романів, – сказала Еґґ.

– Ем, можливо, – тільки й видобув містер Саттертвейт, почуваючись по-вікторіанськи.

– Мені подобаються чоловіки, в яких були романи, – промовила Еґґ. – Це показує, що вони не гомосексуалісти чи ще щось таке.

Вікторіанство містера Саттертвейта отримало сильного стусана.

Він не знав, що відповісти. Еґґ не помітила його знічення і задумливо вела далі.

– Знаєте, сер Чарльз насправді розумніший, ніж здається. Звичайно, він часто грає, щось удає, але за всім цим ховається світлий розум. І з вітрилами він вправляється набагато краще, ніж можна подумати з його слів. Коли він про це розповідає, може здатися, що все це поза, але це не так. І в розслідуванні теж. Ви думаєте, все це заради ролі – він хоче зіграти великого детектива. А я скажу так: я думаю, він би дуже добре його зіграв.

– Ймовірно, – погодився містер Саттертвейт.

В інтонації, з якою він це сказав, ясно проявлялися його почуття. Еґґ вловила їх і висловила вголос:

– Але ви вважаєте, що, «Вбивство священика» – це не триллер. Це просто «Прикрий випадок за вечерею», соціальна трагедія. А що думає Еркюль Пуаро? Він мав би знати, що це насправді.

– Мсьє Пуаро порадив нам почекати на аналіз вмісту келиха.

– Зрозуміло, – сказала Еґґ, – він старішає. Відстав від життя.

Містер Саттертвейт скривився. Дівчина вела далі, не розуміючи, що бовкнула грубість.

– Ходімо, вип’ємо чаю з мамою. Ви їй подобаєтеся. Вона так сказала.

Дещо улещений, містер Саттертвейт прийняв запрошення.

Коли вони прийшли до будинку леді Мері, Еґґ зголосилася зателефонувати серу Чарльзові, щоб пояснити «зникнення» його гостя.

Містер Саттертвейт сидів у маленькій вітальні з вицвілим чинцем та натертими до блиску старими меблями. То була вікторіанська кімната, з тих, що він подумки називав «кімнатами леді», і вона йому подобалася.

Їхня розмова з леді Мері була приємною. Нічого надзвичайного, але невимушеність тішила. Вони говорили про сера Чарльза.

А містер Саттертвейт добре його знає? Та не надто, відказував той. Він був фінансово зацікавлений в успіху однієї з п’єс Картрайта кілька років тому. Так вони й подружилися.

– Він дуже харизматичний, – промовила леді Мері, усміхаючись. – Я відчуваю це так само, як і Еґґ. Думаю, ви помітили, що Еґґ притаманне поклоніння героям.

Містеру Саттертвейту було цікаво, чи не бентежить леді Мері, як матір, таке поклоніння. Але здавалося, її це не хвилювало.

– Еґґ так мало бачить життя, – сказала вона, зітхаючи. – Ми в такій скруті. Одна моя кузина показала їй декілька місць у місті, але після того вона майже ніде не була, хіба що часом до когось навідається. Мені здається, молоді треба бачити якомога більше місць і людей – особливо людей. Інакше… ну, близьке сусідство буває небезпечним.

Містер Саттертвейт погодився, пригадавши сера Чарльза та мореплавство, але за мить виявилося, що думки леді Мері розвиваються в протилежному напрямку.

– Приїзд сера Чарльза добре вплинув на Еґґ. Розширив її обрії. Розумієте, молоді тут мало, особливо чоловіків. Я завжди боялася, що Еґґ вийде заміж за когось просто тому, що не бачила інших.

Інтуїція містера Саттертвейта швидко підказала, про кого йдеться.

– Це ви про Олівера Мендерза?

Леді Мері зашарілася, щиро здивувавшись.

– О, містере Саттертвейте, і як ви здогадалися? Так, я дійсно мала на увазі його. Колись вони з Еґґ проводили багато часу разом, але деякі його погляди мене відштовхують.

– В юності мають бути свої примхи, – зауважив містер Саттертвейт. Леді Мері похитала головою.

– Мені було так страшно. Звісно, він непогана партія, я все про нього знаю, а його дядько, який нещодавно запросив його працювати на свою фірму, дуже багатий чоловік. І не те що б… і певно, це нерозсудливо з мого боку… але…

Вона похитала головою, нездатна висловитися точніше.

Містер Саттертвейт раптом чомусь відчув себе її близьким другом. Він сказав тихо і просто.

– Та все ж, леді Мері, навряд чи вам хотілося б, щоб ваша донька вийшла за чоловіка вдвічі за неї старшого.

Її відповідь здивувала Саттертвейта.

– А може, так і безпечніше. Принаймні так є якась упевненість. В такому віці чоловіки найчастіше вже лишили свої гріхи та божевільні вчинки позаду і можна не боятися їх у майбутньому…

В кімнату зайшла Еґґ, і містер Саттертвейт не встиг нічого відповісти.

– Тебе довго не було, люба, – сказала їй мати.

– Я говорила із сером Чарльзом, матусю. Він лишився сам на сам зі своєю славою. – Вона з докором повернулася до містера Саттертвейта. – Ви не говорили мені, що гості роз’їхалися.

– Так, повернулися додому вчора, усі, окрім сера Бартолом’ю Стренджа. Він збирався побути до завтра, але вранці його викликали терміновою телеграмою. Один з його пацієнтів був у критичному стані.

– Як шкода. Бо я збиралася усіх їх як слід роздивитися. Можливо, я знайшла б розгадку.

– Яку ще розгадку?

– Містер Саттертвейт знає. О, байдуже. Олівер досі тут. Залучимо його. Він багато чого може, коли хоче.

Коли містер Саттертвейт повернувся до «Воронячого гнізда», господар будинку сидів на терасі з видом на море.

– Вітаю, Саттертвейте! Пили чай з Літтон-Ґорами?

– Так. Ви не проти?

– Звісно ні. Еґґ мені телефонувала. Дивна дівчина, ця Еґґ…

– І приваблива, – сказав містер Саттертвейт.

– Гм, так, певно.

Він підвівся і зробив кілька безцільних кроків.

– Господи, – раптом із гіркотою промовив він, – краще б я ніколи не приїздив до цього проклятого місця.

Містер Саттертвейт подумав про себе: «Нелегко йому». На мить йому стало шкода господаря будинку. У свої п’ятдесят два Чарльз Картрайт, веселий і галантний серцеїд, закохався. І, як він сам розумів, цей випадок був розпачливо безнадійний. Молодість тягнеться до молодості. «Дівчата не носять серця як ордени на мундирі», – подумалося Саттертвейту. Еґґ так розхвалювала сера Чарльза. Якби той дійсно щось для неї важив, вона б мовчала. Ні, її вибір – молодий Мендерз».

Зазвичай Саттертвейт не помилявся в своїх припущеннях.

Однак був усе ж один фактор, якого він не взяв до уваги, бо просто про нього не знав. А не знав він про те, що молодим старші люди можуть здатися вагомішими. Містер Саттертвейт, сам уже літній чоловік, щиро не міг уявити, що Еґґ може віддавати перевагу чоловікові середнього віку перед молодим. Безумовно, молодість була для нього найчарівнішим з усіх дарів.

Він лише впевнився у своїх припущеннях, коли Еґґ зателефонувала після вечері й попросила дозволу привести Олівера на «консультацію».

То був вродливий молодик із темними очима під важкими повіками, з граційними рухами. Він, здавалося, піддався наполегливості Еґґ, але сам ставився до ситуації ліниво-скептично.

– Можете ви її відмовити від цієї ідеї? – сказав він серу Чарльзові. – Це, мабуть, страшенно здорове заміське життя дає їй стільки сил. Знаєш, Еґґ, ти відразливо невгамовна. І твої смаки дитинні – злочин, сенсація, оце все.

– Ви скептично налаштовані, Мендерзе?

– Так, сер, насправді так. Милий стариган, який верз нісенітницю. Та це просто з царини фантастики, щоб він помер не своєю смертю!

– Сподіваюся, ви маєте рацію.

Містер Саттертвейт зиркнув на нього. Ким Чарльз Картрайт був сьогодні? Точно не моряком у відставці й не детективом міжнародної служби. Ні, він був кимось новим, невпізнаваним.

Містер Саттертвейт з подивом зрозумів ким же. Сер Чарльз був сьогодні другою скрипкою. А першою – Олівер Мендерз.

Саттертвейт, сидячи в затінку, спостерігав за тим, як ці двоє, Еґґ та Олівер, сперечалися: Еґґ – палко, Олівер – мимохіть.

А от сер Чарльз немовби зістарився і мав вельми змучений вигляд. Кілька разів Еґґ зверталася до нього – затято і впевнено, але той відповідав мляво.

Молоді люди пішли об одинадцятій. Картрайт вийшов з ними на терасу і запропонував узяти ліхтарик, щоб підсвітити кам’янисту стежину.

Але ліхтарик був не потрібен. Місяць яскраво сяяв. Еґґ удвох з Олівером почали спускатися стежкою, і їхні голоси ставали дедалі тихішими.

Сяє місяць чи ні, а застудитися містеру Саттертвейту не хотілося. Він повернувся до кімнати-каюти. Сер Чарльз іще трохи постояв на терасі.

Зайшовши, той зачинив за собою вікно і, великими кроками здолавши відстань до тумбочки, налив собі віскі з содовою.

– Саттертвейте, – сказав він. – Завтра я їду звідси назавжди.

– Що? – скрикнув приголомшений Саттертвейт.

На обличчі Картрайта відбилось якесь меланхолійне задоволення від того, яке враження справили його слова.

– Іншого Виходу Немає, – промовив він, і кожне слово, безумовно, починалося з великої літери. – Продам це місце. Якби ж хтось тільки знав, як багато воно для мене важило.

Голос його обірвався… в’язко… ефектно.

Сер Чарльз цілий вечір грав другу скрипку, і тепер його егоїзм починав брати гору. Це була сцена Великого Зречення, яку він так часто грав у найрізноманітніших драмах. «Облишити чужу дружину». «Зректися коханої дівчини».

В його голосі звучала бравурна легкодумність.

– Далі буде тільки гірше… тож іншого шляху немає. Молодість обирає молодість. Ці двоє створені одне для одного. Мені краще піти…

– То куди ж ви? – запитав містер Саттертвейт.

Актор зробив байдужий жест:

– Яка різниця? Будь-куди!

І вже іншою інтонацією додав:

– Можливо, поїду в Монте-Карло.

За мить, коли тонке чуття підказало йому, що остання фраза звела нанівець напруження попередніх, він додав:

– В серці пустелі чи в серці натовпу – яка різниця? По суті своїй людина самотня. Я завжди був таким – самітником…

Оце вже очевидно була фінальна репліка.

Він кивнув Саттертвейту і вийшов з кімнати.

Той підвівся і теж пішов до ліжка.

«Але це точно не буде серце пустелі», – подумав він, стиха посміявшись сам до себе.

Наступного ранку сер Чарльз страшенно вибачався перед містером Саттертвейтом за те, що мусить полишити містечко вже цього ранку.

– Не переривайте своїх відвідин, любий друже, я знаю, що ви збиралися до Гарбертонів у Тевісток. Вас відвезуть машиною. Я відчуваю, що мушу дотримуватися обраного курсу, не озираючись. Ні, озиратися не можна.

Сер Чарльз по-чоловічому рішуче розправив плечі, палко потис Саттертвейтові руку й передав його всемогутній міс Мілрей.

Та, здається, готова була впоратися з цією ситуацією так само, як і з будь-якою іншою. Її аж ніяк не здивувало раптове скороспішне рішення сера Чарльза. Саттертвейтові не вдалося нічого з неї витягти. Ані раптові смерті, ані раптові зміни планів не могли вразити міс Мілрей. Вона приймала все, що ставалося, як даність і намагалася владнати якомога ефективніше. Вона зателефонувала рієлтерам, розіслала міжнародні телеграми й почала діловито друкувати щось на машинці.

Містер Саттертвейт утік від цього гнітючого видовища на набережну. Він бездумно гуляв уздовж води, коли хтось схопив його ззаду за руку. Озирнувшись, він побачив бліду дівчину.

– Що все це означає? – розлючено запитала вона.

– Що «все»? – відказав містер Саттертвейт.

– Усі кажуть, що сер Чарльз збирається поїхати звідси, що він продає «Вороняче гніздо».

– Так і є.

– Він їде?

– Вже поїхав.

– О! – Еґґ відпустила руку. Вмить вона стала схожа на маленьку дитину, яку жорстоко скривдили.

Містер Саттертвейт не знав, що сказати.

– Куди він поїхав?

– За кордон. На південь Франції.

– О!

Він і досі не знав, що сказати. Бо в цьому точно було не лише поклоніння…

Відчуваючи жаль до неї, він прокручував у голові різні втішні слова, аж коли вона заговорила, шокувавши його.

– Котра з тих сучок це затіяла? – розлючено запитала Еґґ. Містер Саттертвейт витріщився на неї, широко розкривши рота від здивування.

Дівчина знову взяла його за руку й почала знавісніло трусити.

– Ви мусите знати, – кричала вона. – Котра з них? Сива чи та, друга?

– Люба, я не розумію, про що ви.

– Розумієте. Не можете не розуміти. Звісно ж це якась жінка. Я йому подобалася – знаю, що подобалася. Мабуть, одна з тих жінок теж помітила це того вечора й вирішила відбити його в мене. Ненавиджу жінок. Кішки вошиві. Ви бачили її вбрання? Тієї, із зеленим волоссям? Я від заздрості зуби стерла. Жінка в такому одязі завжди має фору – ви не можете цього заперечувати. Вона стара і страшна, як моє життя, справді, але яка різниця. Поряд із нею решта мають вигляд нечупарних незграб. Це вона? Чи це та, сива? Вона цікава, це одразу видно. У неї купа плюсів. І він називав її Енджі. Навряд чи це та прив’яла капуста. То це зеленоволоса хитруха чи Енджі?

– Люба, що за дивні ідеї у вашій голові? Він… ем… Чарльз Картрайт байдужий до обох цих жінок.

– Я вам не вірю! Принаймні він їм точно цікавий…

– Ні, ні, ні, ви помиляєтеся. Це все ваша бурхлива уява.

– Сучки, – вибухнула гнівом Еґґ. – Ось вони хто!

– Не варто вам вживати такі слова, люба.

– Я й гірші знаю.

– Можливо, нехай, але благаю, не кажіть так. Запевняю, ви все неправильно зрозуміли.

– Чому тоді він так поїхав?

Містер Саттертвейт прочистив горло.

– Я думаю, ем, він вирішив, що так буде краще. Еґґ пронизливо поглянула на нього.

– Тобто через мене?

– Ну, десь так, я гадаю.

– Тож він накивав п’ятами? Мабуть, я надто відверто показувала свої почуття. Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають, хіба ні? Мама, зрештою, має рацію… Ви навіть не уявляєте, яка вона мила, коли говорить про чоловіків. Завжди в третій особі, така по-вікторіанськи чемна. «Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають. Дівчина має дозволити бігати чоловікові». Ну хіба не прекрасно «дозволити бігати»? Звучить як своя протилежність. Взагалі-то Чарльз так і вчинив – побіг. Геть від мене. Він злякався. І біда в тому, що я не можу побігти за ним. Якщо я намагатимуся його наздогнати, він, певне, попливе на кораблі до закинутих берегів Африки чи ще кудись.

– Герміоно, – сказав містер Саттертвейт, – у вас серйозні почуття до сера Чарльза?

Дівчина нетерпляче на нього зиркнула.

– Звісно.

– А як же Олівер Мендерз?

Еґґ відкинула це припущення нервовим помахом голови. В неї був власний хід думок.

– Як думаєте, я можу йому написати? Нічого такого… якусь милу дівочу маячню. Щоб він розслабився, знаєте, відкинув страх.

Вона насупилася.

– Якою дурною я була. Мама б набагато краще все облаштувала. Вони це вміють, вікторіанці. Суцільна зніяковіла сором’язливість. Я неправильно поводилася. Думала, його треба заохочувати. Здавалося, ну… здавалося, його треба трішки підштовхнути.

– Скажіть мені, – вона різко повернулася до Саттертвейта, – він бачив, як я вчора цілувалася з Олівером?

– Якщо й бачив, то я не знаю. А коли ж..?

– У місячному сяйві. Коли ми спускалися стежкою. Я думала, він спостерігає за нами з тераси. Я думала, що, якщо він побачить, як ми з Олівером цілуємося, можливо, це його якось… розворушить. Бо я дійсно подобалася йому. Я готова поклястися.

– А хіба це не жорстоко щодо Олівера?

Еґґ рішуче помахала головою.

– Аж ніяк. Олівер вважає, що його цілунок – честь для будь-якої дівчини. Звісно, це погано вплине на його самолюбство, та не могла ж я зважити все. Мені хотілося зачепити Чарльза. Останнім часом він поводився дивно, непривітно якось.

– Моя люба дівчинко, – сказав містер Саттертвейт. – Думаю, ви не розумієте, чому сер Чарльз поїхав. Він вважав, що вам потрібен Олівер. Хотів врятувати себе від майбутнього болю.

Еґґ крутнулася навколо себе. Вона схопила Саттертвейта за плечі й утупилася йому в обличчя.

– Це правда? Дійсно? Телепень! Бовдур! Ох..!

Вона раптом відпустила містера Саттертвейта і, підстрибуючи, пішла поряд.

– Тоді він повернеться, – сказала вона. – Він повернеться. Якщо він не повернеться…

– Що ж тоді буде?

Еґґ розсміялася.

– Я його якось поверну. Ось побачите!

Здавалося, що в неї дійсно було чимало спільного з лілейною дівою з Астолату (ну, окрім манери висловлюватися, звісно). Проте містерові Саттертвейту подумалося, що методи Еґґ набагато практичніші за методи Елейни і помирати від розбитого серця в плани першої не входило.

Містер Саттертвейт на день прибув у Монте-Карло. Його тур походів у гості завершився, а Рив’єра у вересні була його улюбленим пристановищем.

Він сидів у парку, насолоджуючись сонечком і читаючи позавчорашній «Дейлі мейл».

Раптом його увагу привернуло одне прізвище: «Стрендж». Стаття називалася: «Смерть лікаря Бартолом’ю Стренджа».

Він прочитав абзац:

Далі йшов опис досягнень і роботи сера Бартолом’ю.

Містер Саттертвейт випустив газету з рук. Він був дуже неприємно вражений. В його голові промайнула згадка про лікаря: коли вони востаннє бачилися, той був сильний, життєрадісний, у розквіті сил. А тепер ось – мертвий. Містер Саттертвейт вихопив з тексту кілька слів, які тепер муляли в його свідомості. «Пив портвейн», «раптовий напад», «помер до прибуття «швидкої»…

Портвейн, не коктейль, але ж надто підозріло схоже на смерть у Корнуоллі. Містер Саттертвейт знову пригадав зсудомлене обличчя священика…

То що, як насправді..?

Він звів очі й побачив сера Чарльза Картрайта, який ішов до нього через газон.

– Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас мені й треба. Чули про бідолашного Толлі?

– Щойно прочитав.

Сер Чарльз опустився в крісло поряд із Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Більше жодних тобі сірих фланелевих штанів і старих светрів. Тепер він був вишуканим яхтсменом з півдня Франції.

– Послухайте, Саттертвейте, Толлі був здоровий як бик. У нього ніколи не було проблем зі здоров’ям. Або я втратив зв’язок із реальністю, або ж це нагадує про те… про те, що…

– Про те, що сталося в Лумуті? Так, дійсно. Але ми, звісно, можемо помилятися. Схожість може бути лише зовнішньою. Зрештою, раптові смерті стаються постійно і з різних причин.

Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потім додав:

– Я щойно отримав лист від Еґґ Літтон-Ґор.

Містер Саттертвейт стримав усмішку.

– Це перший від неї?

Картрайт, нічого не підозрюючи, відповів:

– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.

Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.

– А що ж у цьому листі?

– Цей інакший. Це прохання допомогти…

– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.

– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.

– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?

– Так.

– І що вона розповідає?

Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.

– Краще самі прочитайте.

Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.

– Ну? – нетерпляче запитав сер Чарльз. – Трохи уривчасто, так. Вона писала похапцем. Але що ви на це скажете?

Містер Саттертвейт повільно склав лист, даючи собі хвилину-дві подумати, перш ніж відповісти.

Він був згоден із тим, що лист був уривчастий, але не з тим, що його писали поспіхом. На його думку, кожне слово в листі ретельно продумали. Послання склали так, щоб зачепити самолюбство сера Чарльза, розворушити його лицарські якості та спортивні інстинкти.

І наскільки Саттертвейт розумів, це мало певний ефект.

– Кого, на вашу думку, вона має на увазі, кажучи «одна людина» та «він»? – запитав він.

– Мендерза, гадаю.

– То він там був?

– Виходить, що так. Не знаю чому. До зустрічі в моєму будинку Толлі не був із ним знайомий. Не розумію, чому він його запросив.

– А він часто запрошував когось пожити в себе?

– Він влаштовував такі великі прийоми три-чотири рази на рік. Зокрема завжди під час перегонів «Сент-Леджер».

– І багато часу він проводив у Йоркширі?

– У нього там був санаторій чи приватна лікарня, називайте як хочете. Він купив Мелфортське абатство (то стара будівля), відремонтував його і зробив на його території санаторій.

– Зрозуміло.

Містер Саттертвейт хвилину-дві мовчав. Потім промовив:

– Цікаво, кого ще він запросив.

Сер Чарльз відповів, що, можливо, в котрійсь із газет про це пишуть, і вони влаштували газетне дослідження.

– Ось воно, – сказав Картрайт.

Він прочитав уголос:

Вони з містером Саттертвейтом перезирнулися.

– Дейкези та Енджела Саткліфф, – промовив сер Чарльз.

– Про Олівера Мендерза нічого не сказано.

– Подивімось іще в «Континентал дейлі мейл», – запропонував містер Саттертвейт. – Раптом там щось є.

Сер Чарльз проглянув газету. Раптом він напружився.

– Господи, Саттертвейте, послухайте:

Сер Чарльз насупився.

– Отруєння нікотином. Хіба нікотин така сильна речовина, щоб від неї люди падали без духу? Нічого я не розумію.

– Що збираєтеся робити?

– Робити? Куплю квиток на сьогоднішній «Блакитний потяг».

– Що ж, – сказав містер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само.

– Ви? – Очі сера Чарльза вирячилися від подиву.

– Це якраз моя галузь, – скромно відповів містер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвіду. До того ж я близько знайомий із тамтешнім констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригоді.

– Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тоді замовлю нам купе в спальному вагоні.

Містер Саттертвейт подумав: «Дівчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цікаво, наскільки щирий її лист».

Еґґ Літтон-Ґор, безумовно, була опортуністкою.

Сер Чарльз пішов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свідомість насолоджувалася розв’язанням рівняння Еґґ Літтон-Ґор. Він захоплювався її енергійністю, рушійною силою всередині неї і притлумлював вікторіанський голос, який не схвалював ініціативу жінок у сердечних справах.

Містер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловіком. Розмірковуючи про жінок загалом і Еґґ Літтон-Ґор зокрема, він постійно відганяв від себе запитання:

«Де я вже бачив цю голову такої незвичної форми?»

Власник голови сидів і задумливо дивився перед собою. То був чоловік невисокого зросту з непропорційно великими вусами.

Поряд із ним стояла з незадоволеним обличчям англійська дівчинка – спершу на одній нозі, потім на другій, потім замріяно смикаючи квітки лобелії.

– Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не відриваючись від журналу мод.

– Мені нема чого робити.

Невисокий чоловік озирнувся на неї, і тут містер Саттертвейт зрозумів, чия то голова.

– Мсьє Пуаро, – сказав він. – Який приємний сюрприз.

Бельгієць підвівся і кивнув.

– Enchanté, monsieur[3].

Вони потисли один одному руки, і містер Саттертвейт присів.

– В Монте-Карло, здається, з’їхалися всі. Менш ніж півгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас.

– Сер Чарльз теж тут?

– Так, займається вітрильним спортом. Ви знаєте, що він продав будинок у Лумуті?

– О, ні. Я цього не знав. Я здивований.

– А я не дуже. Здається, Картрайт не з тих, кому подобається довго жити далеко від світу.

– О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з іншої причини. Мені здавалося, що в сера Чарльза були інші підстави лишатися в Лумуті – дуже милі підстави, еге ж? Я маю рацію? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називає. Еґґ, чи не так?

Очі чоловічка м’яко зблиснули.

– То ви це помітили?

– Ну звісно ж, помітив. Моє серце добре відчуває, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4] ніколи не лишає байдужим.

Він зітхнув.

– Думаю, – сказав містер Саттертвейт, – що ви вгадали, чому сер Чарльз поїхав з Лумута. Він тікав.

– Від мадемуазель Еґґ? Але ж очевидно, що він її обожнює. Навіщо тоді тікати?

– О, – відповів містер Саттертвейт, – ви не розумієте наших англо-саксонських комплексів.

Мсьє Пуаро гнув свою лінію.

– Звісно, – мовив бельгієць, – це виграшний хід. Втечи від жінки, і вона одразу побіжить за тобою. Без сумніву, серу Чарльзові, чоловіку із таким досвідом, про це відомо.

Містер Саттертвейт неабияк здивувався.

– Не думаю, що все було саме так, – зауважив він. – Скажіть, що вас сюди привело? Відпустка?

– О, у мене тепер усе життя – відпустка. Я досягнув успіху. Розбагатів. Відійшов від справ. Тепер я подорожую, щоб побачити світ.

– Це чудово, – сказав містер Саттертвейт.

– N’est-ce pas?[5]

– Мамо, – заскиглила дитина, – чим тут можна зайнятися?

– Люба, – з докором відповіла мати-англійка, – хіба не приємно приїхати за кордон і побути на сонечку?

– Так, але тут нема чого робити!

– Побігай, порозважайся. Піди подивися на море.

– Maman, – раптом прибігла французька дівчинка. – Joue avec moi[6].

Мама-француженка відірвалася від книжки.

– Amuse-toi avec ta balle, Marcelle[7].

Слухняна французька дівчинка з похмурим обличчям почала покірно кидати м’ячик.

– Je m’amuse[8], – промовив Еркюль Пуаро, але у виразі його обличчя було щось дивне.

Потім, ніби прочитавши щось на обличчі Саттертвейта, він сказав:

– А все ж ви швидко все вловлюєте. Все саме так, як ви подумали…

Бельгієць помовчав хвилину-дві, а тоді додав:

– Розумієте, я ріс у бідній родині. Дітей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пішов працювати до поліції. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’єру. Почав здобувати собі ім’я. Здобув його. Почав здобувати міжнародну репутацію. Нарешті я змушений був звільнитися. Почалася війна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим біженцем до Англії. Одна добра леді прихистила мене. Вона померла – і не своєю смертю, ні. Її вбили. Eh bien[9], я увімкнув свій мозок. Змусив сірі клітинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумів, що мою роботу не скінчено. Ні, насправді, мої можливості були тоді в розквіті. Так почалася моя друга кар’єра – кар’єра приватного детектива в Англії. Я розкрив багато цікавих і складних справ. О, мсьє, як я жив! Психологія людської натури просто неймовірна! Я розбагатів. Я казав собі: одного дня у мене буде стільки грошей, скільки треба. І я здійсню всі свої мрії.

Він поклав руку на коліно Саттертвейту.

– Друже мій, остерігайтеся того дня, коли ваші мрії здійсняться. Оця дитина поряд із нами – вона теж мріяла поїхати за кордон, мріяла про розваги, про те, як усе зміниться. Розумієте?

– Мабуть, – сказав містер Саттертвейт. – Відпочинок вас, певне, не тішить?

Пуаро кивнув.

– Атож.

У певні моменти Саттертвейт був схожий на Пака[10]. Зараз був один з них. На його маленькому зморшкуватому обличчі готова була з’явитися бешкетна усмішка. Він вагався. Казати? Чи ні?

Він повільно розгорнув газету, яку досі тримав у руках.

– А ви бачили це, мсьє Пуаро?

Вказівним пальцем він показав на статтю, яку мав на увазі. Маленький бельгієць узяв газету. Містер Саттертвейт спостерігав за тим, як той читав. Вираз обличчя не змінився, але англійцеві здалося, що тіло Пуаро напружилося, як тіло тер’єра, коли пес уловив запах щурячої нори.

Еркюль Пуаро перечитав статтю, потім склав газету й повернув її містеру Саттертвейту.

– Цікаво, – видобув він.

– Так. Здається, що сер Чарльз Картрайт мав рацію, а ми помилялися, еге ж?

– Так, – сказав Пуаро. – Здається, ми помилялися. Зізнаюся, друже, я не міг повірити, що такого милого й дружнього старого могли вбити… Що ж, виходить, я недогледів… Хоча, знаєте, можливо, це і збіг. Збіги трапляються – і навіть найдивовижніші. Кому-кому, а Еркюлю Пуаро відомо про такі збіги, що вам і не снилося…

Він на мить замовк, а потім повів далі:

– Можливо, інтуїція Чарльза Картрайта все правильно йому підказувала. Він актор – чутливий, вразливий, – він частіше щось відчуває, аніж доходить до цього в логічний спосіб. Такий підхід у житті часто призводить до катастрофи, проте інколи виправдовує себе. Цікаво, а де зараз сер Чарльз?

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– А я знаю де. Він пішов по квитки у спальний вагон «Блакитного потяга». Ми з ним сьогодні повертаємося в Англію.

– Ага! – багатозначно вигукнув Пуаро. У його очах, яскравих, допитливих, хитруватих, було запитання. – Який же невгамовний наш сер Чарльз. То він, виходить, рішуче налаштований зіграти-таки свою роль детектива-аматора? Чи є інші причини?

Містер Саттертвейт не відповідав, але бельгієць, здається, розшифрував його мовчання.

– Розумію, – сказав він, – ясні очі мадемуазель служать йому маяком. Тож його кличе не тільки злочин?

– Вона написала йому, – зізнався містер Саттертвейт, – благаючи повернутися.

Пуаро кивнув.

– Цікаво, – мовив він. – Я не дуже розумію… Містер Саттертвейт перебив.

– Ви не розумієте сучасних англійських дівчат? Ну, воно й не дивно. Я і сам їх не завжди розумію. Такі дівчата, як міс Літтон-Ґор…

Тепер уже перебив детектив.

– Пробачте. Все не зовсім так. Я дуже добре розумію міс Літтон-Ґор. Я зустрічав таких, як вона, – багато таких, як вона. Ви називаєте їх сучасними, але їхній підхід, як у вас це кажуть… старий як світ.

Містер Саттертвейт трохи роздратувався. Йому здалося, що він – і тільки він – розумів Еґґ. Цей недолугий іноземець нічого не знав про молоде англійське жіноцтво.

Пуаро досі говорив. Його тон був мрійливий, задумливий.

– Як часом буває небезпечно – розбиратися в людській натурі.

– Корисно, – виправив Саттертвейт.

– Можливо. Залежить від точки зору.

– Ну, – містер Саттертвейт завагався і підвівся. Був дещо розчарований. Він закинув наживку, а рибка не піймалася. Він відчув, що його власне вміння розбиратися в людській натурі його підвело. – Вдалого вам відпочинку.

– Дякую вам.

– Заходьте до мене, коли наступного разу будете в Лондоні. – Він простягнув йому візитівку. – Ось моя адреса.

– Це дуже мило, містере Саттертвейте, залюбки.

– Що ж, тоді до побачення.

– До побачення і bon voyage[11].

Містер Саттертвейт пішов собі. Пуаро кілька секунд дивився йому вслід, а потім перевів погляд на Середземне море.

Так він сидів принаймні хвилин десять.

Аж тут знову з’явилася англійська дівчинка.

– Я подивилася на море, мамо. Що мені тепер робити?

– Чудове запитання, – пробурмотів Еркюль Пуаро собі під ніс.

Він звівся на ноги і повільно пішов у напрямку залізничних кас.

Сер Чарльз і містер Саттертвейт сиділи в кабінеті полковника Джонсона. Начальник поліції був кремезним червонощоким чоловіком з казарменим голосом і дружньою манерою спілкування.

Він привітав Саттертвейта, і так і сяк висловлюючи задоволення його приїздом, і був очевидно щасливий познайомитися з відомим Чарльзом Картрайтом.

– Моя дружина – затята театралка. Вона одна з – як американці це називають? – ваших фанаток. Так, фанаток. Я і сам люблю хороші п’єси, пристойні п’єси, я маю на увазі, бо зараз часом таке ставлять – тьфу!

Cер Чарльз, чия репутація в цьому плані була бездоганною – він ніколи не грав у «сміливих» п’єсах, – відповів з притаманною йому елегантністю. Коли вони дійшли до причини свого приїзду, полковник Джонсон був готовий розповісти їм усе, що міг.

– Ваш друг, кажете? Як сумно, як сумно. Так, він був тут досить популярний. Цей його санаторій дуже високо цінували, та і взагалі сер Бартолом’ю був прекрасним чоловіком і чудовим лікарем. Добрий, щедрий, відомий. Ніколи не подумаєш, що такого чоловіка можуть убити, – а найбільше це схоже на вбивство. Ніщо не вказує на самогубство, а нещасний випадок ми навіть не розглядаємо.

– Ми із Саттертвейтом щойно прибули з-за кордону, – сказав сер Чарльз. Ми бачили лише клаптики інформації тут і там.

– І звісно ж, ви хочете знати все. Ну, я розповім вам, що і як. Я думаю, не може бути жодних сумнівів у тому, що нам слід шукати дворецького. То була нова людина: він пропрацював у сера Бартолом’ю лише два тижні, а відразу після злочину зник – розчинився в повітрі. Підозріло це якось, хіба ні?

– І ви навіть приблизно не знаєте, куди той подався?

Червоне обличчя полковника стало ще червонішим.

– Думаєте, тут недбальство з нашого боку? Визнаю, що тут, чорт забирай, дуже схоже на те. Звісно, цей хлопак був під наглядом, як і всі решта. Він відповів на наші запитання досить задовільно – дав адресу лондонської агенції, яка знайшла йому це місце. Попередній роботодавець – сер Горацій Берд. Говорив дуже спокійно, жодних ознак паніки. І ось раптом бере і зникає, хоча будинок під наглядом. Я нагримав на своїх підлеглих, але вони клянуться, що не змикали очей.

– Надзвичайно, – сказав містер Саттертвейт.

– А окрім того, – задумливо додав сер Чарльз, – це якийсь дуже дурний учинок. Наскільки я зрозумів, цього чоловіка ні в чому не підозрювали. Втечею він лише привернув до себе увагу.

– Саме так. І втекти йому, до речі, не вдасться. Ми розповсюдили орієнтування. Не сьогодні-завтра його затримають.

– Дуже дивно, – мовив сер Чарльз. – Я цього не розумію.

– О, це причини прості. Він не витримав. Зірвався.

– Дивно, що людині, яка скоїла вбивство, забракло потім терпіння спокійно вичекати.

– Ой, буває по-різному. Дуже по-різному. Бачив я злочинців. Здебільшого боягузи. Подумав, що його підозрюють, от і накивав п’ятами.

– А ви перевірили його свідчення?

– Звісно, сере Чарльзе. Це ж обов’язково. Лондонська агенція підтвердила його слова. В нього була письмова рекомендація від сера Горація Берда – той тепло про нього відгукується. Сам сер Горацій у Східній Африці.

– Тож рекомендація, імовірно, фальшива?

– Ймовірно, – сказав полковник Джонсон, усміхаючись серові Чарльзу з виглядом шкільного вчителя, який вітає розумного учня. – Ми, звісно, надіслали телеграму серу Горацієві, але потрібен час, поки той відповість. Він на сафарі.

– Коли зник дворецький?

– На ранок після смерті. На вечерю було запрошено лікаря – сера Джосліна Кемпбелла, – як я зрозумів, він дещо розуміється на токсикології. Вони з Девісом (це місцевий ескулап) дійшли згоди щодо цієї справи й одразу викликали нас. Ми того ж вечора всіх опитали. Елліс (так звали дворецького) пішов до своєї кімнати, як завжди, а на ранок його вже не було.

– Розчинився у темряві?

– Виходить, що так. Одна із запрошених дам, міс Саткліфф, акторка, ви, мабуть, її знаєте?

– Так, дуже добре.

– Міс Саткліфф висунула припущення. Вона сказала, що чоловік міг утекти таємним ходом. – Полковник зніяковіло висякався. – Припущення в дусі книг Едґара Воллеса, але в будинку дійсно є такий хід. Сер Бартолом’ю ним пишався. Він показав його міс Саткліфф. Хід виводить до кам’яної кладки трохи менш як в кілометрі звідси.

– Це, звісно, могло б усе пояснити, – погодився сер Чарльз. – Тільки от чи відомо було дворецькому про цей хід?

– У тім-то й річ, авжеж. Моя дружина каже, що слуги завжди все знають. Насмілюся припустити, що вона має рацію.

– Я так розумію, сера Бартолом’ю отруїли нікотином, – сказав містер Саттертвейт.

