Між двома картотеками

Картотека

Я не подаю переліку дійових осіб. «Героєм» п’єси є чоловік без чітко визначеного віку, роду занять і зовнішності.

Наш «герой» часто перестає бути героєм розповіді, і його заступають інші персонажі, які також є «героями». Чимало осіб, що беруть участь у цій історії, не відіграють великої ролі, тим із них, які можуть відігравати провідні ролі, часто не надають слова або ж їм майже нічого сказати. Місце незмінне. Декорації незмінні. Цілком достатньо, якщо впродовж цього часу хтось бодай переставить стілець.

Ця п’єса реалістична й сучасна. Стілець справжній. Усі предмети й меблі — також справжні. Їхні розміри трохи більші, ніж у звичайних предметів. Найзвичайнісінька кімната.

Стіл. Етажерка з книжками. Два стільці. Умивальник і таке інше. Ліжко на високих ніжках. У кімнаті немає вікна. У протилежних стінах є двері, перші й другі двері постійно прочинені. Ліжко стоїть біля стіни. Освітлення в кімнаті завжди незмінне. Світло не гасне, навіть коли розповідь добігла кінця. Завіса не опускається. Можливо, розповідь лише урвалася? На годину, на рік...

Ще одна заувага. Люди виступають у своєму буденному, звичайному одязі. Їх не можна зодягати в ефектні костюми, строкате ганчір’я тощо. Художнє оформлення не має жодного значення. Щонайменше барв і ефектів. Крізь прочинені двері швидко або повільно проходять якісь люди. Деколи чутно уривки розмов. Люди зупиняються й читають газети... Здається, ніби кімнатою Героя пролягає вулиця. Дехто з перехожих мимохідь прислухається до розмов у кімнаті Героя. Іноді вставляють кілька слів. І йдуть далі. Дія триває — від початку й до кінця — без антракту.

ГЕРОЙ (лежить, заклавши руки за голову. Випростовує руку, тримає її перед очима): Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука (ворушить пальцями). Мої пальці. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що я забажаю (відвертається до стіни. Можливо, засинає).

Входять батьки Героя. Зажурені. Батько дивиться на годинник.

МАТИ: Не тримай руки під ковдрою, це негарно й нездоро́во.

БАТЬКО: І що з нього виросте, коли він буде так довго вилежуватися. Вставай! Хлопче!

МАТИ: Йому сорок років, а він усього лишень адміністративний директор в опереті.

БАТЬКО: Кажу тобі, він робить усяку гидоту під ковдрою. Сам із собою.

МАТИ: Дурниці! Адже там ще хтось лежить під ковдрою. Здається, це жінка.

БАТЬКО: Ти здуріла! Семирічний хлопчик. Вчора він поцупив у мене злотий... Я з нього шкуру здеру! А ще він виїдає цукор із цукорнички.

МАТИ: Таж у нього засідання. Доповідь і співдоповідь!

БАТЬКО: Він украв у мене злотий. Якби він сказав: «Татусю, дай мені злотий, я хочу щось купити собі», — я дав би. Його варто покарати!

МАТИ: Тихше! Він спить.

БАТЬКО: І в кого він удався?

Входить Хор Стариганів. Їх троє. У вим’ятих, трохи поношених костюмах. Один із них у капелюсі. Сідають під стіною на розкладних стільчиках, які принесли із собою. Старигані ледь ворушаться. Натомість текст декламують дуже жваво, гучно, молодечими голосами. Хор виголошує текст без надмірної міміки.

Хор Стариганів заповнює паузи в дії: повчає, застерігає, підбадьорює.

ХОР: Хто дитям у колисці відчухрав голову Гідри,

Той у юності задушить Кентавра,

Жертву у пекла видере,

До неба піде по лаври.

Батько схиляється над ліжком. Бере Героя двома пальцями за вухо, потягає.

БАТЬКО: Не вдавай, що ти спиш. Підведися, коли з тобою батько розмовляє!

ГЕРОЙ: Стій! Стій! Хто іде? Стій! Стріляю! Хальт!

МАТИ: Він розмовляє уві сні. Ох, ця жахлива війна...

БАТЬКО: Я хочу поговорити з тобою, поганцю.

ГЕРОЙ (сідає на ліжку): Слухаю.

БАТЬКО: Навіщо ти повиїдав цукор із цукорнички?

ГЕРОЙ: Це Владик.

БАТЬКО: Не бреши, розкажи докладно, як усе було.

ГЕРОЙ: Щось мене спокусило, татусю. Якийсь дідько, татусю!

БАТЬКО: Якби ти сказав: «Татусю, дай мені цукру...».

ГЕРОЙ: А ви, татусю, длубались у носі, я вас підозрював...

БАТЬКО: Виродку! Що з тебе виросте? Бог свідок...

МАТИ: Як ти смієш так до батька... Я не впізнаю тебе, дитино.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Пане директор, пора на нараду.

ГЕРОЙ: По тридцятьох роках я усвідомив глибину провин, а власне, своїх провин. Татусю. Матусю. Так, це я з’їв ковбасу у Велику П’ятницю 15 квітня 1926 року. Я соромлюся свого вчинку. Я запланував з’їсти ковбасу значно раніше, разом із Ясем і Павликом. Мій ниций вчинок, любий татусю, не має виправдання. Я з’їв ковбасу з гріха ненажерливості. Не був голодний. Завдяки твоїй турботі, татусю, у дитинстві я мав удосталь хліба. Часто отримував дрібні гроші на ласощі. Попри це я зогрішив.

МАТИ: Таж батько питає про цукор, а не про ковбасу.

ГЕРОЙ: Матусю. Не захищай мене. Зречися сина. Я з’їв і цукор, і ковбасу. Пам’ятаю, що близько третьої години, хвилин за п’ять до... ми почали їсти ковбасу. Я з’їв найбільший шмат. А ще наша люба бабуся, яку я угробив своїми підступами...

МАТИ: Таж бабуся природною смертю...

ГЕРОЙ: Бідолашні батьки, ви породили потвору. Впродовж десяти років я зумисне давав стрихнін бабусі у бісквітах. Пам’ятаю також свої підступні витівки із сірниками. З відразою згадую, що планував угробити ще й татуся.

БАТЬКО: Гарні речі.

ГЕРОЙ: Ці думки і плани зродились у моїй голові, коли мені сповнилося п’ять рочків. Пам’ятаю оті п’ять свічечок, що палали на тортику...

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ (нетерпляче): Пане директор. Уже час.

ГЕРОЙ: Я хотів би ще зізнатись у...

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Саме час...

ГЕРОЙ: Любі мої, у мене конференція, чуєте?

Батьки виходять.

ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Конференція лише за дві години, але треба підготуватися. Зараз я підготую вас до всього.

ХОР СТАРИГАНІВ: Котику сіренький, котику біленький,

Котку волохатий, не ходи по хаті.

Не ходи по хаті, не буди дитяти,

Дитя буде спати, котик воркотати.

Ой на кота, на воркота,

На дитинку дрімота.

(А-а а-а а-а а.)

Герой засинає. Його будить гарматний постріл (вибух мусить бути потужний! Щоби публіка злякалася.).

ГЕРОЙ: Ідіоти. Знову війна?

ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Ні, пане директор, це княжна Монако народила восьмеро близнят! Оце у нашій вітчизні геть усі радіють, дитиніють і таке інше. Від верхів’їв Татр й аж до синьої Балтики.

ГЕРОЙ: А чому в нас? Княжна живе в Монако!

ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Це не має значення. Сто наших молодих діячів вибираються на гуляйногах до Конґо вшановувати цю подію. Інші складають обітниці дошлюбної цноти.

ГЕРОЙ (дивиться в стелю). Придурки.

Хвилина тиші.

ГЕРОЙ: Ідіоти.

Хвилина тиші.

ГЕРОЙ: Кретини, павіани, паршивці, злодії, шахраї, педерасти, космонавти, онаністи, спортсмени, фейлетоністи, моралісти, критики, бігамісти.

Хвилина тиші.

ГЕРОЙ (закурює сигарету, дивиться в стелю): Я лежу. Лежу! Очільники урядів і командувачі штабів дозволили мені лежати й дивитись у стелю. Стеля. Чудова, чиста біла стеля. Обожнюю тих очільників. Можна спокійно провести неділю.

До кімнати входить Ольга. Жінка середнього віку. Стає в «ногах» ліжка. Знімає плащ. Плащ, сумку, шарф і т. ін. складає на ліжку.

ОЛЬГА: Я проходила повз і почула, що ти кличеш мене...

ГЕРОЙ: Я? Тебе?

ОЛЬГА: Минуло п’ятнадцять років, відколи ти вийшов із дому. І я не знала, чи ти живий.

ГЕРОЙ: Так.

ОЛЬГА: Ти не залишив адреси.

ГЕРОЙ: Я не мав її.

ОЛЬГА: Ти казав, що йдеш по сигарети.

ГЕРОЙ: Я купив сигарети.

ОЛЬГА: Тебе не було п’ятнадцять років! Що в тебе? Що з тобою? Поясни щось, скажи щось.

ГЕРОЙ: Я розповім тобі анекдот.

ОЛЬГА: Анекдот. У таку мить. Це жахливо. Він розповість мені анекдот опісля п’ятнадцяти років...

ГЕРОЙ: Я випив би чаю.