– Саме так. Як на мене, дивнішої отрути не добереш. Її відносно рідко використовують. Я так розумію, що, якщо людина багато курить, як-от сер Бартолом’ю, це ускладнює справу для поліції. Ну, тобто він міг і сам отруїтися нікотином. Проте смерть була надто раптовою, щоб так вважати.

– А як отрута потрапила в тіло?

– Нам не відомо, – визнав полковник Джонсон. – Це слабке місце нашого розслідування. За висновком медичного обстеження, є лише один варіант: сер Бартолом’ю проковтнув отруту за кілька хвилин до смерті.

– Здається, вони пили портвейн?

– Так. Може скидатися на те, що отрута була в портвейні, але ні. Ми провели експертизу келиха. Там був портвейн і тільки портвейн. Інші келихи вже прибрали, звісно, але вони всі стояли на таці, на буфетній полиці, невимиті, і в жодному з них не було нічого, окрім портвейну. Їв він те саме, що й решта. Суп, морський язик на грилі, смажену картоплю, шоколадне суфле, молоччя на тості. Кухарка працює в нього п’ятнадцять років. Здається, отрута жодним чином не могла проникнути в його шлунок, але ж проникла. Непроста задачка.

Cер Чарльз повернувся до Саттертвейта.

– Те саме, – збуджено вигукнув він. – Те саме, що й минулого разу!

Він з винуватим виглядом повернувся до начальника поліції.

– Я мушу пояснити. В моєму будинку в Корнуоллі померла людина…

Полковника Джонсона це вочевидь зацікавило.

– Здається, я про це чув. Від молодої леді – міс Літтон-Ґор.

– Так, вона була там. Вона вам про це розповіла?

– Так. Була дуже переконана у правильності своєї теорії. Але розумієте, я не можу в це повірити. Її теорія не пояснює втечі дворецького. Ваш дворецький часом не зникав?

– У мене його й не було, лише покоївка.

– А вона не могла бути перевдягненим чоловіком?

Згадавши про розумну й виразно жіночну Темпл, сер Чарльз усміхнувся.

Полковник Джонсон теж вибачливо всміхнувся.

– Просто припущення, – видобув він. – Ні, я не можу зіпертися на слова міс Літтон-Ґор. Я так розумію, у вашому будинку помер священик. Ну кому знадобиться прибирати з дороги священика в такий спосіб?

– Ось де загадка, – сказав сер Чарльз.

– Думаю, виявиться, що це просто збіг. А якщо так, то треба шукати дворецького. Дуже ймовірно, що це не перший його злочин. На жаль, ми не змогли знайти відбитків його пальців. Наш експерт обшукав усю кімнату, але безрезультатно.

– А якщо це дворецький, то який у нього мотив?

– Це, звісно, заковика, – визнав полковник Джонсон. – Можливо, дворецький хотів щось украсти, а сер Бартолом’ю йому завадив.

Містер Саттертвейт і сер Чарльз чемно промовчали. Полковник Джонсон і сам, здавалося, розумів, що цій версії бракує достовірності.

– Суть у тому, що ми можемо лише висувати теорії. Щойно ми зловимо Джона Елліса, посадимо під варту й дізнаємося, чи не траплявся він поліції доти, мотив стане ясним як день.

– Думаю, папери сера Бартолом’ю ви продивилися?

– Звісно, сере Чарльзе. Ми приділили цьому багато уваги. Я познайомлю вас із інспектором Кроссфілдом, який веде справу. Дуже надійний працівник. Я сказав йому, і він одразу ж погодився зі мною в тому, що злочин міг якимось чином бути пов’язаний з роботою покійного. Лікарям відомо багато професійних секретів. Папери сера Бартолом’ю були охайно розкладені та описані: Кроссфілду допомагала секретарка лікаря, міс Ліндон.

– І там нічого не знайшли?

– Жодного натяку, сере Чарльзе.

– А з будинку нічого не зникло – срібло, прикраси, тощо?

– Нічого такого.

– А є точний перелік людей, які перебували в будинку сера Бартолом’ю?

– Так, у мене був список, де ж він? А, певно, у Кроссфілда. Вам треба з ним зустрітися. Взагалі-то він має от-от прийти зі звітом. – Продзвенів дзвоник. – А ось і він.

Інспектор Кроссфілд був великим солідним чоловіком. Говорив досить повільно, але його блакитні очі дивилися проникливо.

Він відсалютував начальнику. Той познайомив його з двома відвідувачами.

Можливо, якби Саттертвейт приїхав сам, Кроссфілд почувався б скутіше. Йому не надто подобалося, коли якісь лондонські аматори заявлялися до нього зі своїми «версіями». Однак присутність сера Чарльза все змінила. Інспектор Кроссфілд по-дитячому захоплювався магією сцени. Він двічі бачив Картрайта у виставах, тож захват і збудження від того, що він побачив цього улюбленця софітів просто перед собою, розв’язали йому язик і налаштували на прихильність.

– Я бачив вас у Лондоні, сер, так. Я ходив у театр з дружиною. Тоді показували «Дилему лорда Ейнтрі». Ми сиділи в партері – був аншлаг: за квитками довелося стояти дві години. Але жінка не відступалася. «Я мушу побачити сера Чарльза в цій п’єсі», – казала вона. Це було в театрі «Пел-Мел».

– Ну, – відповів сер Чарльз. – Я пішов з театру, як ви знаєте. Але на Пел-Мел мене досі пам’я тають. – Він дістав картку і написав на ній кілька слів.

– Покажете це в касі, коли наступного разу зберетеся з місіс Кроссфілд у місто, і вам підберуть найкращі місця.

– Як це мило з вашого боку, сере Чарльзе, ви такий добрий. Моя дружина буде сама не своя від щастя, коли я їй розповім.

Після цього інспектор Кроссфілд у розмові з колишнім актором став податливий, як віск.

– Це дивна справа, сер. Я ніколи досі не стикався з отруєнням нікотином. Як і наш лікар Девіс.

– Я завжди вважав, що таке стається лише тоді, коли людина забагато курить.

– Правду кажучи, я теж так думав. Але Девіс каже, що чистий алкалоїд – рідина без запаху і кількох крапель достатньо, щоб людина померла майже миттєво.

Сер Чарльз присвиснув.

– Потужна штука.

– Так і є, сер. А втім, вона є у відкритому доступі, якщо так можна сказати. Розчином цієї речовини обприскують троянди. І звісно, її можна отримати зі звичайного тютюну.

– Троянди, – сказав сер Чарльз. – Де ж я це чув..? – Він насупився, потім похитав головою.

– Є новини, Кроссфілде? – запитав полковник Джонсон.

– Нічого конкретного, сер. Ми отримали інформацію про те, що Елліса бачили в Даремі, Іпсвічі, Белемі, Лендз-Енді та ще в десятку місць. Звісно, кожне з цих повідомлень треба перевірити. – Він повернувся до відвідувачів. – Коли людину оголошують в розшук, її починають раптом бачити по всій Англії.

– А який він на вигляд, цей Елліс? – запитав сер Чарльз. Джонсон взяв газету.

«Джон Елліс, середнього зросту, приблизно метр сімдесят, трохи сутулиться, має сиве волосся, невеликі бакенбарди, темні очі, хрипкий голос, на верхній щелепі бракує зуба, що помітно, коли він усміхається, жодних особливих прикмет».

– Гм, – мовив сер Чарльз. – Дуже розмито, окрім бакенбард і зуба, перші він уже, певно, зголив, а покладатися на те, що він усміхнеться, не можна.

– Проблема в тому, – визнав Кроссфілд, – що ніхто ні на що не звертає уваги. З якими зусиллями мені вдалося отримати цю непевну інформацію від працівниць Мелфортського абатства! І це завжди так. Ту саму людину часом описують як високу, худорляву, невисоку, приземкувату, середнього зросту, коренасту, струнку – з п’ятдесяти хоча б один умів дивитися й бачити.

– А ви теж вважаєте, що вбивця – Елліс?..

– А чого б іще він тікав, сер? Цей факт не можна ігнорувати.

– Якраз тут я бачу камінь спотикання, – задумливо мовив сер Чарльз.

Кроссфілд повернувся до полковника Джонсона й перелічив, яких заходів було вжито. Полковник схвально кивнув і попросив у інспектора список людей, які перебували в будівлі в ніч убивства. Його передали двом новим учасникам розслідування. У списку були:

– Гм, – сказав сер Чарльз. – Про Тутінґ у газетах не згадувалося. І бачу, що юний Мендерз теж тут був.

– Це сталося випадково, сер, – заходився пояснювати інспектор Кроссфілд. – Молодик врізався на мотоциклі у стіну поряд із абатством, і сер Бартолом’ю, який, як я розумію, був знайомий із Мендерзом, запросив його залишитися на ніч.

– Як необачно, – бадьоро промовив сер Чарльз.

– Атож, сер, – погодився інспектор. – Власне, я думаю, що той хильнув, як то кажуть, зайвого. Не можу уявити, як твереза людина могла врізатися в стіну в тому місці.

– Може, він не роздивився, бо була вже ніч?

– Радше був п’яний як ніч, сер.

– Що ж, дуже вам дякуємо, інспекторе. Ви не проти, якщо ми підемо й оглянемо будівлю, полковнику Джонсоне?

– Звісно ні, шановний. Хоча боюся, нічого нового ви там не дізнаєтеся.

– А там хтось є?

– Лише слуги, сер, – сказав Кроссфілд. – Гості поїхали одразу після допиту, а міс Ліндон повернулася на Гарлі-стріт.

– Можливо, ми також могли б поговорити з ем… лікарем… ем… Девісом? – припустив містер Саттертвейт.

– Хороша ідея.

Вони взяли адресу лікаря і, тепло подякувавши полковникові Джонсону за його привітність, пішли.

Ідучи вулицею, сер Чарльз поцікавився:

– Є ідеї, Саттертвейте?

– А у вас? – запитав містер Саттертвейт. Він волів висловлювати свою думку останнім.

Чого не скажеш про Картрайта. Він заговорив із захопленням:

– Вони помиляються, Саттертвейте. Всі вони помиляються. Втелющили собі в голову цього дворецького. Дворецький втік, а отже, він убивця. Але це маячня. Нічого не сходиться. Не можна оминати увагою друге вбивство – те, що сталося в моєму будинку!

– Ви досі вважаєте, що ці дві смерті пов’язані?

Містер Саттертвейт поставив запитання, хоча подумки вже ствердно на нього відповів.

– Боже, та хіба вони можуть бути не пов’язані? Все вказує на це… Ми мусимо знайти спільне – людину, яка була на обох прийомах.

– Так, – погодився містер Саттертвейт. – Але це буде не так просто, як здається на позір. Спільних факторів забагато. Чи розумієте ви, Картрайте, що майже всі, хто були на прийомі у вашому будинку, були й тут?

Сер Чарльз кивнув.

– Звісно, я це розумію – а ви здогадуєтеся, які висновки можна зробити з цього за допомогою дедукції?

– Я не встигаю за вашою думкою, Картрайте.

– Хай йому грець, ви що, вважаєте це збігом? Та це ж навмисне було зроблено. Як так сталося, що всі люди, що були свідками першої смерті, стали свідками й другої? Випадковість? Ні за що. Так і було задумано, то був план Толлі.

– О! – видобув містер Саттертвейт. – Так, це можливо…

– Так воно і є. Ви знали Толлі не так добре, як я, Саттертвейте. Він собі на умі, та й дуже терплячий. За всі роки, що я його знав, він ніколи не озвучував хапливих висновків чи суджень. Ви тільки подумайте: одного вечора в моєму будинку вбили – так, вбили, тут я слів не добиратиму – Беббінґтона. Весь цей час Толлі посміювався з моїх підозр, але в нього були власні. Він про них не говорив: це не в його репертуарі. Але тихесенько, сам собі він складав план. Я не знаю, чим він керувався. Не думаю, що він підозрював когось конкретного. Він вважав, що хтось із цих людей винний у вбивстві, і вирішив якимось чином визначити, хто саме.

– А як щодо решти гостей, Іденів і Кемпбеллів?

– Маскування. Щоб його задум не був такий очевидний.

– І в чому, на вашу думку, був його план?

Сер Чарльз стенув плечима – підсилений чужий жест. Він був Арістідом Дювалем, генієм секретної служби, який прикульгував на ліву ногу.

– Звідки мені знати? Я не чарівник. Вгадати я не можу. Але план точно був… І провалився, бо вбивця виявився трохи розумнішим за Толлі… Він напав першим…

– Він?

– Чи вона. Отрута – зброя як чоловіків, так і жінок. Жінок навіть частіше.

Містер Саттертвейт мовчав. Сер Чарльз допитувався:

– Ну ж бо? Ви що, не згодні? Чи ви на боці громадської думки? «Це зробив дворецький. Він убивця».

– А як ви поясните втечу дворецького?

– Я про це не думав. На мій погляд, вона не варта уваги… Її можна якось пояснити.

– Наприклад?

– Ну, скажімо, поліція має рацію: Елліс – злочинець, який працює ну нехай на банду крадіїв. Він отримує цю посаду за фальшивими документами. Потім убивають Толлі. В якому становищі опиняється Елліс? Людину вбивають, а в будинку – крадій, чиї відбитки є в Скотленд-Ярді і якого знає поліція. Ну ясна річ, що він тікає світ за очі.

– Таємним ходом?

– Та який там таємний хід! Він вислизнув, коли один із недоумкуватих констеблів, що спостерігали за будинком, заснув.

– Це здається вірогіднішим.

– Ну, а що ви думаєте, Саттертвейте?

– Я? – перепитав той. – Те саме, що й ви. Я з вами згоден. Дворецький, як на мене, – це хибна зачіпка. Я думаю, що сера Бартолом’ю та бідного старого Беббінґтона вбила та сама людина.

– Хтось із гостей?

– Хтось із гостей.

Хвилину-дві вони мовчали, а потім містер Саттертвейт невимушено запитав:

– На вашу думку, хто?

– Господи, Саттертвейте, та звідки ж мені знати?

– Звісно, ви не знаєте, – м’яко сказав містер Саттертвейт. – Та я думав, можливо, у вас є якась думка. Ну, тобто я не мав на увазі чогось наукового чи обґрунтованого. Просто здогадка.

– Ні, немає…

Сер Чарльз на хвилину замислився, а потім вигукнув:

– Слухайте, Саттертвейте, щойно я над цим замислююся, починає здаватися неможливим, щоб хтось із них це зробив.

– Я думаю, ваша теорія правильна, – задумливо промовив Саттертвейт. – Я маю на увазі те, що сер Бартолом’ю намагався зібрати підозрюваних. Треба також узяти до уваги те, що декого він не запросив. Вас, мене та місіс Беббінґтон, наприклад. І молодого Мендерза теж, він не був серед запрошених.

– Мендерза?

– Так, він опинився там випадково. Його не запрошували і не чекали. Це виводить його з кола підозрюваних.

– І драматургиню теж – Ентоні Естор.

– Ні, ні, вона була там. Міс Мюріел Віллз із Тутінґа.

– То вона була. Я забув, що її прізвище – Віллз.

Чарльз Картрайт насупився. Містер Саттертвейт непогано читав думки. Він безпомилково вгадав, що відбувається в голові актора. Коли той заговорив, Саттертвейт подумки поплескав себе по плечі.

– Знаєте, Саттертвейте, ви маєте рацію. Я не думаю, що він запрошував лише підозрюваних, адже там були леді Мері та Еґґ… Ні, він, певно, хотів якось відтворити умови першого злочину… Він когось підозрював, але хотів, що там були інші свідки, які могли б усе підтвердити. Щось таке…

– Щось таке, – погодився Саттертвейт. – На цьому етапі можна лише здогадуватися. Добре, що Літтон-Ґори, місіс Беббінґтон і містер Мендерз не мають до цього стосунку, як і ми з вами. Хто залишається? Енджела Саткліфф?

– Енджі? Мій друже. Вона дружила з Толлі багато років.

– Тоді стежка виводить нас до Дейкезів. Ви ледве не назвали їх, коли я запитав.

Сер Чарльз поглянув на нього. Містер Саттертвейт мав злегка тріумфальний вигляд.

– Мабуть, – повільно сказав Картрайт. – Тільки-от я не підозрюю їх… Просто їх легше уявити в цій ролі, ніж інших. Можливо тому, що я гірше з ними знайомий. Та хоч як би старався, я не можу уявити, чим Фредді Дейкезу, що проводить життя на іподромі, чи Синтії, яка шиє надзвичано дорогий жіночий одяг, міг заважати старий, нічим не видатний священик…

Він похитав головою, а потім його обличчя враз проясніло.

– Лишається ще міс Віллз, я знову забув про неї. Є в ній щось таке, через що про неї забуваєш. Вона найневиразніше створіння з усіх, кого я знаю.

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– Мені подобається, що вона уособлює відомий рядок Бернса: «Один із нас записував усе». Це добре, що міс Віллз веде нотатки. За цими окулярами – проникливий погляд. Я вважаю, міс Віллз могла помітити щось важливе.

– Серйозно? – недовірливо запитав сер Чарльз.

– Зараз нам треба спершу пообідати, – сказав містер Саттертвейт. – А потім ми підемо до Мелфортського абатства й поглянемо, чи вдасться нам знайти щось корисне.

– Ви, здається, серйозно до цього поставилися, Саттертвейте, – дещо здивовано зауважив сер Чарльз.

– Я не вперше розслідую злочин, – зізнався містер Саттертвейт. – Одного разу, коли я ночував у віддаленому готелі й мені розбили машину…

Але закінчити йому не вдалося.

– Пам’ятаю, – високим дзвінким акторським голосом сказав сер Чарльз, – коли я подорожував, у 1921 році…

Чарльз Картрайт переміг.

Коли двоє чоловіків побачили Мелфортське абатство в пообідньому вересневому сонячному сяйві, воно здалося найcпокійнішим з усіх місць на землі. Деякі частини будівлі збереглися з п’ятнадцятого століття. Абатство відновили й добудували нове крило. В нового санаторію була власна територія, і з будинку його не було видно. Сера Чарльза та містера Саттертвейта зустріла місіс Лекі, кухарка, огрядна жінка, за всіма правилами вдягнена в чорне, заплакана й говірка. Вона вже була знайома з актором і в розмові зверталася здебільшого до нього.

– Ви зрозумієте, звичайно, як мені було важко. Смерть господаря і все це. Скрізь поліція, пхають носи сюди й туди. Ви уявляєте, навіть у смітники залізли! І ще запитання, запитання, ніби й жити не можуть без запитань. Ох, до чого я дожилася, ну, таке побачити, щоб такого тихого джентльмена, та ще й сера до того ж, – ох, який то був урочистий день для всіх нас, – ми з Беатріс це добре пам’ятаємо, а вона тут на два роки менше, ніж я. І ці запитання, які ставив цей дядько з поліції – джентльменом я його назвати не можу, бо звикла до справжніх джентльменів і до того, що вони знають, як поводитися, – хай він там хоч тричі інспектор… – Місіс Лекі замовкла, вдихнула і витягла себе із заплутаного макраме своєї тиради.

– Запитання, ось про що мені велося, про всіх служниць у будинку, а вони всі такі гарні дівчата, не те що б Доріс прокидалася вчасно. Я говорю про це з нею принаймні раз на тиждень, а Вікі – вона буває нахабною, але від молодих марно очікувати гідного виховання – матері зараз про це не дбають, – та всі наші служниці – хороші дівчата, і жоден інспектор не змусить мене говорити інакше.

Так, – сказала я йому, навіть не думайте, що я скажу щось проти своїх дівчат. Вони хороші дівчата, справді хороші, і думати, що вони якось причетні до вбивства, ну, це вже повна нісенітниця.

Місіс Лекі замовкла.

– Але інша річ – містер Елліс. Я нічого про нього не знаю й не могла нічого про нього розповісти, він тут новий, його прислали з Лондона попрацювати, поки містер Бейкер у відпустці.

– Містер Бейкер? – перепитав містер Саттертвейт.

– Містер Бейкер сім років працював дворецьким у сера Бартолом’ю. Він здебільшого був у Лондоні, на Гарлі-стріт. Пам’ятаєте його, сер? – Кухарка звернулася до сера Чарльза, і той кивнув. – Сер Бартолом’ю викликав його сюди, коли влаштовував прийоми. Але містер Бейкер погано почувався, тож сер Бартолом’ю дав йому два місяці відпочинку, оплатив поїздку на море до Брайтона – ось бачите, наш лікар був справжнім джентльменом. Тож він тимчасово винайняв містера Елліса, от я і сказала інспектору, що нічого не можу сказати про цього містера Елліса, проте, з його власних слів, він працював у найвидатніших родин. І ще він, звісно, поводився дуже по-джентльменськи.

– Чи не було в ньому чогось незвичайного? – з надією запитав Картрайт.

– Дивно, що ви про це запитали, сер, бо, розумієте, і так, і ні.

Сер Чарльз підбадьорливо поглянув на місіс Лекі, і та повела далі:

– Я не можу сказати, що саме, але щось дивне в ньому таки було…

«Так завжди здається заднім числом», – похмуро подумав Саттертвейт. Хай би як місіс Лекі зневажала поліцію, припущення інспектора впливало і на її думку. Якщо Елліс виявився злочинцем, то, звісно ж, місіс Лекі щось таки в ньому помітила.

– По-перше, він був дещо непривітний. О, чемний, безумовно, і джентльмен – як я вже сказала, він працював у шанованих родин. Але він тримався одинцем, багато часу проводив у своїй кімнаті, і ще він був – ну, я не знаю, як це описати, не знаю, – але трохи дивний…

– А ви не підозрювали, що він насправді не дворецький? – припустив містер Саттертвейт.

– Та ні, він точно працював, сер. І дещо знав про відомих людей, еге.

– Наприклад? – м’яко поцікавився сер Чарльз.

Але місіс Лекі почала говорити загадками, нічого певного. Вона не хотіла переказувати плітки слуг. Це було нижче її гідності.

Щоб вона трохи розслабилася, Саттертвейт запитав:

– Чи могли б ви описати його зовнішність?

Місіс Лекі пожвавилася.

– Він мав дуже респектабельний вигляд. Бакенбарди, сиве волосся, трохи зсутулений, а ще він почав товстішати – його це непокоїло. Руки в нього помітно тремтіли, але не від того, про що ви подумали. Він узагалі не пив – на відміну від інших дворецьких, які мені траплялися. Ще він був слабкий на очі, думаю, бо йому було боляче дивитися на світло, особливо на яскраве, від цього очі в нього дуже сльозилися. Коли він був не на службі, то носив окуляри.

– А якісь особливі прикмети? – запитав сер Чарльз. – Шрами? Зламані пальці? Родимки?

– О, ні, ні, сер, нічого такого.

– Наскільки ж усе простіше в детективних історіях, – зітхнув той. – В літературі у злочинця завжди є якась особлива прикмета.

– У нього бракувало зуба, – зауважив містер Саттертвейт.

– Можливо, сер, але сама я цього ніколи не помічала.

– Як він поводився в ніч трагедії? – трохи по-книжному запитав містер Саттертвейт.

– Ну, сер, точно я не можу сказати. Розумієте, я була зайнята на кухні. Мені не було коли спостерігати.

– Так, розумію, не було коли.

– Коли нам сказали, що господар помер, нас охопив шок. Я плакала, плакала, не могла заспокоїтися, і Беатріс так само. Молодші служниці, звісно, були збуджені, але і засмучені також. Містер Елліс не був аж такий засмучений, як ми, ну, бо він тут нещодавно, але він поводився дуже мудро і наполіг на тому, щоб ми з Беатріс випили по келишку портвейну, щоб упоратися з потрясінням. Це ж подумати тільки – весь цей час він знав, душогуб…

Фраза місіс Лекі обірвалася, в очах запалала зневага.

– Я так розумію, він зник тієї ночі?

– Так, сер, пішов до своєї кімнати, як і всі ми, а на ранок його вже не було. Тому поліція на нього й подумала.

– Так, так, дурний вчинок з його боку. На вашу думку, як він міг утекти?

– Не маю жодного уявлення. Поліцейські начебто всю ніч вартували в будинку, проте дворецького не бачили. Але вони теж люди, хай би кого там із себе вдавали, вдираючись до джентльмена в домівку і нишпорячи тут.

– Я чув щось про таємний хід, – сказав сер Чарльз.

Місіс Лекі пирснула.

– Поліція про нього безперестанку торочить.

– А він тут є, цей хід?

– До мене долітали такі чутки, – обережно сказала місіс Лекі.

– Ви знаєте, де він починається?

– Ні, сер, не знаю. Таємні ходи – це дуже добре, але зі слугами про таке краще не говорити. Від цього в дівчат з’являються дивні ідеї. Вислизнути кудись, наприклад. Мої дівчата виходять через задні двері й заходять через задні двері, і ми знаємо своє місце.

– Чудово, місіс Лекі, – думаю, це дуже мудро.

Місіс Лекі зніяковіла від похвали сера Чарльза.

– Цікаво, – вів він далі, – чи можемо ми опитати решту служниць?

– Звісно, сер. Але вони скажуть вам не більше, ніж я.

– О, розумію. Я не стільки про Елліса, скільки про сера Бартолом’ю – про те, як він поводився того вечора і все таке. Розумієте, він був моїм другом.

– Знаю, сер. Я розумію. Зараз на місці Беатріс та Аліса. Вона, звісно, працювала в їдальні.

– Так, я б хотів поговорити з Алісою.

Однак місіс Лекі вірила в ієрархію. Беатріс Черч, старша хатня покоївка, прийшла першою.

То була висока худа жінка зі зціпленими губами, яка мала агресивно-поважний вигляд.

Після кількох поверхових запитань сер Чарльз почав розпитувати про те, як поводилися гості того фатального вечора. Чи всі вони були страшенно засмучені? Що вони робили й говорили?

Беатріс заговорила жвавіше. Вона, як і багато хто, була схильна до збоченої зацікавленості трагедіями.

– Міс Сатлкліфф була сама не своя від горя. Дуже сердечна жінка, вона і раніше тут зупинялася. Я пропонувала їй випити крапельку бренді чи чашечку чаю, але вона й чути не хотіла. Натомість прийняла аспірин. Сказала, що точно не зможе заснути. Але коли назавтра я рано вранці принесла їй чаю, вона спала як дитина.

– А місіс Дейкез?

– Не думаю, що ця леді взагалі вміє засмучуватися. – З тону Беатріс було зрозуміло, що Синтію Дейкез вона недолюблювала. – Намагалася скоріше поїхати. Казала, що може постраждати її бізнес. Містер Елліс говорив, що вона відома швачка в Лондоні. – «Швачка» для Беатріс означало «ремесло». А на ремесло вона дивилася зверхньо.

– А її чоловік?

Беатріс пирснула.

– Заспокоював собі нерви бренді, ага. Та я б сказала, радше розхитував.

– А як щодо леді Мері Літтон-Ґор?

– Дуже мила дама, – сказала Беатріс, голос її став люб’язнішим. – Моя двоюрідна бабуся працювала в замку в її батька. Замолоду вона була милою жінкою – таке я чула. Може, вона й бідна, але одразу видно, вона не порожнє місце, така розважлива, ніколи не створює клопоту, завжди так лагідно розмовляє. Її донька теж мила дівчина. Звісно, вони не дуже близько знали сера Бартолом’ю, але були страшенно схвильовані.

– А міс Віллз?

Беатріс знову напружилася.

– Я точно не знаю, що міс Віллз думала про все, що сталося.

– А що ви сама про неї думаєте? – запитав сер Чарльз. – Ну ж бо, Беатріс, усі ми люди.

Раптом кам’яного обличчя покоївки торкнулась усмішка.

У манері спілкування сера Чарльза було щось привабливо хлопчакувате. І Беатріс не могла встояти проти шарму, який так гостро відчувала театральна публіка.

– Але ж, сер, я дійсно не знаю, що ви хочете від мене почути.

– Лише те, що ви насправді думаєте про міс Віллз.

– Нічого, сер, зовсім нічого. Вона, звісно, була… – Беатріс вагалася.

– Продовжуйте, Беатріс.

– Ну, вона не належала до їхньої когорти, це вже точно. І нічого не могла з цим вдіяти. Вона щось вивідувала, сер, якщо ви розумієте, про що я, щось вивідувала й винюхувала.

Сер Чарльз заохочував Беатріс розвинути думку, але покоївка і далі висловлювалася туманно. Хоч міс Віллз наче вивідувала й винюхувала, але прикладу Беатріс навести не змогла. Просто повторювала, що міс Віллз лізла в те, що її не стосувалося.

Зрештою вони облишили цю тему, і Саттертвейт запитав:

– А молодий чоловік на прізвище Мендерз з’явився тут неочікувано?

– Так, сер, він потрапив у аварію біля нашої сторожівні. Сказав, що йому пощастило, що це трапилося тут. Звісно, в будинку вже й так було повно гостей, але міс Ліндон постелила йому в маленькому кабінеті.

– І всі здивувалися, коли його побачили?

– Так, так, сер, звісно.

Коли джентльмени запитали в Беатріс про Елліcа, та заговорила ухильно.

Вона дуже мало з ним спілкувалася. Тікати отак було дуже негарно, на її думку, проте нащо йому було вбивати господаря, покоївка не уявляла. Ніхто не уявляв.

– А як він поводився? Лікар, я маю на увазі. З нетерпінням чекав цього прийому? Може, щось собі задумав?

– Він був дуже веселий, сер. Усміхався сам до себе, так. Ніби з якогось жарту сміявся. Я навіть чула, як він жартував з містером Еллісом – з Бейкером він ніколи так не робив. Зазвичай він говорив зі слугами уривчасто, чемно, але теревенів не розводив.

– І що ж він казав Еллісу? – з ентузіазмом поцікавився Саттертвейт.

– Ну, я точно не пам’ятаю, сер. Містер Елліс підійшов до нього передати телефонне повідомлення, а сер Бартолом’ю запитав, чи точно він правильно почув прізвище, і містер Елліс відповів, що певен цього, – дуже чемно відповів, звісно. І тоді лікар розсміявся і сказав: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж, Беатріс, що скажеш?» А я так здивувалася, сер, що господар так розмовляє, – бо було зовсім не схоже на нього, – що навіть і не знала, як відповісти.

– А що Елліс?

– Він якось несхвально до цього поставився, бо, певно, до такого не звик. Напружився якось.

– А що було в повідомленні? – запитав сер Чарльз.

– У повідомленні, сер? О, телефонували із санаторію – повідомили, що прибула пацієнтка і що вона добре перенесла дорогу.

– А ви пам’ятаєте прізвище?

– Воно було дивне, сер. – Беатріс замислилася. – Чи то місіс де Рашбріджер, чи якось так.

– Так, дійсно, – заспокійливо сказав Картрайт. – Не надто просте прізвище для телефонної розмови. Що ж, дуже дякуємо вам, Беатріс. Можливо, тепер ми могли б поговорити з Алісою?

Коли Беатріс вийшла з кімнати, сер Чарльз і містер Саттертвейт обмінялися спостереженнями.

– Міс Віллз вивідувала й винюхувала, капітан Дейкез напився, місіс Дейкез не виказувала емоцій. Що ще? Дуже мало інформації.

– Так, дійсно мало, – погодився Саттертвейт.

– Покладімо надії на Алісу.

Аліса була спокійною темноокою жінкою років тридцяти.

Говорила вона охоче.

Сама вона не вірила, що Елліс до цього причетний. Надто по-джентльменськи він поводився. Поліція припустила, що він звичайний шахрай. Аліса була певна, що це далеко від правди.

– А ви впевнені, що він був звичайним справжнісіньким дворецьким? – запитав сер Чарльз.

– Не звичайним, сер. Він не схожий на жодного дворецького, з яким я досі працювала. Він інакше організовував роботу.

– Але ви не вважаєте, що це він отруїв господаря?

– О, сер, я не розумію, як би він міг це влаштувати. Я обслуговувала гостей разом із ним, і він не міг би нічого додати господареві в їжу так, щоб я не помітила.

– І в напої?

– Він розливав гостям вино, сер. Спершу херес, до супу, а потім рейнвейн і кларет. Але що він міг, сер? Якби щось було у вині, він отруїв би всіх – всіх, хто його пив. Господар не пив нічого такого, чого не пили гості. Те саме і з портвейном. Всі джентльмени пили портвейн. І дехто з леді теж.

– А винні келихи забрали на таці?

– Так, сер. Я тримала тацю, а містер Елліс ставив на неї келихи. Потім я віднесла їх на кухню. Коли по них прийшла поліція, вони були там. Келихи від портвейну лишалися на столі. Поліція нічого в них не знайшла.

– А ви впевнені, що лікар не їв і не пив нічого особливого, того, чого решта не куштувала?

– Принаймні я такого не бачила. Власне, я певна, що такого не було.

– І ніхто з гостей не давав йому…

– О ні, сер.

– Алісо, а вам щось відомо про таємний хід?

– Один із садівників мені про нього розповідав. Він виводить кудись у ліс, до руїн. Але я ніколи не бачила жодного лазу в будинку.

– А Елліс про нього нічого не казав?

– О ні, сер, я впевнена, він про це нічого не знав.

– Як ви гадаєте, Алісо, хто міг убити вашого господаря?

– Не знаю, сер. Я взагалі не можу повірити в те, що це вбивство… Мені здається, це якийсь нещасний випадок.

– Гм. Дякую, Алісо.

– Якби не смерть Беббінґтона, – сказав сер Чарльз, – можна було б подумати, що вбивця – вона. Гарна жінка… І дбала про гостей за столом… Але ні, цього не достатньо. Беббінґтона вбили, а Толлі однаково не звертав уваги на гарних жінок. Він був не з тих.

– Але йому було п’ятдесят п’ять, – задумливо промовив Саттертвейт.

– І що ви намагаєтеся цим сказати?

– В такому віці чоловіки нестямляться через молодих жінок, навіть якщо не були схильні до цього доти.

– Чорт забирай, Саттертвейте. Та мені ж… ем… скоро п’ятдесят п’ять.

– Знаю, – сказав той.

Зустрівши хитрий погляд Саттертвейта, сер Чарльз опустив очі. Жодних сумнівів – він почервонів.

– А що, як нам оглянути кімнату Елліса? – запитав Саттертвейт, насолодившись тим, як зашарівся сер Чарльз.

Актор вхопився за цю можливість змінити тему.

– Чудова ідея. Саме збирався вам це запропонувати.

– Звісно, поліція вже її як слід обнишпорила.

– Поліція… – Арістід Дюваль зверхньо від неї відмахнувся. Намагаючись забути своє миттєве зніяковіння, він з поновленим завзяттям заходився грати свою роль.

– Поліцейські – телепні, – узагальнив він. – Що вони шукали в його кімнаті? Докази того, що він винний. А ми шукатимемо доказів його непричетності – це ж зовсім інша річ.

– А ви цілком упевнені в тому, що Елліс не вин ний?

– Якщо ми маємо рацію щодо Беббінґтона – він просто жодним чином не може бути винним.

– Так, до того ж…

Містер Саттертвейт не закінчив свого речення. Він збирався сказати, що якщо Елліс – професійний злочинець, якого сер Бартолом’ю викрив, через що Елліс того вбив, то ця справа виявиться неймовірно нудною. Проте він вчасно згадав, що покійний лікар був другом сера Чарльза Картрайта, і сам здивувався безсердечності, яку майже виказав.

На позір кімната Елліса не обіцяла цікавих відкриттів. Охайно розкладений і розвішаний одяг у комоді та шафі. Добре зшитий різними шевцями. Очевидно, не його власний, а подарований йому за різних обставин. Те саме зі спідньою білизною. Черевики ретельно начищені й розставлені на тримачах.

Містер Саттертвейт узяв черевик і пробурмотів:

– Дев’ятий розмір, ось так, дев’ятий.

Але позаяк слідів у справі не згадувалося, це спостереження нікуди не вело.

Оскільки форми дворецького тут не було, то виходило, що Елліс втік у робочому костюмі – містер Саттертвейт вказав серу Чарльзові на цей важливий факт.

– Будь-який чоловік у його ситуації перевдягнувся б у звичайний одяг.

– Так, дивно… Здається, хоч це й абсурд, ніби він взагалі не тікав… Маячня, звісно.

Вони продовжили пошуки. Ані листів, ані паперів, окрім вирізки з газети про лікування мозолів та абзацу про прийдешнє весілля доньки герцога.

На тумбочці в дворецького був блокнот промокального паперу та маленька пляшечка чорнил – а от перової ручки не було. Сер Чарльз підніс блокнот до дзеркала, але даремно. Одним аркушем багато користувалися: на ньому була плутанина написів, і чорнила видалися засохлими обом чоловікам.

– Або дворецький не писав листів, відколи почав тут працювати, або не промокав їх, – зробив висновок Саттертвейт. – Це старий блокнот. Ось, тут… – Він задоволено тицьнув у ледве помітне «Л. Бейкер» серед мішанини слів. – Я б сказав, Елліс цим узагалі не користувався.

– Дивно, чи не так? – повільно сказав сер Чарльз.

– Тобто?

– Ну, зазвичай люди пишуть листи…

– Злочинці – ні.

– Так, певно, ви маєте рацію. Може, йому було що приховувати, тому він так і втік… Ми ж кажемо лишень, що він не вбивав Толлі.

Вони поповзали по підлозі, підняли килим, зазирнули під ліжко. Ніде нічого не було, окрім плями чорнил біля каміна. Кімната розчаровувала голизною.

Чоловіки пішли звідти дещо спантеличені. Їхній детективний запал згаснув.

Можливо, їм навіть подумалося, що в книжках усе влаштовано якось вдаліше.

Вони поговорили з іншими слугами – наляканими дівчатами, які трепетали перед місіс Лекі та Беатріс Черч, але нічого корисного з’ясувати не вдалося.

Нарешті чоловіки пішли.

– Що скажете, Саттертвейте? – запитав сер Чарльз, коли вони прогулювалися в парку. (Машина Саттертвейта мала забрати їх біля сторожівні.) – Є за що зачепитися? Бодай щось?

Містер Саттертвейт замислився. Він не поспішав з відповіддю, особливо відчуваючи, що мав би хоч щось помітити. Неприємно було визнавати, що їхня експедиція виявилася марною. Він прокрутив в голові свідчення кожної зі служниць – інформації було наче кіт наплакав.

Як підсумував сер Чарльз, міс Віллз вивідувала й винюхувала, міс Саткліфф дуже засмутилася, місіс Дейкез не засмутилася зовсім, а капітан Дейкез напився. Це майже нічого, якщо, звісно, не вважати, що Фредді Дейкез намагався втопити у вині докори сумління. Але наскільки Саттертвейтові було відомо, капітан часто напивався.

– Ну? – нетерпляче повторив сер Чарльз.

– Нічого, – неохоче визнав Саттертвейт. – Ну, може, окрім того, що з вирізки ми дізналися про те, що Елліса мучили мозолі.

Сер Чарльз криво всміхнувся.

– Логічний висновок. А він… ем… щось нам дає?

Містер Саттертвейт зізнався, що ні.

– Щоправда… – почав він і замовк.

– Що? Ну ж бо, продовжуйте. Будь-що може допомогти.

– Мене трохи здивувало те, що сер Бартолом’ю жартував із дворецьким – пам’ятаєте, хатня покоївка розповідала? Це якось не схоже на нього.

– Не було схоже, – підкреслив сер Чарльз. – Я добре знав Толлі – краще, ніж ви, – і я можу сказати, що до жартів він був не схильний. Він ніколи не говорив нічого такого, хіба що… ну, хіба що з певних причин не був у своєму нормальному стані. Так, Саттертвейте, ви маєте рацію, тут щось є. Але куди це може привести нас?

– Ну, – почав був Саттертвейт, але стало зрозуміло, що запитання сера Чарльза було суто риторичним. Йому хотілося радше поділитися власними поглядами, аніж почути Саттертвейтові.

– Пам’ятаєте, коли стався цей інцидент, Саттертвейте? Одразу після того, як Елліс передав йому телефонне повідомлення. Думаю, логічно припустити, що причина раптової веселості Толлі була в повідомленні. Можливо, ви пам’ятаєте, я спитав покоївку, про що в ньому йшлося.

Містер Саттертвейт кивнув.

– У ньому йшлося про те, що до санаторію прибула жінка на прізвище де Рашбріджер, – сказав він, показуючи, що теж звернув на це увагу. – Звучить не надто захопливо.

– Згоден, звісно. Але якщо ми міркуємо в правильному напрямку, в цьому повідомленні має бути додатковий зміст.

– Таааак, – непевно протягнув містер Саттертвейт.

– Безумовно, має, – сказав сер Чарльз. – Ми мусимо збагнути який. Я думаю, а що, як це якась шифровка – ніби невинне повідомлення, яке означає щось інше? Якщо Толлі намагався розслідувати смерть Беббінґтона, повідомлення могло бути якось із цим пов’язане. Скажімо, він залучив приватного детектива. Толлі міг попросити його у разі, якщо одна з його підозр виправдається, зателефонувати і сказати цю фразу, яка більше ні для кого нічого б не означала. Це могло б пояснити його пожвавлення, як і те, що він перепитав у Елліса, чи правильно той почув прізвище, адже Толлі знав напевне, що такої людини насправді не існує. Власне, людина часом переживає хоч і позитивний, але стрес від того, що якийсь із її задумів проявляє ознаки успішності.

– То ви думаєте, місіс де Рашбріджер не існує?

– Ну, я гадаю, ми мусимо це з’ясувати.

– Як?

– Можемо заскочити в санаторій і запитати у головної медсестри.

– Їй це може видатися дивним.

Сер Чарльз розсміявся.

– Довірте це мені, – сказав він.

Вони зійшли з в’їздної доріжки й пішли до санаторію.

Містер Саттертвейт запитав:

– А як щодо вас, Картрайте? Щось видалося вам важливим? Я маю на увазі, з того, що ми почули.

Сер Чарльз не квапився відповідати.

– Так, щось було… але найгірше те, що я не пам’ятаю що саме.

Містер Саттертвейт здивовано витріщився на нього. Його співрозмовник насупився.

– Як же пояснити? Було щось таке – тієї миті воно видалося мені дивним, неправдоподібним, але часу обміркувати це на місці в мене не було. Я відклав це на краєчок свідомості.

– І тепер не можете звідти дістати?

– Ні. Пам’ятаю лиш те, що сказав собі: «Це дивно».

– Це було тоді, коли ми допитували служниць? Котру з них?

– Кажу ж вам, не пам’ятаю. І що більше думаю, то важче пригадати… Якщо я припиню думати, воно, можливо, повернеться.

Вони підійшли до санаторію, білої сучасної будівлі, відділеної від парку парканчиком. У парканчику була хвіртка, через яку вони зайшли, потім подзвонили у дзвоник на вхідних дверях і попросили покликати головну медсестру.

Коли медсестра вийшла до них, чоловіки побачили високу жінку середнього віку з розумним обличчям і вишуканими манерами. Вона знала сера Чарльза як друга покійного Бартолом’ю Стренджа.

Сер Чарльз пояснив, що він щойно прибув з-за кордону, що він шокований новинами про смерть свого друга і жахливими підозрами навколо цієї події і що він намагається дізнатися про це якомога більше. Головна медсестра дуже зворушливо відповіла, що смерть сера Бартолом’ю вдарила по них і що той був на піку своєї кар’єри. Сер Чарльз навпрямки сказав, що хотів би дізнатися, що відбувається в санаторії. Медсестра розповіла, що в сера Бартолом’ю є двоє партнерів-лікарів, один з яких живе в санаторії.

– Бартолом’ю дуже пишався цим місцем, знаю, – сказав сер Чарльз.

– Так, його підхід до лікування мав успіх.

– Здебільшого нервові розлади, так?

– Так.

– Я тут пригадав, що в одного мого знаймого з Монте-Карло тут лікується родичка. Забув прізвище. Воно дивне. Чи то Рашбріджер, чи то Русбріггер, щось таке.

– Ви маєте на увазі місіс де Рашбріджер?

– Так, її. Вона зараз тут?

– О, так. Але боюся, вона ще певний час не зможе з вами побачитися. В неї строгий постільний режим.

Головна медсестра хитрувато всміхнулася.

– Ані листів, ані відвідувачів, які могли б її схвилювати…

– Але її стан не дуже важкий?

– Ну, в неї досить серйозний нервовий зрив – провали в пам’яті, нервове виснаження. Але ми скоро її підлікуємо.

Медсестра підбадьорливо всміхнулася.

– Здається, Толлі щось про неї розповідав. Вона була не тільки пацієнткою, але і другом?

– Не думаю, сере Чарльзе. Принаймні лікар такого ніколи не казав. Вона нещодавно приїхала з Вест-Індії, ой, це було дуже смішно, слухайте. Прізвище складне, запам’ятати важко, а покоївка в нас зірок з неба не хапає. Прийшла до мене й каже: «Приїхала місіс Вест-Індія». Звісно, для її розуму що Рашбріджер, що Вест-Індія – усе одне, але ж який цікавий збіг, що саме звідти ця леді й приїхала.

– Дійсно, дійсно, як цікаво. Чоловік приїхав із нею?

– Ні, лишився там.

– А, так, точно. Мабуть, я її з кимось плутаю. А цей випадок якось особливо цікавив лікаря?

– Амнезія трапляється часто, але людині медицини вона завжди цікава своїми різновидами, розумієте. Двох однакових випадків не буває.

– Дуже дивно. Що ж, дякую, було приємно поспілкуватися. Толлі дуже вас цінував. Він багато розповідав про вас, – збрехав сер Чарльз.

– О, приємно чути. – Головна сестра почервоніла і знітилася. – Такий прекрасний чоловік, така втрата для усіх нас. Ми всі шоковані, приголомшені навіть. Вбивство! Та кому треба вбивати лікаря Стренджа?! Це неймовірно. Звір, а не дворецький. Сподіваюся, поліцейські його зловлять. В них немає ні мотиву, нічого.

Картрайт сумно похитав головою, і вони пішли по доріжці до машини.

На відплату за своє вимушене мовчання під час розмови сера Чарльза та головної медсестри, Саттертвейт виказав жвавий інтерес до аварії Олівера Мендерза й засипав сторожа, не надто кмітливого чоловіка середнього віку, запитаннями.

Так, у цьому місці пробили стіну. Джентльмен був на мотоциклі. Ні, він не бачив, як це сталося. Він почув гуркіт і вийшов подивитися. Джентльмен стояв отам – якраз там, де зараз стоїть інший джентльмен. Здається, він собі нічого не зламав. Просто дуже сумний мав вигляд на своєму мотоциклі. Запитав, як називається це місце, а почувши відповідь, сказав: «Мені пощастило» – і пішов до будинку. Дуже спокійний молодий джентльмен начебто, втомлений якийсь. Сторож не бачив, як так сталося, що Мендерз врізався в стіну, але сказав, що всяке буває.

– Дивна якась аварія, – задумливо сказав Саттертвейт.

Він поглянув на широку пряму дорогу. Ані вигинів, ані небезпечних перехресть, нічого такого, що могло б змусити мотоцикліста раптом завернути в трьохметрову стіну. Так, дивна аварія.

– Що у вас на думці, Саттертвейте? – з цікавістю запитав сер Чарльз.

– Та нічого, – сказав той, – нічого.

– Дивно, звісно, – видобув актор і теж зачаровано задивився на місце аварії.

Вони сіли в машину й поїхали.

Містер Саттертвейт занурився в свої думки. Місіс де Рашбріджер – теорія Картрайта провалилася, адже така людина існувала. Але, може, річ у самій жінці? Можливо, вона була свідком? Чи, може, сам випадок був таким цікавим, що сер Бартолом’ю так зрадів її приїзду? Може, вона просто була привабливою жінкою? Коли чоловік закохується в п’ятдесят п’ять (а містер Саттертвейт бачив таке дуже часто), це повністю змінює його характер. Він міг почати радіти тому, що раніше лишало його байдужим…

Його думки перервали. Сер Чарльз нахилився вперед.

– Саттертвейте, – сказав він, – ви не проти, якщо я повернуся? – І не чекаючи відповіді, він узяв трубку і скомандував їхати назад. Машина сповільнилася, зупинилася, і водій почав розвертатися. За хвилину-дві вони котилися дорогою у зворотному напрямку.

– Що таке? – запитав Саттертвейт.

– Я пригадав, – сказав сер Чарльз, – що видалося мені дивним. Це була пляма чорнил на підлозі дворецького.

Містер Саттертвейт здивовано витріщився на друга.

– Чорнильна пляма? Про що ви, Картрайте?

– Ви її пам’ятаєте?

– Я пам’ятаю, що вона там була.

– А пам’ятаєте де?

– Ну, не зовсім.

– Вона була коло плінтуса обіч каміна.

– Так, дійсно. Тепер я пригадав.

– І як ви гадаєте, Саттертвейте, звідки взялася та пляма?

– Ну, це невелика пляма, – нарешті подав голос той. – Навряд чи це чорнильниця перекинулася. Думаю, найімовірніше, дворецький впустив свою перову ручку – згадайте, ручки в кімнаті не було. – («Нехай побачить, що я не гірше за нього помічаю деталі», – подумав Саттертвейт.) – Він вочевидь мав ручку, щоб писати у разі потреби, – хоча доказів, що цей чоловік взагалі комусь щось писав, немає.

– А от і є, Саттертвейте. Чорнильна пляма.

– Може, він і не писав, – відрізав другий чоловік. – А просто впустив ручку на підлогу.

– Але якби на ній був ковпачок, плями б не лишилося.

– Можливо, ви маєте рацію, – визнав містер Саттертвейт. – Але я не розумію, що в цьому дивного.

– Можливо, й нічого, – сказав сер Чарльз. – Я не зможу сказати, поки знову не побачу ту пляму.

Вони пройшли крізь хвіртку сторожівні. За кілька хвилин підійшли до будинку, і актор вгамував цікавість слуг, пояснивши, що забув у кімнаті дворецького олівець.

– А тепер, – промовив сер Чарльз, причиняючи двері Еллісової кімнати, вправно відкараскавшись від місіс Лекі, яка щосили прагнула допомогти, – погляньмо, чи я вигадую дурниці, чи в цьому щось таки є.

На думку Cаттертвейта, перший варіант більше скидався на правду, але чемність заважала йому про це заявити. Він сів на ліжко і дивився на Картрайта.

– Ось вона, наша пляма, – сказав сер Чарльз, вказуючи на чорне під ногами. – Просто під плінтусом цієї стіни, хоча письмовий стіл стоїть біля протилежної. За яких обставин дворецький міг упустити тут ручку?

– Ручку можна будь-де впустити, – припустив містер Саттертвейт.

– Та ні, ну можна, звісно, кинути її через усю кімнату, – погодився сер Чарльз. – Але з ручками зазвичай так не поводяться. Хоча я не знаю. Перові ручки вкрай надокучлива річ. Засихають і відмовляються писати, коли потрібно. Можливо, це все пояснює: Елліс розсердився, вигукнув: «Клята ручка» – і пожбурив її через усю кімнату.

– Думаю, тут може бути чимало пояснень, – сказав містер Саттертвейт. – Можливо, він просто поклав ручку на камінну полицю, а вона скотилася.

Сер Чарльз проекспериментував із олівцем, дозволивши йому скотитися на підлогу. Олівець упав сантиметрах принаймні в тридцяти від плями і покотився до газового каміна.

– Ну, – мовив містер Саттертвейт. – А як, на вашу думку, це можна пояснити?

– Я намагаюся збагнути.

Зі свого місця на ліжку Саттертвейт спостерігав за цікавою виставою. Сер Чарльз випускав олівця з руки, підходячи до каміна. Він намагався впустити його, сидячи й пишучи на краю ліжка. Для того, щоб олівець упав правильно, треба було стояти чи сидіти в незручній позі, притулившись до стіни.

– Це неможливо, – сказав уголос сер Чарльз. Він стояв і роздивлявся стіну, пляму й акуратний маленький газовий камін.

– А що, як він палив папери, а ну ж бо… – задумливо промовив він. – Але ж ніхто не палить папери в газовому каміні…

Раптом Картрайтові перехопило дух.

За мить містер Саттертвейт зрозумів, що сер Чарльз був першокласним професіоналом.

Той умить став дворецьким Еллісом. Він сидів за письмовим столом. Вигляд у нього був злодійкуватий, раз по раз він зводив очі, сторожко озираючись.

Раптом він щось почув, містер Саттертвейт навіть здогадався що – кроки в коридорі. Сумління в чоловіка було нечисте. Ті кроки щось йому віщували. Він зірвався з місця, тримаючи папери в одній руці, а ручку – у другій. Він кинувся до каміна через усю кімнату, напівповернувши голову, нашорошений, дослухаючись, боячись. Він спробував був запхати папери за камін. Щоб допомогти собі обома руками, квапливо відкинув ручку. Олівець сера Чарльза, який грав її роль, впав якраз на чорнильну пляму…

– Браво, – вигукнув містер Саттертвейт, від душі аплодуючи.

Спектакль був таким правдоподібним, що не лишилося сумнівів: тільки так міг діяти Елліс.

– Ось бачите? – дещо піднесено сказав сер Чарльз, знову повертаючись у власне тіло. – Якщо він почув, що йде поліція, або подумав, що це була поліція, і хотів заховати те, що писав, то де б він міг заховати папери? Не в шухляді й не під матрацом: обшукуючи кімнату, поліція б їх знайшла. Часу підіймати мостину в нього не було. Ні, за каміном – єдиний варіант сховку.

– Отже, наш наступний крок, – мовив містер Саттертвейт, – перевірити, чи заховано щось за каміном.

– Саме так. Хоча можливо, тривога виявилася фальшивою і потім він усе дістав. Але сподіватимемося на вдачу.

Знявши пальто й засукавши рукави, сер Чарльз ліг на підлогу й зазирнув у щілину за газовим каміном.

– Там щось є, – повідомив він. – Щось біле. Як же дістати? Нам потрібно щось на кшталт шпильки для капелюхів.

– Жінки більше ними не користуються, – із сумом сказав містер Саттертвейт. – Можливо, складаний ніж?

Але ніж не зарадив.

Зрештою, Саттертвейт пішов і позичив у Беатріс шпильку для плетіння. Хоч їй і було надзвичайно цікаво, нащо вона йому потрібна, та запитати завадило дотримання етикету. Шпилька допомогла. Сер Чарльз дістав з півдесятка аркушів зім’ятого паперу, квапливо складених разом і запханих у отвір.

Містер Саттертвейт, в якому наростала цікавість, розгладив аркуші. Очевидно було, що то кілька чернеток одного листа, написаних дрібним охайним почерком клерка.

Очевидно, такий початок не влаштував автора, і він почав заново.

Але й такий початок його не влаштував, і він спробував знову.

В наступному варіанті він відмовився від третьої особи.

Останній варіант був уже не таким стриманим.

Цей початок обривався інакше. Після «мною» почерк перетворився на нерозбірливі карлючки, і останні п’ять слів були розмиті та вкриті ляпками. Очевидно, Елліс писав їх уже після того, як щось почув і нашорошився. Він зібгав папери й кинувся їх ховати.

Містер Саттертвейт глибоко вдихнув.

– Вітаю вас, Картрайте, – сказав він. Ваша інтуїція дала вам правильну підказку щодо чорнильної плями. Ви молодець. Тепер підсумуймо, що маємо.

Він на мить замовк.

– Елліс, як ми й думали, мерзотник. Він не вбивця, але він знав, хто ним був, і збирався шантажувати його чи її.

– Його чи її, – перебив сер Чарльз. – Кепсько, що нам відомо так мало. Ну чому цей тип не почав лист з «сер» чи «мадам», тоді б ми знали, куди дивитися. Елліс, здається, з вигадливих. Серйозно підійшов до свого здирницького листа. Якби ж він тільки натякнув, кому він його писав.

– Нічого, – запевнив його містер Саттертвейт. – Ми розберемося. Пам’ятаєте, ви сказали, що хочете знайти в цій кімнаті доказ непричетності Елліса? Що ж, ви його знайшли. Ці листи показують, що він не винний. У вбивстві принаймні. Він відбірний покидьок, звісно, але сера Бартолом’ю Стренджа не вбивав. Убивця хтось інший. Той, хто вбив Беббінґтона. Думаю, тепер поліція з нами погодиться.

– Ви збираєтеся їм про це розповісти?

В голосі сера Чарльза чулося невдоволення.

– Я не бачу інших варіантів. А що?

– Ну… – Картрайт присів на ліжко й задумливо насупив брови. – Як би краще це пояснити? Зараз нам відомо те, що не знає ніхто. Поліція шукає Елліса. Вона думає, що вбивця – він. Усі знають, що вона вважає його вбивцею. Тож справжній вбивця досить непогано, мабуть, почувається. Він чи вона не те що б цілком розслабилися, але їм вигідний такий розвиток подій. Чи варто змінювати розклад сил? Можливо, це і є наш шанс. Я маю на увазі, наш шанс знайти зв’язок між Беббінґтоном і рештою людей. Вони не знають, що хтось пов’язує ці дві смерті. Вони нічого не підозрюватимуть. Нам випала рідкісна можливість.

– Я розумію, про що ви, – сказав містер Саттертвейт. – І я згоден із вами. Звісно, це шанс. Проте водночас я вважаю, що ми не можемо ним скористатися. Наш громадянський обов’язок – одразу ж повідомити поліції про нашу знахідку. Ми не маємо права приховувати інформацію.

Сер Чарльз здивовано глянув на нього.

– Ви зразковий громадянин, Саттертвейте. Я не сумніваюся, що слід діяти за правилами, але я не такий добросовісний громадянин, як ви. Мене б не мучило сумління, якби я день-другий помовчав. Що скажете? Ні? Добре, вмовили. Будемо стовпами закону й порядку.

– Розумієте, – пояснив містер Саттертвейт, – Джонсон – мій друг, і він так добре до нас поставився: розповів, чим займається поліція, дав нам усю необхідну інформацію й таке інше.

– Так, ви маєте рацію, – зітхнув сер Чарльз. – Правильно. Тільки-от нікому, крім мене, не спало на думку зазирнути за газовий камін. Ті поліцейські-нетіпаки до цього не додумалися… Але робіть як знаєте. Слухайте, Саттертвейте, а де, на вашу думку, зараз Елліс?

– Я гадаю, – сказав містер Саттертвейт, – що він отримав те, чого хотів. Йому заплатили за те, щоб він зник, от він і зник – і дуже ефектно.

– Так, – відказав сер Чарльз, – думаю, все так і є. – Він стенув плечима. – Не подобається мені ця кімната. Ходімо звідси, Саттертвейте.

Наступного вечора сер Чарльз і містер Саттертвейт повернулися в Лондон.

Розмова з полковником Джонсоном була вкрай делікатною. Інспектору Кроссфілду не сподобалося те, що звичайні «джентльмени» знайшли те, чого не помітили він і його помічники. Він щосили намагався зберегти обличчя.

– Дуже похвально, справді, сер. Зізнаюся, я б ніколи не додумався зазирнути за газовий камін. Не збагну, що змусило вас там шукати.

Чоловіки не стали детально розповідати про те, як розмірковування про появу чорнильної плями привело до цього відкриття.

– Та просто нишпорили, от і все, – так пояснив це сер Чарльз.

– Ви шукали, – вів інспектор далі, – і знайшли. Не скажу, що ваша знахідка надто здивувала мене. Розумієте, якщо Елліс не вбивця, в його втечі однаково є причини, і я постійно тримав у голові те, що він міг когось шантажувати.

Але їхнє відкриття все ж принесло користь. Полковник Джонсон вирішив зв’язатися з поліцією Лумута. Смерть Стівена Беббінґтона однозначно потребувала розслідування.

– Якщо з’ясується, що він помер від отруєння нікотином, навіть Кроссфілд погодиться, що дві смерті пов’язані, – сказав сер Чарльз, коли вони мчали в Лондон.

Він досі був трохи засмучений тим, що довелося передати інформацію поліції.

Містер Саттертвейт заспокоював його, пояснюючи, що інформацію не оприлюднять і не видадуть пресі.

– Злочинець нічого не знатиме. Пошуки Елліса не припинятимуться.

Сер Чарльз погодився: саме так усе й було.

Він пояснив Саттертвейту, що, прибувши в Лондон, збирається зв’язатися з міс Еґґ Літтон-Ґор. Вона писала йому з Белґрейв-сквер. Актор сподівався, що вона й досі там.

Містер Саттертвейт бурхливо підтримав цю ідею. Йому й самому хотілося побачити Еґґ. Вони зійшлися на тому, що зателефонують їй, щойно опиняться в Лондоні.

Дівчина досі була в місті. Вони з матір’ю жили в родичів і збиралися повертатися в Лумут десь за тиждень. Еґґ з легкістю погодилася повечеряти з джентльменами.

– Прийти сюди вона, певно, не зможе, – сказав сер Чарльз, оглядаючи свою розкішну квартиру. – Її матері це може не сподобатися, чи не так? Звісно, ми могли б викликати міс Мілрей, та мені б не дуже хотілося. Правду сказати, поряд із нею я якось напружуюся. У неї все так розкладено по полицях, що в мене розвивається комплекс меншовартості.

Містер Саттертвейт запропонував зібратися в нього. Зрештою вони домовилися повечеряти в «Берклі», а потім, якщо Еґґ захоче, продовжити деінде.

Саттертвейт одразу помітив, що дівчина схудла. Її очі здавалися більшими, більш блискучими, а підборіддя загострилося. Обличчя бліде, під очима кола. Але вона й досі була чарівна й по-дитячому затята.

Вона сказала серові Чарльзу:

– Я знала, що ви приїдете…

В її тоні чулося: «Тепер, коли ви приїхали, все буде добре…»

Містер Саттертвейт подумав собі: «Ні, вона не була впевнена, що він приїде, вона зовсім не була впевенена. Чекала як на голках, до смерті хвилювалася». І ще: «Цей чоловік узагалі розуміє, що діється? Актори зазвичай марнославні… Він розуміє, що дівчина по вуха в нього закохана?»

Йому подумалося, що це дивна ситуація. Те, що сер Чарльз був до нестями закоханий в дівчину, не викликало сумнівів. І вона так само була закохана в нього. Але сполучною ланкою між ними – ланкою, за яку вони шалено трималися, – було звіряче подвійне вбивство.

За обідом розмовляли мало. Сер Чарльз розповідав про свою подорож за кордон. Еґґ говорила про Лумут. Якщо бесіда застигала, містер Саттертвейт їх рятував. Після вечері вони пішли до Саттертвейта.

Містер Саттертвейт жив на набережній Челсі. Чоловік мав великий будинок, де було багато витворів мистецтва. Картини, скульптури, китайська порцеляна, доісторичні глечики, слонова кістка, мініатюри й багато чіппендейлівських і гепплвайтських меблів. Тут панувала атмосфера затишку й порозуміння.

Еґґ Літтон-Ґор нічого не бачила, нічого не помічала. Вона кинула пальто на стілець і сказала:

– Нарешті. Тепер розкажіть мені все.

Вона зі щирою цікавістю слухала, як сер Чарльз розповідав про їхні пригоди в Йоркширі, і зойкнула, коли він дійшов до епізоду зі здирницькими листами.

– Ми можемо тільки гадати, що було потім, – закінчив сер Чарльз. – Ймовірно, Еллісу заплатили і допомогли втекти.

Але Еґґ похитала головою.

– О ні, – промовила вона, – хіба ви не розумієте? Елліс мертвий.

Обидва джентльмени застигли від здивування, та дівчина повторила свою фразу.

– Звісно, він мертвий. Саме тому він так успішно зник, саме тому ніхто не може його знайти. Він забагато знав, от його і вбили.

І хоча ніхто з чоловіків досі над цим не розмірковував, вони мали визнати, що це могло виявитися правдою.

– Але послухайте, люба, – сперечався сер Чарльз, – легко сказати «Елліс мертвий». А де в такому разі тіло? Дворецький важив не менш як 75 кілограмів.

– Я не знаю, де тіло, – сказала та. – Хіба мало місць?

– Я б так не сказав, – пробурмотів Саттертвейт. – Я б так не сказав…

– Місць чимало, – наполягала Еґґ. – Ну, наприклад… – Вона на мить замислилася. – Горища, там купа горищ, на які ніхто не ходить. Він може бути в якійсь скрині на горищі.

– Навряд чи, – мовив сер Чарльз. – Але, звісно, не неможливо. В такому разі його знайдуть… просто не одразу.

Уникати неприємних розмов було не в характері Еґґ. Вона одразу почала розвивати думку сера Чарльза.

– Запах поширюється вгору, не вниз. Тіло в підвалі знайдуть скоріше, ніж на горищі. І в будь-якому разі сморід довго списуватимуть на дохлого щура.

– Якщо ваша теорія правильна, то вбивця – чоловік. Жінка не змогла б пересувати тіло по будинку. Власне, і чоловікові теж було б непросто з цим упоратися.

– Ну, можливі інші варіанти. Ви ж знаєте, що в будинку є таємний хід. Міс Саткліфф мені про нього розповідала, а сер Бартолом’ю обіцяв показати. Вбивця міг дати Еллісу гроші й показати йому вихід з будинку – зайти з ним у тунель, а там убити. Це могла зробити і жінка. Вона могла вдарити його ножем ззаду, а потім просто покинути тіло й повернутися. І ніхто б нічого не дізнався.

Сер Чарльз задумливо похитав головою, але більше не спростовував гіпотези Еґґ.

Містер Саттертвейт був певен, що Картрайт теж відчув щось, знайшовши листи в кімнаті Елліса. Він згадав, як акторові стало якось моторошно. Певно, він теж подумав, що Елліс помер…

Містер Саттертвейт подумав: «Якщо Елліса вбили, ми маємо справу з дуже небезпечною людиною… Так, дуже небезпечною…» Раптом він відчув, як у нього по спині пішов мороз…

Людина, яка вже вбила тричі, не вагаючись вб’є знову…

Вони були в небезпеці. Всі вони – сер Чарльз, Еґґ і він.

Якщо вони з’ясують забагато…

До тями його привів голос сера Чарльза.

– Я дечого не зрозумів у вашому листі, Еґґ. Ви говорили, що Олівер Мендерз у небезпеці, що поліція його підозрює. Я не розумію, як він може викликати у них бодай найменші підозри.

Містеру Саттертвейтові здалося, що Еґґ схвилювало це запитання. Йому здалося навіть, що вона почервоніла.

«Ага, – подумав містер Саттертвейт, – подивимося, як ви з цього виплутуватиметеся, юна леді».

– То було дурне припущення, – сказала Еґґ. – Я заплуталася. Я подумала, що з огляду на те, як Мендерз з’явився на вечері, під – вірогідно – вигаданим приводом, поліція може його запідозрити.

Сер Чарльз з легкістю повірив цьому поясненню.

– Так, – мовив він, – розумію.

Тоді заговорив Саттертвейт.

– А привід був вигаданий? – запитав він.

Еґґ повернулася до нього.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, то була дивна аварія, – сказав містер Саттертвейт. – Я подумав, що коли привід вигаданий, то вам може бути про це відомо.

Еґґ похитала головою.

– Не знаю, я про це не думала. Але навіщо Оліверу вдавати, що він потрапив у аварію, якщо аварії не було?

– Ну, можливо, в нього були причини, – припустив сер Чарльз. – Цілком природні.

Він усміхнувся їй. Еґґ залилася фарбою.

– О, ні, – сказала вона. – Ні.

Картрайт зітхнув. Саттертвейту здалося, що його друг неправильно розтлумачив її зніяковіння. Коли той знову заговорив, то видавався сумнішим, старішим чоловіком.

– Ну, – почав він, – якщо ваш друг у безпеці, нащо тоді я?

Еґґ швидко підійшла до нього і схопила за рукав пальта.

– Ви не можете поїхати знову. Ви ж не збираєтеся здатися? Ви знайдете правду – правду. Я нікому більше не вірю, але ви можете з’ясувати правду. І з’ясуєте.

Вона говорила цілком серйозно. Хвилі її енергії напливали й закручувалися коловертю у старомодній кімнаті.

– Ви вірите в мене? – запитав сер Чарльз. Він розчулився.

– Так, так, так. Ми з’ясуємо правду. Ви та я.

– І Саттертвейт.

– Звісно, і містер Саттертвейт, – байдужо сказала Еґґ.

Містер Саттертвейт тихцем усміхнувся. Зважала на нього Еґґ чи ні, а він не збирався лишатись осторонь. Він захоплювався загадками та спостереженням за людською натурою і за закоханими. А в цій справі змішалися всі три компоненти.

Сер Чарльз сів. Його голос звучав інакше. Тепер він був режисером-постановником п’єси.

– Спершу слід прояснити ситуацію. Чи вважаємо ми, що Беббінґтона й Бартолом’ю Стренджа вбила та сама людина?

– Так, – підтвердила Еґґ.

– Так, – погодився містер Саттертвейт.

– Чи вважаємо ми, що друге вбивство витікає з першого? Тобто, чи вважаємо ми, що Бартолом’ю Стренджа вбили, щоб запобігти оприлюдненню певних фактів першого вбивства і пов’язаних з ними підозр?

– Так, – в унісон сказали Еґґ і містер Саттертвейт.

– Тоді нам слід розслідувати перше вбивство, а не друге…

Еґґ кивнула.

– На мою думку, ми навряд чи зможемо розплутати перше вбивство, доки не знайдемо мотиву. З мотивом буде складно. Беббінґтон був незавадним, приємним добрим чоловіком, у якого, здавалося б, на світі жодного ворога не було. А втім, його вбили, а для вбивства все ж мають бути причини. Їх нам і треба знайти.

Картрайт замовк, а потім промовив своїм звичайним голосом:

– Зосередьмося на цьому. З яких причин людей убивають? Найперше – це, певно, гроші.

– Помста, – сказала Еґґ.

– Манія вбивства, – додав містер Саттертвейт. – Але навряд чи у цьому випадку діяв маніяк. Ще є страх.

Чарльз Картрайт кивнув. Він записував версії на клаптику паперу.

– Здається, це повний перелік, – сказав він. – Отже, гроші. Чи виграв хтось від смерті Беббінґтона? Чи були в нього гроші або мали невдовзі з’явитися?

– Мені здається, це маловірогідно, – мовила Еґґ.

– Мені теж, але краще розпитати місіс Беббінґтон.

Наступне, помста. Можливо, Беббінґтон когось скривдив – у молодості, наприклад? Одружився з жінкою, в яку був закоханий інший? З цим теж треба буде розібратися.

Наступне – манія вбивства. Навряд чи Толлі та Беббінґтона убив якийсь псих. Тож ця теорія, як на мене, не тримається купи. Навіть психи скоюють злочини за якоюсь логікою. Можливо, вони вважають своїм священним обов’язком убивати лікарів або священиків, але навряд чи обох. Думаю, манію вбивства можна викреслити. Залишається страх.

Правду кажучи, наразі це здається мені найбільш імовірним варіантом. Беббінґтон знав щось про когось або когось упізнав. Його вбили, щоб він нікому нічого не розповів.

– Не розумію, як людина на кшталт містера Беббінґтона могла знати щось таке, що загрожувало іншим.

– Можливо, – припустив сер Чарльз, – він навіть не підозрював, що це знав.

Картрайт вів далі, намагаючись роз’яснити, що має на увазі.

– Важко пояснити, що я хочу сказати. Припустімо, наприклад (ну, просто наприклад), що Беббінґтон бачив когось у певному місці в певний час. Він не знає, що ця людина в той момент не мала там бути. Але уявімо, що ця людина навіщось створила собі хитромудре алібі на підтвердження того, що в цей час була за 150 кілометрів звідти. А Беббінґтон будь-якої миті міг у найневинніший спосіб цю людину виказати.

– Розумію, – відказала Еґґ. – Наприклад, у Лондоні сталося вбивство, а Беббінґтон бачив когось на станції Паддінґтон, але та людина спростувала свою причетність, довівши, що на момент скоєння злочину перебувала в Лідсі. Тоді Беббінґтон міг зруйнувати чиєсь алібі.

– Саме про це мені йдеться. Звісно, це лише приклад. Тут могло бути будь-що. Можливо, на прийомі був хтось, кого він знав під іншим іменем…

– Може, це якось пов’язано зі шлюбом, – сказала дівчина. – Священики часто вінчають людей. Можливо, хтось був двоєженцем.

– Або це якось стосується народження чи смерті, – припустив Саттертвейт.

– О, це надто широке поле, – мовила Еґґ, суплячись. – Нам доведеться підійти до цього інакше. Відштовхнутися від того, хто був на прийомах. Зробімо список. Список тих, хто був у вас, сере Чарльзе, і в сера Бартолом’ю.

Вона взяла в Картрайта папір і олівець.

– Дейкези були на обох прийомах. Ще та жінка, схожа на зів’ялу капусту, – Віллз. Ще міс Саткліфф.

– Енджелу можна не включати до списку, – мовив сер Чарльз. – Я знаю її багато років.

Еґґ обурено насупилася.

– Ні, так не можна, – заперечила вона. – Вилучати когось зі списку лише тому, що знаємо його. Ми маємо підходити до справи раціонально. До того ж я, наприклад, не знаю нічого про Енджелу Саткліфф. Вона так само могла вчинити злочин, як і інші. Про мене, то вона – навіть вірогідніше за інших. У всіх акторок насичене минуле. Думаю, вона взагалі найперша підозрювана.

Дівчина з викликом глянула на сера Чарльза. В його очах теж зблиснули іскри.

– В такому разі й Олівера Мендерза вилучати не будемо.

– Як це міг зробити Олівер? Він і до того багато разів зустрічався з містером Беббінґтоном.

– Він був на обох прийомах, і його поява… дещо підозріла.

– Гаразд, – сказала Еґґ. Вона замовкла і додала: – У такому разі я б дописала ще маму та себе. Усього шість підозрюваних.

– Я не думаю, що…

– Ми зробимо все як слід або ніяк. – Її очі зблиснули. Містер Саттертвейт розрядив ситуацію, запропонувавши випити.