ОЛЬГА: Чай у таку мить, коли я прагну звіту про все твоє життя! Я помилилась у тобі, Генрику!

ГЕРОЙ: Мене звати Віктор!

ОЛЬГА: Вікторе, я помилилась у тобі. Ти свиня й шахрай.

ГЕРОЙ (позіхає): Мені вже перехотілося балакати.

ХОР СТАРИГАНІВ (кожен сам до себе): Балакати йому перехотілося... Таж він головний Герой. А хто мусить балакати?

ОЛЬГА (тупає ногою на Хор Стариганів): Тихо там... Оце ще одне слово мені... Цитьте!

ГЕРОЙ: Ти створила такі умові, що я нічого не второпаю!

ОЛЬГА: Ти гладив мої груди, лащився мов змій, спокушав гарними слівцями.

ГЕРОЙ: Гарними слівцями?

ОЛЬГА: Ти казав, що в нас буде будиночок із садком, двійко дітей: хлопчик і дівчинка... Світ завалився, а ти брехав. Ти зламав мені...

ГЕРОЙ: Світ не завалився. Ми вижили... Ти не уявляєш, Олю, як я тішуся, що можу лежати. Можу лежати, стригти нігті, слухати музику. Начальство подарувало мені усю неділю. Може, ти прийдеш у ліжко? Поговоримо.

ОЛЬГА: Я кваплюся до оперети. Уже маю квиток... Я ніколи не пробачу тобі! (Виходить.)

ГЕРОЙ: Лиши газету. Я думав, що ми всі помремо, тому казав тобі про дітей, про квіточки, про життя. Усе просто. (Розгортає газету. Переглядає, читає вголос.) «Пляшки перед розливом пива треба ретельно вимити. Працівники на розливі часто не переймаються тим, чи пляшки чисті. Унаслідок цього в наповнених пляшках трапляються “чужорідні тіла”, буває навіть, що в пивці плавають мухи. Раніше ми вже писали про майже варварське ставлення працівників торгівлі до цього напою. Торгівля пивом припускає не одну нагоду для шахрайства. Яким чином, наприклад, зі столітрової діжки пива зробити стодвадцятилітрову?..».

ХОР СТАРИГАНІВ: Дуже просто.

ГЕРОЙ: «Клієнтам, які п’ють пиво з кухлів, треба наливати більшу порцію піни. Замість повного кухля вони дістають кухоль, наповнений лише на половину чи на третину. (Голос Героя набирає снаги, стає патетичним.) Авжеж, пиво мусить мати так звану пінну шапку. Ідеться, однак, про те, щоб місткість кухля відповідала нормі. Тому всі кухлі або склянки мусять мати позначки. Треба, щоб на них були мітки, які означають 250 або 500 кубічних сантиметрів рідини... На жаль, не миють старанно навіть пивні кухлі. Чимало кухлів всередині вкриті шаром жиру, тим часом жир — це ворог номер один золотистого напою. У торгівлі пивом спостерігається злочинна безвідповідальність. З цим треба покінчити. Треба карати...».

Хор Стариганів розділяється.

СТАРИГАНЬ І (прикладає долоню, зібгану в трубку, до вуха): Про що він каже?

СТАРИГАНЬ ІІ: Про пиво!

СТАРИГАНЬ ІІІ: Чи є в цьому пиві натяки на владу, підтексти, символи, алегорії? То наш Герой ратоборець?

СТАРИГАНЬ І: Він говорить про пиво!

СТАРИГАНЬ ІІ: У цьому пиві мусить бути щось приховане!

СТАРИГАНЬ ІІІ: Він каже, що в пивці плавають мухи.

СТАРИГАНЬ ІІ: Мухи? Це вже щось.

СТАРИГАНЬ І: Дурня! У нього пиво означає пиво, муха — це лише муха. Не більше.

СТАРИГАНЬ ІІІ: Змилуйтеся, це не Герой. Це просто барахло! Куди поділися давні герої, орфеї, вої, пророки? Муха в пивці! Навіть не в пиві, а в пивці! Що це таке?

СТАРИГАНЬ ІІ (іронічно кривиться): Це театр, співмірний нашому величному часу.

СТАРИГАНЬ ІІІ: Час ніби й величний, люди трохи замалі.

СТАРИГАНЬ І: Як завжди, все як завжди.

СТАРИГАНЬ ІІІ: У пивці плавають мухи? В цьому щось приховане!

Хор згідливо киває головами.

Тихо, ніби хтось маком засіяв. У цій тиші лунає пташиний спів. Канарки. За мить до кімнати заходить старий чоловік із довгими вусами в старому капелюсі.

ГЕРОЙ: Дядьку!