Він подзвонив, щоб їм принесли напої.

Сер Чарльз відійшов у куток і милувався там скульптурою – негритянською головою. Еґґ тим часом підійшла до Саттертвейта і взяла того за руку.

– Дарма я показую свій характер, – пробурмотіла дівчина. – Може, я дурна, але чому з цієї жінки треба зняти підозри? Чому він так у цьому певен? О Господи, ну чому, в біса, я така ревнива?

Містер Саттвертвейт усміхнувся й поплескав її по руці.

– Ревнощі не приносять нічого доброго, люба, – сказав він. – Якщо ви ревнуєте, не показуйте цього. До речі, ви справді вважаєте, що Мендерз міг це зробити?

Еґґ усміхнулася – дружньою дитячою усмішкою.

– Звісно ні. Я вписала його, щоб цей чоловік не тривожився. – Вона повернула голову. Сер Чарльз і досі похмуро роздивлявся скульптуру. – Знаєте, я не хотіла, щоб він думав, ніби я закохана в Олівера, бо я ж не закохана. Як усе складно! А в нього знову це ставлення, у стилі «Благословляю вас, діти мої». Мені це зовсім не подобається.

– Терпіння, – порадив містер Саттертвейт. – Зрештою все налагодиться, ви ж знаєте.

– Немає в мене терпіння. Мені потрібно все одразу чи навіть швидше.

Містер Саттертвейт засміявся, а Картрайт розвернувся й підійшов до них.

Попиваючи напої, вони узгодили план кампанії. Сер Чарльз повернеться до «Воронячого гнізда», на яке ще не знайшов покупця. Еґґ із матір’ю повернуться до котеджу «Троянда» швидше, ніж збиралися. Місіс Беббінґтон лишилася в Лумуті. Вони спробують дістати в неї всю можливу інформацію і рухатимуться далі в тому чи тому напрямку залежно від того, що дізнаються.

Еґґ нахилилася до сера Чарльза, і очі її блищали. Вона простягла келих і цокнулася з ним.

– Випиймо за наш успіх, – виголосила вона.

Повільно, дуже повільно, дивлячись їй у вічі, він підніс келих до своїх губ.

– За успіх, – сказав він. – І за майбутнє…

Місіс Беббінґтон переїхала до невеличкого рибальського котеджу неподалік від гавані. Вона чекала на свою сестру, яка за півроку мала приїхати з Японії. Інших планів на майбутнє в неї не було. Котедж дивом виявився вільним, і вона зняла його на півроку. Вона почувалася занадто спантеличеною своєю раптовою втратою, щоб їхати кудись із Лумута. Стівен Беббінґтон служив парафіянам церкви Святого Петрока сімнадцять років. То були загалом сімнадцять щасливих мирних років, якщо не враховувати трагедії, пов’язаної зі смертю її сина Робіна.

У неї лишилися інші діти. Едвард перебував на Цейлоні, Ллойд – у Південній Африці, а Стівен був третім офіцером на борту «Анґолії». Сини писали часто й емоційно, але не могли ані прихистити матір, ані скласти їй компанію.

Марґарет Беббінґтон було дуже самотньо…

Але жінка не лишала собі багато часу на роздуми. Вона досі активно допомагала церкві – новий вікарій був неодружений – і проводила багато часу в невеличкому садку біля свого будинку. Для неї квіти були частиною життя. Вона якраз поралася біля них, коли почула, як відчинилися ворота, і, звівши очі, побачила Еґґ Літтон-Ґор і Чарльза Картрайта.

Марґарет не здивувала поява Еґґ. Вона знала, що дівчина з матір’ю мали невдовзі повернутися. Проте вона не сподівалася побачити сера Чарльза. Ходили чутки, що він поїхав звідси назавжди. В газетах були статті про те, чим він займався на півдні Франції, а в садку «Воронячого гнізда» стирчала табличка «Продається». Ніхто не очікував, що цей чоловік повернеться. А втім, він був тут.

Місіс Беббінґтон відкинула волося з розпашілого чола й сумно поглянула на свої брудні від землі руки.

– Не зможу потиснути вам руку, – сказала вона. – Краще займатися садівництвом у рукавичках, знаю. Я часом і намагаюся в них працювати, але завжди рано чи пізно знімаю. Деякі речі набагато легше відчути голими руками.

Вона провела гостей у дім. Крихітна вітальня здавалася затишною завдяки чинцевій оббивці. Там були фотографії та хризантеми у вазах.

– Я дуже здивована нашою зустріччю, сере Чарльзе. Я думала, ви назавжди покинули «Вороняче гніздо».

– Я теж так гадав, – щиросердно зізнався актор. – Але часом, місіс Беббінґтон, наша доля сильніша за нас.

Місіс Беббінґтон промовчала. Вона повернулася до Еґґ, але дівчина випередила її, заговоривши першою.

– Послухайте, місіс Беббінґтон. Ми не просто так прийшли вас навідати. Ми з сером Чарльзом маємо сказати вам дещо дуже важливе. Тільки… тільки… мені… мені не хотілося б вас засмучувати.

Місіс Беббінґтон перевела погляд з дівчини на сера Чарльза. Обличчя її посіріло й напружилося.

– По-перше, я хотів би запитати у вас, чи отримували ви якісь повідомлення від Міністерства внутрішніх справ, – поцікавився відвідувач.

Місіс Беббінґтон кивнула.

– Ясно. Тоді нам, можливо, буде простіше сказати вам те, що ми збираємося.

– Ви через це прийшли? Через ордер про ексгумацію?

– Так. Вам, певно, дуже важко.

Вона пом’якшилася, почувши співчуття в його голосі.

– Можливо, я не аж настільки проти, наскільки вам здається. Деяких людей дуже лякає ексгумація, але не мене. Земний прах нічого не вартує. Мій чоловік деінде, спочиває з миром там, де ніхто не може його потривожити. Ні, не це мене шокує. Мене бентежить жахлива думка про те, що Стівен, можливо, помер не власною смертю. Це здається абсолютно неможливим.

– Так, я розумію чому. Мені теж це здавалося неможливим. Тобто нам. Спершу.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що підозри промайнули в моїй голові ще у вечір загибелі вашого чоловіка, місіс Беббінґтон. Однак це здавалося чимось настільки неймовірним, що я відкинув цю думку.

– І я теж про це думала, – додала Еґґ.

– Ви теж. – Місіс Беббінґтон здивовано глянула на неї. – Ви думали, хтось убив Стівена?

Вона запитала з такою недовірою, що її гості навіть не знали, як вести розмову далі. Нарешті сер Чарльз узяв ініціативу в свої руки.

– Як ви знаєте, місіс Беббінґтон, я їздив за кордон. Коли я був на півдні Франції, то дізнався з газет, що мій друг, Бартолом’ю Стрендж, помер майже за таких самих обставин. Також я отримав лист від міс Літтон-Ґор.

Еґґ кивнула.

– Я була там, ви ж знаєте, гостювала в нього. Місіс Беббінґтон, усе було так само, як першого разу, – точнісінько. Він випив портвейну, змінився на обличчі, і… і… ну, усе закінчилося так само. Він помер за дві-три хвилини після того.

Місіс Беббінґтон повільно похитала головою.

– У голові не вкладається. Стівен! Сер Бартолом’ю – добрий і мудрий лікар! Кому треба їх убивати? Це, певно, якась помилка.

– Але ж пригадайте, поліція встановила, що сера Бартолом’ю отруїли, – сказав сер Чарльз.

– Тоді це якийсь ненормальний.

Чоловік вів далі:

– Місіс Беббінґтон, я хочу розібратися, хочу з’ясувати правду. І відчуваю, що не можна гаяти часу. Щойно розлетяться новини про ексгумацію, наш злочинець насторожиться. Тож заради економії часу припустімо, що ми знаємо, яким буде результат, – я думаю, виявиться, що ваш чоловік теж помер від отруєння нікотином. Для початку: чи знали ви чи він щось про використання чистого нікотину?

– Я завжди оприскую ним троянди. Я не знала, що він отруйний.

– Я так розумію (я читав про це вчора ввечері), що в обох випадках використовували чистий алкалоїд. Випадки отруєння нікотином трапляються вкрай рідко.

Місіс Беббінґтон похитала головою.

– Я взагалі нічого не знаю про нікотин, мабуть, окрім того, що, якщо довго курити, можна зашкодити своєму здоров’ю.

– А ваш чоловік курив?

– Так.

– Скажіть мені ще, місіс Беббінґтон. Вас дуже дивує те, що комусь могло знадобитися прибрати зі шляху вашого чоловіка. Чи означає це те, що в нього не було ворогів? Ну, принаймні наскільки ви знаєте.

– Я впевнена, що в Стівена не було ворогів. Ним усі захоплювалися. Люди часом намагалися, ну, поквапити його, – усміхнулася жінка зі сльозами на очах. – Він старішав і боявся всього нового, але всі його любили. Ну як можна було не любити Стівена, сере Чарльзе?

– Я так розумію, місіс Беббінґтон, що ваш чоловік залишив не дуже багато грошей?

– Ні. Майже нічого. Стівен не вмів заощаджувати. Він забагато роздавав. Я його за це сварила.

– І найближчим часом ніхто не мав передати йому майно? Він нічого не мав успадкувати?

– О, ні. У Стівена було не так багато родичів. У нього є сестра, одружена зі священиком, у Нортумберленді, але вони дуже бідні. А всі його дядьки й тітки померли.

– Тож виходить, у фінансовому плані ніхто б не виграв від смерті містера Беббінґтона?

– Ні, аж ніяк.

– Повернімося на мить до питання про ворогів. Ви кажете, у вашого чоловіка їх не було, але вони могли бути в нього до одруження.

Місіс Беббінґтон скептично поглянула на Картрайта.

– Мені здається, що це майже неймовірно. Стівен абсолютно неконфліктний. Він завжди вмів знаходити спільну мову з людьми.

– Я не хочу драматизувати, але коли він заручився з вами, чи не було десь на обрії засмученого прихильника?

На мить очі місіс Беббінґтон зблиснули.

– Стівен був вікарієм мого батька. Він перший чоловік, з яким я зустрілася, повернувшись додому з навчання. Я закохалася в нього, а він у мене. Ми були заручені чотири роки. Потім він отримав парафію в Кенті, і ми змогли побратися. Наша історія кохання була дуже простою, сере Чарльзе, – і дуже щасливою.

Сер Чарльз кивнув. Щиросерда гідність місіс Беббінґтон зачаровувала.

Еґґ перейшла до своїх запитань.

– Місіс Беббінґтон, як гадаєте, чи був ваш чоловік знайомий з котримсь із гостей сера Чарльза раніше?

Жінка замислилася.

– Ну, з вами та вашою матір’ю і з Олівером Мендерзом.

– Так, а як щодо решти?

– Ми з ним бачили Енджелу Саткліфф у Лондоні, в п’єсі, років п’ять тому. Ми обоє були дуже захоплені тим, що нарешті познайомимося з нею.

– І ви ніколи раніше з нею не зустрічалися?

– Ні. Серед наших знайомих не було акторок – чи акторів, якщо вже на те, – доки сюди не переїхав сер Чарльз. І це, – додала місіс Беббінґтон, – було дуже захопливо. Я думаю, сер Чарльз розуміє, яку чудову річ він зробив для нас. Вдихнув романтику в наше життя.

– А з капітаном і місіс Дейкез ви теж не були знайомі?

– Ви маєте на увазі невисокого чоловіка і жінку в прегарному одязі?

– Так.

– Ні, ми не були знайомі. І з тією жінкою, яка пише п’єси, теж. Бідолашна, мені думалося, що вона почувалася не в своїй тарілці.

– Ви впевнені, що ніколи нікого з них не бачили?

– Я певна, що не бачила, – і так само певна, що Стівен теж. Розумієте, ми все робили разом.

– А містер Беббінґтон не казав вам нічого – ну бодай чогось, – наполягала Еґґ, – про людей, з якими ви познайомитеся? Чи, може, він казав щось, коли побачив їх?

– До того нічого – ну, окрім того, що він чекав на цікавий вечір. А коли ми прийшли туди… Ну, в нас було не так багато часу… – Її обличчя раптом спохмурніло, але сер Чарльз швидко втрутився в їхню розмову.

– Пробачте, що ми так розпитуємо вас. Але розумієте, нам здається, що тут має бути щось, якби ж тільки ми могли з’ясувати що. Ну має ж бути причина в такого відверто жорстокого та безглуздого вбивства.

– Я розумію це, – сказала місіс Беббінґтон. – Сталося вбивство, мають бути причини… Але я не знаю – не можу уявити – які.

Хвилину-дві вони помовчали, а потім сер Чарльз запитав:

– А чи могли б ви кількома словами описати нам кар’єру свого чоловіка?

У місіс Беббінґтон була хороша пам’ять на дати. З її слів сер Чарльз записав таке:

«Стівен Беббінґтон народився в Ізлінґтоні, Девон, 1868 року. Вчився у школі Святого Павла та в Оксфорді. Був посвячений на диякона й направлений в Гокстон 1891 року. Став священиком 1892-го. Був вікарієм в Елсінґтоні, графство Суррей, при преподобному Верноні Лоррімері протягом 1894–1899 років. Одружився з Марґарет Лоррімер 1899 року й був переведений до Ґіллінґа, Кент. Пізніше, 1916 року, переведений до церкви Святого Петрока в Лумуті.

– Це вже щось, – сказав сер Чарльз. – Я вважаю, найкраще нам зосередитися на тому часі, коли містер Беббінґтон був вікарієм церкви Діви Марії в Ґіллінґу. Те, що було раніше, навряд чи може стосуватися когось із гостей, які були в мене того вечора.

Місіс Беббінґтон стенула плечима.

– Ви справді думаєте, що це хтось із них?

– Я не знаю, що думати, – сказав сер Чарльз. – Бартолом’ю щось побачив або про щось здогадався, помер так само, і п’ятеро…

– Семеро, – виправила Еґґ.

– …з цих людей теж були у нього в гостях. Хтось із них напевне винний.

– Але навіщо? – плакала місіс Беббінґтон. – Навіщо? Які в них мотиви вбивати Стівена?

– Саме це, – сказав сер Чарльз, – ми і збираємося з’ясувати.

Містер Саттертвейт прибув до «Воронячого гнізда» з сером Чарльзом. Поки господар маєтку з Еґґ Літтон-Ґор навідували місіс Беббінґтон, містер Саттертвейт пив чай у леді Мері.

Містер Саттертвейт їй подобався. Хоч якою чемною була леді Мері, вона була жінкою, яка чітко відрізняла тих, хто їй подобається, від тих, хто не подобається.

Містер Саттертвейт відпивав китайський чай з дрезденської порцелянової чашки, їв мікроскопічний сендвіч і теревенив. Під час його останнього візиту виявилося, що у них з цією дамою багато спільних друзів і знайомих. Сьогодні їхня розмова почалася з того ж, але поступово перейшла на більш особисті теми. Містер Саттертвейт умів відчувати інших – він слухав, як вони розповідають йому про свої проблеми, й не перебивав. Навіть минулого візиту леді Мері цілком розкуто обговорювала з ним свої побоювання щодо майбутнього доньки. Зараз вона говорила з ним як із давнім другом.

– Еґґ така вперта, – побивалася вона. – Кидається в усе з головою. Знаєте, містере Саттертвейте, мені не подобається те, що вона, ну, вв’язалася в це розслідування. Еґґ сміється наді мною, але мені здається, що це не жіноча справа.

Сказавши це, леді Мері зашарілася. Її карі очі, добрі й розумні, дивилися на Саттертвейта по-дитячому жалібно.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Правду кажучи, мені й самому це не подобається. Я знаю, що це просто застаріле упередження, та воно в мене є. Та все ж, – він підморгнув леді Мері, – ми не можемо сподіватися, що в таку просвітлену добу сучасні молоді дівчата сидітимуть удома, шитимуть і здригатимуться від самої думки про жорстокі злочини.

– Мені не подобається думати про вбивство, – зізналася леді Мері. – Я ніколи й подумати не могла, що вплутаюся в таку історію. Це жахливо. – Вона тремтіла. – Бідний сер Бартолом’ю.

– Ви близько його знали? – наважився запитати містер Саттертвейт.

– Гадаю, я бачила його лише двічі. Вперше десь рік тому, коли він приїздив на вікенд до сера Чарльза, а вдруге – того жахливого вечора, коли помер бідолашний містер Беббінґтон. Я була страшенно здивована, коли прийшло запрошення. Я прийняла його, бо думала, що це потішить Еґґ. У неї небагато розваг, у моєї бідашки. Мені здавалося, вона трохи пригнічена, так, ніби її взагалі нічого не цікавить, і я подумала, що великий прийом може трохи її розважити.

Містер Саттертвейт кивнув.

– Розкажіть мені про Олівера Мендерза. Страшенно цікаво, що це за один.

– Я думаю, він розумний, – сказала леді Мері. – Звісно, у житті йому було ой як несолодко.

Вона почервоніла, а потім, побачивши щиру цікавість у погляді містера Саттертвейта, повела далі.

– Розумієте, його батько не був одружений з його матір’ю…

– Справді? Я не знав.

– Тут усі про це знають, інакше я б вам не розповіла. Стара місіс Мендерз, бабуся Олівера, живе в Данбойні, у такому величенькому будинку на дорозі до Плімута. Її чоловік працював тут юристом. Її донька була вродливою й до нестями закохалася в одруженого чоловіка. Я вважаю, що той зробив велику помилку. В будь-якому разі, зрештою, після гучного скандалу, вони розійшлися. Жінка відмовлялася розлучатися. Дівчина померла невдовзі після народження Олівера. Його дядько в Лондоні взяв на себе виховання. У них із дружиною не було власних дітей. Частину часу хлопчик жив у них, частину – у своєї бабусі. Він завжди приїздив сюди на літні канікули.

Леді Мері замовкла, а потім продовжила:

– Мені завжди було його шкода, та й зараз теж. Я думаю, його надмірна пихатість – скоріше поза.

– Я не здивований, – сказав містер Саттертвейт. – Це дуже поширене явище. Якщо я бачу, що людина аж надто вже високої думки про себе і при цьому постійно вихваляється, то знаю, що в ній неодмінно ховається відчуття меншовартості.

– Це дуже дивно.

– Комплекс меншовартості – це вельми непроста річ. Кріппен[12], наприклад, безумовно ним страждав. Цей комплекс – на споді всіх злочинів, бо таким чином людина самостверджується.

– Мені це здається надзвичайно дивним, – пробурмотіла леді Мері.

Вона якось зіщулилася. Містер Саттертвейт дивився на неї майже сентиментально. Йому подобалася її граційна фігура, похилені плечі, м’який відтінок карих очей, повна відсутність косметики. Він подумав: «Певно, в молодості вона була красунею…»

Але краса її була непоказна. Не троянда, а радше скромна чарівна фіалка, що ховає свої ніжні пелюстки…

Думки Саттертвейта безтурботно ширяли над простором його юності…

На згадку прийшло кілька моментів.

Саме зараз він розповідав леді Мері про один свій роман – єдиний, що у нього був. Досить незначний за сучасними мірками, але любий серцю містера Саттертвейта.

Він розповідав леді Мері про Дівчину, про те, якою вродливою та була, і про те, як вони разом ходили дивитися на дзвоники в «К’ю». Того дня він збирався освідчитися їй. Йому здавалося (так він це сприймав), що їхні почуття взаємні. Але тоді, коли вони стояли й дивилися на дзвоники, Дівчина зізналася йому… Він дізнався, що вона закохана в іншого. Він замовчав усі свої почуття і взяв на себе роль вірного Друга.

Можливо, це й не назвеш справжньою історією кохання, але вона звучала чудово в цій вітальні з її блідо-вицвілим чинцем і крихкою, як яєчна шкаралупа, порцеляною.

Потім леді Мері розповідала про власне життя, про заміжжя, яке було не надто щасливим.

– Я була такою дурною – юні дівчата дурні, містере Саттертвейте. Вони такі самовпевнені, настільки переконані, що знають, як краще. Зараз багато пишуть і говорять про «жіночу інтуїцію». А я не вірю, містере Саттертвейте, що вона існує. Здається, нічого не застерігає дівчат про таких чоловіків. Тобто внутрішній голос нічого їм не підказує. Батьки, звісно, попереджають їх, але від цього мало користі. Страшно сказати, але мені здається, від того, що дівчині кажуть, ніби вона закохалася в поганого чоловіка, її вабить до нього ще сильніше. Їй одразу здається, наче її любов може такого чоловіка змінити.

Містер Саттертвейт повільно кивнув.

– Молоді дівчата так мало знають. А коли дізнаються більше, вже пізно. – Вона зітхнула. – Але я сама в усьому винна. Мої батьки не хотіли, щоб я виходила за Рональда. Він походив із хорошої родини, але мав погану репутацію. Мій батько прямо сказав мені, що він не той чоловік, але я не вірила. Я вірила, що заради мене він почне життя з нового аркуша…

Жінка трохи помовчала, розмірковуючи над минулим.

– Рональд був дуже незвичайним чоловіком. Мій батько мав рацію щодо нього. Я невдовзі сама все побачила. Як раніше казали, він розбив мені серце. Так, розбив. Я вічно боялася – що ж станеться тепер?

Містер Саттертвейт, який завжди цікавився долями інших людей, видав обережний співчутливий вигук.

– Дуже погано так казати, містере Саттертвейте, але коли він захворів на пневмонію і помер, це стало для мене полегшенням… Не подумайте, що я не дбала про нього, я любила його до кінця, але в мене більше не було ілюзій щодо нього. І до того ж була Еґґ.

Голос її пом’якшав.

– Вона була такою милою крихіткою. Маленька невгамовка – постійно намагалася встати й падала, точно як яйце, – звідти й пішло її дивне прізвисько, Еґґ…

Жінка знову замовкла.

– Деякі книжки, які я читала протягом останніх кількох років, утішили мене. Книжки з психології. В них показано, що часом люди нічого не можуть із собою вдіяти. Що в них щось неначе зламано. Часом це трапляється в родинах із найкращим вихованням. У дитинстві Рональд вкрав гроші в школі. Гроші, які йому не були потрібні. Тепер я розумію, що він просто не міг змусити себе змінитися. Він народився з цією несправністю…

Леді Мері обережно витерла очі маленьким носовичком.

– Але мені вкладали в голову інші переконання, – ніби вибачаючись, сказала вона. – Мене вчили, що кожен вміє відрізняти погане від хорошого. Але зараз мені чомусь здається, що ні.

– Людська психіка – величезна загадка, – м’яко заговорив містер Саттертвейт. – І ми лише намагаємося її розгадати. Навіть якщо людина не страждає на гостру манію, декому бракує того, що я називаю «гальмівною силою». Якщо я чи ви кажемо: «Я його ненавиджу й бажаю йому смерті», то думки про чиюсь смерть полишають нашу свідомість разом із вимовленими словами. Гальма спрацьовують автоматично. Але в деяких людях ця ідея починає визрівати в одержимість. Вони не бачать більше нічого, окрім втілення її в життя.

– Боюся, – мовила леді Мері, – це надто складно для мене.

– Перепрошую. Я висловився трохи зарозуміло.

– Ви маєте на увазі, що сучасна молодь надто розкута? Часом мене це хвилює.

– Ні, ні. Я геть не про це. Менше скутості – це загалом непогано. Думаю, ви маєте на думці міс… ем… Еґґ?

– Краще називайте її просто Еґґ, – з усмішкою сказала леді Мері.

– Дякую, справді досить дивно додавати «міс» до прізвиська.

– Еґґ дуже імпульсивна, і якщо вже поклала собі щось зробити, то ніколи не відступиться. Як я вже казала, мені дуже не подобається, що вона вплуталася в це, але вона і слухати не хоче.

Містер Саттертвейт усміхнувся обуренню леді Мері. Йому подумалося: «Цікаво, чи розуміє вона бодай на мить, що цікавість Еґґ до цієї справи – лише різновид старої як світ гри – жінка тікає, чоловік наздоганяє. Ні, її ця думка налякала б до смерті».

– Еґґ каже, що містера Беббінґтона теж отруїли. Як ви гадаєте, це правда, містере Саттертвейте? Чи це просто один із квапливих висновків Еґґ?

– Після ексгумації ми знатимемо напевне.

– То ексгумацію таки проведуть? – Леді Мері пересмикнулася. – Який жах для місіс Беббінґтон. Не уявляю нічого гіршого для будь-якої жінки.

– Я так розумію, ви добре знали Беббінґтонів, леді Мері?

– Так, дуже добре. Вони наші близькі друзі, тобто були друзями.

– А ви не знаєте нікого, хто б міг мати зуб на вікарія?

– Та ні.

– І він сам ніколи нічого не говорив?

– Ні.

– А вони з дружиною добре жили?

– Вони були чудовою парою, щасливі одне з одним і з дітьми. Звісно, вони були бідні, а містер Беббінґтон страждав на ревматоїдний артрит. Але інших проблем у них не було.

– А Олівер Мендерз ладнав із вікарієм?

– Ну… – Леді Мері вагалася. – Не дуже. Беббінґтони дуже жаліли Олівера, на канікулах він часто бував у них вдома і бавився з їхніми синами, хоча не думаю, що вони дружили. Олівер був не дуже популярним серед дітей. Він забагато вихвалявся своїми грошима й солодощами, які носив до школи, і лондонськими розвагами. Хлопці рідко таке вибачають.

– Так, але коли він виріс?

– Не думаю, що він багато спілкувався з Беббінґтонами. Власне, одного разу Олівер дуже невиховано повівся з містером Беббінґтоном тут, у моєму домі. То було два роки тому.

– А що сталося?

– Олівер досить грубо нападав на християнство. Містер Беббінґтон був із ним дуже терплячим і чемним. Але від цього Олівер, здавалося, ще більше заводився. Він сказав: «Ви, релігійні люди, дивитеся на мене згори, бо мої батьки не були одружені. Мабуть, називаєте мене “дитям розпусти”. Що ж, а мені подобаються люди, які лишаються відданими своїм переконанням і чхають на думку лицемірів і священиків». Містер Беббінґтон не відповідав, але Олівер вів далі. «Ви от мовчите. А тим часом саме церковне буквоїдство та забобонність спричинили хаос у світі. Як на мене, то я знищив би всі церкви». Містер Беббінґтон усміхнувся і спитав: «І все духовенство теж?» Думаю, його усмішка роздратувала Олівера. Він відчув, що його не сприймають всерйоз. Він сказав: «Я ненавиджу все, що захищає церква. Самовдоволення, самовпевненість, лицемірство. Знищити все святенницьке плем’я, ось що слід зробити!». І містер Беббінґтон усміхнувся – він дуже мило всміхався – і сказав: «Мій хлопчику, якщо ви знищите всі церкви та навіть плани церков, вам усе одно доведеться відповідати перед Богом».

– І що Мендерз на це відповів?

– Здається, ці слова заскочили його зненацька, але потім він оговтався і знову заговорив з насмішкуватою втомою. Він сказав: «Боюся, падре, те, що я говорю, погано сприймається вашим поколінням і вважається моветоном».

– Мендерз вам не подобається, так, леді Мері?

– Мені його шкода, – захищаючись, відповіла та.

– Але ви б не хотіли, щоб Еґґ вийшла за нього?

– О, ні.

– А чому саме?

– Ну, бо він… не добрий… а ще тому…

– Чому?

– Бо є в ньому щось таке, чого я не розумію. Щось холодне…

Містер Саттертвейт задумливо дивився на неї хвилину чи дві, а потім запитав:

– А що сер Бартолом’ю думав про нього? Він колись говорив щось про нього?

– Він сказав, пам’ятаю, що Мендерз – цікавий випадок. І що він нагадує йому одного пацієнта, яким він опікувався тоді в санаторії. Я відказала, що Олівер здається дуже сильним і здоровим, а сер Бартолом’ю відповів: «Так, він цілком здоровий, але ризикує зірватися».

Жінка помовчала і додала:

– Я так розумію, сер Бартолом’ю був хорошим психіатром.

– Гадаю, колеги дуже високо його цінували.

– Він мені подобався, – сказала леді Мері.

– А він говорив щось про смерть Беббінґтона?

– Ні.

– Ви ніколи цього не обговорювали?

– Здається, ні.

– А як ви гадаєте – важко, звичайно, сказати, знаючи сера Бартолом’ю не дуже добре, – та все ж, вам не здавалося, що він мав щось на думці?

– Він був у дуже доброму гуморі, чимось потішений – якимось особистим жартом. За вечерею він сказав, що готує мені сюрприз.

– О, справді?

Дорогою додому Саттертвейт розмірковував над цим.

Який сюрприз сер Бартолом’ю готував гостям? І чи був би той сюрприз таким веселим, як він удавав?

Чи за веселістю ховалася тиха, але невблаганна мета? Чи хто-небудь колись дізнається?

– Серйозно, – почав Картрайт, – ми хоч кудись просунулися?

Вони зібрали військову раду. Сер Чарльз, містер Саттертвейт та Еґґ Літтон-Ґор сиділи в кімнаті, декорованій під каюту корабля. У каміні палахкотів вогонь, а за вікном лютувала буря. Містер Саттертвейт і Еґґ одночасно відповіли на запитання.

– Ні, – зізнався містер Саттертвейт.

– Так, – заперечила йому Еґґ.

Сер Чарльз переводив погляд з одного на другу й назад. Містер Саттертвейт граційним жестом показав, що леді має говорити першою.

Еґґ трохи помовчала, збираючись із думками.

– Ми дійсно просунулися, – нарешті промовила вона. – Просунулися тому, що нічого не знайшли. Звісно, звучить дивно, але це не так. Я хочу сказати, що в нас були певні розмиті ідеї, а ми з’ясували, що вони хибні.

– Метод виключення, – сказав сер Чарльз.

– Саме так.

Містер Саттертвейт прочистив горло. Йому подобалося підбивати підсумки.

– Ідею фінансової вигоди можна відкинути, – заявив він. – Здається, не має нікого, хто – як пишуть в детективах – міг би виграти від смерті Стівена Беббінґтона. Так само можна вилучити мотив помсти. Окрім того, що містер Беббінґтон був дружнім і миролюбивим, я не вважаю, що він обіймав достатньо високе становище, щоб мати ворогів. Тож ми повертаємося до останнього з наших припущень – до страху. Убивши Стівена Беббінґтона, хтось повернув собі безпеку.

– Як добре сказано, – прокоментувала Еґґ.

Містер Саттертвейт, здавалося, був до певної міри задоволений собою. Сер Чарльз мав обурений вигляд, адже сяяти мав він, а не Саттертвейт.

– Річ у тім, – сказала вона, – що ми робитимемо далі. Я маю на увазі активні дії. Слідкуватимемо за людьми абощо? Перевдягнемося і скрізь на ними ходитимемо?

– Моя люба дівчинко, – відповів сер Чарльз. – Я ніколи не грав стариганів із бородою й починати не збираюся.

– Що ж тоді..? – почала була вона, але її перебили. Двері прочинилися, і Темпл оголосила:

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Мсьє Пуаро увійшов, широко всміхаючись, і привітався з трьома приголомшеними людьми.

– Чи дозволите мені, – промовив він, підморгуючи, – взяти участь у вашій нараді? Адже це нарада, чи не так?

– Мій любий друже, ми страшенно раді вас бачити. – Сер Чарльз, отямившись від шоку, потиснув гостеві руку й усадив його у велике крісло. – Звідки ви тут узялися?

– Я зателефонував своєму другові Саттертвейту в Лондон. Мені сказали, що він поїхав. До Корнуоллу. Eh bien[13], важко було не здогадатися куди. Я сів на перший же потяг до Лумута, і ось я перед вами.

– Ясно, – сказала Еґґ. – Але чому ви прийшли? Ну, тобто, – виправилася вона, усвідомивши, що її запитання прозвучало нечемно, – ви приїхали з конкретною метою?

– Я приїхав, – повідомив Еркюль Пуаро, – визнати помилку.

Із чарівною усмішкою він повернувся до сера Чарльза і витягнув руки у невластивому англійцям жесті.

– Мсьє, у цій самій кімнаті ви казали, що вас щось бентежить у смерті містера Беббінґтона. А я – я подумав, що це ваша звичка все драматизувати, – я казав собі: він великий актор, йому потрібна драма за будь-яку ціну. Здавалося абсолютно неймовірним, щоб такий дружній літній чоловік помер не власною смертю. Я і досі не розумію ні як саме його отруїли, ні чому. Це здається абсурдним – фантастичним навіть. А все ж ми маємо другу смерть за схожих обставин. Не можна назвати це збігом. Ні, між обома має бути зв’язок. Тож, сере Чарльзе, я прийшов вибачитися перед вами, сказати, що я, Еркюль Пуаро, помилився, і попросити у вас дозволу бути присутнім на ваших обговореннях.

Сер Чарльз нервово прочистив горло. Він здавався дещо зніченим.

– Це надзвичайно мило з вашого боку, мсьє Пуаро. Я не знаю… витрачати свій час… я…

Він розгублено замовк. Запитально поглянув на Саттертвейта.

– Це велика ласка з вашого боку, – почав був Саттертвейт.

– Ні, це не ласка. Це цікавість і так, моє травмоване самолюбство. Я мушу спокутувати свою провину. Мій час – ну чого він вартий – і зрештою, нащо мені ті подорожі? Відрізняються лише мови, а людська природа скрізь однакова. Але звісно, якщо ви мені не раді, якщо вам здається, що я втручаюся…

Обидва чоловіки хором заговорили:

– Аж ніяк.

– Звісно ні.

Пуаро перевів погляд на дівчину.

– А мадемуазель?

Якусь мить Еґґ мовчала, і всі троє чоловіків зрозуміли: Еґґ не хоче, щоб Пуаро їм допомагав…

Містерові Саттертвейту здалося, що він знає чому. То була розвага на двох Чарльза Картрайта та Еґґ Літтон-Ґор. Саттертвейтові ласкаво дозволили залишитися через усвідомлення, що він величина, якою можна знехтувати. Але зовсім інша річ – Еркюль Пуаро. Той претендуватиме на роль лідера. Можливо навіть, що сер Чарльз поступиться йому місцем. Тоді плани Еґґ зведуться нанівець. Він дивився на дівчину, співчуваючи її непростому вибору. Ці двоє її не розуміли, але Саттертвейт зі своєю напівжіночою чутливістю усвідомлював, що вона розв’язує дилему. Еґґ боролася за своє щастя…

Що ж вона скаже?

Але що вона зрештою може сказати? Не може ж вона відверто висловити свої думки. «Їдьте, їдьте геть, ваш приїзд усе мені зіпсує, ви мені тут не потрібні».

У Еґґ Літтон-Ґор був лише один варіант відповіді:

– Звісно, – посміхнулася вона. – Ми вам раді.

– Добре, – сказав Пуаро. – Тепер ми колеги. Eh bien, якщо ваша ласка, введіть мене, будь ласка, au courant[14] ситуації.

Він уважно слухав розповідь Саттертвейта про те, які кроки було зроблено після повернення в Англію. Містер Саттертвейт умів розповідати. Йому особливо добре вдавалося створити атмосферу, показати картинку. Його опис абатства, слуг, начальника поліції Джонсона був захопливим. Бельгієць гучно похвалив сера Чарльза за те, що йому вдалося знайти за каміном недописані листи.

– Ah, mais c’est magnifique, ça![15] – вигукнув він в екстазі. – Дедукція, реконструкція – бездоганно! Замість ставати великим актором, вам слід було стати великим детективом, сере Чарльзе.

Сер Чарльз прийняв ці овації з належною скромністю – зі своєю особливою фірмовою скромністю. Він багато років приймав компліменти на сцені й стільки ж років цього вчився.

– Ваше спостереження – воно теж дуже цінне, – сказав Пуаро, повертаючись до Саттертвейта. – Спостереження про раптову фамільярність із дворецьким.

– Ви думаєте, в цій ідеї про місіс де Рашбріджер щось є? – з ентузіазмом запитав сер Чарльз.

– Ну, на це варто звернути увагу, – промовив детектив, повертаючись до містера Саттертвейта. – Це натякає нам, власне, на кілька речей, чи не так?

Ніхто не зрозумів, які саме речі маються на увазі, але зізнаватися в цьому нікому не хотілося, тож усі просто пробурмотіли щось на знак згоди.

Потім розповідь підхопив сер Чарльз. Він розповів про їхній з Еґґ візит до місіс Беббінґтон, який майже нічого їм не дав.

– Тепер ви в курсі, – підсумував він. – Ви знаєте, чим займалися ми. То скажіть, що ви сам про це думаєте.

Картрайт нахилився вперед із хлопчакуватою цікавістю.

Кілька хвилин Пуаро мовчав. Трійця спостерігала за ним.

Нарешті бельгієць промовив:

– Мадемуазель, чи пам’ятаєте ви, з яких келихів пили портвейн у сера Бартолом’ю?

Еґґ стривожено похитала головою, аж коли втрутився сер Чарльз.

– Я можу вам сказати.

Він звівся на ноги і підійшов до буфета, дістав звідти важкі гранчасті склянки для хересу.