ДЯДЬКО: Я був на прощі в монастирі... Навідався дорогою до тебе: три дні лісом, два дні полем, а там уже й шапкою докинути можна. А що у тебе, Стасю?

ГЕРОЙ: Нічого, нічого, дядьку. Скільки літ, скільки зим! Ми не бачилися двадцять п’ять років, дядьку! (Герой сідає на ліжку, натягає шкарпетки.) У вас, дядьку, мабуть, ноги болять. Адже це сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Як добре, що ви навідалися до мене. Зараз я приготую вам воду для ніг і закип’ячу води на чай. Лягайте, дядьку! Знаєте, дядьку, ви намочіть собі ноги. (Герой витягає з-під ліжка тазик, наливає воду. Наливає справжню воду до справжнього тазика зі справжнього дзбанка.) Ось, дядьку, будь ласка, дядьку... Зараз я вам, дядьку... (Герой з радістю упадає навколо Дядька.) Дядько... дядька... дядькові... дядька... дядьком... О! Дядьку... про дядька...

ДЯДЬКО: Славний хлопець! Дякую тобі, дитино, за такий розкішний прийом. (Дядько знімає штиблети й шкарпетки. Мочить ноги в тазику.) А що у тебе, Владику?

ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати вам, але Зося сказала, що ви хворий, то я гадав, що ви померли. (Кладе руки на плечі Дядька.) Я страшенно радий, що бачу вас. Ви й не уявляєте, дядьку. Що у вас?

ДЯДЬКО: Якось пхаю той віз життя. Знайшов, з чого радіти!

ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній! І капелюх справжній! (Знімає з дядька капелюх.) І вуса справжні, й ноги справжні, й штани справжні, й почуття і думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас, дядьку, справжні, й ґудзики, і слова. Справжні слова! (Герой говорить дедалі зворушливіше й піднесеніше.)

ДЯДЬКО: А що у тебе, Владику? Геленка казала, ти був у Парижі.

ГЕРОЙ: Був.

ДЯДЬКО: Ну, і що там, як там, розповів би щось про той Париж. Я ж за життя його вже не побачу... І тітці цікаво.

ГЕРОЙ: З приємністю, дядьку.

ДЯДЬКО: Часу, мабуть, не гаяв, еге ж?

ГЕРОЙ: Мабуть.

ДЯДЬКО: А як там людиська живуть?

ГЕРОЙ: Якось живуть... по-різному. (Витягає сигарети.) Може, закурите, дядьку? Французькі.

ДЯДЬКО: Як французькі, то я візьму дві.

ГЕРОЙ: Купив трохи сірників у Парижі, туалетне мильце в Парижі, зубну щітку, леза для гоління, сорочку, парфуми, пантофлі, кнопки, шпильки, голки.

Хор Стариганів роздивляється якесь фото. Сміються, розповідають одне одному анекдоти, уривки з яких можна чути.

ДЯДЬКО: А що там у мистецтві, у літературі... у політиці?

ГЕРОЙ: Сяк і так, усе різне... Й не охопиш. Знаєте, дядьку, я бачив Наполеона в натуральну величину, Папу, королеву — усі вони рожеві й з воску. Їдять багато салату, сиру і п’ють вино, — кухня, звісно, французька.

ДЯДЬКО: То ти трохи перевітрився й закупився.

ГЕРОЙ: Місто, знаєте, дядьку, в такій блакитній імлі, як у спирті.

ДЯДЬКО (по хвилині мовчання): Але... Щось ти видаєшся мені понурим. Гей, Казю-Казю! І чого ти мордуєшся?

ГЕРОЙ: Бо розумієте, дядьку... Шкода й казати... Я плескав. Вигукував гасла.

ДЯДЬКО: Це як — «плескав»?

ГЕРОЙ: Саме, що плескав.

ДЯДЬКО: Усі плескали.

ГЕРОЙ: Та що мені до всіх. Я думаю про себе. Я плескав.

ДЯДЬКО: Ну, ти як дітвак, Петрусю! Пікассо теж плескав.

ГЕРОЙ: Дядьку, дядьку...

ДЯДЬКО: Ну, що скажеш, Казю?...

ГЕРОЙ: Я знаю, що багато людей плескали, але вони вже забули. Тепер вони перейняті марками автомобілів або розважаються на маскарадах, а я й надалі весь час складаю руки, й ці оплески лунають у мені. У мені деколи гучать такі потужні оплески. Я порожній, немов базиліка вночі. Оплески, дядьку... оплески.

Тиша.

ДЯДЬКО: А загалом, ви здохляки, слабаки. Небо чисте — а він туману напускає. А що мені казати? Що там ваші оплески. Я пам’ятаю, як ми в час заворушок вкинули нашого командира до томатної юшки. Стривай... як же його звали?

ГЕРОЙ: До юшки?

ДЯДЬКО: У казані саме варилася томатна юшка... Час був неспокійний, усякі сутички, бунти, словом, булькотіло... Він прийшов із перевіркою до кухні. Юшка варилася для всієї компанії, то ми його вкинули туди й засунули казан накривкою. І він зварився разом із вусами. І шпори зварились, і ордени. Я ще й досі не можу стриматися від сміху, як згадую про це. (Дядько плескає Героя по плечі.) У тебе делікатне сумління. Я відпускаю тобі гріхи!

ГЕРОЙ: Мені сумно, дядьку. Знаєте, коли я був малим хлопцем, то грався в коней. Перетворювався на коня і мчав із розмаяною гривою подвір’ям і вулицею. А нині, дядьку, я не можу перетворитися на людину, хоча й став директором інституту. Я хотів би розкопати землю, вигребти кілька картоплин і спекти їх для вас, дядьку. Картоплини мають сіре, шкарубке лушпиння. Всередині білі, розсипчасті й гарячі. Я хотів би мати десь власну яблуньку з гілками, листочками, квіттям і яблуками... Я вже так давно не сидів у затінку. Яблуко вкрите прозорим шаром воску, відбитки пальців дуже чітко видно на такому яблуці. Яблука висять на гілках. Чекають моїх рук. Як дівчата...

ДЯДЬКО: Казю, чому ти не повертаєшся? Ми всі чекаємо на тебе. І мама, й сестри.

ГЕРОЙ: Не можу, дядьку.

ДЯДЬКО: Ти ще не хочеш повернутися зі світів додому?

ГЕРОЙ: Ні.

ДЯДЬКО: Ще не наївся, не наглитався?

ГЕРОЙ: Ще, дядьку, й апетит росте, — як роззявлю рота, то ковтав би цілі міста, й людей, і будинки, й картини, і бюсти, й телевізори, мотори, зірки, одалісок, шкарпетки, годинники, титули, медалі, грушки, пігулки, газети, банани, шедеври...

ДЯДЬКО: А може, ти спакуєш манатки й підеш зі мною, завтра будеш на місці.

ГЕРОЙ: Ні, дядьку, я вже не можу повернутися.

ДЯДЬКО: Ходи-ходи, пташки співають, весна іде.

ГЕРОЙ: У мене багато незавершених справ, усякі справи, важко від цього відірватися, важко розібратися. Може, потім.

ДЯДЬКО (витирає ноги об ковдру. Взуває черевики, засуває тазик з водою під ліжко.): Дідеку! То я вже піду собі. Зоставайся з Богом! (Герой мовчить. Лежить із заплющеними очима...)

До кімнати входять двоє чоловіків. Один у кепі, другий у капелюсі. Вони одягнені в довгі демісезонні плащі, один із них витягає папери з течки, другий розкладає металевого метра. Починають обмірювати кімнату Героя. Роблять це дуже скрупульозно.

ГІСТЬ У КЕПІ: Три метри сорок вісім сантиметрів.

Гість У Капелюсі записує. Гість У Кепі вимірює двері, потім ліжко й диктує дані. Гість У Капелюсі занотовує, додає, множить і ділить. Гість У Кепі підходить до Героя, обмірює його вздовж і вширш, ступні, об’єм голови і шиї, ширину плечей і т. ін. Гість У Кепі схиляється над Героєм.

ГІСТЬ У КЕПІ: Що це він стискає в руці?

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Папір.

ГІСТЬ У КЕПІ: Треба розігнути йому пальці. (Поволі відгинає пальця за пальцем, виймає папери з руки Героя.)

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Що там таке?

ГІСТЬ У КЕПІ: Якісь папери. Життєписи... (Читає вголос.) «Я народився 1920 року, після закінчення народної школи... призабув, що мав однокласника в народній школі, який пригощав мене сиром, бо той однокласник був із села. Після завершення... Отримавши атестат зрілості, я пробував поступити до магістратури. 1938 року в готелі вичистив черевики накидкою з ліжка... Після закінчення початкової школи вступив до гімназії. Після закінчення середньої школи намагався... (Гість хитає головою, читає далі.) Люди, ходіть до мене усі!».

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: А що, він спить? Може, вдає?

ГІСТЬ У КЕПІ (читає далі): 1938 року я вичистив у готелі черевики килимом і порізав рушник, витираючи бритву для гоління. Щойно мені сповнилося вісімнадцять років, я почав готуватися до екзамену на атестат зрілості. Одначе не встигнув закінчити, бо 1 вересня вибухнула світова війна... цей жахливий катаклізм, що поглинув...». (Гість У Кепі ховає папери до течки, й вони виходять.)