– Ті були трохи іншої форми, звісно, – більш закруглені – саме для портвейну. Толлі купив їх на розпродажі у старого Ламмерсфілда – цілий набір столового скла. Я похвалив їх, а Толлі не треба було так багато, тож він подарував частину мені. Гарні, чи не так?

Пуаро взяв келих і покрутив його в руці.

– Так, – мовив він. – Гарний екземпляр. Я так і думав, що вони пили з чогось такого.

– Чому? – вигукнула Еґґ.

Детектив просто всміхнувся їй у відповідь.

– Так, – вів він далі. – Смерть Бартолом’ю Стренджа можна досить легко пояснити. Чого не скажеш про смерть Стівена Беббінґтона. Ох, якби ж тільки було навпаки!

– Що ви маєте на увазі під «навпаки»? – запитав містер Саттертвейт.

Бельгієць повернувся до нього.

– Ну ось подумайте, друже. Сер Бартолом’ю – відомий лікар. Такого можуть убити з багатьох причин. Лікар знає секрети, друже мій, важливі секрети. У лікаря є певна влада. Уявіть собі пацієнта на межі безумства. Одне слово лікаря, і того ізолюють від суспільства – яка спокуса для розхитаної психіки! Лікар може мати підозри щодо раптової смерті одного зі своїх пацієнтів – о так, для вбивства лікаря існує багато мотивів. Тож, як я і кажу, простіше було б навпаки: якби сера Бартолом’ю Стренджа вбили першим, а Стівена Беббінґтона – другим. Тоді можна було б сказати, що Стівен щось бачив і щось підозрював щодо першої смерті.

Він зіхтнув і підсумував:

– Але у розслідуваннях не все так, як нам хотілося б. Треба працювати з тим, що є. Але от що у мене на думці. Чи не могло статися так, що Стівена Беббінґтона отруїли (якщо отруїли) випадково? Що отруїти збиралися сера Бартолом’ю Стренджа, але помилково вбили не того?

– Цікава думка, – визнав сер Чарльз. Його обличчя, яке на мить проясніло, спохмурніло знов. – Але я не думаю, що це можливо. Беббінґтон зайшов до цієї кімнати хвилини за чотири до того, як йому стало погано. За цей час він не їв і не пив нічого іншого, а отрути в келиху не знайшли…

Пуаро його перебив:

– Це ви мені вже говорили, але припустімо заради обговорення, що в коктейлі щось таки було. Чи не міг той коктейль призначатися серу Бартолом’ю, а до містера Беббінґтона потрапити випадково?

Сер Чарльз похитав головою.

– Людина, яка знала Толлі, ніколи б не намагалася отруїти його коктейлем.

– Чому?

– Тому що він їх ніколи не пив.

– Ніколи?

– Ніколи.

Пуаро обурливо махнув рукою.

– Ах, усе не так у цій справі. Якесь безглуздя…

– До того ж, – вів далі сер Чарльз, – я не розумію, як у цій ситуації можна було «переплутати келихи». Темпл розносила їх на таці, і всі брали собі той, що був ближче.

– Дійсно, – пробурмотів детектив. – Не можна змусити взяти той чи той коктейль, це ж не карти. А Темпл – це хто? Це та покоївка, яка мене сьогодні впустила, так?

– Так. Вона працює в мене три чи чотири роки – приємна спокійна дівчина, роботу свою знає. Не знаю, звідки вона, – про це можна спитати міс Мілрей.

– Міс Мілрей – це ваша секретарка? Висока жінка, трохи схожа на гренадера?

– Дуже схожа, – погодився сер Чарльз.

– Я й раніше не раз вечеряв із вами, але, здається, раніше її не бачив.

– Так, зазвичай вона не вечеряє з нами. Просто інакше за столом було б тринадцять гостей.

– Вона сама запропонувала бути чотирнадцятою? Розумію.

Пуаро хвильку помовчав, а потім сказав:

– А можна поговорити з вашою покоївкою?

– Звісно, мій друже.

Сер Чарльз натиснув на кнопку. Покоївка з’явилася майже одразу.

– Ви дзвонили, сер?

Темпл була високою жінкою років тридцяти двох чи тридцяти трьох. Вона мала доглянутий вигляд: її волосся блищало й було гарно зачесаним, але красунею її не назвеш. Поводилася вона спокійно, підковано.

– Мсьє Пуаро хоче поставити вам кілька запитань, – пояснив сер Чарльз.

Темпл згори вниз подивилася на Пуаро.

– Ми говоримо про той вечір, коли помер містер Беббінґтон, – сказав той. – Ви добре пам’я таєте, що тоді відбувалося?

– О, так, сер.

– Я хотів би знати, як саме подавалися коктейлі.

– Прошу, сер?

– Я хочу знати все про коктейлі. Це ви їх готували?

– Ні, сер. Сер Чарльз любить сам це робити. Я принесла пляшки: вермут, джин, все інше.

– Куди ви їх поставили?

– На стіл отам, сер.

Вона показала на стіл біля стіни.

– Таця з келихами стояла отут, сер. Сер Чарльз, змішавши все і збивши, налив коктейлі в келихи. Потім я взяла тацю й понесла гостям.

– А на тій таці були всі приготовані келихи?

– Сер Чарльз дав один міс Літтон-Ґор, сер, – він тоді саме говорив із нею – і взяв один собі. А містер Саттертвейт, – вона на мить перевела на нього погляд, – підійшов і взяв один для леді, здається, для міс Віллз.

– Саме так, – підтвердив той.

– Інші розносила я. Здається, всі гості взяли собі по келиху, крім сера Бартолом’ю.

– А чи не могли б ви зробити нам велику послугу, Темпл, і повторити, як усе було? Розкладімо тут подушки, ніби це люди. Пам’ятаю, я стояв отут – міс Саткліфф була там.

З підказками містера Саттертвейта сцену вдалося відтворити. Містер Саттертвейт був спостережливим. Він дуже добре пам’ятав, хто де сидів чи стояв. Потім Темпл почала обходити людей. Вони з’ясували, що покоївка почала з місіс Дейкез, потім підійшла до міс Саткліфф та Еркюля Пуаро, а потім до містера Беббінґтона, леді Мері та містера Саттертвейта, які сиділи разом. Він теж пам’ятав, що саме так усе й було. Зрештою Темпл відпустили.

– Пф! – вигукнув Пуаро. – Нічого не розумію. Темпл останньою мала справу з коктейлями, але в неї не було шансу щось туди підмішати, та і, як я вже казав, неможливо втелющити людині конкретний келих.

– Люди зазвичай беруть найближчий, – зауважив сер Чарльз.

– Можливо, це могло б спрацювати, якби людині запропонували взяти коктейль першою, але й це надто непевно. Келихи стоять надто близько. Не можна сказати, що один набагато ближчий за інший. Ні, ні, такий ненадійний метод не можна було використовувати. Скажіть мені, містере Саттертвейте, а містер Беббінґтон ставив свій коктейль чи весь час тримав у руці?

– Він ставив його на стіл.

– А хтось підходив до столу після того, як він це зробив?

– Ні, я сидів найближче до нього, і запевняю вас, що нічого йому не підмішував і не підмішував би, навіть якби міг зробити це непомітно.

Містер Саттертвейт говорив досить сухо. Пуаро поквапився перепросити.

– Ні, що ви. Я вас не звинувачую – quelle idée![16] Я просто перевіряю факти. Аналіз показав, що в коктейлі нічого не було, – тепер здається, що там нічого й не могло бути. Обидві перевірки дали однаковий результат.

Але містер Беббінґтон не їв і не пив нічого іншого, а якщо його отруїли нікотином, то смерть мала настати дуже швидко. Бачите, куди це нас веде?

– Нікуди, чорт забирай, – вигукнув сер Чарльз.

– Я б так не сказав, ні, я б так не сказав. Це веде нас до дуже страшної ідеї – яка, я сподіваюся, виявиться хибною. Ні-ні, звісно, це не правда – це доводить смерть сера Бартолом’ю… А все ж…

Він насупився, замислився. Інші з цікавістю спостерігали за ним. Він підвів очі.

– Ви ж розумієте, куди я хилю? Місіс Беббінґтон не була в Мелфортському абатстві, тому з неї можна зняти підозри.

– Місіс Беббінґтон – але ніхто й не думав її підозрювати.

Пуаро поблажливо усміхнувся.

– Ні? Цікаво. Ця ідея одразу спала мені на думку – але тільки спочатку. Якщо бідного джентльмена отруїли не коктейлем, тоді його отруїли за кілька хвилин до виходу з дому. Як це могли зробити? Пігулкою? Можливо, щось від розладу шлунку. А в такому разі хто міг це зробити? Тільки дружина. І в кого міг бути мотив, про який більше ніхто не знає? Знову, тільки у дружини.

– Але вони були такі віддані одне одному, – обурливо вигукнула Еґґ. – Ви, певно, не розумієте.

Детектив лагідно їй усміхнувся.

– Я не сперечаюся. Це важливо. Але вам про це відомо, а мені ні. Я бачу факти неупереджено. І дозвольте мені сказати, мадемуазель, – в моєму порт-фоліо всього п’ять випадків, коли жінку вбивав відданий чоловік, і двадцять два випадки, коли чоловіків убивали віддані жінки. Les femmes[17], очевидно, краще вміють вдавати.

– Я думаю, ви справжній монстр, – мовила Еґґ. – Я знаю, що Беббінґтони не такі. Це просто жахливо!

– Вбивство – ось що жахливо, мадемуазель, – сказав Пуаро, і голос його раптом прозвучав жорсткіше.

Потім, уже м’якіше, він додав:

– Але, як людина, що бачить голі факти, я погоджуся, що місіс Беббінгґтон не робила цього. Адже в Мелфортському абатстві її не було. Ні, як уже сказав сер Чарльз, це зробила людина, яка була на обох прийомах – одна з семи із вашого списку.

Запала тиша.

– І що б ви порадили нам робити? – запитав Саттертвейт.

– Не сумніваюся, що у вас уже є власний план, – промовив Пуаро.

Сер Чарльз прокашлявся.

– Нам здалося, що тут спрацює тільки вилучення, – сказав він. – Я збирався поговорити з усіма підозрюваними зі списку, вважаючи їх винними, поки вони не доведуть протилежного. Тобто пропоную виходити з того, що між убивцею та містером Беббінґтоном був зв’язок, і ми маємо застосувати всю свою винахідливість, щоб його знайти. Якщо ми не знаходимо зв’язку, ми переходимо до наступного підозрюваного.

– Це хороший підхід, – схвально відгукнувся детектив. – А які методи ви будете застосовувати?

– Цього ми ще не встигли обговорити. Ми будемо раді дослухатися до ваших порад, мсьє Пуаро. Можливо, ви…

Той виставив долоню.

– Друже мій, не просіть мене вживати активних заходів. За своє життя я переконався, що будь-яку проблему краще вирішувати в уяві. Дозвольте мені бути, що називається, спостерігачем. Продовжуйте розслідування, яке сер Чарльз так талановито очолив…

«А як же я? – подумав Саттертвейт. – Ох уже ці мені актори! Вічно грають головну роль у світлі софітів!»

– Можливо, час від часу вам знадобиться думка радника. Ним буду я.

Пуаро всміхнувся Еґґ.

– Що скажете, справедливо, мадемуазель?

– Чудово, – відповіла та. – Переконана, ваш досвід буде для нас дуже цінним.

Вона нарешті розслабилася. Глянула на годинник і зойкнула.

– Мені час додому. У мами буде серцевий напад.

– Я вас відвезу, – сказав сер Чарльз, і вони пішли.

– Що ж, бачите, рибка таки піймалася, – сказав Еркюль Пуаро.

Містер Саттертвейт, що дивився на двері, які щойно зачинилися за сером Чарльзом та Еґґ, здригнувся, повернувшись до Пуаро. Той глузливо посміхався.

– Так, так, і не сперечайтеся. Ви навмисне показали мені приманку там, у Монте-Карло. Хіба ні? Ви показали мені статтю в газеті. Сподівалися, що вона зацікавить мене, що я буду радий себе зайняти.

– Саме так, – зізнався містер Саттертвейт. – Але я думав, що в мене не вийшло.

– Та ні, вийшло. Ви добре знаєтеся на людській природі, друже. Я нудився світом, мені – як сказала дитина, що бавилася біля нас, – «не було чого робити». Ви правильно оцінили мій психологічний стан на той момент. (І якщо вже про те мова, то для злочину потрібен певний психологічний стан. Злочин, психологія – вони йдуть пліч-о-пліч.) Але повернімося до наших баранів. Цей злочин інтригує – він захопив мене цілком і повністю.

– Який саме? Перший чи другий?

– Він один: те, що ви називаєте першим і другим, – це лише половинки єдиного злочину. Друга половинка простіша – мотив, спосіб…

Містер Саттертвейт перебив його:

– Зі способом складно буде розібратися в обох випадках. У вині отрути не знайшли, а їжу їли всі.

– Ні-ні, тут усе було інакше. В першому випадку складається враження, що ніхто не міг отруїти Стівена Беббінґтона. Сер Чарльз, якби хотів, міг би отруїти одного зі своїх гостей, але не одного конкретного. Темпл теоретично могла підсипати щось в останній коктейль, але містер Беббінґтон не брав свій келих останнім. Ні, вбивство Беббінґтона здається настільки неймовірним, що я досі думаю: а може, вбивства й не було, може, він справді помер своєю смертю… Але це ми невдовзі з’ясуємо. Другий випадок не такий. Будь-хто з гостей, дворецький чи навіть покоївка могли отруїти Бартолом’ю Стренджа. Взагалі без проблем.

– Не розумію, – почав був містер Саттертвейт.

Пуаро вів далі:

– Я вам якось це продемонструю на прикладі невеличкого експерименту. Але перейдімо до наступного й найважливішого питання. Розумієте (а я впевнений, ви зрозумієте, адже у вас добре серце і чутливий розум), я не хочу бути тим, хто псує задоволення іншим.

– Тобто… – почав містер Саттертвейт, усміхаючись кутиком рота.

– Тобто головну роль має зіграти сер Чарльз. Він до цього звик. І до того ж дехто на це від нього чекає. Я ж не помиляюся? Мадемуазель не сподобалося, що я втрутився в цю справу.

– Ви, як то кажуть, ловите все на льоту, мсьє Пуаро.

– А, це впадає в око. Я дуже сентиментальний. Я хочу допомогти закоханим, а не заважати їм. Ми з вами, друже, попрацюємо над цим заради честі та слави Чарльза Картрайта, чи не так? Коли справу розкриють…

– Якщо… – м’яко поправив містер Саттертвейт.

– Коли. Я не дозволяю собі програвати.

– Ніколи? – запитав Саттертвейт із пронизливим поглядом.

– Тричі траплялося таке, – з гідністю відповів детектив, – що протягом короткого часу я не ловив, як ви кажете, на льоту. Я розкопав правду не так швидко, як міг.

– Але ви жодного разу не провалили справи?

Саттертвейт наполягав з цікавості, звичайної та щирої. Йому просто було цікаво…

– Eh bien, – сказав Пуаро. – Колись давно, в Бельгії. Не будемо про це говорити…

Містера Саттертвейта, його цікавість (і його зловтіху) ця відповідь цілком задовольнила, і він поквапився змінити тему.

– Тож ви казали, що, коли справу буде розкрито…

– Її розкриє сер Чарльз. Це вкрай важливо. Я буду лише крихітним гвинтиком. – Детектив розвів руки. – Час від часу натякну про те чи те – одне слово, не більше. Мені не потрібні ані слава, ані визнання. У мене є все визнання, якого я прагнув.

Містер Саттертвейт дивився на бельгійця з цікавістю. Його розважали наївне марнославство та безмежний егоїзм цього маленького чоловічка. Але він не зробив поширеної помилки і не сприйняв ці слова за безпідставну хвалькуватість. Англійці зазвичай скромно оцінюють свої успіхи, зате часом тішаться тим, що вдається їм погано. Але ті, хто говорить романськими мовами, справедливіше оцінюють свої вміння. Якщо Пуаро розумний, навіщо йому заперечувати цей факт?

– Мені цікаво знати, – сказав містер Саттертвейт, – власне, дуже цікаво, а навіщо вам самому все це потрібно? Заради азарту?

Пуаро похитав головою.

– Ні, ні, що ви, це не так. Дійсно, як chien de chasse[18], я йду на запах, і це мене збуджує, і, відчувши запах, я не можу не йти на нього. Це правда. Але є ще дещо… Це – як би це назвати? – пристрасне бажання докопатися до істини. В усьому світі немає нічого цікавішого, захопливішого, гарнішого за істину…

Після слів детектива запала коротка тиша.

Потім він узяв аркуш паперу, на який містер Саттертвейт охайно переписав сім прізвищ, і прочитав уголос:

– Місіс Дейкез, капітан Дейкез, міс Віллз, міс Саткліфф, леді Мері Літтон-Ґор, міс Літтон-Ґор, Олівер Мендерз.

– Еге, – зауважив Пуаро, – наштовхує на певні думки, чи не так?

– І на які ж?

– Ну, прізвища записані в певній послідовності.

– Не думаю, що тут закладено якусь ідею. Ми просто записали прізвища, не надто замислюючись над послідовністю.

– Ну звісно. Список очолює місіс Дейкез. Я так розумію, вам здається найбільш імовірним, що убивця – вона.

– Ні, не ймовірним, – сказав Саттертвейт. – Радше найменш неймовірним.

– І навіть це не зовсім точно. Можливо, вам хотілося б, щоб злочин скоїла саме вона.

Містер Саттертвейт імпульсивно відкрив рот, зустрів насмішкуватий погляд блискучих очей Пуаро і передумав казати те, що збирався.

– Гм, цікаво, можливо, ви маєте рацію, мсьє Пуаро, – можливо, несвідомо саме цього нам би й хотілося.

– Можу я дещо у вас запитати, містере Саттертвейте?

– Звісно, звісно, – люб’язно відповів той.

– З того, що ви розповіли, я зрозумів, що сер Чарльз і міс Літтон-Ґор ходили говорити з місіс Беббінґтон разом.

– Так.

– А ви з ними не пішли?

– Ні. Троє – то вже натовп.

Пуаро всміхнувся.

– Але ваш характер мав завести вас деїнде. Ви певно, обробляли, так би мовити, свого клієнта. То до кого ж ходили ви, містере Саттертвейте?

– Я пив чай із леді Мері Літтон-Ґор, – жорстко повідомив чоловік.

– І про що ви говорили?

– Вона ласкаво поділилася зі мною складнощами, які спіткали її в перші роки подружнього життя.

Він переказав історію леді Мері. Детектив співчутливо кивнув.

– Так часто буває в житті – молода, ідеалістично налаштована жінка виходить за «поганого хлопця», нікого не слухаючи. А більше ви ні про що не говорили? Часом не розпитували її про Олівера Мендерза?

– Взагалі-то, власне, так.

– І що ви про нього дізналися?

Містер Саттертвейт повторив те, що розповіла йому леді Мері. Потім запитав:

– А чому ви вирішили, що ми про нього говорили?

– Бо саме за цим ви туди й ходили. Ой, ну не сперечайтеся. Можливо, ви сподівалися, що злочин скоїла місіс Дейкез чи її чоловік, але ви вважаєте, що це Мендерз.

Він обірвав заперечення містера Саттертвейта.

– Так, так. У вас затайлива натура. Ви щось собі думаєте, але вам подобається тримати це при собі. Я вас розумію. Я чиню так само…

– Я його не підозрюю – це абсурд. Я просто хотів більше про нього довідатися.

– Я так і кажу. Це ваш інстинктивний вибір. Мене теж цікавить цей молодик. Він цікавить мене, відколи я побачив його тут на вечері, бо я помітив…

– Що саме? – зацікавлено запитав містер Саттертвейт.

– Я помітив, що принаймні двоє людей (а то й більше) грають ролі. Першим був сер Чарльз. – Пуаро всміхнувся. – Він грав морського офіцера, чи не так? Це природно, актор не припиняє грати лише тому, що зійшов зі сцени. Але цей юнак, Мендерз, він теж грав. Він вдавав, що йому нудно й він переситився життям, але насправді йому аж ніяк не було нудно – він був радше збуджений. І тому, друже, я звернув на нього увагу.

– Але як ви зрозуміли, що я ним зацікавився?

– Ну, багато що на це вказувало. Вас цікавила аварія, яка привела його в Мелфортське абатство. Ви не пішли із сером Чарльзом і міс Літтон-Ґор до місіс Беббінґтон. А чому? Бо ви хотіли опрацювати власну версію без свідків. Ви пішли до леді Мері про когось розпитати. Але про кого? Це має бути хтось місцевий. Олівер Мендерз. І до того ж найяскравіше про ваш інтерес свідчить те, що ви записали його ім’я наприкінці. На вашу думку, найменше підозр лежить на леді Мері та мадемуазель Еґґ, проте вони стоять у списку вище. А все тому, що Олівер – ваша темна конячка і ви хочете розібратися з ним самі.

– Господи, – сказав містер Саттертвейт. – Невже я оце дійсно така людина?

– Précisément[19]. Ви дуже спостережливі й кмітливі, але любите тримати свої висновки при собі. Характеристики, які ви даєте людям, зберігаються у вашій приватній колекції. Ви нікому їх не показуєте.

– Я гадаю… – заходився було відповідати містер Саттертвейт, але поява господаря будинку завадила йому договорити.

Актор зайшов до кімнати пружним бадьорим кроком.

– Брр, – мовив він. – Скажена погода.

Він налив собі віскі з содовою.

Містер Саттертвейт і Пуаро відмовилися від випивки.

– Що ж, – повів далі сер Чарльз. – Розплануймо нашу кампанію. Де список, Саттертвейте? А, дякую. Тож, мсьє Пуаро, дайте експертну пораду, будь ласка. З якого боку підійти до цього непростого завдання?

– А ви сам як вважаєте, сере Чарльзе?

– Ну, кожен міг би взяти на себе когось із підозрюваних – розподіл праці, чи не так? Ось, тут у нас є місіс Дейкез – Еґґ, здається, дуже хоче взятися за неї. Гадає, що чоловіки не здатні об’єктивно оцінювати настільки бездоганно вдягнену леді. Непогана ідея – підібратися до неї через її роботу. Але ми із Саттертвейтом могли б продумати інший підхід, якщо ви вважаєте це необхідним. Далі капітан Дейкез. Я знаю кількох його приятелів з перегонів. Думаю, я спробую дізнатися щось через них. Наступна – Енджела Саткліфф.

– З нею, певно, також маєте говорити ви, – запропонував Саттертвейт. – Адже ви близько з нею знайомі.

– Так, і саме тому було б краще, якби її розпитав хтось інший… По-перше, – він гірко всміхнувся, – мене звинуватять у тому, що я погано стараюся, а подруге… ну розумієте, ми друзі.

– Parfaitement, parfaitement[20], цілком природно, вам ніяково. Я прекрасно вас розумію. Із нею за вас поговорить містер Саттертвейт.

– Леді Мері та Еґґ, звісно, не рахуються. А як щодо Мендерза? Він випадково потрапив на прийом до Толлі, але думаю, його не слід виключати зі списку.

– Із Мендерзом розбереться містер Саттертвейт, – сказав Пуаро. – Але здається, сере Чарльзе, ви пропустили одне прізвище. Міс Мюріел Віллз.

– Так, дійсно. Ну, якщо Мендерзом займається Саттертвейт, то я займуся міс Віллз. Годиться? Будуть рекомендації, мсьє Пуаро?

– Ні, ні, не думаю. Цікаво буде почути, що ви довідалися.

– Ясна річ, ми вас повідомимо. І от іще: якщо ми дістанемо фотографії цих людей, то зможемо використати їх, опитуючи людей у Ґіллінґу.

– Прекрасно, – схвалив детектив. – Щось я хотів запитати… А, ваш друг, сер Бартолом’ю, він не пив коктейлів, але пив портвейн?

– Так, портвейн був його слабкістю.

– Дивно, що він не відчув нічого незвичного. У чистого нікотину cильний неприємний смак.

– Не забувайте, – зазначив сер Чарльз, – що, можливо, в портвейні й не було нікотину. Адже келихи брали на аналіз.

– А, так, як же я міг забути. Але хай яким чином додали отруту – смак у неї огидний.

– Не знаю, чи важливо це, – повільно сказав сер Чарльз, але минулої весни Толлі перехворів на важкий грип, через який у нього притупився нюх і смак.

– А, дійсно, – задумливо промовив Пуаро. – Це могло б усе пояснити. Це суттєво все спрощує.

Сер Чарльз підійшов до вікна й визирнув на вулицю.

– Досі штормить. Я пошлю за вашими речами, мсьє Пуаро. «Троянда та корона» – прекрасне місце для митців-ентузіастів, але думаю, вам потрібні нормальні санітарні умови та зручне ліжко.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, сере Чарльзе.

– Аж ніяк. Негайно цим займуся.

Він вийшов з кімнати.

Пуаро поглянув на Саттертвейта.

– Чи дозволите дати вам рекомендацію?

– Так, яку?

Детектив нахилився і тихенько сказав.

– Запитайте в Мендерза, навіщо він зімітував аварію. Скажіть, що поліція його підозрює. Цікаво, що він відповість.

Інтер’єр «Амброзін Лтд» був дуже строгий. Майже білі стіни, товстий килим найнейтральнішого з усіх кольорів – так, ніби зовсім без кольору, – в тон йому оббивка. Тут і там поблискували хромовані елементи, а на стіні висіла гігантська геометрична прикраса, пофарбована в яскравий блакитний і лимонний. Оформленням кімнати займався містер Сідні Сендфорд – наймолодший і наймодніший декоратор на той момент.

Еґґ Літтон-Ґор сиділа в сучасному кріслі, яке дещо нагадувало стоматологічне, і спостерігала за тим, як повз неї проходили вишукані, схожі на змій молоді жінки зі знудженими гарними обличчями. Еґґ щосили намагалася справити враження, ніби витратити 50–60 фунтів на сукню для неї взагалі не проблема.

Місіс Дейкез, яка сьогодні мала – як завжди – неймовірно запаморочливий вигляд (за визначенням Еґґ), займалася своєю роботою:

– Ну, як вам оце? Вузлики на плечах, мило, чи не так? І лінія талії просто приголомшлива. Але я не брала б його в кольорі «свинцевий сурик», а натомість зупинилася б на «еспаньйолі» – він найкращий – як гірчиця з дрібкою каєннського перцю. А як вам подобається «вен ордінер»? Досить абсурдний, чи не так? Приголомшливий і дивний. В наші дні одяг не має бути серйозним.

– Ох, дуже важко обрати, – сказала Еґґ. – Розумієте, – (вона раптом заговорила довірчим голосом), – раніше я ніколи не могла дозволити собі обирати одяг. Ми були страшенно бідні. Я пригадала ваше дивовижне вбрання у «Воронячому гнізді» й подумала: «Тепер, коли в мене є гроші, я конче мушу піти до місіс Дейкез і попросити її поради». Я тоді цілий вечір милувалася вами.

– Люба, як мило, – відказала місіс Дейкез. – Я просто обожнюю вдягати молоденьких дівчат. Украй важливо, щоб дівчина мала cвіжий вигляд – ви ж розумієте, про що я, дорогенька?

«Ага, але сама ти не першої свіжості», – невдячно подумала Еґґ.

– У вас такий глибокий внутрішній світ, люба, – продовжувала свою тираду місіс Дейкез. – Ніколи не купуйте собі звичайного одягу. Ваш одяг має бути простим і приголомшливим, щоб не відвертати уваги від вас самої. Розумієте? Вам потрібно декілька речей?

– Я думала про чотири вечірні сукні, парочку повсякденних речей та один-два спортивні костюми.

Місіс Дейкез заговорила ще солодкавіше. Добре, що вона не знала – на той момент на рахунку Еґґ було п’ятнадцять фунтів двадцять шилінґів, і цього їй мало вистачити до грудня.

Повз Еґґ промайнули ще кілька дівчат у сукнях. Їй вдавалося розбавити розмову про одяг іншими запитаннями.

– Я так розумію, після того прийому ви більше не бували у «Воронячому гнізді»? – запитала вона.

– Ні, люба, я просто не могла. Все це так мене засмутило. І до того ж у Корнуоллі забагато художників… А я їх просто терпіти не можу. У них завжди такі дивні фігури.

– Ох, це справжня трагедія, правда ж? – сказала Еґґ. – Та й старий містер Беббінґтон був такий милий.

– І дуже старий, я так розумію, – мовила місіс Дейкез.

– Здається, ви і раніше з ним зустрічалися?

– З цією доісторичною реліквією? Хіба? Не пригадаю.

– Він ніби щось таке казав, – відповіла Еґґ. – Не в Корнуоллі. Здається, в Ґіллінґу.

– Невже? – Погляд у місіс Дейкез був туманний. – Ні, Марсель, мені потрібен колір «петі скандаль», модель «Дженні», а потім блакитна «Пату».

– Як дивно, – сказала Еґґ, – що сера Бартолом’ю отруїли.

– Люба моя, так приголомшливо, що й словами не опишеш! Це принесло мені велику користь. Безліч ну просто страхітливих дам позамовляли у мене сукні тільки з цієї причини. Модель «Пату» бездоганно вам пасуватиме. Подивіться на оці безглузді й недоладні брижі – вони роблять сукню надзвичайно милою. Молодіжно, але не нав’язливо. Так, смерть сера Бартолом’ю принесла мені велику удачу. Адже є невелика ймовірність того, що його вбила я. А я візьми й зіграй на цьому. На мене приходили повитріщатися товстухи. Як приголомшливо. А потім, розумієте…

Але її обірвала поява монументальної американки, очевидно, цінної клієнтки.

Поки американка позбувалася тягаря своїх численних вимог, які мали вилитися їй у кругленьку суму, Еґґ непомітно втекла, сказавши молодій леді, яка прийшла на зміну місіс Дейкез, що має все обміркувати, перш ніж вирішить остаточно.

Вийшовши на Брутон-стріт, Еґґ глянула на годинник. За двадцять хвилин перша. Невдовзі вона перейде до другого етапу свого плану.

Вона дійшла до Берклі-сквер, а потім повільно повернулася. О першій вона підійшла до вітрини з китайськими objets d’art[21] і притулилася до неї обличчям.

Міс Доріс Сімз швидко вийшла на Брутон-стріт і попрямувала до Берклі-сквер. Не встигла вона вийти на площу, як почула голос з-за плеча:

– Пробачте, – мовила Еґґ, – можна хвилиночку з вами поговорити?

Дівчина здивовано озирнулася.

– Ви ж манекенниця з «Амброзін»? Я звернула на вас увагу сьогодні вранці. Сподіваюся, ви не образитеся, якщо я дозволю собі сказати, що у вас найбездоганніша фігура з усіх, що я бачила.

Доріс Сімз не образилася. Лише трішки зніяковіла.

– Певна, ви лестите мені, мадам, – відповіла вона.

– І ви здалися мені дуже доброю, – сказала Еґґ. – Тому я хочу попросити вас про послугу. Дозвольте запросити вас на обід у «Берклі» чи «Ріц» і все вам розповісти.

Хвильку повагавшись, Доріс погодилася. Їй було цікаво, а ще вона любила смачну їжу.

Влаштувавшись за столиком і замовивши обід, Еґґ заходилася пояснювати.

– Сподіваюся, ви нікому про це не розкажете, – мовила вона. – Розумієте, на роботі мені дали завдання – написати про жінок різних професій. Я б хотіла, щоб ви розповіли мені про вашу роботу в ательє.

Доріс, здається, була розчарована, але досить дружньо відповідала на запитання, відверто розповідаючи про розклад, ціни, переваги й недоліки своєї професії. Еґґ конспектувала її відповіді в маленький записник.

– Це так мило з вашого боку, – сказала вона. – Я на цьому зовсім не розуміюся. Для мене все це нове. Розумієте, мені страшенно бракує грошей, а цей журналістський підробіток дуже мені допоможе.

Дівчина впевнено вела далі:

– Було нахабно з мого боку отак з’явитися в «Амброзін» і вдавати, ніби я збираюся купити купу одягу. Взагалі-то мені лишилося всього декілька фунтів на витрати, і я маю протягнути на них до Різдва. Гадаю, місіс Дейкез страшенно розлютилася б, якби дізналася.

Доріс захихотіла.

– Думаю, так.

– Але я добре зіграла свою роль? – запитала Еґґ. – Я була схожа на людину, в якої є гроші?

– Ви пречудово зіграли, міс Літтон-Ґор. Мадам вважає, що ви багато чого в нас купите.

– Боюся, доведеться її розчарувати, – зізналася Еґґ.

Доріс знову захихотіла. Їй подобався і обід, і Еґґ. «Можливо, вона і з вищого світу, – подумала Доріс, – але вона нічого з себе не вдає. Вона така, яка є».

Завоювавши симпатію Доріс, Еґґ легко перевела розмову на її роботодавицю.

– Мені постійно здається, – сказала дівчина, – що місіс Дейкез часто показує кігтики, чи не так?

– Вона нікому з нас не подобається, міс Літтон-Ґор, це факт. Але вона, безумовно, розумна, знає, як вести бізнес, на відміну від тих леді з вищого світу, які відкривають ательє і лишаються ні з чим, бо в них обшиваються їхні друзі й не платять. Вона просто залізна леді, хоча, скажу вам, справедлива і в неї хороший смак, вона знає, що до чого, і вміє вмовляти людей купувати саме те, що їм личить.

– Мабуть, вона купу грошей заробляє?

В погляді Доріс зблиснуло щось дивне.

– Не мені плітки розводити…

– Звісно ні, – сказала Еґґ, – продовжуйте.

– Але якщо хочете знати, фірмі недалеко до банкрутства. До мадам приходив якийсь джентльмен, єврей, і щось там таке було – коротше кажучи, я думаю, що вона позичила в нього грошей, сподіваючись, що торгівля пожвавиться, але тепер вона ще глибше в боргах. Чесно, міс Літтон-Ґор, часом вона має просто жахливий вигляд. Розпачливий. Я і не уявляю, яка вона без свого гриму. Думаю, вона не спить ночами.

– А що її чоловік?

– Дивний фрукт. Я б сказала, нещасливий квиток. Але ми рідко його бачимо. Інші дівчата зі мною не згодні, але я думаю, вона досі до нього прив’язана. Звісно, про них кажуть багато гидких речей…

– Наприклад? – запитала Еґґ.

– Ну, я не хочу такого повторювати. Сама я ніколи в це не вірила.

– Ну звісно ні. То що ви говорили?..

– Ну, дівчата подейкували, що був якийсь молодий хлопець. Дуже багатий і до того ж безхарактерний. Не пришелепуватий, якщо ви розумієте, про що я, а просто ні риба ні м’ясо. Мадам обробляла його як могла. Він міг би все виправити – уже був на все готовий, – аж раптом його відправили в морський вояж.

– Хто відправив? Лікар?

– Так, якийсь з Гарлі-стріт. Здається, той самий, якого вбили в Йоркширі. Отруїли начебто.

– Сер Бартолом’ю Стрендж?

– Так, він. Мадам була тоді в нього на прийомі. Ми потім із дівчатами жартували, мовляв, це вона прикінчила його, щоб помститися. Ну ми, звичайно, просто жартували…

– Ясна річ, – сказала Еґґ. – Дівчачі жарти. Я розумію. Знаєте, а мені теж здається, що місіс Дейкез схожа на вбивцю – така жорстка, без докорів сумління.

– Так, з нею складно, і в неї такий скажений характер. Коли вона зривається, ми всі ховаємося по кутках. Кажуть, чоловік її боїться – воно й не дивно.

– А ви ніколи не чули, щоб вона називала прізвище Беббінґтон чи говорила щось про Ґіллінґ? Це в Кенті.

– Та ні, не пригадую такого.

Доріс глянула на годинник і зойкнула.

– Господи, люба, я мушу йти, бо спізнюся.

– До побачення, і дуже дякую, що погодилися зі мною поговорити.

– Було приємно поспілкуватися. На все добре, міс Літтон-Ґор. Сподіваюся, стаття матиме успіх. Я чекатиму на неї.

«А даремно, дівчинко», – подумала Еґґ, замовляючи рахунок.

Потім, підвівши риску під тим, що мало бути тезами для статті, вона записала в блокнотику:

«Не надто багато, – подумала Еґґ. – Можливо, тут є мотив для вбивства сера Бартолом’ю, але не достатньо вагомий. Мабуть, мсьє Пуаро зможе зробити певні висновки з цієї інформації. А я не можу».

Проте Еґґ мала ще один номер у сьогоднішній програмі. Після обіду вона поїхала до Сент-Джонз-гаусу, де жили Дейкези. То був новий будинок із надзвичайно дорогими квартирами. На вікнах висіли розкішні горщики з квітами, а біля дверей стояли портьє у таких шикарних формах, що їм могли б позаздрити іноземні генерали.

Еґґ не заходила всередину. Вона гуляла сюди-туди на протилежному боці вулиці. Дівчина порахувала, що за годину находила, певно, декілька кілометрів. Було пів на шосту.