До кімнати влазить рачки елегантно вбраний чоловік середнього віку. Він бездоганно зачесаний, прилизаний. Чіткий проділ на голові. Можна сказати, що він зачесаний іззовні. Цей чоловік облазить рачки всю кімнату. Обнюхує ніжки столу, стільця, зазирає під ліжко... починає говорити, підводячи морду в бік Героя.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Ви знаєте, хто я такий? Хто ви такий, хто він такий, що він таке? Я теж маю чим пишатися. Ні, ви, прошу пана, занадто малий, щоб отак казати до мене. Я не хотів знати, якби я знав, то не міг би піддурювати. Але я страждаю. Я... я... (Герой поворушився. Потягає носом. Чоловік Із Проділом замовк.)

ГЕРОЙ: Відчуваю чужого... відчуваю вазелін, лак, літературу і... що хтось набздів. Хто тут? (Чоловік Із Проділом поправляє лапою волосся і краватку.) А, це ти, Бобику.

Кімнатою проходить Товстун в окулярах. Читає газету, роззирається. Стоїть посеред килима. Гукає до Чоловіка з Проділом.

ТОВСТУН: Бобику, до ноги! (Чоловік Із Проділом треться мордою об холошу Товстуна.)

ТОВСТУН: Бобику, лежати! (Чоловік Із Проділом лягає.)

ТОВСТУН: Бобик здох! (Чоловік Із Проділом удає мертвого. Товстун, усміхаючись, витягає з кишені кістку й кидає її під стіл. Чоловік Із Проділом «апортує» кістку.)

ТОВСТУН: Служити, Бобику, ну... (Чоловік Із Проділом гарно служить. Схиляє голову то на праве, то на ліве плече, всміхається.)

ТОВСТУН (простягає руку): Лапу, Бобику! (Чоловік Із Проділом простягає ліву лапу. Дістає ляпаса по лівій лапі.)

ТОВСТУН: Праву. (Чоловік Із Проділом виправляється. Подає праву лапу.)

ТОВСТУН (до Героя): Гарно видресируваний, еге ж?

ГЕРОЙ (сідає на ліжку): Не знаю.

ТОВСТУН: Скажете йому «страждай» — він страждає, скажете йому «стрибай» — стрибає, і навіть уміє писати й читати... отримав медаль на собачій виставці в Парижі... він кмітливий, гарно видресуваний... дресура це не складно... досить умілого поводження, трохи терпіння... в роботі собакою працюють чотири чинники: мисливська пристрасть, вітер, знаття ходів і виходів і кмітливість... Бобик знає всі ходи і виходи й добре чує, куди вітер дме... Берете його?

ГЕРОЙ: У мене немає грошей... А він не кусається?

ТОВСТУН (сміється): У нього немає зубів, лише язик. Він лиже.

ГЕРОЙ: За нього я дам вам шкарпетки...

ТОВСТУН: Добре.

Герой знімає шкарпетки й дає Товстуну. Той ховає їх до кишені. Йде геть, читаючи газету. Про Бобика забуває.

ГЕРОЙ (простягає руку, гладить по голові Чоловіка З Проділом): Хочеш пити?

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ (постійно рачки): Половинку чорної й коньяк.

ГЕРОЙ: Ти пив чорну каву на попередньому етапі — і що? Краще попий-но води (витягає з-під ліжка тазик із водою). У цій воді вимочувала ноги поштива проста людина. Пий. Це ліки для таких, як ти! Як ми... (Чоловік Із Проділом висуває язик по-собачому і збирається пити воду з тазика.)

ГЕРОЙ (сміється): Досить! Ти справді слухняний. Не дуркуй. Сідай, зараз ми зробимо каву. Щоправда, в мене немає кави, філіжанок і грошей, але для чого існують сюрреалізм, метафізика й поетика снів? (Гукає.) Дві великі кави!

До кімнати входить Офіціантка. Зодягнена в начіпок, фартушок і т. ін., ставить на стіл срібну тацю, запитує: «Мені роздягнутися?».

ГЕРОЙ: Не треба. Не зношу кабарету.

Офіціантка вибігає.

ХОР СТРАРИГАНІВ: Доля

дуля

дуплет

дискант

Дрогобич

домрачей

диригент

дресура

Герой і Чоловік Із Проділом зосереджено попивають каву. Перестають пити й уважно роздивляються свої руки. Потім показують руки одне одному. Праву і ліву. Уважно оглядають їх.

ГЕРОЙ (тримає лівою рукою руку Чоловіка З Проділом): О! Якась ляпка! Чорна.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Це чорнило.

ГЕРОЙ: Чорнило! Це можна змити слиною.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: О! І у вас ляпка! Дві ляпки! Дві червоні ляпки!

ГЕРОЙ: Це кров.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Справжня кров?!

ГЕРОЙ: Це ворожа кров.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Я знаю лише смаки води, горілки, слини і чорнила, який смак у крові?

ГЕРОЙ (витягає шпильку і коле в палець Чоловіка З Проділом, той смокче палець): Краплина крові! Як ти пережив війну? Окупацію? Ти не брав зброї до рук?

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Завдяки дружині! Дружина, дружині, в дружині, з дружиною, о, дружино... на дружині... під дружиною...

ГЕРОЙ (кричить): Геть!

Чоловік Із Проділом падає на чотири лапи, тягнеться лапою по філіжанку й допиває решки кави рачки. Входять двійко добре доглянутих жінок середнього віку. Ведуть пожвавлену розмову, що переривається вибухами сміху.

ЖІНКА: Я його, він мене, він тобі, вона йому, знаєш, який він, коли йому м-у-у-у-у-у... (гарчить та ірже, сміється. Роззирається.) О, коханий. Ти тут! (Чоловік Із Проділом підводиться на ноги). Мій чоловік, моя золота. Моя подруга, коханий. (Чоловік Із Проділом цілує руку другій жінці. Усміхнений, сповнений радості життя, виходить разом із жінками. Нігті в жінок покриті лаком.)

ХОР СТАРИГАНІВ: Кордебалет

кордегардія

косметика

комічний

копуляція

мармелад

мармур

мартирологія...

ГЕРОЙ (гарячково щось шукає. Залазить під ліжко. Висуває шухляди. Зазирає в усі закути. Хор Стариганів виходить. Герой зостається сам. Шукає по кишенях. Урешті витягає міцну мотузку. Накидає її на шию, перевіряє мотузку. Роззирається кімнатою. Шукає цвях. Підходить до вішака. Зрештою відчиняє шафу і входить усередину. Замикає двері. Шафа замкнута. Лише за тривалий час двері шафи відчиняються.): Самі вішайтесь. Я волію свій мізинець на лівій нозі вам усім разом узятим. Що? Вішайтеся! Ні! Ви так сильно любите себе. Та баба сильніше любить свого песика, ніж мене, людину. Бо це її песик. Вона любить свою сліпу кишку сильніше за все людство. (Герой сідає на ліжку. Витягає з кишені сніданок, розгортає папір, починає їсти. До кімнати входить Товста Жінка.)

ТОВСТА ЖІНКА: Сором! Такий молодий, а підглядає.

ГЕРОЙ (припиняє їсти): Що ви тут робите? Це приватне помешкання! Хто вам дозволив сюди зайти?!

ТОВСТА ЖІНКА: Ха! Ха-ха-ха! (Заходиться сміхом.) Приватне помешкання!

ГЕРОЙ: Я вас не знаю.

ТОВСТА ЖІНКА: Ви підглядали за мною, коли я купалася, пане Вацек?

ГЕРОЙ: Чверть століття минуло відтоді!!! Так, я пригадую таке. Та бачу, що ви вже вийшли з води. Йдіть собі далі! У мене нема зараз часу, я мушу прочитати листи.

ТОВСТА ЖІНКА: Я почекаю (Сідає на стільчик і сидить. Може плести светрика на спицях.).

ГЕРОЙ (бере зі столу кілька конвертів. Розпечатує рожевий конверт. Виразно читає): «Мій Янеку! Я розчулена виявом твоєї уваги. Приїзди, щоби я могла власними пальчиками вкласти тобі до ротика найсолодшу цукерочку з надісланої бонбоньєрки. Твоя Зося». (Розпечатує другий конверт. Читає.) «Любий Здиславе! До мене доходять дуже небажані вісті про Тебе й Твої нечувано легковажні вчинки. Отак от Ти відплачуєш мені за турботу, старання й кошти, які я вкладав у Твої науку й виховання? Тебе бачили в більярдній залі під час сутички з якимось маргіналом, Ти не ходиш на лекції, Тебе поглинули ігри, розваги, походеньки... Ось до чого я дожився на старості літ! Виправся, виправся, любий Здиславе, бо ще одна погана новина — і я розірву з Тобою стосунки й не лише відмовлю Тобі в коштах на прожиття, а й забороню хоч кому згадувати, що Ти є моїм сином. Шлю тобі батьківське благословення. Нехай воно додасть Тобі снаги в наверненні на добрий шлях. Мати плаче! Щиро засмучений Батько». (Герой, знеохочений, мне конверт і ховає його до кишені. Витягає новий конверт. Читає.) «Любий кузене! Святкування вашого срібного весілля сповнює мене щирою радістю. Я був свідком ваших заручин двадцять п’ять років тому, а сьогодні не годен повірити, що збігло вже чверть віку відтоді, як ви заприсягнулись одне одному разом вести життєвий корабель під високим вітрилом кохання! Двадцять п’ять років промайнули як єдина мить! Нехай життя й надалі стелить вам під ноги самі троянди! Бажаю, щоб, відроджені в дітях, онуках і правнуках, ви стали для них патріархами й навчителями тих принципів, яких так гідно дотримувалися самі! Старий друг NN. Варшава, 24 січня 1902 року». (Прочитавши останнього листа, Герой надягає на ноги пантофлі й виходить із кімнати. За мить слідом за ним виходить Товста Жінка. На сцені зостається Хор. Старигані балакають одне до одного крізь сон. Можна опустити завісу, можна не опускати. Після цієї перерви Герой повертається до кімнати. Витягає сніданок із кишені, розгортає папір і починає їсти. За мить до кімнати входить Товста Жінка. Роззирається.)