Потім до будинку під’їхало таксі, і з нього вийшов капітан Дейкез. Еґґ дала йому три хвилини, а потім перейшла дорогу й зайшла всередину.

Вона натиснула дзвінок квартири номер 3. Дейкез сам відчинив двері. Він саме знімав пальто.

– О, – сказала дівчина, – вітаю. Ви ж мене па м’ятаєте? Ми зустрічалися в Корнуоллі, а потім у Йоркширі.

– Звісно, звісно. І обидва рази також було запрошено смерть. Заходьте, міс Літтон-Ґор.

– Я хотіла побачитися з вашою дружиною. Вона вдома?

– Вона ще на Брутон-стріт, в ательє.

– Так, я сьогодні забігала туди до неї, але думала, що, можливо, вона вже повернулася. І я думала, вона не заперечуватиме, якщо я зайду, тільки от я б не хотіла заважати…

Еґґ благально замовкла.

Фредді Дейкез подумав: «Гарне дівча. Збіса гарне взагалі-то».

Вголос він сказав:

– Синтія буде після шостої, не раніше. Я щойно з Ньюбері. День був кепський, тож я рано поїхав. Як щодо коктейлю в «Севентіту»?

Дівчина прийняла запрошення, хоча підозрювала, що Дейкез уже достатньо випив. Сидячи в напівтемному підвалі клубу «Севентіту» й попиваючи мартіні, Еґґ промовила:

– Тут весело. Я ніколи раніше тут не була.

Фредді Дейкез поблажливо всміхнувся. Йому подобалися молоді вродливі дівчата. Можливо, не так, як деякі інші речі, але досить сильно.

– Не вечір, а розчарування, – зізнався він. – Я маю на увазі там, у Йоркширі. Є певна іронія в тому, що отруїли лікаря, а не навпаки. Зазвичай це лікарі труять людей.

Він голосно розреготався над власним жартом і замовив іще порцію рожевого джину.

– Як кмітливо, – сказала Еґґ. – Я ніколи не дивилася на це з такого боку.

– Звісно, це лише жарт, – мовив Фредді Дейкез.

– Хіба це не дивно? – запитала Еґґ. – Щораз, як ми зустрічаємося, хтось помирає.

– Трохи дивно, – визнав капітан Дейкез. – Ви про старого священика в будинку того актора, як там його?

– Так. Дуже химерно, що він так раптово помер.

– Збіса химерно, – сказав Дейкез. – Якось моторошно, коли поряд з тобою починають помирати люди. Знаєте, я думаю: «я наступний», і від цього мені кров у жилах холоне.

– А ви ж знали містера Беббінґтона раніше, ще в Ґіллінґу?

– Не чув про таке місце. Ні, я цього старого раніше не бачив. Дивно, що він помер так само, як Стрендж. Наводить на думки. Але не могли ж і його вбити?

– Ну, а ви сам як думаєте?

Дейкез похитав головою.

– Та не може такого бути, – впевнено заперечив той. – Ну хто вбиває священиків? Інша річ – лікарі.

– Так, – погодилася Еґґ. – Лікарі – зовсім, мабуть, інша історія.

– Точно вам кажу. Ну самі подумайте. Лікарі постійно пхають скрізь свого носа. – Язик у нього вже трохи заплітався. Він нахилився до Еґґ. – Ніколи не залишать тебе в спокої. Розумієте, про що я?

– Ні, – сказала вона.

– Вони бавляться життями людей. Забагато собі дозволяють. Так не має бути.

– Я не зовсім розумію, про що ви.

– Дівчинко моя, та я ж пояснюю вам. Вони можуть змусити людину замовкнути, відправити її до справжнього пекла – ось я про що. Господи, які вони жорстокі. Стуліть йому пельку й не давайте йому те, що йому треба. Хай там як він благає, не давайте. І їм вас не шкода, навіть якщо для вас це тортури. Отакі вони, лікарі. Я так кажу, бо я це знаю.

Його обличчя перекосилося від болю. Маленькі, як крапочки, зіниці дивилися крізь неї.

– Це пекло, кажу вам, пекло! І вони називають це лікуванням! Вдають, що чинять правильно. Свині!

– А сер Бартолом’ю Стрендж… – обережно почала Еґґ. Дейкез закінчив за неї.

– Сер Бартолом’ю Стрендж. Сер Бартолом’ю Шахрай. Цікаво знати, що там відбувається в цьому його санаторії. Нервові розлади. Так вони кажуть. Потрапиш туди і вже не виберешся. І ще кажуть, що ти з власної волі прийшов. З власної волі! Просто тому, що вони забрали тебе, коли ти бачив жахіття.

Тепер його трусило. Кутики рота опустилися.

– Я сам не свій, – вибачливо сказав він. – Сам не свій. – Він покликав офіціанта і вмовляв Еґґ випити ще, а коли вона відмовилася, взяв випивки собі.

– Так краще, – промовив він, вихиливши склянку. – Заспокоює нерви. Кепсько, коли вони розхитуються. Не можна сердити Синтію. Вона сказала мені не патякати. – Чоловік кивнув раз чи двічі. – Не кажіть нічого поліції, – додав він. – Бо ще можуть подумати, що це я кокнув Стренджа. Еге ж. Ви розумієте, що хтось убив його, чи не так? Один з нас убив його. Яка цікава думка. Але котрий з нас? У цьому питання.

– Можливо, ви знаєте на нього відповідь? – запитала Еґґ.

– Чому ви так кажете? Звідки мені знати? – Він глянув на неї сердито й підозріло. – Нічого я про це не знаю, кажу ж вам. Я не хотів проходити це його «лікування». Хай там що каже Синтія – я не збирався в нього лікуватися. Він щось задумав, вони обоє щось задумали. Але мене не проведеш.

Фредді Дейкез підвівся.

– Я шильна людина, міш Літтон-Ґор.

– Я в цьому не сумніваюся, – відказала Еґґ. – Скажіть, а ви знаєте щось про місіс де Рашбріджер, яка лікується в санаторії?

– Рашбріджер… Рашбріджер… старий Стрендж казав щось про неї. Що ж він казав? Не пам’ятаю. – Він зітхнув, похитав головою. – Почав оце забувати, ось що воно таке. І у мене є вороги, багато ворогів. Можливо, вони зараз стежать за мною.

Він напружено озирнувся. Потім нахилився до Еґґ через стіл.

– Що та жінка робила того дня в моїй кімнаті?

– Яка жінка?

– З кролячим обличчям. Пише п’єси. То було на ранок після того, як він помер. Я щойно повернувся зі сніданку. Вона вийшла з моєї кімнати і пішла в кінець коридору до зелених дверей у житлову частину для слуг. Дивно, чи не так? Нащо вона заходила до мене? Що вона сподівалася знайти? Що вона винюхувала? Як її це стосується? – Він нахилився вперед і потайливо запитав:

– Чи ви вважаєте, що Синтія має рацію?

– А що вона каже?

– Каже, що мені здалося. Каже, що мені ввижається. – Він непевно розсміявся. – Час від часу мені дійсно ввижається. Рожеві миші, змії, всіляке таке. Але з тією жінкою було інакше – я дійсно бачив її. Вона дивна штучка, та жінка. Погляд у неї нехороший. Пронизливий.

Він зіперся на спинку канапи. Здавалося, він засинає.

Еґґ підвелася.

– Мені час. Дуже дякую, капітане Дейкезе.

– Не варто. Я був радий. Страшенно радий… – Він замовк на півслові.

«Краще мені піти, доки він зовсім не відключився», – подумала Еґґ. Вона випірнула із задимленої зали клубу «Севентіту» в прохолодне вечірнє повітря.

Беатріс, хатня покоївка, казала, що міс Віллз вивідувала й винюхувала. Тепер Фредді Дейкез каже те саме. Що шукала міс Віллз? Що вона знайшла? Чи може їй бути щось відомо?

Чи був якийсь сенс у цій заплутаній історії про сера Бартолом’ю Стренджа? Фредді Дейкез боявся і ненавидів його?

Це здавалося можливим.

Але нічого в цій інформації не натякало на причетність до смерті Беббінґтона.

«Дивно буде, – подумала Еґґ, – якщо виявиться, що його ніхто не вбивав».

Але раптом вона різко вдихнула, побачивши напис на газетній стійці:

– Зізнавайтеся, ви друг чи шпигун? Я просто мушу знати.

Міс Саткліфф грайливо зблиснула очима, промовляючи це. Вона сиділа на стільці з прямою спинкою: сиве волосся, вкладене в елегантну зачіску, схрещені ноги. Містер Саттертвейт милувався її ніжками в гарних туфлях, її стрункими гомілками. Міс Саткліфф була чарівною жінкою, здебільшого завдяки тому, що рідко сприймала речі всерйоз.

– Ну хіба ви справедливі до мене?

– Мій любий, звісно, справедлива. Ви прийшли сюди, як то кажуть французи, заради моїх прекрасних очей чи ви, негіднику, заявилися розпитувати мене про вбивства?

– Як ви можете сумніватися, що правильний варіант – перший? – злегка кивнувши, запитав містер Саттертвейт.

– Ще й як можу і, власне, сумніваюся, – енергійно відказала акторка. – Ви з тих людей, про яких кажуть: «У тихому болоті чорти водяться».

– Ні, ні.

– Так, так. Єдине, що я не можу вирішити, так це те, чи обурюють мене ваші підозри, чи лестять мені. Загалом радше лестять.

Вона схилила голову і всміхнулася тією повільною чарівною посмішкою, яка завжди спрацьовує.

Містер Саттертвейт подумав собі: «Прекрасне створіння».

Вголос він сказав:

– Зізнаюся, леді, смерть Бартолом’ю Стренджа дуже мене цікавить. Як ви, певно, знаєте, я мав із таким справу раніше… – Він скромно замовк, сподіваючись, що міс Саткліфф підтвердить, що їй відомо, чим він займався. Однак вона просто запитала:

– Скажіть, чи є правда в словах тієї дівчини?

– В яких словах якої дівчини?

– Тієї Літтон-Ґор. Тієї, що так захоплюється Чарльзом. (Нащо цей мерзотник так поводиться?!) Вона гадає, що того милого старигана в Корнуоллі теж убили.

– А ви що думаєте?

– Ну, взагалі-то все відбулося один в один… Вона розумна дівчина, знаєте. Скажіть мені, Чарльз серйозно до неї ставиться?

– Думаю, ваша думка в цьому разі важить більше за мою, – сказав містер Саттертвейт.

– Який ви стриманий, аж нудно, – вигукнула міс Саткліфф. – Ну а я, – вона зітхнула, – взагалі не стримана…

Жінка стрепенула віями.

– Я досить добре знаю Чарльза. І непогано знаю чоловіків. І мені здається, що він збирається пустити коріння. Навколо нього сяє ореол доброчесності. Незабаром він здасться й одружиться – так я це бачу. Які нудні стають чоловіки, коли вирішують осісти! Втрачають увесь свій шарм.

– Я часто замислювався над тим, чому сер Чарльз не одружився, – зізнався містер Саттертвейт.

– Мій любий, він ніколи не хотів одружуватися. Він був не з тих чоловіків, які шукають шлюбу. Але він був дуже привабливим чоловіком… – Вона зітхнула. Очі її мерехтіли, коли вона глянула на Саттертвейта. – Ми з ним колись… ну, нащо заперечувати те, про що відомо всім? Було добре тоді… ну і до того ж ми й досі близькі друзі. Думаю, саме тому юна Літтон-Ґор так скажено на мене дивиться. Вона підозрює, що в мене романтичні почуття до Чарльза. А чи є вони? Можливо. Але в будь-якому разі, на відміну від своїх друзів, я ще не написала мемуарів з подробицями своїх романів. Дівчині не сподобалося б написане. Вона була б у шоці. Сучасних дівчат легко шокувати. От її мати не здивувалася б. Усі ці милі жінки середньовікторіанської епохи. Кажуть так мало, але думають завжди найгірше…

Містер Саттертвейт відповів:

– Думаю, ви маєте рацію, коли підозрюєте, що Еґґ Літтон-Ґор вам не довіряє.

Міс Саткліфф насупилася.

– Навіть не знаю, можливо, я просто трішечки заздрю їй… Ми, жінки, як ті кішки. Дряп-дряп, няв-няв, мур-мур…

Вона залилася сміхом.

– А чому сер Чарльз не прийшов розпитати мене в цій справі? Певно, йому заважають почуття? Він, мабуть, думає, що я винна… А я винна, містере Саттертвейте? Що скажете?

Акторка підвелася і простягнула руку.

– Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цієї маленької руки![22]

Вона замовкла.

– Ні, я не леді Макбет. Мій репертуар – комедії.

– До того ж у вас немає мотиву, – додав містер Саттертвейт.

– Це правда. Я любила Бартолом’ю Стренджа. Ми були друзями. У мене не було причин усувати його з дороги. Я б краще допомогла вам зловити злочинця. Скажіть, якщо я можу чимось допомогти.

– Я так розумію, міс Саткліфф, ви не бачили і не чули нічого, що могло б якось допомогти слідству?

– Нічого, окрім того, що я вже розповіла поліції. Розумієте, всі гості щойно приїхали. Він помер у перший вечір прийому.

– А що скажете про дворецького?

– Я його майже не бачила.

– Можливо, хтось із гостей поводився дивно?

– Ні. Хоча цей хлопець, як його? Мендерз? Він з’явився досить неочікувано.

– А сера Бартолом’ю Стренджа здивувала його поява?

– Так, гадаю, що так. Перед вечерею він сказав мені, що це дивний новий спосіб битися в розчинені двері. «Тільки от у моєму випадку постраждали не двері, а стіна», – так він сказав.

– Сер Бартолом’ю був у доброму гуморі?

– В дуже доброму!

– А що це за таємний хід, про який ви розповіли поліції?

– Думаю, він десь у бібліотеці. Сер Бартолом’ю обіцяв мені його показати, але не встиг.

– А як розмова вийшла на цю тему?

– Ми обговорювали старий горіховий письмовий стіл, який він нещодавно купив. Я запитала, чи є там таємна шухлядка. Сказала, що обожнюю їх. Що це моя маленька пристрасть. А він мені на те: «Ні, здається, таємної шухлядки у столі немає, чи мені про неї невідомо, але в цьому будинку є таємний хід».

– А він не згадував про свою пацієнтку, місіс де Рашбріджер?

– Ні.

– А ви чули щось про місто Ґіллінґ, у Кенті?

– Ґіллінґ? Не знаю такого. А що?

– Ну, ви ж знали містера Беббінґтона раніше, хіба ні?

– А хто він такий?

– Чоловік, який помер або якого вбили у «Воронячому гнізді».

– А, священик. Я забула його ім’я. Ні, я його ніколи не бачила. А хто сказав, що ми знайомі?

– Той, хто має знати, – відрізав містер Саттертвейт.

Міс Саткліфф здивувалася.

– Божечки, ви думаєте, що у нас із ним був роман? Архідиякони часом дуже погано поводяться, правда ж? То чому б і вікаріям не побешкетувати? Всі ми живі люди, чи не так? Але я маю виправдати покійного. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

І містерові Саттертвейту довелося задовольнитися цією відповіддю.

Будинок номер п’ять на Аппер-Кеткарт-роуд в Тутінґу не пасував авторці сатиричних п’єс. Стіни в кімнаті, куди провели сера Чарльза, були невиразного кольору вівсянки з облямівкою у вигляді рокитника нагорі. На вікнах висіли оксамитові рожеві фіранки, кімнату було прикрашено численними порцеляновими собачками, під лялькою з пишними спідницями сором’язливо заховався телефон, а ще було безліч крихітних столиків і підозрілі мідні вироби, привезені з Бірмінгема через Далекий Схід.

Міс Віллз так тихо зайшла до кімнати, що сер Чарльз, який роздивлявся довготелесого П’єро, що лежав на канапі, її не почув. Він різко розвернувся, коли вона промовила:

– Вітаю, сере Чарльзе. Велике задоволення бачити вас у гостях.

Міс Віллз була вдягнена в безформний светр, який понуро висів на її кутастій фігурі. На панчохах були зморшки, на ногах – туфлі з лакованої шкіри на дуже високих підборах.

Сер Чарльз потиснув їй руку, прийняв цигарку й сів на канапі біля ляльки П’єро. Міс Віллз сіла навпроти. Світло з вікна кидало відблиски на її пенсне.

– Дуже мило, що ви мене тут розшукали, – мовила вона. – Моя мама буде в захваті. Вона обожнює театр, особливо романтичні п’єси. Та постановка, де ви грали принца в університеті, – вона часто про неї говорить. Вона ходить на ранкові вистави та їсть шоколад – ось яка в мене мама. Їй дійсно це подобається.

– Як мило, – видобув сер Чарльз. – Ви навіть не уявляєте, як це приємно, коли вас пам’ятають. Публіка зазвичай забуває швидко! – Він зітхнув.

– Вона буде страшенно рада з вами побачитися, – сказала міс Віллз. – Нещодавно приходила міс Саткліфф, мама була щаслива з нею познайомитися.

– Тут була Енджела?

– Так, вона ставить одну з моїх п’єс, знаєте. «Цуценя сміється».

– Звісно, – відповів Картрайт. – Я читав про це. Назва дуже інтригує.

– Тішуся, що ви так вважаєте. Міс Саткліфф теж подобається назва. Це сучасна інтерпретація дитячої пісеньки-нісенітниці «Ой, леле, ой, люлі, побились каструлі». Звісно, там усе обертається навколо ролі міс Саткліфф – і всі танцюють під її дудку – так усе задумано.

Сер Чарльз промовив:

– Непогано. Світ зараз дуже схожий на цей віршик. І цуценя над цим сміється, ось як.

Несподівано актор подумав: «Звісно, ця жінка і є тим самим Цуценям. Вона дивиться на світ і сміється».

Світло змістилося з пенсне міс Віллз, і чоловік побачив, що та уважно розглядає його своїми розумними блідо-блакитними очима.

«У цієї жінки, – подумалося Чарльзові, – диявольське почуття гумору».

Вголос він сказав:

– Ви здогадуєтеся, що привело мене сюди?

– Ну, – хитрувато відповіла драматургиня, – не думаю, що ви приїхали подивитися на мене.

Картрайт відзначив різницю між тоном п’єс міс Віллз і тим, як вона говорила. На папері ця жінка була кмітливою і цинічною, а говорила хитро та грайливо.

– Цю ідею вклав мені в голову Саттертвейт, – зізнався сер Чарльз. – Він вважає, що розбирається в людях.

– Він і справді розбирається, – відповіла міс Віллз. – Думаю, це його хобі.

– І він переконаний, що якщо до чогось у Мелфортському абатстві слід було придивитися уважніше, то ви це точно зробили.

– Він так сказав?

– Так.

– Мушу визнати, мені було дуже цікаво, – повільно промовила міс Віллз. – Розумієте, я ніколи доти не бачила вбивства зблизька. Письменник має описувати все точно.

– Думаю, це відома аксіома.

– Тож, ясна річ, – повела далі драматургиня, – я намагалася дізнатися всі подробиці.

Очевидно, так вона називала те, що Беатріс описала як «вивідування й винюхування».

– Про гостей?

– Про гостей.

– І що саме ви помітили?

Міс Віллз поправила пенсне.

– Правду кажучи, нічого… Звісно, якби я таки помітила щось важливе, то розповіла б про це поліції, – доброчесно додала вона.

– І все ж ви щось помітили.

– Я завжди помічаю. Нічого не можу з цим удіяти. Дивна риса. – Вона захихотіла.

– І що ж привернуло вашу увагу?

– О, нічого вагомого, сере Чарльзе. Просто певні штрихи людських характерів. Люди завжди видаються мені такими цікавими. Завжди поводяться так типово, якщо ви розумієте, про що я.

– Типово в якому сенсі?

– Завжди схожі на себе самих. Ох, не знаю, як пояснити. Я завжди так дивно висловлююся.

Вона знову захихотіла.

– Зате пишете ви вбивчо, – промовив сер Чарльз, усміхаючись.

– Не думаю, що з вашого боку чемно казати «вбивчо», сере Чарльзе.

– Люба міс Віллз, мушу визнати, що ваше перо вкрай безжальне.

– Знаєте, сере Чарльзе, ви просто жахливі. Це ви безжальні до мене.

«Треба вибиратися з цього шапіто», – подумав Картрайт. А вголос сказав:

– То ви не помітили нічого конкретного, міс Віллз?

– Ні, нічого такого. Але була одна річ. Треба було розповісти про це поліції, але я забула.

– І що це було?

– Дворецький. У нього на лівому зап’ястку була родимка. Я помітила її, коли він подавав мені овочі. Думаю, ця деталь може бути корисною.

– І то дуже корисною, скажу я вам. Поліція докладає неабияких зусиль, щоб знайти Елліса. Серйозно, міс Віллз, ви надзвичайна жінка. Ніхто зі слуг не сказав нічого про цю родимку.

– Люди дивляться, але не бачать, – промовила міс Віллз.

– А можете детальніше її описати? Якого вона розміру?

– Якщо ви дасте мені руку…

Сер Чарльз простягнув руку.

– Дякую, вона була отут. – Міс Віллз безпомилково тицьнула пальцем в руку. – Розміром десь із шестипенсовик, формою нагадувала Австралію.

– Дякую, це дуже точний опис, – сказав Картрайт, забираючи руку та поправляючи манжети.

– Думаєте, варто написати про це поліції?

– Звісно, варто. Це може допомогти знайти цього чоловіка. Чорт забирай, – емоційно вигукнув актор, – в літературі у злочинців завжди є особливі прикмети. Мені здавалося несправедливим, що реальність відстає від вигадки.

– В книжках це зазвичай шрам, – задумливо зауважила міс Віллз.

– Родимка – це теж добре, – сказав сер Чарльз.

Він мав по-дитячому задоволений вигляд.

– Проблема в тому, – продовжував він, – що в зовнішності більшості людей немає нічого особливого. Немає за що зачепитися.

Міс Віллз зацікавлено поглянула на нього.

– От, наприклад, Беббінґтон, – вів далі Картрайт, – у нього була досить буденна зовнішність. Нічим не примітна.

– Він мав дуже цікаві руки, – зазначила міс Віллз. – Я називаю такі руки руками вченого. Трохи покручені артритом, але пальці дуже довгі й тонкі, з охайними нігтями.

– Яка ви спостережлива. А проте й не дивно, ви ж давно знайомі.

– З містером Беббінґтоном?

– Так, він ніби мені казав і ще згадував про якесь місто…

Міс Віллз рішуче похитала головою.

– Ні, ми не були знайомі. Або ви мене з кимсь плутаєте, або він. Ми раніше не зустрічалися.

– Мабуть, це помилка. Мені здавалося, в Ґіллінґу…

Він дивився на неї дуже уважно. Міс Віллз лишалася незворушною.

– Ні, – заперечила вона.

– А вам ніколи не спадало на думку, міс Віллз, що його теж могли вбити?

– Я знаю, що ви з міс Літтон-Ґор так вважаєте чи принаймні ви.

– О… ну… а ви як гадаєте?

– Як на мене, це маловірогідно.

Спантеличений байдужістю жінки, сер Чарльз вирішив змінити тему.

– А сер Бартолом’ю говорив щось про місіс де Рашбріджер?

– Ні, не пригадую.

– Це пацієнтка в його санаторії. У неї нервовий зрив і втрата пам’яті.

– Він говорив щось про випадок із втратою пам’яті, – згадала міс Віллз. – Розповідав, що людину можна загіпнотизувати і пам’ять повернеться.

– Серйозно? Цікаво, чи важливо це для слідства?

Сер Чарльз насупився і замислився. Міс Віллз теж мовчала.

– Вам більше нема чого мені сказати? Про гостей?

Міс Віллз, здавалося, замислилася на частку секунди, а потім відповіла:

– Ні.

– Можливо, щось про місіс Дейкез чи капітана Дейкеза? Про міс Саткліфф? Чи містера Мендерза?

Він дуже уважно спостерігав за нею, промовляючи кожне ім’я.

Якоїсь миті йому здалося, що її очі зблиснули за пенсне, але він був не певен.

– Боюся, мені більше нема чого розповісти, сере Чарльзе.

– Що ж, добре.

Він звівся на ноги.

– Саттертвейт буде розчарований.

– Дуже шкода, – манірно відповіла міс Віллз.

– Вибачте, що потурбував вас. Мабуть, я відволікаю вас від роботи.

– Взагалі-то так.

– Нова п’єса?

– Так. Зізнаюся, деяких персонажів я запозичила в Мелфортському абатстві.

– А як же наклеп?

– Все буде добре, сере Чарльзе. Люди ніколи не впізнають себе. – Вона захихотіла. – Принаймні в тому разі, коли авторка, як ви сказали, безжальна.

– Ви хочете сказати, що в усіх нас роздуте уявлення про самих себе і що ми не впізнаємо правди, якщо її показують цілком відверто? Я мав рацію, міс Віллз, ви жорстока жінка.

Міс Віллз знову захихотіла.

– Вам нема чого боятися, сере Чарльзе. Жінки зазвичай не жорстокі до чоловіків. Хіба що до якось конкретного чоловіка. Жінки жорстокі лише до жінок.

– Тобто ви встромили ножа свого аналітичного мислення в серце котрійсь із жінок. Цікаво, якій же? Хоча мені неважко буде здогадатися. Синтію, скажімо, часто недолюблюють.

Міс Віллз нічого не відповіла. Лише продовжувала всміхатися. Якось по-котячому.

– А ви сама пишете чи диктуєте?

– О, я пишу, а потім віддаю друкувати.

– Вам слід завести секретарку.

– Можливо. А у вас досі працює ця метка міс? Міс Мілрей, так?

– Так, міс Мілрей досі в мене працює. Вона від’їздила доглядати маму, але тепер повернулася. Дуже кваліфікована жінка.

– І мені так здалося. Можливо, трохи імпульсивна.

– Імпульсивна? Міс Мілрей?

Сер Чарльз витріщився на драматургиню. Імпульсивна – останній епітет, який він вжив би до міс Мілрей.

– Ну, час від часу, можливо, – мовила міс Віллз.

Картрайт похитав головою.

– Міс Мілрей – справжній робот. На все добре, міс Віллз. Пробачте, що потривожив вас, і не забудьте повідомити поліцію про ту штуку.

– Про родимку на правиці дворецького? Ні, я не забуду.

– Що ж, до побачення. Секундочку. На правиці? Ви щойно казали, що родимка була на лівій руці.

– Серйозно? Як дивно з мого боку.

– То на якій же руці родимка?

Міс Віллз насупилася й напівзаплющила очі.

– Дайте подумати. Я сиділа отак, а він… вам не важко буде, сере Чарльзе, передати мені отой мідний таріль, так, ніби це овочевий гарнір? З лівого боку.

Сер Чарльз подав їй страшне побите мідне дещо, як його й попросили.

– Капусти, мадам?

– Дякую, – відказала міс Віллз. – Тепер я впевнена. То був лівий зап’ясток, як я і сказала спершу. Який сором.

– Та ні, ну що ви, – промовив Картрайт. – Ліве та праве часто плутають.

Він утретє попрощався. Причиняючи двері, він озирнувся. Міс Віллз не дивилася на нього. Вона лишилася стояти там, де він її залишив, вдивляючись у вогонь зі зловтішною посмішкою.

Сер Чарльз здригнувся.

«Цій жінці щось відомо, – сказав він собі. – Клянуся, вона щось знає. І не каже… Але що, в біса, вона знає?»

В офісі «Панів Спаєра і Росса» містер Саттертвейт попросив про зустріч з Олівером Мендерзом і передав свою візитівку.

Його провели до невеличної кімнати, де за письмовим столом сидів Олівер.

Молодик підвівся і потиснув Саттертвейтові руку.

– Добре, що ви навідалися до мене, сер, – сказав він.

В тоні його чулося: «Я мушу так сказати, хоча насправді мені страшенно нудно».

Містера Саттертвейта, однак, не так просто було відлякнути. Він сів, задумливо висякався й, визираючи з-за краю носовичка, запитав:

– Бачили ранкові новини?

– Ви про фінансову ситуацію? Ну, долар…

– Я не про долари, – перебив його Саттертвейт. – Про смерть Беббінґтона. Результати ексгумації в Лумуті. Священика отруїли нікотином.

– А, це, так, я бачив. Наша невтомна Еґґ буде рада. Вона від самого початку вважала, що це вбивство.

– Але вас це не цікавить?

– В мене не такі кровожерливі смаки. І взагалі вбивства, – молодик стенув плечима, – це так жорстоко й невигадливо.

– Не завжди, – заперечив містер Саттертвейт.

– Ні? Ну, можливо.

– Залежить від того, хто його скоїв. От якби вбивство скоїли ви, то зробили б це дуже вигадливо.

– Приємно, що ви так думаєте, – протягнув Олівер.

– Але щиро кажучи, синку, я не в захваті від аварії, яку ви інсценували. Та й поліція, наскільки я розумію, теж.

На мить запала тиша, потім на підлогу впала ручка.

Олівер сказав:

– Пробачте, я не зовсім розумію, про що ви.

– Про вашу не надто вигадливу виставу біля Мелфортського абатства. Цікаво дізнатися, нащо ви її влаштували.

Знову запала тиша, а потім Олівер запитав:

– Ви хочете сказати, що поліція мене підозрює?

Містер Саттертвейт кивнув.

– Все це здається досить підозрілим, чи не так? – солодкаво запитав він. – Але у вас, певно, є притомне пояснення.

– В мене є пояснення, – повільно сказав молодик. – Та не знаю, чи притомне.

– Дозволите мені про це судити?

Олівер секунду помовчав, а потім промовив:

– Я прийшов туди саме так, як прийшов, бо сер Бартолом’ю сам запропонував мені цей план.

– Що? – Містер Саттертвейт був приголомшений.

– Трохи дивно, правда? Але так і є. Я отримав від нього лист, в якому він запропонував мені інсценувати аварію і попросити притулку. Він сказав, що не може назвати причин у листі, але пояснить мені все особисто.

– І пояснив?

– Ні, не пояснив… Я потрапив туди якраз перед вечерею. У нас не було можливості поговорити наодинці. А в кінці застілля він помер.

Голос Олівера більше не звучав так знуджено. Він уважно дивився на містера Саттертвейта своїми темними очима. Здавалося, він намагався вловити, яку реакцію викликали його слова.

– А є у вас цей лист?

– Ні, я його розірвав.

– Шкода, – сухо сказав містер Саттертвейт. – І ви нічого не сказали поліції?

– Ні, бо все це звучало б досить фантастично.

– Дійсно, фантастисно.

Саттертвейт похитав головою. Невже Бартолом’ю Стрендж дійсно написав такий лист? Це було дуже несхоже на нього. Було в цій історії щось мелодраматичне, невластиве бадьорому характеру й здоровому ґлуздові лікаря.

Він звів очі на молодика. Олівер досі дивився на нього. Містер Саттертвейт подумав: «Перевіряє, чи повірив я його історії».

Він сказав:

– І сер Бартолом’ю жодним чином не пояснив свого прохання?

– Взагалі жодним.

– Надзвичайна історія.

Олівер мовчав.

– Але все ж ви його послухалися?

В голос Мендерза повернулася втома.

– Це здавалося чимось новеньким серед усієї цієї нудоти. Зізнаюся, мені просто було цікаво.

– Є щось іще? – запитав містер Саттертвейт.

– Що ви маєте на увазі?

Містер Саттертвейт і сам не знав, що він мав на увазі. Його вело якесь темне чуття.

– Ну, я маю на увазі, чи є щось, що може свідчити проти вас?

Запала тиша. Потім молодик стенув плечима.

– Думаю, я можу зняти з душі ще один камінь. Навряд чи та жінка триматиме язика за зубами.

Містер Саттертвейт запитально подивився на нього.

– На ранок після вбивства ми говорили з Ентоні Естор. Я дістав свій гаманець, і з нього випав папірець. Вона підняла його й передала мені.

– І що там було?

– На жаль, вона роздивилася його, перш ніж повернути. То була вирізка з газети – про нікотин. Про те, що це смертельна отрута і так далі.

– А чому ви так зацікавилися цією темою?

– Я й не цікавився. Мабуть, якось поклав цю вирізку до гаманця, але я не пам’ятаю коли. Неприємний випадок, еге ж?

Містер Саттертвейт подумав: «Підозріла історія».

– Мабуть, – вів далі Олівер, – вона розповіла про це поліції?

Саттертвейт похитав головою.

– Не думаю. Я так розумію, вона з тих жінок, яким подобається тримати все при собі. Вона колекціонує деталі.

Раптом Олівер Мендерз нахилився вперед.

– Я ні в чому не винний, я нічого не зробив.

– А я не казав, що ви винні, – м’яко пояснив містер Саттертвейт.

– Але хтось так вважає. Хтось нацькував на мене поліцію.

Містер Саттертвейт похитав головою.

– Ні, ні.

– Тоді чому ви тут?

– Частково тому, що провів невеличке дослідження, – високомовно відповів Саттертвейт, а частково тому, що прийти до вас мені порадив друг.

– І що це за друг?

– Еркюль Пуаро.

– Ах, цей! – вирвалося в Олівера. – Він повернувся в Англію?

– Так.

– І навіщо?

Містер Саттертвейт звівся на ноги.

– А навіщо пес винюхує слід?

І, задоволений своєю відповіддю, він вийшов з кімнати.

Cидячи в зручному кріслі свого дещо пихатого номера в готелі «Ріц», Еркюль Пуаро слухав.

Еґґ, наче пташка, присіла на руків’я крісла, сер Чарльз стояв перед каміном, а містер Саттертвейт сидів трохи далі, спостерігаючи за присутніми.

– Цілковитий провал, – промовила дівчина.

Пуаро повільно похитав головою.

– Ні, ні, ви перебільшуєте. Щодо зв’язку з містером Беббінґтоном, так, ви не влучили в ціль, але ви зібрали багато іншої цінної інформації.

– Віллз щось знає, – сказав сер Чарльз. – Клянуся, вона щось знає.

– У капітана Дейкеза сумління теж не чисте. І місіс Дейкез відчайдушно потрібні гроші. А сер Бартолом’ю позбавив її останнього шансу їх отримати.

– А що скажете про історію Мендерза? – поцікавився містер Саттертвейт.

– Мені здається, це дуже несхоже на сера Бартолом’ю Стренджа.

– Тобто він бреше? – прямо запитав сер Чарльз.

– Брехня буває різною, – відповів Еркюль Пуаро.

Хвилину-дві детектив помовчав, а потім додав:

– Ця міс Віллз, вона написала п’єсу для міс Саткліфф?

– Так. Наступної середи прем’єра.

– Ага!

Бельгієць знову замовк. Еґґ запитала:

– Порадьте, що нам робити тепер?

Маленький чоловічок усміхнувся їй.

– Ми можемо тільки думати.

– Думати? – з огидою скрикнула Еґґ.

Пуаро осяяв її усмішкою.

– Саме так! Думати! Лише так можна розв’язати будь-яку задачу.

– А чи не можна чогось зробити?

– Вам подобається вживати активних заходів, так, мадемуазель? Звісно, дещо можна зробити. Лишається, наприклад, Ґіллінґ, де містер Беббінґтон жив стільки років. Можна порозпитувати людей там. Ви казали, що мати міс Мілрей живе в Ґіллінґу і що вона має інвалідність. Такі люди знають усе. Вона все чує й нічого не забуває. Поговоріть із нею. Можливо, з цього буде якась користь, хто знає?

– А ви нічого не збираєтеся робити? – наполегливо запитала Еґґ.

Пуаро підморгнув.

– Ви хочете, щоб я теж брав активну участь? Eh bien. Буде, як ви забажаєте. Тільки-от я нікуди звідси не піду. Мені й тут дуже добре. Але я скажу вам, що я зроблю. Я влаштую вечірку, вечір хересу, – це нині модно, чи не так?

– Вечір хересу?

– Précisément, і запрошу місіс Дейкез, капітана Дейкеза, міс Саткліфф, міс Віллз, містера Мендерза й вашу чарівну матінку, мадемуазель.

– А мене?

– Ну ясна річ, і вас. Усі присутні запрошені.

– Ура, – вигукнула Еґґ. – Але мсьє Пуаро, мене не обдуриш. Щось станеться на цій вечірці. Так?

– Побачимо, – тільки й сказав детектив. – Але не сподівайтеся чогось надзвичайного, мадемуазель. А тепер залиште нас із сером Чарльзом, бо мені треба порадитися з ним щодо кількох питань.

Коли Еґґ і містер Саттертвейт чекали на ліфт, дівчина захоплено промовила:

– Так цікаво, точно як у детективних романах. Нас усіх зберуть, а потім він розкриє вбивцю просто при всіх.

– Так і кортить дізнатися, – сказав містер Саттертвейт.

Вечір хересу відбувся в понеділок увечері. Запрошення прийняли всі. Чарівна та нестримана міс Саткліфф пустотливо розсміялася, роззирнувшись довкола.

– Заманили нас у павутиння, мсьє Пуаро. А ми, бідні мушки, повірили. Впевнена, на нас чекає феєричний розбір справи, а потім ви тицьнете в мене пальцем і скажете: «То є твоє діяння», і всі хором повторюватимуть: «Вона це зробила», – а я вибухну риданнями й визнаю свою провину, бо легко піддаюся навіюванню. О, мсьє Пуаро, як я вас боюся.

– Quelle histoire![23] – вигукнув Пуаро. Він був зайнятий карафою й склянками. Легко кивнувши, він передав їй келих хересу. – Це просто дружня вечірка. Не говорімо про вбивства, кровопролиття й отруту. Là, là![24] – ці речі тільки псують задоволення.

Він передав келих похмурій міс Мілрей, яка прийшла разом із сером Чарльзом і тепер стояла з грізним виразом обличчя.

– Voilà[25], – сказав Пуаро, закінчивши роздавати келихи. – Забудьмо, за яких обставин ми зустрілися вперше. Розважаймося. Їжте, пийте, радійте, бо життя закоротке. А, malheur[26], я знову про смерть. Мадам, – він кивнув місіс Дейкез, – дозвольте побажати вам удачі й сказати, що ваше вбрання сьогодні неперевершене.

– За вас, Еґґ, – мовив сер Чарльз.

– Будьмо! – вигукнув Фредді Дейкез.

Усі щось пробурмотіли. Атмосфера вечірки просякла робленими радощами. Всі намагалися вдавати з себе веселих і невимушених. І лише Пуаро це вдавалося природно. Він безтурботно теревенив…

– Херес я люблю набагато більше, ніж коктейлі, – і в тисячу разів більше за віскі. О, quel horreur[27] це ваше віскі. Віскі псує, незворотно псує смак. Якщо ви хочете насолоджуватися вишуканими французькими винами, то краще вам ніколи, ніколи… а, qu’est-ce qu’il y a?..[28]

Його перервав дивний звук – як ніби задушений крик. Сер Чарльз похитувався, його обличчя зсудомило – всі дивилися на нього.

Келих випав з його рук на килим, він зробив кілька кроків наосліп, а потім упав.

На мить запала тиша, потім Енджела Саткліфф закричала, а Еґґ кинулася вперед.

– Чарльзе! – голосила дівчина. – Чарльзе!

Вона кинулася просто до нього. Містер Саттертвейт м’яко зупинив її.

– Господи, – заплакала леді Мері. – Невже знову!

Енджела Саткліфф вигукнула:

– Його теж отруїли… Це жахливо. О, Господи, як це жахливо…

Раптом упавши на канапу, вона почала плакати і водночас сміятися – жахливий звук…

Ініціативу перехопив Пуаро. Він опустився навколішки перед тілом Картрайта. Усі відступили на крок, дозволяючи Пуаро оглянути сера Чарльза. Бельгієць встав, механічно обтрушуючи штани. Оглянув гостей. В лункій тиші чулися ридання Енджели Саткліфф.

– Любі друзі, – почав детектив.

Але тут на нього напала Еґґ, заважаючи йому закінчити.

– Ви дурень. Ви нікчемний блазень! Вдаєте з себе велике цабе, вдаєте, ніби ви все знаєте. І доводите до такого! Чергове вбивство! Просто у вас під носом! Якби ви не влаштували цієї вечірки, нічого б не сталося! Це ви вбили Чарльза! Ви! Ви! Ви!

Вона замовкла, не в змозі видобути з себе слів. Пуаро сумно й похмуро кивнув.

– Так, мадемуазель. Я визнаю це. Це я вбив сера Чарльза. Але, мадемуазель, я не звичайний убивця. Можу вбити – можу і воскресити.

Він озирнувся і буденним голосом з нотками вибачливості сказав:

– Прекрасна гра, сере Чарльзе, браво. Можливо, тепер ви хочете піти за лаштунки?

Сміючись, актор стрибком звівся на ноги й пустотливо кивнув.

Еґґ голосно зойкнула.

– Мсьє Пуаро, ви, ви просто монстр!

– Чарльзе, – скрикнула Енджела Саткліфф. – Безсердечний! Але навіщо?

– Як?..

– Що взагалі коїться?..

Піднявши руку, Пуаро дочекався тиші.

– Мсьє, мадам. Прошу вибачення в усіх. Я влаштував цю невеличку виставу для того, щоб показати вам і, зрештою, самому собі, що мої міркування були правильними.

Отже, слухайте. Я додав в один із келихів на цій таці чайну ложку звичайної води. Вода грала роль нікотину. Ці келихи майже такі самі, як ті, що були на вечірці в сера Чарльза та сера Бартолом’ю Стренджа. Оскільки скло товсте і різьблене, невелику кількість прозорої рідини дуже важко буде помітити. А тепер уявіть келих портвейну сера Бартолом’ю Стренджа. Коли келих поставили на стіл, хтось додав у нього певну кількість чистого нікотину. Це міг зробити будь-хто. Дворецький, служниця, хтось із гостей, хто прослизнув до їдальні перед тим, як усі спустилися вниз. Ось виносять десерти, доливають у келихи портвейну. Сер Бартолом’ю п’є і вмирає.

Сьогодні ми розіграли третю трагедію – на щастя, це лише фарс. Я попросив сера Чарльза зіграти роль жертви. Він упорався з цим надзвичайно добре. А тепер уявімо, що це не фарс, а правда. Що сер Чарльз загинув. До яких заходів удається поліція?

Міс Саткліфф вигукнула:

– Як до яких? Звісно, бере на експертизу келих. – Вона кивнула на той, що лежав на підлозі, випавши з руки сера Чарльза. – Ви додали туди води, але якби то був нікотин…

– Уявімо, що це нікотин. – Пуаро обережно торк нувся келиха носком. – На вашу думку, взявши склянку на експертизу, поліція знайшла б там нікотин?

– Звісно.

Детектив м’яко похитав головою.

– А от і ні. Там не знайдуть і натяку на нікотин.

Усі витріщилися на нього.

– Розумієте, – усміхнувся чоловічок, – це не той келих, з якого пив сер Чарльз. – Винувато всміхаючись, він дістав склянку з кишені фраку. – Ось він.

Пуаро вів далі:

– Це, бачте, головна засада всіх фокусів: увага не може бути в двох місцях одночасно. Щоб мій фокус удався, мені треба було, щоб ваша увага була зайнята чимось іншим. Ну, тут іще й психологічний момент. Коли сер Чарльз звалився замертво, всі присутні дивилися на нього. Всі хотіли підійти поближче, і ніхто, взагалі ніхто, не дивився на Еркюля Пуаро. Якраз у цей момент, поки ніхто не бачив, я і поміняв келихи…

Розумієте, я просто перевіряю свою теорію… Такий самий момент був і у «Воронячому гнізді», і в Мелфортському абатстві – саме тому в склянках нічого не знайшли…

Еґґ вигукнула:

– І хто ж підмінив келихи?

Дивлячись на неї, детектив відказав:

– Це нам і доведеться з’ясувати…

– То ви не знаєте?

Пуаро стенув плечима.

Гості почали розгублено збиратися додому.

Поводилися вони досить холодно. Вони почувалися ошуканими.

Пуаро затримав їх, піднявши руку догори.

– Дуже прошу, ще секунду! Я маю сказати одну річ. Так, сьогодні ми розіграли комедію. Але якби все було по-справжньому, вона могла б стати трагедією. За певних умов убивця може завдати третього удару… Звертаюся до всіх присутніх. Якщо комусь відомо щось пов’язане з цими убивствами, будь ласка, повідомте про це зараз же. На цьому етапі мовчання може бути вкрай небезпечним – смертельно небезпечним. Тож я прошу ще раз – якщо комусь щось відомо, скажіть про це тепер…

Серові Чарльзу здалося, що Пуаро звертається до міс Віллз. Якщо так – даремно. Ніхто нічого не сказав.

Детектив зітхнув. Опустив руку.

– Що ж, хай так. Я вас попередив. Більше я нічого не можу вдіяти. Пам’ятайте: мовчати небезпечно.

Але і тепер ніхто нічого не сказав.

Гості незграбно розійшлися.

Еґґ, сер Чарльз і містер Саттертвейт залишилися.

Дівчина ще не вибачила бельгійцеві. Вона сиділа дуже прямо, на щоках палав рум’янець, в очах мерехтіла лють. Вона намагалася не дивитися на сера Чарльза.

– Майстерний трюк, Пуаро, – схвально сказав актор.

– Неймовірно, – посміюючись, підтримав містер Саттертвейт. – Важко повірити, що я не помітив, як ви підмінили келих.

– Ось чому, – пояснив чоловічок, – я не міг нікого попередити. – Експеримент міг вдатися лише за умови, що ніхто нічого не знав.

– Ви лише заради цього все це затіяли – перевірити, чи можна непомітно поміняти келихи?

– Ну, не лише. В мене була ще одна мета.

– І яка ж?

– Я хотів поспостерігати за реакцією однієї людини на смерть сера Чарльза.

– І якої ж? – різко запитала Еґґ.

– А, це мій секрет.

– І вам вдалося відстежувати реакцію? – поцікавився містер Саттертвейт.

– Так.

– І?

Пуаро не відповідав. Лише похитав головою.

– Ви не скажете нам, що побачили?

Чоловічок повільно відказав:

– Я побачив неприховане здивування…

Еґґ зойкнула.

– То ви хочете сказати, – запитала вона, – що викрили вбивцю?

– Можна й так сказати, якщо вам цього дуже хочеться, мадемуазель.

– Але тоді виходить, що ви знаєте все?

Пуаро похитав головою.

– Ні, навпаки. Я взагалі нічого не знаю. Бо, розумієте, я не знаю, чому вбили Стівена Беббінґтона… А це ж основне – мотив.

У двері постукали, і до кімнати зайшов служка, простягнувши телеграму на таці. Бельгієць відкрив її. Змінився на обличчі. Передав телеграму серові Чарльзу. Еґґ прочитала її вголос, зазирнувши тому через плече.

– Місіс де Рашбріджер! – вигукнув сер Чарльз. – Отже, ми мали рацію. Вона має стосунок до цієї справи.

Одразу ж розгорілася дискусія. Дістали залізничний довідник. Вирішили, що краще їхати ранковим потягом, ніж автомобілем.

– Нарешті, – промовив сер Чарльз, – роз в’яжемо цю частину задачі.

– На вашу думку, яке в неї вирішення? – запитала Еґґ.

– Навіть не уявляю. Але воно має прояснити справу Беббінґтона. Якщо Толлі зібрав усіх тих людей з певною метою – а я відчуваю, що саме так і було, – тоді сюрприз, про який він говорив, має бути якось пов’язаний із цією Рашбріджер. Думаю, можна виходити з цього, чи не так, мсьє Пуаро?

Детектив задумливо похитав головою.

– Ця телеграма все ускладнює, – пробурмотів він. – Але ми мусимо діяти швидко – надзвичайно швидко.

Містер Саттертвейт не розумів чому, але чемно погодився.

– Звісно, ми поїдемо першим ранковим потягом. Ем, тобто чи всім нам треба їхати?

– Ми з сером Чарльзом планували їхати в Ґіллінґ, – повідомила Еґґ.

– Це можна відкласти, – сказав сер Чарльз.

– Не думаю, що нам треба щось відкладати, – заперечила дівчина. – Нам не обов’язково їхати в Йоркшир усім разом. Це абсурд. Нащо вирушати цілим натовпом? Мсьє Пуаро й містер Саттертвейт їдуть у Йоркшир, а ми з сером Чарльзом – в Ґіллінґ.

– Мені було б цікавіше розібратися в справі цієї Рашбріджер, – зізнався актор якось трохи тужливо. – Розумієте, це я говорив зі старшою медсестрою, я, так би мовити, це розпочав.

– Тому вам краще триматися осторонь, – відповіла на це Еґґ. – Ви обдурили старшу медсестру, і місіс де Рашбріджер, прийшовши до тями, побачить у вас запеклого брехуна. Набагато важливіше, щоб ви поїхали в Ґіллінґ. Мати міс Мілрей говоритиме з вами більш охоче, ніж з іншими. Її донька працює на вас, тож вона вам довіриться.

Сер Чарльз поглянув в обличчя Еґґ, захоплене, осяйне.

– Я поїду в Ґіллінґ, – врешті погодився він. – Гадаю, ви маєте рацію.

– Я знаю, що маю рацію, – сказала дівчина.

– На мою думку, це чудовий план, – швидко промовив Пуаро. – Як каже мадемуазель, сер Чарльз – найкращий кандидат для розмови з матір’ю міс Мілрей. Хтозна, а раптом ви дізнаєтеся від неї щось навіть важливіше, ніж ми в Йоркширі?

Так і зробили. Наступного ранку Картрайт заїхав за Еґґ на своїй машині о дев’ятій сорок п’ять. В цей час Пуаро із Саттертвейтом вже їхали потягом із Лондона.

Стояв чудовий, свіжий, трохи морозний ранок. Подорожуючи на південь від Темзи, сер Чарльз знайшов чимало способів скоротити шлях, і, петляючи на цих дорогах, Еґґ почувалася піднесено.

Однак нарешті вони виїхали на гладеньке Фолкстонське шосе, де можна було розігнатися. Проїхавши повз Мейдстон, сер Чарльз зазирнув у мапу, вони звернули з головної дороги й незабаром кривуляли сільськими манівцями. Була за чверть дванадцята, коли вони нарешті дісталися пункту призначення.

Ґіллінґ виявився селищем, яке відстало від часу. Тут була стара церква, будинок священика, два чи три магазини, кілька будиночків, три-чотири муніципальні будинки й дуже приваблива галявина в центрі селища.

Місіс Мілрей жила в крихітному будиночку, навпроти церкви, по той бік галявини.

Коли авто Картрайта під’їхало до будинку, Еґґ запитала:

– А міс Мілрей знає, що ви будете розпитувати її матір?

– О, так. Вона написала тій лист.

– Думаєте, це добре?

– На Бога, чому ні?

– О, я не знаю… Але ви не взяли її з собою.

– Взагалі-то я боявся, що міс Мілрей втручатиметься. Вона така продумана в усьому – вона, певно, намагалася б підказати мені, що запитувати.

Еґґ розсміялася.

Місіс Мілрей була зовсім не така, як її донька. Та жорстка, а ця м’яка, та кутаста, а ця пухка.

Жінка, схожа на велику пампушку, нерухомо сиділа в кріслі, розміщеному так, щоб з вікна їй було видно, що відбувається на вулиці.

Здавалося, вона була рада появі гостей.

– Дуже мило, що ви приїхали, сере Чарльзе. Я так багато чула про вас від моєї Вайолет. – (Вайолет! Як мало це ім’я пасує міс Мілрей.) – Ви навіть не уявляєте, в якому вона захваті від вас. Їй було так цікаво працювати на вас усі ці роки. Присядьте, міс Літтон-Ґор. Пробачте, що я не встаю. Кінцівки зрадили мене багато років тому. Така воля Божа, і я не скаржуся, та й завжди кажу, що люди звикають до всього. Можливо, ви хочете чогось перехопити з дороги?

І сер Чарльз, і Еґґ відмовилися від закусок, але місіс Мілрей не звернула на це уваги. Вона по-східному сплеснула долонями, і на столі з’явилися печиво та чай. Поки вони дзьобали одне і сьорбали інше, чоловік підвів до мети їхнього візиту.

– Думаю, місіс Мілрей, ви чули про трагічну загибель містера Беббінґтона, який колись служив тут вікарієм?

Пухкенька жінка енергійно закивала.

– Так, чула. Я прочитала в газеті все-все про ексгумацію. Не уявляю навіть, ну хто міг його отруїти. Він був дуже, дуже приємним чоловіком, усім так подобався – і дружина його теж. Та і діточки їхні, взагалі все-все.

– Справді, це велика загадка, – визнав сер Чарльз. – Ми щосили намагаємося її розгадати. Власне, ми приїхали, щоб ви допомогли нам із цим.

– Я? Та я не бачила Беббінґтонів – дайте подумати – понад п’ятнадцять років.

– Знаю, але ми вважаємо, що його смерть могла бути якось пов’язана з його минулим.

– Я навіть не знаю. Вони жили дуже тихо – бідні були, правда, сердешні, та воно й ясно, стільки дітей.

Місіс Мілрей охоче занурилася в минуле, але її спогади жодним чином не допомагали.

Сер Чарльз показав їй збільшене фото Дейкезів, портрет Енджели Саткліфф і розмите зображення міс Віллз із газетної статті. Пухка жінка роздивлялася їх із великою цікавістю, але нікого не впізнала.

– Не скажу, що я когось із них пригадую. Звісно, це було давно. Але, з іншого боку, це маленьке місто. Тут не так багато подій. Дівчата Еґнью, доньки лікаря, повиходили заміж і роз’їхалися, а наш новий лікар – не одружений ще – має нову молоду пасію. Старі сестри Кейлі, які завжди сиділи на великій лаві в церкві, – всі вони померли багато років тому. А Річардсони – він помер, а вона переїхала до Уельсу. В селян все по-старому. Тут мало що змінюється. Думаю, я можу розповісти про це не більше, ніж Вайолет. Коли вона була маленькою, то часто навідувалася до будинку вікарія.

Сер Чарльз намагався уявити міс Мілрей маленькою дівчинкою, але не зміг.

Він запитав місіс Мілрей, чи пам’ятає вона когось на прізвище Рашбріджер, але жодних спогадів, пов’язаних із цим іменем, в її пам’яті не зринуло.

Зрештою гості пішли.

Їхня наступна зупинка була у пекарні, де вони з’їли сякий-такий обід. Серові Чарльзу більше хотілося пообідати деінде, але Еґґ відказала, що місцеві можуть почати пліткувати.

– До того ж нікому ще не шкодили варені яйця з булочками, – строго додала вона. – Чоловіки так носяться зі своєю їжею.

– Від варених яєць в мене завжди депресія, – мляво відповів на це сер Чарльз.

Жінка, яка їх обслуговувала, виявилася досить говіркою. Вона теж читала в газетах про ексгумацію, і її налякав той факт, що вбили колишнього тутешнього вікарія.

– Я тоді була дитиною, – пояснила жінка, – але я його пам’ятаю.

Проте вона мало що могла про нього розповісти. Після обіду Картрайт і Еґґ пішли до церкви і проглянули книгу із записами про хрестини, вінчання та смерті. Тут також не знайшлося нічого обнадійливого чи корисного.

Вони вийшли на церковний цвинтар і стали ходити між надгробними каменями. Дівчина читала прізвища вголос.

– Які дивні, – зауважила вона. – Подивіться лишень, тут є ціла родина Пенніварт, а ось Мері-Енн Крутверт.

– Не аж такі дивні, як моє, – пробурмотів сер Чарльз.

– Картрайт? Мені це прізвище геть не здається дивним.

– Ні, не Картрайт. Картрайт – мій сценічний псевдонім, який я зрештою взяв за прізвище.

– А яке ваше справжнє прізвище?

– Я вам ні за що не скажу. Це мій страшний секрет.

– Воно таке химерне, як ці?

– Радше смішне.

– Ой, ну скажіть мені.

– Ні, ні й ще раз ні, – твердо відповів сер Чарльз.

– Ну будь ласка.

– Ні.

– Ну чому?

– Ви сміятиметесь.

– Не сміятимусь.

– Ви не зможете втриматися.

– Ну будь ласка, скажіть. Будь ласка, будь ласка, будь ласочка.

– Яке ви наполегливе створіння, Еґґ. Чому вам так хочеться знати?

– Бо ви мені не кажете.

– Яке ж ви миле дитя, – сказав сер Чарльз якось непевно.

– Я не дитя.

– Справді? Цікаво.

– Скажіть мені, – прошепотіла Еґґ.

На обличчі сера Чарльза з’явилася гірка й водночас мила усмішка.

– Ну, гаразд. Прізвище мого батька – Дуррен.

– Ви жартуєте?

– Аж ніяк.

– Кгм, – вимовила Еґґ. – Це, можна сказати, катастрофа. Йти по життю з прізвищем, що звучить майже як «дурень».

– Навряд чи з таким прізвищем я зміг би далеко зайти в своїй кар’єрі, згоден. Пам’ятаю, – мрійливо сказав актор, – я розмірковував над ідеєю (тоді я був ще дуже молодий) назватися Людовіком Кастільйоне, але зрештою зупинився на британському варіанті «Чарльз Картрайт».

– А Чарльз – ваше справжнє ім’я?

– Так, про це подбали мої хрещені батьки. – Він замислився, а потім додав: – Чому б вам не називати мене просто Чарльзом, без «сер»?

– Я могла б.

– Вчора ви так і зробили. Коли подумали, що я помер.

– А, тоді. – Еґґ намагалася говорити байдужо.

Cер Чарльз раптом сказав:

– Еґґ, це вбивство стало здаватися мені якимсь нереальним. Сьогодні так і взагалі здається мені фантастикою. Я хотів прояснити все раніше, ще до всіх цих подій. Але я був забобонний щодо цього. Вирішив, що якщо розв’яжу цю справу, то доб’юся успіху і в іншому. О, чорт забирай, та скільки ще я буду ходити околяса? Я так часто грав любов на сцені, що розучився говорити про неї в житті… То це я чи цей юний Мендерз? Вчора мені здалося, що це я…

– Тобі правильно здалося…

– О, ти прекрасний янгол! – вигукнув сер Чарльз.

– Чарльзе, Чарльзе, ну не будеш же ти цілувати мене на церковному цвинтарі.

– Я цілуватиму тебе, де захочу.

– Ми так нічого і не довідалися, – сказала Еґґ пізніше, коли вони мчали до Лондона.

– Навпаки, ми дізналися найголовніше… Що мені тепер до мертвих священиків і лікарів? Лише ти маєш значення… Знаєш, люба, я на тридцять років старший за тебе. Ти впевнена, що це нічого не змінює?

Еґґ легенько вщипнула його за руку.

– Не мели дурниць… Цікаво, чи інші знайшли щось?

– Як знайшли, то й на здоров’я, – щедро відказав сер Чарльз.

– Але, Чарльзе, тобі усе так добре вдавалося.

Одначе Картрайт уже не грав ролі великого детектива.

– Ну, це була моя вистава. А тепер я передаю її Величним вусам. Нехай тепер він цим займається.

– Гадаєш, він знає, хто скоїв ці злочини? Бо сказав, що знає.

– Імовірно, він навіть не здогадується, але мусить дбати про репутацію.

Еґґ мовчала, і сер Чарльз запитав:

– Про що ти думаєш, люба?

– Я думала про міс Мілрей. Вона так дивно поводилася того вечора, про який я тобі розповідала. Вона щойно прочитала в газеті про ексгумацію і не знала, що робити.

– Не може такого бути, – бадьоро відказав Картрайт. – Ця жінка завжди знає, що робити.

– Годі жартувати, Чарльзе. Вона мала схвильований вигляд.

– Еґґ, люба, ну чому я маю думати про схвильованість міс Мілрей? Чому я маю думати про когось, крім нас?

– Побережись краще трамваїв. Я не хочу стати вдовою, ще не встигнувши стати дружиною.

Вони поїхали до сера Чарльза випити чаю. Їх зустріла міс Мілрей.

– Вам телеграма, сере Чарльзе.

– Дякую, міс Мілрей. – Він нервово розсміявся по-хлопчачому. – Послухайте, я маю повідомити вам новини. Ми з міс Літтон-Ґор збираємося побратися.

Після секундної паузи міс Мілрей видобула:

– О, я впевнена, я впевнена, ви будете дуже щасливі разом!

Її голос звучав якось дивно. Еґґ помітила це, але не встигла вона поділитися враженнями із Чарльзом Картрайтом, як той скрикнув:

– Господи, Еґґ, подивися лишень. Це від Саттертвейта.

Він дав їй телеграму, Еґґ прочитала її, і очі дівчини розширилися.

Перш ніж сісти на потяг, Еркюль Пуаро та містер Саттертвейт переговорили з міс Ліндон, секретаркою сера Бартолом’ю. Та дуже хотіла допомогти, але не знала нічого важливого для справи. Місіс де Рашбріджер згадувалася в записах сера Бартолом’ю лише як пацієнтка. Той завжди говорив про неї лише як лікар.

Пуаро та Саттертвейт прибули до санаторію близько дванадцятої. Медсестра, яка відчинила їм двері, мала стривожений та зніяковілий вигляд. Містер Саттертвейт попросив покликати старшу медсестру.

– Не знаю, чи зможе вона приділити вам увагу цього ранку, – невпевнено промовила дівчина.

Саттертвейт дістав візитівку й написав на ній декілька слів.

– Передайте їй, будь ласка, оце.

Їх провели в невеличку залу для очікування. За п’ять хвилин двері прочинилися, і увійшла старша медсестра. Вона була зовсім не схожа на ту жваву й професійну жінку, з якою Саттертвейт бачився минулого разу.

Чоловік підвівся.

– Сподіваюся, ви мене пам’ятаєте, – почав він. – Я приходив сюди із сером Чарльзом Картрайтом одразу після смерті сера Бартолом’ю Стренджа.

– Так, пам’ятаю, містере Саттертвейте. Сер Чарльз іще питав про бідолашну місіс де Рашбріджер, і тепер це скидається на дивний збіг.

– Дозвольте відрекомендувати мсьє Еркюля Пуаро.

Бельгієць кивнув, і старша медсестра щось відсторонено відповіла. Вона вела далі:

– Не уявляю, як ви могли отримати цю телеграму. Все це здається таким заплутаним. Це ж не може бути пов’язано зі смертю бідолашного лікаря, правда? Це, певно, робота якогось маніяка, тільки так я можу це пояснити. Поліція нишпорить скрізь, і взагалі… Це жахливо.

– Поліція? – здивувався містер Саттертвейт.

– Так, вона тут з десятої ранку.

– Можливо, ми могли б поговорити з місіс де Рашбріджер? – запитав містер Саттертвейт. – Коли вже вона попросила нас приїхати…

Старша медсестра його перебила:

– О, містере Саттертвейте, то ви не знаєте?

– Не знає чого? – різко запитав Пуаро.

– Бідолашна місіс де Рашбріджер. Вона померла.

– Померла? – скрикнув детектив. – Mille tonnerres![29] Тепер усе зрозуміло. Я мав це передбачити… – Він замовк. – Як це сталося?

– Дуже дивно. Їй передали коробку шоколадних цукерок з лікером – надіслали поштою. Вона з’їла одну. Смак, здається, був жахливий, але вона, певно, не очікувала такого, тож проковтнула її. Люди рідко випльовують їжу.

– Oui, oui[30]. І якщо рідина вже почала витікати в горло, це ще і складно.

– Тож вона проковтнула цукерку й почала кликати на допомогу. Прибігла медсестра, але ми нічого не змогли вдіяти. Потім лікар викликав поліцію, вона приїхала і взяла цукерки на експертизу. Весь верхній шар був отруєний, з нижнім усе гаразд.

– А що за отрута?

– Поліція вважає, що нікотин.

– Так, – мовив Пуаро. – Знову нікотин. Нищівний удар. Який жахливий хід!

– Ми спізнилися, – сказав містер Саттертвейт. – Тепер ми ніколи не дізнаємося, що вона хотіла нам сказати. Хіба що… хіба що вона з кимось поділилася інформацією. – Він запитально поглянув на старшу медсестру.

Пуаро похитав головою.

– Нікому вона нічого не сказала, от побачите.

– Але ми можемо запитати, – не здавався містер Саттертвейт. – Може, комусь із сестер?

– Запитайте в будь-якому разі, – сказав Пуаро, але надії в його голосі не було.

Містер Саттертвейт повернувся до старшої медсестри, яка одразу ж викликала двох сестер – денну та нічну, – які доглядали за померлою, але жодна з них не могла додати нічого до вже сказаного. Місіс де Рашбріджер ніколи нічого не говорила про смерть сера Бартолом’ю, а про те, що вона відправляла якусь телеграму, вони навіть не знали.

На прохання Пуаро їх із Саттертвейтом відвели до кімнати убитої. Там вони зустріли інспектора Кроссфілда, і містер Саттвертвейт познайомив того з детективом-бельгійцем.

Потім підійшли до ліжка, щоб оглянути тіло. Покійній було під сорок, темне волосся, бліда шкіра. Обличчя було не спокійним, на ньому застигла смертельна агонія.

Містер Саттертвейт повільно промовив:

– Бідолашна, бідолашна…

Він повернувся до Еркюля Пуаро. Щось дивне було на обличчі його супутника. Щось, від чого в Саттертвейта наче мороз пробіг по шкірі…

Містер Саттертвейт сказав:

– Хтось знав, що вона збирається нам щось розповісти, і вбив її… Її вбили, щоб змусити мовчати…

Пуаро кивнув.

– Так і є.

– Її вбили, щоб вона не розповіла нам того, що знає.

– Або чого не знає… Але не гаймо часу… Стільки всього треба зробити. Більше ніхто не має померти. Ми мусимо про це подбати.

Містер Саттертвейт з цікавістю запитав:

– Це вписується у ваш портрет убивці?

– Так, вписується… Але я зрозумів іще дещо: він набагато небезпечніший, ніж я думав… Ми маємо остерігатися.

Інспектор Кроссфілд вийшов з кімнати слідом за ними, і вони розповіли йому про телеграму. Її відправили з мелфортської пошти, і, допитавши працівників, поліція дізналася, що її приніс маленький хлопчик. Молода поштарка, яка прийняла телеграму, запам’ятала це, бо дуже стривожилася, побачивши в ній згадку про смерть сера Бартолом’ю Стренджа.

Після того, як Пуаро із Саттертвейтом пообідали в компанії інспектора й надіслали серові Чарльзу телеграму, їхнє розслідування продовжилося.

О шостій вечора знайшли хлопчика, який приніс на пошту телеграму від місіс де Рашбріджер. Він одразу розповів, що і як сталося. Телеграму йому дав чоловік в поношеному одязі. Той чоловік пояснив, що телеграму йому передала «божевільна» з «будинку в парку». Жінка кинула її з вікна, загорнувши в папір дві півкрони. Чоловік боявся вплутатися в нехорошу справу і взагалі йшов в інший бік, тож віддав хлопчику одну монету і сказав лишити решту собі.

Чоловіка почали шукати. Більше робити, здавалося, не було чого, і Пуаро з містером Саттертвейтом подалися назад в Лондон.

Була майже північ, коли двоє чоловіків повернулися до міста. Еґґ поїхала назад до матері, але сер Чарльз зустрів їх, щоб обговорити ситуацію.

– Mon ami[31], – сказав Пуаро. – Довіртеся мені. В цій справі нам допоможе тільки одне – сірі клітинки. Носитися Лондоном, сподіваючись, що хтось розповість нам щось корисне – підхід аматорський та абсурдний. Істину можна побачити тільки зсередини.

Картрайт поглянув на нього зі скепсисом.

– І що в такому разі ви збираєтеся робити?

– Я збираюся думати. Прошу у вас двадцять чотири години, які саме цьому й присвячу.

Сер Чарльз, усміхнувшись кутиком рота, похитав головою.

– І це допоможе вам з’ясувати, що нам збиралася повідомити та жінка?

– Припускаю, що так.

– Це малоймовірно. Однак, мсьє Пуаро, робіть як знаєте. Ви, можливо, і вмієте бачити крізь завісу таємниці, а для мене це занадто. Я в розпачі, визнаю. І в будь-якому разі, в мене важливіші справи.

Мабуть, він сподівався, що його почнуть розпитувати, але якщо так – його сподівання не виправдалися. Містер Саттертвейт, дійсно, нашорошився, але Пуаро так і лишився в глибокій задумі.

– Що ж, я мушу йти, – повідомив актор. – Єдине що, мене хвилює міс Віллз.

– А що з нею?

– Вона зникла.

Пуаро витріщився на нього.

– Зникла? Куди?

– Ніхто не знає… Я все обмірковував після того, як отримав вашу телеграму. Як і казав вам раніше, я певен, що ця жінка щось знає. Я подумав, треба спробувати ще один – останній – раз витягнути з неї інформацію. Я поїхав до неї – був на місці десь о пів на дев’яту, попросив аудієнції. Мені повідомили, що вона поїхала вранці, начебто в Лондон на цілий день, і більше нічого не сказала. Потім слуги отримали телеграму, в якій писалося, що день-два її не буде, щоб вони, мовляв, не хвилювалися.

– А вони хвилювалися?

– Я так розумію, дуже. Річ у тім, що вона не взяла речі.

– Дивно, – пробурмотів Пуаро.

– Знаю. Принаймні так здається. Я хвилююся.

– А я попереджав її, – мовив бельгієць. – Я всіх попереджав. Пам’ятаєте, що я їм сказав? Говоріть тепер.

– Так, так. Ви думаєте, вона теж..?

– Є в мене певні думки, – відказав детектив. – Але наразі їх краще не обговорювати.

– Спершу дворецький – Елліс, тепер міс Віллз. До речі, а де Елліс? Дивно, що поліція досі його не знайшла.

– Вони не там шукають тіло, – пояснив Пуаро.

– Отже, ви згодні з Еґґ. Ви вважаєте, що він мертвий.

– Живим його більше ніколи не побачать.

– Господи, – вибухнув сер Чарльз. – Просто жах якийсь. Усе це так заплутано.

– Ні, ні. Навпаки, вкрай раціонально й логічно.

Картрайт витріщився на нього.

– Серйозно?

– Звісно. У мене дисциплінований розум.

– Не розумію.

Містер Саттертвейт теж із цікавістю поглянув на детектива.

– А в мене який розум? – трохи ображено запитав сер Чарльз.

– У вас розум актора, сере Чарльзе, творчий, оригінальний, завжди в пошуках драми. Містер Саттертвейт має розум споглядача. Він роздивляється персонажів, добре вловлює атмосферу. Але я – в мене прозаїчний розум. Я бачу лише факти, без драматичних пасток і вигідного світла.

– Тоді ми лишаємо це вам?

– Так. На добу.

– Тоді щасти вам. На добраніч!

Коли вони вийшли, сер Чарльз мовив містерові Саттертвейту:

– Цей тип щось забагато про себе думає.

Говорив він досить холодно.

Містер Саттертвейт усміхнувся. Ось вони, нарікання зірки!

– А що ви мали на увазі, коли сказали, що у вас є важливіші справи?

На обличчі сера Чарльза з’явився вираз, який містер Саттертвейт так часто бачив у наречених на Ганновер-сквер.

– Ну, власне, ми з Еґґ, ем, ну…

– Радий чути, – мовив містер Саттертвейт. – Мої вітання!

– Звісно, я надто старий для неї.

– Вона так не думає, а в цьому разі слово за нею.

– Дякую за підтримку, містере Саттертвейте. Знаєте, а я ж вбив собі в голову, що вона закохана в Мендерза.

– Цікаво, чому ж ви так подумали, – наївно відказав містер Саттертвейт.

– Хай там як, – твердо сказав сер Чарльз, – це не так…

Утім, Пуаро не вдалося подумати над справою двадцять чотири години без перерви. О двадцять по одинадцятій наступного ранку без попереджень з’явилася Еґґ. На превеликий подив, вона застала детектива за будуванням карткового будиночку. На її обличчі відбилося таке відверте презирство, що бельгієць вимушений був захищатися.

– Мадемуазель, не подумайте, що я вже впав у дитинство. Ні. Просто будування карткових будиночків найкраще стимулює мій мозок. Це одна з моїх старих звичок. Цього ранку я насамперед пішов і купив карти. На жаль, я помилився, це не справжні карти. Але теж підійдуть.

Еґґ уважніше придивилася до конструкції на столі, а тоді залилася сміхом.

– Господи, вони продали вам «Щасливі родини»!

– А що це таке, «Щасливі родини»?

– Це гра. Діти грають у неї в яслах.

– Ну, для зведення будиночків вони теж годяться.

Еґґ підійшла до столу, взяла кілька карт і стала із захопленням роздивлятися.

– Юний Рулет, син пекаря, – він мені завжди подобався. А тут місіс Дурень, дружина картяра. О Господи, певно, це я.

– А що такого смішного, мадемуазель?

– Прізвище.

Дівчина залилася сміхом, побачивши спантеличене обличчя Пуаро, а коли закінчила, той промовив:

– А, так ось що сер Чарльз мав на увазі вчора. Я не розумів… А Дуррен і справді звучить дуже схоже на слово «дурень». І звичайно, саме тому він і змінив прізвище. Та й вам не хотілося б стати леді Дуррен, чи не так?

Еґґ розсміялася, тоді сказала:

– Ну, побажайте мені щастя.

– Я щиро бажаю вам щастя, мадемуазель. Не скоробіжного юного щастя, а щастя довговічного – щастя, витесаного в скелі.

– Я передам Чарльзу, що ви вважаєте його скелею, – мовила Еґґ. – І розкажу вам про те, чому прийшла. Я все хвилювалася через цю газетну вирізку, що випала з гаманця Олівера. Ту, яку йому віддала міс Віллз. Мені здається, або Олівер відверто бреше, кажучи, що не пам’ятає, звідки її взяв, або її там ніколи й не було. Він випустив якийсь інший папірець, а та жінка обіграла все так, ніби то була вирізка.

– А навіщо міс Віллз це робити?

– Бо вона хотіла перевести підозру на Олівера.

– Ви думаєте, вона злочинниця?

– Так.

– А який у неї мотив?

– Про це мене краще не питайте. Я можу припустити лише те, що вона ненормальна. Розумні люди часто божеволіють. Інших причин для її дій я не бачу – як і мотиву.

– Якесь безвихідне становище, чесне слово. Звісно, я не повинен змушувати вас вгадати мотив. Але себе я постійно про це питаю. Який мотив стоїть за смертю містера Беббінґтона? Коли я знайду відповідь на це запитання, справу можна буде вважати розкритою.

– Ви вважаєте, тут має місце щось, окрім божевілля? – запитала Еґґ.

– Так, мадемуазель, одного божевілля – божевілля, про яке ви говорите, – недостатньо. Є причина. Я мушу відшукати причину.

– Що ж, до побачення, – почала прощатись Еґґ. – Пробачте, що потривожила, але я мала поділитися думками. Я йду з Чарльзом на генеральну репетицію «Цуценя сміється». Ну, знаєте, п’єси, яку міс Віллз написала для Енджели Саткліфф. Завтра прем’єра.

– Mon dieu![32] – вигукнув Пуаро.

– Що таке? Щось сталося?

– Так! Сталося. Я дещо зрозумів. Чудова думка! О, я був сліпий, сліпий.

Еґґ витріщилася на нього. Ніби усвідомивши ексцентричність своєї поведінки, Пуаро опанував себе. Тоді поплескав Еґґ по плечу.

– Вам здається, що я збожеволів. Аж ніяк. Я чув, що ви сказали. Ви йдете на «Цуценя сміється». Там грає Енджела Саткліфф. От і йдіть та не звертайте уваги на те, що я сказав.

Спантеличена, Еґґ пішла. Залишившись на самоті, чоловічок почав ходити кімнатою й бурмотіти щось собі під ніс. Його котячі очі виблискували зеленим.

– Mais oui[33], це все пояснює. Цікавий мотив – дуже незвичний, я ніколи не стикався з таким, а втім, дуже зрозумілий і за таких обставин природний. Загалом дуже цікава справа.

Детектив пройшов повз стіл, де й досі лежали його карти, і змахнув їх руками.

– Щаслива родина мені більше не потрібна, – промовив сам до себе. – Лишається тільки діяти.

Він узяв капелюха і вдягнув пальто. Потім спустився сходами у вестибюль готелю, де йому викликали таксі. Пуаро назвав адресу сера Чарльза.

Приїхавши на місце, детектив розплатився і зайшов у хол. Швейцар був зайнятий із ліфтом, тож Пуаро піднявся сходами. Щойно він дістався третього поверху, двері квартири сера Чарльза прочинилися, і в дверному отворі з’явилася міс Мілрей.

Поява бельгійця її ошелешила.

– А, це ви!

Маленький чоловічок розсміявся.

– Так, власною особою. Чи правильно – своєю? Enfin, moi![34]

Міс Мілрей промовила:

– Боюся, сера Чарльза немає вдома. Він поїхав до театру «Вавилон» з міс Літтон-Ґор.

– Я шукаю не його. Днями я забув тут свій ціпок.

– О, розумію. Ну, якщо ви подзвоните, Темпл знайде його для вас. Даруйте, я не можу затриматися. Поспішаю на вокзал. Їду в Кент, навідати маму.

– Розумію. Не буду вас затримувати, мадемуазель.

Він відійшов убік, а міс Мілрей квапливо пронеслася сходами. В руках у неї був невеликий дипломат.

Та коли жінка пішла, Пуаро ніби забув, навіщо прийшов. Замість піднятися до квартири, він розвернувся і знову пішов униз. Вийшовши з дверей під’їзду, побачив, як міс Мілрей сідає в таксі. Ще одне таксі повільно їхало вздовж тротуару. Детектив посигналив рукою, і воно зупинилося. Він сів у машину й попросив їхати за першим таксі.

Чоловічок зовсім не здивувався, коли те поїхало на північ і зупинилося біля станції Паддінґтон, хоча це – дивний вибір, якщо їдеш у Кент. Пуаро пішов до кас і замовив квиток першого класу до Лумута й назад. Потяг мав вирушити за п’ять хвилин. Піднявши комір так, щоб закривало вуха, – день був холодний, – Пуаро затишно влаштувався в кутку вагону першого класу.

До Лумута потяг прибув о п’ятій. Сутеніло. Стоячи віддалік, бельгієць почув, як міс Мілрей привітав дружній носій невеличкої станції.

– Вітаю, міс, яка несподіванка. А сер Чарльз приїде?

Міс Мілрей відповіла:

– Ні, це спонтанна поїздка. Я повертаюся в Лондон завтра вранці. Приїхала владнати кілька справ. Ні, таксі мені не потрібне, дякую. Піднімуся стежиною.

Сутінки густішали. Жінка швидко підіймалася на скелю хвилястою стежкою. Не підходячи надто близько, за нею слідував Еркюль Пуаро. Він ступав по-котячому м’яко. Діставшись до «Воронячого гнізда», міс Мілрей дістала із сумочки ключ й зайшла в бічні двері, лишивши їх прочиненими. За кілька хвилин вона з’явилася знову. В руках у неї був іржавий ключ і ліхтарик. Детектив заховався за кущем, звідки все було добре видно.

Жінка обійшла будинок і пішла нагору крутою зарослою стежкою. Еркюль Пуаро – за нею. Вона підіймалася і підіймалася й раптом опинилася перед старою кам’яною вежею, які часто трапляються на узбережжях. Ця була в кепському, занедбаному стані. Однак на брудному вікні висіла фіраночка, і міс Мілрей вставила ключ у великі дерев’яні двері. Ключ повернувся з невдоволеним писком. Двері відчинилися, застогнали петлі. Жінка зайшла всередину, присвічуючи ліхтариком.

Пришвидшивши ходу, Пуаро її наздогнав. Він теж безшумно зайшов у вежу. Світло ліхтарика міс Мілрей нервово стрибало по скляних ретортах, бунзенівських горілках та інших приладах.

Жінка взяла лом. Вона занесла його над скляним агрегатом, коли хтось схопив її за руку. Міс Мілрей зойкнула та озирнулася.

Їй у вічі дивилися зелені котячі очі Пуаро.

– Не можна цього робити, – сказав він, – бо ви знищуєте докази.

Еркюль Пуаро сидів у великому кріслі. Настінні світильники були вимкнені. Фігуру в кріслі освітлювала тільки лампа під рожевим абажуром. Було в цьому щось символічне – його видно, а його слухачі: сер Чарльз, містер Саттертвейт і Еґґ Літтон-Ґор – лишаються в тіні.

Голос бельгійця звучав замріяно. Здавалося, він звертається радше до простору, ніж до слухачів.

– Мета детектива – реконструкція злочину. Щоб відтворити події, треба розставити одні факти на фундаменті інших точно так, як ми розміщуємо карти, будуючи картковий будиночок. І якщо факти не вписуються – якщо карта порушує рівновагу, – що ж, доводиться починати все з початку, інакше будиночок руйнується…

Як я вже казав раніше, розум буває трьох типів: драматичний – розум постановника, що усвідомлює, ілюзію якої реальності можна створити через декорації; розум, який легко вірить у цю ілюзію, тобто юний романтичний розум; і нарешті, друзі, прозаїчний розум – який бачить не море і мімози, а лише пофарбований задник сцени.

Отже, mes amis[35], я переходжу до вбивства Стівена Беббінґтона, яке сталося в серпні. Того вечора сер Чарльз висунув теорію про те, що Стівена Беббінґтона було вбито. Я не погодився з нею. Я не міг повірити в те, що: а) комусь треба вбивати таку людину, як Стівен Беббінґтон, і б) що за таких обставин можна отруїти конкретну людину. Тепер настав час визнати, що сер Чарльз мав рацію, а я – ні. Я помилявся, бо дивився на цей злочин під хибним кутом. Лише двадцять чотири години тому я нарешті поглянув на нього з правильної точки зору, і, якщо дозволите, мушу сказати, що з цієї перспективи вбивство Стівена Беббінґтона виявляється і зрозумілим, і можливим.

Але я зроблю невеликий відступ і проведу вас крок за кроком тим шляхом, який сам пройшов. Смерть Стівена Беббінґтона можна назвати першою дією трагедії. Завіса опускається, коли ми всі роз’їжджаємося з «Воронячого гнізда».

Друга дія трагедії починається, як на мене, тоді, коли містер Саттертвейт у Монте-Карло показує мені газету з повідомленням про смерть сера Бартолом’ю. Тут одразу стає зрозуміло, що я помилявся, а сер Чарльз мав рацію. І Стівена Беббінґтона, і сера Бартолом’ю вбили, і обидва вбивства становлять частини єдиного злочину. Пізніше серію завершує третє вбивство – вбивство місіс де Рашбріджер. Отже, нам потрібна логічна раціональна теорія, яка пов’яже всі три вбивства, – іншими словами, всі три вбивства було скоєно однією людиною, з них мала скористатися одна певна людина.

Отже, я маю одразу наголосити, що найбільше мене хвилювало те, що сера Бартолом’ю Стренджа вбили після Стівена Беббінґтона. Якщо подивитися на ці три вбивства, не враховуючи часу та місця, можна зробити висновок, що вбивство сера Бартолом’ю Стренджа – головний, або центральний, злочин, а два інші – другорядні, тобто певним чином зумовлені зв’язком між убитими людьми і сером Бартолом’ю Стренджем. Та як я вже казав, маємо те, що маємо. Стівена Беббінґтона вбили першим, а сера Бартолом’ю – другим. Здавалося, проте, що оскільки друге вбивство витікає з першого, то розслідування першого дасть нам ключ до розуміння ситуації в цілому. Також я розглядав імовірність звичайної помилки. Я питав себе, чи могло бути так, що першою жертвою мав стати сер Бартолом’ю Стрендж, а містера Беббінґтона отруїли випадково. Однак я вимушений був облишити цю теорію. Усім, хто був знайомий із сером Бартолом’ю, близько чи ні, було відомо, що він ненавидить коктейлі.

Була в мене й інша теорія: можливо, Стівена Беббінґтона отруїли замість когось іншого з гостей. Я не знайшов доказів і цій теорії. Отже, я мусив повернутися до висновку про те, що вбивство Стівена Беббінґтона було навмисним. Тут я одразу наткнувся на камінь спотикання – неможливість такого факту.

Розслідування завжди слід починати з найочевидніших і найпростіших теорій. Якщо Стівен Беббінґтон помер від отруєного коктейлю, то в кого була можливість отруїти напій? На позір здається, що це могли зробити тільки двоє людей – сер Чарльз Картрайт і покоївка Темпл, – адже вони роздавали коктейлі. Але хоч кожен із них і міг додати отруту в напій, ніхто з них не міг вручити його конкретно містерові Беббінґтону. Темпл могла зробити це, застосувавши певний порядок роздачі коктейлів, таким чином, щоб Беббінґтону дістався останній (це непросто, але можливо). Сер Чарльз міг зробити це, вручивши келих Беббінґтону просто в руки. Але ні того, ні того не було. Скидалося на те, що Стівенові Беббінґтону дісталася випадкова склянка.

У «Воронячому гнізді» коктейлями займалися сер Чарльз Картрайт і Темпл. Чи був хтось із них у Мелфортському абатстві? Ні. У кого була можливість отруїти портвейн сера Бартолом’ю? У зниклого дворецького, Елліса, та його помічниці, обідньої служниці. Але в цьому разі, однак, не можна відкидати можливості, що отруту додав хтось із гостей. Це було ризиковано, але можливо. Будь-хто з гостей міг непомітно заскочити до їдальні й додати нікотину до склянки.

Коли я приєднався до вас у «Воронячому гнізді», у вас уже був готовий перелік людей, які були присутні і у «Воронячому гнізді», і у Мелфортському абатстві. Зараз можу сказати, що чотири імені, які ви розмістили вгорі списку, – капітан і місіс Дейкез, міс Саткліфф і міс Віллз – я відкинув одразу ж.

Ніхто з цих чотирьох не знав заздалегідь, що зустріне на вечері Стівена Беббінґтона. Застосування нікотину потребує детального плану, ніхто не міг провернути цю операцію спонтанно. У списку було ще три імені – леді Мері Літтон-Ґор, міс Літтон-Ґор та Олівер Мендерз. Ці троє теоретично могли бути вбивцями, хоча і малоймовірно. Вони місцеві, а отже, могли мати мотиви для вбивства Стівена Беббінґтона й реалізувати свої задуми на вечірці.

Але водночас я не міг знайти доказів, що хтось із них скоїв убивство.

Містер Саттертвейт, припускаю, розмірковував схожим чином, оскільки його підозри впали на Олівера Мендерза. Я можу сказати, що певний час Мендерз був головним підозрюваним. Він демонстрував усі ознаки хвилювання того вечора у «Воронячому гнізді» – до того ж через особисті причини в нього був дивний світогляд, і він мав сильний комплекс меншовартості, який часто буває фундаментом злочинів. Також у нього хиткий вік, а ще він посварився чи, точніше, проявляв ворожість до містера Беббінґтона. Сюди ж дивні обставини, за яких Мендерз потрапив до Мелфортського абатства. А потім ця дещо фантастична історія про лист від сера Бартолом’ю Стренджа та про газетну вирізку, присвячену нікотину, яку міс Віллз начебто побачила в Олівера.

Виходило, що нагорі списку підозрюваних має опинитися Олівер Мендерз.

Але потім, друзі, я відчув, ніби щось не так. Здавалося зрозумілим і логічним, що людина, яка скоїла злочини, мала бути присутньою на обох вечірках. Іншими словами, ім’я цієї людини мало бути в переліку. Проте в мене було відчуття, що очевидність цього факту зрежисовано. За сценарієм убивці здоровий ґлузд мав би підказати будь-якій людині, що злочинець був на обох вечірках. Я відчував, що дивлюся не на реальність, а на майстерну постановку. Справді розумний злочинець збагнув би, що будь-кого з цього списку можна вважати підозрюваним і тому треба влаштувати все так, щоб самому з нього бути вилученим.

Інакше кажучи, вбивця Стівена Беббінґтона та сера Бартолом’ю Стренджа таки був присутній на обох вечерях, але діяв під прикриттям.

Хто був на першій вечері, але пропустив другу? Сер Чарльз Картрайт, містер Саттертвейт, міс Мілрей і місіс Беббінґтон.

Чи міг хтось із них потрапити на другу вечерю в іншій подобі? Сер Чарльз і містер Саттертвейт перебували на півдні Франції, міс Мілрей була в Лондоні, а місіс Беббінґтон – в Лумуті. Найімовірнішими кандидатками, виходить, були міс Мілрей і місіс Беббінґтон. Та чи могла міс Мілрей з’явитися в Мелфортському абатстві так, щоб ніхто її не впізнав? Такі виразні риси складно замаскувати, і вони добре запам’ятовуються. Я вирішив, що в міс Мілрей не було шансів лишитися в Мелфортському абатстві невпізнаною. Те саме стосується і місіс Беббінґтон.

Тоді я запитав себе, чи міг містер Саттертвейт чи сер Чарльз Картрайт, замаскувавшись, потрапити до Мелфортського абатства. Містер Саттертвейт – можливо, але, дійшовши до сера Чарльза Картрайта, ми стикаємось із зовсім іншою справою. Сер Чарльз Картрайт – актор, що звик грати роль. Яку ж роль він міг зіграти?

І тоді я почав думати про дворецького Елліса.

Дуже загадкова людина. Людина, яка з’являється нізвідки за два тижні до злочину й випаровується опісля. Як йому вдалося зникнути безслідно? А вдалося тому, що Елліса ніколи не існувало. Він був картонною розфарбованою декорацією: Елліс не справжній.

Але чи можливо це? Зрештою, слуги Мелфортського абатства знають сера Чарльза Картрайта, адже сер Бартолом’ю Стрендж – його близький друг. Цю перешкоду легко було здолати. Роль дворецького нічим не загрожувала серові Чарльзу: якби слуги впізнали його, нічого страшного не сталося б, весь маскарад можна було б обіграти як жарт. А якби за два тижні ніхто нічого не запідозрив, отоді він був би вже у повній безпеці. Тут я пригадую, що говорили про дворецького слуги. Він поводився «по-джентльменськи», бував «у найвідоміших родинах» і знав про декілька цікавих скандалів. Цього було достатньо. Але важливу інформацію дала мені служниця Аліса. Вона сказала: «Він організовував роботу інакше, ніж інші дворецькі, з якими я досі працювала». Коли мені переказали ці слова, я отримав підтвердження своєї теорії.

Але інша річ – сер Бартолом’ю. Навряд чи його можна було обвести навколо пальця. Певно, він знав про цей маскарад. Чи є в нас докази? Так. Жарт сера Бартолом’ю, на який звернув увагу містер Саттертвейт на початку розслідування, – жарт, який не вписувався у стиль поведінки лікаря зі слугами: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж?» Але якщо припустити, що сер Чарльз і сер Бартолом’ю домовилися, він стає цілком зрозумілим.

Безумовно, сер Бартолом’ю бачив усе так: вони домовилися щодо перевтілення сера Чарльза в Елліса, можливо, навіть заклалися. Викриття мало стати родзинкою вечірки – звідси і повідомлення сера Бартолом’ю про сюрприз, і його піднесений настрій. Зауважте, такий стан речей давав простір для маневрів. Навіть якби хтось із гостей впізнав того вечора сера Чарльза в їдальні – це не було б катастрофою, адже ще не сталося нічого невиправного. Але ніхто не помітив зіщуленого дворецького середнього віку, з очима, затемненими беладоною, з бакенбардами й родимкою, намальованою на зап’ястку. Делікатна особлива прикмета, яка не зіграла тому, що люди надто неспостережливі! Родимка мала бути на першому плані в описі Елліса, але протягом двох тижнів ніхто її не завважив! Окрім дозірливої міс Віллз, про яку ми невдовзі поговоримо.

Що ж відбувається потім? Сер Бартолом’ю помирає. Цього разу смерть не списують на природні причини. Прибуває поліція. Допитує Елліса та решту. Пізніше вночі той тікає таємним ходом, знімає маскарадний костюм і вже за два дні прогулюється садами Монте-Карло, готовий дивуватися й побиватися через смерть свого друга.

Зауважте, то була лише теорія. У мене не було доказів, але те, що відбувалося, підтверджувало її. Мій картковий будиночок було збудовано на совість. Листи про здирництво, знайдені в кімнаті Елліса? Таж сам сер Чарльз їх і знайшов!

А як щодо листа з проханням інсценувати аварію, який сер Бартолом’ю начебто написав Оліверу Мендерзу? Ну що могло бути простіше для сера Чарльза, ніж написати лист від імені Стренджа? Якби Мендерз не спалив лист, сер Чарльз в ролі Елліса міг би легко зробити це сам, коли обслуговував молодого джентльмена. Саме так, до речі, Елліс і поклав газетну вирізку в його гаманець.

І от нарешті час згадати про третю жертву – місіс де Рашбріджер. Коли ми вперше чуємо про неї? Одразу після недолугого жарту про те, що Елліс – чудовий дворецький, – жарту, такого невластивого серові Бартолом’ю Стренджу. Тепер за будь-яку ціну треба відвернути увагу від того, як сер Бартолом’ю поводиться з дворецьким. Сер Чарльз швидко запитує, яке повідомлення приніс Елліс. Воно про жінку – пацієнтку сера Бартолом’ю. Сер Чарльз щосили намагається перемкнути увагу з дворецького на цю незнайомку. Він іде до санаторію і допитує старшу медсестру. Докладає всіх зусиль, щоб використати появу місіс де Рашбріджер як відворотний маневр.

Тепер настав час розібратися, яку роль в цій трагедії грає міс Віллз. Вона цікава особистість. Ця жінка з тих людей, яким не вдається справити враження на оточення. Її не назвеш ані вродливою, ані кмітливою, ані милою. Вона ніяка. Однак надзвичайно спостережлива й дуже розумна. Міс Віллз мститься світові за допомогою слів. Ця жінка майстерно володіє вмінням точно відтворювати характери людей на папері. Не знаю, чи помітила вона в дворецькому щось незвичайне, та принаймні вона єдина за столом, хто взагалі його помітив. На ранок після вбивства її невгамовна цікавість змусила її вивідувати й винюхувати, як сказала старша покоївка. Міс Віллз пішла до кімнати Дейкезів, а потім у житлову частину для слуг, керована, певно, пошуковим інстинктом.

Лише вона викликала тривогу в сера Чарльза. Саме тому він і хотів сам узятися за неї. Розмова з нею його заспокоїла й потішила, бо міс Віллз помітила винайдену ним родимку. Але тут сталася катастрофа. Думаю, до цієї миті міс Віллз не пов’язувала дворецького Елліса та сера Чарльза Картрайта. Гадаю, вона просто відзначила, що дворецький когось їй нагадує. Але вона – спостерігач. Коли їй подали тацю, вона автоматично звернула увагу не на обличчя, а на руки, які її тримали.

Вона не здогадалася, що Елліс – це сер Чарльз. Але коли той розпитував її, вона раптом зрозуміла, що сер Чарльз – це Елліс. Тож міс Віллз попросила його вдати, ніби він подає їй таріль з овочами. Її цікавила не родимка на правій чи лівій руці. Їй потрібен був привід роздивитися його руки – руки, які тримали таріль так само, як дворецький Елліс.

Так міс Віллз збагнула правду. Вона незвичайна жінка. Їй подобається знання як таке. До того ж вона не була впевнена, що сер Чарльз убив свого друга. Він перевдягнувся в дворецького, так, але це ще не робить його вбивцею. Непричетні люди часто замовчують правду, бо вона може поставити їх у скрутне становище.

Тож міс Віллз мовчала: їй подобалося зберігати таємницю. Але сер Чарльз тривожився. Йому не сподобалося, яке зловтішне було в неї обличчя, коли він виходив з кімнати. Вона щось знає. Але що? Чи не зашкодить це йому? Впевненості не було. Але він відчував, що це якось пов’язано з дворецьким Еллісом. Спочатку містер Саттертвейт, а тепер і міс Віллз. Необхідно привернути увагу до чогось іншого. Треба, щоб усі дивилися в інший бік. Тоді сер Чарльз розробив план – простий, жахливий план, який, на його думку, мав змішати карти.

Того дня, коли я влаштовував вечір хересу, сер Чарльз, я так розумію, встав дуже рано, поїхав до Йоркшира, вдягнувся в старий одяг і віддав телеграму хлопчикові, щоб той її надіслав. Потім сер Чарльз повернувся до міста, щоб зіграти роль, відведену йому в моєму невеличкому спектаклі. Та він зробив іще дещо. Він надіслав коробку шоколадних цукерок жінці, якої ніколи не бачив і про яку нічого не знав…

Що сталося того вечора – вам відомо. Хвилювання, яке виказував сер Чарльз, змушувало мене думати про те, що міс Віллз щось підозрює. Коли він розіграв свою смертельну сцену, я уважно спостерігав за обличчям міс Віллз. Вона була приголомшена. Я знав, що ця жінка підозрює сера Чарльза у скоєнні вбивства. Коли він нібито помер так само, як містер Беббінґтон і сер Бартолом’ю, вона подумала, що її висновки хибні.

Та якщо міс Віллз підозрювала сера Чарльза, тоді вона була в серйозній небезпеці. Чоловік, який уже вбив двічі, вб’є і втретє. Я суворо всіх попередив. Пізніше ввечері я зателефонував міс Віллз, і за моєю порадою наступного дня вона поїхала з дому. Відтоді вона живе в цьому готелі. Я вчинив мудро – це доводить той факт, що наступного вечора, після повернення з Ґіллінґа, сер Чарльз поїхав у Тутінґ. Але він спізнився. Пташка випурхнула.

Утім, з його точки зору, його план спрацював. Місіс де Рашбріджер мала повідомити нам щось важливе. Її вбили, щоб вона мовчала. Як драматично! Як схоже на детективні романи, п’єси, фільми. Знову картонні декорації, позолота й пофарбована тканина.

Але я, Еркюль Пуаро, не повірив цьому. Містер Саттертвейт сказав мені, що її вбили, щоб вона нічого не розповіла. Я погодився. Він додав, що її вбили, перш ніж вона повідомила нам те, що знає. А я відказав: «Або чого НЕ знає». Думаю, містер Саттертвейт був спантеличений. Однак потім він, певно, зрозумів, що я мав на увазі. Місіс де Рашбріджер убили, бо вона, власне, нічого не могла нам розповісти. Вона не мала зі злочином жодного зв’язку. Для того, щоб відворотний маневр спрацював, її потрібно було вбити. Так постраждала місіс де Рашбріджер, безпомічна незнайомка…

Досягнувши, здавалося б, тріумфу, сер Чарльз припустився величезної – дитячої – помилки! Телеграма від місіс де Рашбріджер надійшла мені, Еркюлю Пуаро, в готель «Ріц». Але місіс де Рашбріджер не знала, що я розслідую цю справу. В цій частині світу про це не знав ніхто. То була неймовірно дурна помилка.

Eh bien, я досягнув певного результату – встановив особистість убивці. Але я не знав мотиву для першого вбивства.

Я думав і думав.

Тепер убивство сера Бартолом’ю Стренджа ясніше, ніж будь-коли, здавалося мені навмисним і запланованим. Але нащо серові Чарльзу вбивати свого друга? Чи міг я визначити мотив? Мені здавалося, що так.

Хтось глибоко зітхнув. Сер Чарльз Картрайт повільно звівся на ноги й підійшов до каміна. Актор стояв там, зіпершись рукою на стегно, і дивився на Пуаро. Дивився з презирством і, як сказав би містер Саттертвейт, ніби лорд Іґлмаунт на недобросовісного адвоката, який сфабрикував проти нього звинувачення у шахрайстві[36]. Він випромінював аристократизм і огиду. Дивився на Пуаро як монарх на дрібного буржуа.

– У вас надзвичайно багата уява, мсьє Пуаро, – промовив він. – І говорити не варто – у вашій тираді жодного слова правди. Навіть не знаю, яке нечуване нахабство дозволяє вам верзти таку брехливу нісенітницю. Але продовжуйте, мені цікаво. І який же мотив змусив мене вбити людину, яку я знав з дитинства?

Еркюль Пуаро, маленький буржуа, звів очі на монарха. Він говорив швидко, але впевнено:

– Сере Чарльзе, у нас є приказка: «Cherchez la femme». Згадавши її, я знайшов мотив. Я бачив вас із мадемуазель Літтон-Ґор. Було зрозуміло, що ви кохаєте її – кохаєте з тією страшною всеохопною пристрастю, з якою чоловіки вашого віку кохають молодих невинних дівчат.

Ви кохали її. А вона – я бачив – боготворила вас як героя. Одне ваше слово, і вона впала б у ваші обійми. Та ви мовчали. Чому?

Перед своїм другом, містером Саттертвейтом, ви вдавали дурного закоханого, якому невтямки, чи взаємні його почуття. Ви вдавали, що думаєте, ніби міс Літтон-Ґор кохає Олівера Мендерза. Але от що я скажу: сере Чарльзе, ви світська людина. У вас величезний досвід стосунків із жінками. Ви не могли не розуміти, що відбувається. Ви чудово знали, що міс Літтон-Ґор до вас не байдужа. Тоді чому ви не одружувалися з нею? Ви хотіли цього.

Проте мала бути якась перешкода. Що ж то могло бути? Лише той факт, що ви вже одружені. Але ніхто ніколи не говорив про вас як про одруженого чоловіка. Вас завжди вважали холостяком. Отже, ви одружилися в юному віці – ще до того, як почали набувати акторської популярності.

То що сталося з вашою дружиною? Якщо вона ще жива, чому ніхто нічого про неї не знає? Якби ви жили окремо – ситуацію могло б виправити розлучення. Якби ваша дружина була католичкою або жінкою, яка засуджує розлучення, то просто було б відомо, що вона живе окремо.

Та є дві трагедії, для яких закон не має рішень. Або ваша дружина відбуває довічний термін у в’язниці, або лежить у психіатричній лікарні. За таких умов ви не могли б отримати розлучення, а якщо все відбулося, коли ви були ще дуже молодим, про це міг ніхто й не знати.

Якщо нікому не відомо про вашу дружину, ви можете одружитися з міс Літтон-Ґор, нічого їй не розповідаючи. Але уявімо, що одна людина все-таки знає, – уявімо, що це друг, який був поряд усе життя. Сер Бартолом’ю був шанованим і чесним лікарем. Він міг із розумінням ставитися до ваших романів чи безладних стосунків, але не мовчав би, якби ви надумали втягти в своє двоєженство молоду дівчину, яка нічого не підозрює.

Отже, щоб одружитися з міс Літтон-Ґор, необхідно було спершу усунути сера Бартолом’ю Стренджа.

Сер Чарльз розсміявся.

– А старий милий Беббінґтон? Він теж про все знав?

– Спершу я так вважав. Але потім мені не вдалося знайти підтверджень цій теорії. До того ж я не усунув свій камінь спотикання. Навіть якщо ви додали нікотин у коктейль, ви не могли бути певні, що він потрапить до рук конкретної людини.

Я бився і не міг з цим розібратися. Та випадкове слівце міс Літтон-Ґор пролило світло на цю ситуацію.

Отрута не призначалася конкретно Стівену Беббінґтону. Вона призначалася будь-кому з присутніх, за винятком трьох осіб: міс Літтон-Ґор, якій ви вручили неотруєний коктейль, вас самого та сера Бартолом’ю Стренджа, який не пив коктейлів.

Містер Саттертвейт вигукнув:

– Яка нісенітниця! Який у цьому сенс? Жодного!

Пуаро повернувся до нього, і в його голосі чувся тріумф:

– А от і ні. Сенс був, хоч і дуже дивний. Досі я стикався з таким лише раз. Убивство Стівена Беббінґтона було лише генеральною репетицією.

– Що?

– Так, сер Чарльз – актор. Тож керувався акторськими інстинктами. Він намагався прорепетирувати вбивство, перш ніж скоювати. Він не отримав би жодної користі від смерті будь-кого з цих людей, і до того ж, як ми з’ясували, довести, що він отруїв конкретну людину, було неможливо. Що ж, друзі, генеральна репетиція пройшла добре. Містер Беббінґтон помирає, і ніхто не підозрює нічого недоброго. Серу Чарльзові лишається самому висловити підозри, і він дуже задоволений тим, що ми не сприймаємо їх всерйоз. Підміна склянки теж пройшла успішно. Власне, він упевнений, що «прем’єра» матиме успіх.

Як ви знаєте, події почали розгортатися трохи інакше. У другому випадку лікар одразу запідозрив отруєння. В інтересах сера Чарльза було наголошувати на смерті Беббінґтона. Смерть сера Бартолом’ю мали вважати наслідком першого вбивства. Увага має бути прикута до вбивства Беббінґтона, а не до того, які існують мотиви для вбивства сера Бартолом’ю.

Але дечого сер Чарльз не врахував. А саме надзвичайної спостережливості міс Мілрей. Секретарка знала, що її начальник проводить хімічні досліди у вежі в садку. Міс Мілрей оплачувала рахунки за оприскувач для троянд і розуміла, що велика кількість його кудись дівається. Прочитавши, що містер Беббінґтон помер від отруєння нікотином, вона швидко зрозуміла, що сер Чарльз видобув чистий алкалоїд з розчину для троянд.

Міс Мілрей не знала, що робити, бо, з одного боку, з дитинства знала містера Беббінґтона, а з іншого – була закохана – глибоко і віддано, як уміють негарні жінки, – у свого роботодавця.

Зрештою вона вирішує знищити хімічний агрегат сера Чарльза. Сам він був настільки впевнений в успіху своєї справи, що навіть не подумав про це. Вона поїхала в Корнуолл. Я – за нею.

Сер Чарльз знову розсміявся. Зараз актор більше, ніж будь-коли, був схожий на джентльмена, який гидливо дивиться на щура.

– Хімічний агрегат? Ото й усі ваші докази? – зневажливо запитав чоловік.

– Ні, – сказав Пуаро. – Ще є ваш паспорт, де вказано, коли ви покидали Англію й поверталися туди. А також той факт, що в психіатричній лікарні графства Гарвертон лікується жінка на ім’я Ґледіс Мері Дуррен, дружина Чарльза Дуррена.

До цієї миті Еґґ сиділа нерухомо, неначе застигла. Але тепер вона заворушилася. Вона видала зойк, майже стогін.

Cер Чарльз зверхньо повернувся.

– Еґґ, ти ж не віриш жодному слову цієї абсурдної історії?

Він розсміявся. Простягнув до неї руки.

Еґґ повільно йшла вперед, як загіпнотизована. Її очі благально і змучено дивилися на коханого. Не встигнувши дійти до нього, вона захиталася, ковзнула поглядом сюди й туди, шукаючи підтримки.

Потім вона, заридавши, впала на коліна перед Пуаро.

– Це правда? Це правда?

Детектив поклав руки їй на плечі, спокійно та м’яко.

– Так, мадемуазель, це правда.

Раптом ридання Еґґ стали гучнішими за решту звуків.

Сер Чарльз умить постарів. Його обличчя стало лицем старого чоловіка, хитрого сатира.

– Чорт вас забирай, – промовив він.

Іще ніколи за всю його акторську кар’єру ці слова не виходили з його рота з такою люттю.

Потім він розвернувся й вийшов із кімнати.

Містер Саттертвейт зірвався зі стільця, але Пуаро похитав головою, продовжуючи гладити невтішну Еґґ.

– Він утече, – сказав Саттертвейт.

Бельгієць похитав головою.

– Лише обере, як піти зі сцени. Повільно – на очах усього світу – чи швидко.

Двері прочинилися, і хтось увійшов. То був Олівер Мендерз. Від насмішкуватого виразу обличчя не лишилося й сліду.

Молодик був дуже блідий і засмучений.

Пуаро схилився над дівчиною.

– Дивіться, мадемуазель, – м’яко промовив він. – Ваш друг приїхав, щоб забрати вас додому.

Еґґ підвелася. Вона затуманеними очима глянула на Олівера, зробила до нього непевний крок.

– Олівере… Відвези мене до мами. О, відвези мене до мами.

Той обійняв її й повів до дверей.

– Так, люба, я тебе відвезу. Поїхали.

Ноги Еґґ так тремтіли, що вона ледве йшла.

Їй допомагали Олівер і містер Саттертвейт. Біля дверей вона опанувала себе і високо підвела голову.

– Зі мною все добре.

Пуаро зробив знак, і Олівер Мендерз повернувся до кімнати.

– Будьте з нею лагідні, – сказав детектив.

– Буду, сер. Вона для мене найважливіша за всіх на світі, ви ж і сам це знаєте. Любов до неї зробила мене ущипливим і цинічним. Але тепер усе буде інакше. Я готовий підтримувати її й чекати. І тоді, можливо, одного дня…

– Так, – запевнив його Пуаро. – Думаю, вона вже закохувалася у вас, коли з’явився Чарльз і зачарував її. Поклоніння перед героями – справжня небезпека для молодих. Одного дня Еґґ покохає друга й висіче своє щастя в скелі.

Добрим поглядом бельгієць дивився вслід молодикові, коли той вийшов із кімнати. Тим часом повернувся містер Саттертвейт.

– Мсьє Пуаро, ви були неперевершені, просто неперевершені.

Тепер детектив був сама скромність.

– О, та це дрібниці. Трагедія в трьох діях, а тепер – завіса.

– Дозвольте запитати, – сказав містер Саттертвейт.

– Так, вам щось пояснити?

– Я хочу зрозуміти одну річ.

– Питайте.

– Чому інколи ви говорите англійською бездоганно, а інколи – ні?

Пуаро розсміявся.

– О, я поясню. Насправді я можу говорити англійською майже як носій. Але, друже, говорити ламаною мовою – величезна перевага. Люди починають зневажати тебе. Вони кажуть: «Іноземець, навіть англійської не знає». Моя політика – викликати в людей не жах, а легку насмішку. А ще я хвалюся. Знаєте чому? Англійці часто кажуть, що той, хто багато вихваляється, нічим особливим не є. Це англійська точка зору. Вона не завжди справедлива. Але бачите, люди втрачають пильність. До того ж, – додав він, – це вже стало звичкою.

– Господи, – мовив містер Саттертвейт, – який хитрий лис.

Якусь мить він помовчав, обмірковуючи справу.

– На жаль, цього разу я не надто себе про явив, – сказав з гіркотою.

– Навпаки, ви помітили дуже важливі речі: жартівливу репліку сера Бартолом’ю до дворецького, невсипущу уважність міс Віллз. Власне, ви могли б і самостійно все розплутати, але повірили акторській грі.

Містер Саттертвейт збадьорився.

Раптом його осяяло якоюсь думкою. У нього відвисла щелепа.

– Господи, – скрикнув він. – Я щойно зрозумів. Цей лиходій з його отруєним коктейлем! Будь-хто міг його випити. То міг бути я!

– Ви не врахували жахливішого варіанту, – зазначив детектив.

– М-м?

– Це міг бути я, – відказав Еркюль Пуаро.