ТОВСТА ЖІНКА: Сором! Такий молодий хлопець — і підглядає за жінкою!

ГЕРОЙ (припиняє їсти): Хто вам дозволив сюди зайти? Це приватне помешкання!

ТОВСТА ЖІНКА (сміється): Приватне помешкання? Приватне помешкання!!!

ГЕРОЙ: Я вас не знаю.

ТОВСТА ЖІНКА: Ви підглядали за мною, коли я купалася, пане Юреку!

ГЕРОЙ: Відтоді минули століття... Так, я пригадую. Бачу, ви вже вийшли з води.

ТОВСТА ЖІНКА: Пане Дідеку, я пам’ятаю вас хлопчиком у матроському костюмчику з комірцем.

ГЕРОЙ (лягає на ліжко. Вигнувшись до публіки, задом до Товстої Жінки. Цього разу вона сідає на ліжко...)

ГЕРОЙ: Минули століття...

ТОВСТА ЖІНКА: Ну то й що? То що з того?

ГЕРОЙ (підривається): Ти, стара корово, ти, шмат солонини, бочко сала! Я пам’ятаю. Мені було п’ятнадцять років. Був липень. Виблиск призахідного сонця на воді. Червона річка під кронами чорних вільх. Ти була тоді біла й товста. Була молода гладка дівуля. Біла, мов сніг. Поволі заходила у темну воду. Чорні вільхи стояли над водою. У кронах — червоне сонце. Тоді я віддав би півжиття, все життя, все місто, весь світ за те щоб лишень торкнутися твоїх персів. Якби я міг, то поклав би руку на твоє стегно, на Венерин горбок...

ТОВСТА ЖІНКА: На що?

ГЕРОЙ: На Венерин горбок. Дурепо, корово, ти могла би бути королевою для мене. Могла би бути музикою, садом, плодом, могла би бути Чумацьким Шляхом, корово. Але ти берегла це для якогось пройдисвіта, лайдака, циніка, бовдура, злодія. Тепер ти ревеш. А могла бути для мене вогнем, джерелом і радістю. Я так тоді страждав. Пнувся вискочити з власної шкіри. (Товста Жінка плете на спицях светрика.) Через тебе я ледве не став содомітом. Твій живіт був для мене більшим об’явленням, аніж Америка для простака. Твій задок був зіркою. Ти, дурепо, бочко засоленого м’яса. Забирайся, бо я заб’ю тебе на місці!

Герой замовкає. Цієї миті до кімнати входить дуже Жвава Жінка середнього віку. Підбігає до Товстої Жінки, цілує її й починає екзальтовано торохтіти.

ЖВАВА ЖІНКА: Уяви, люба: сукня фасону кімоно з вовни у клітинку «пепіта». Спереду ліфа — накладна кокетка, викроєна з довгими відворотами, яка переходить на спину. Злегка розкльошена спідниця. До ліфа — довгий білий жилет із піке з комірцем-стійкою і бантиком. Спідницю укладено спереду в глибокі зустрічні складки. Шов по всій довжині спинки. Спереду — навскісні прорізні кишені з ли́сточками. Манжети на застібці й комір із вилогами з білого піке. Складка на спідниці ззаду... (Жвава Жінка зривається з ліжка. Цілує Товсту.) Па-па! Потелефонуй неодмінно. Неодмінно потелефонуй. Па! Дзвони, телефонуй, не забудь... Па! Па! (Виходить.)

ТОВСТА ЖІНКА (складає рукоділля): Отож, ви вмиваєте руки, пане Дідеку!

ГЕРОЙ: Вмиваю.

ТОВСТА ЖІНКА: Я пов’язувала з візитом до вас стільки надій! Гадала, що пам’ятаючи про давнє знайомство, ви схочете подати руку самотній жінці. Яка вам справа до того, що в мене зростає виділення гонадотропного гормону. Так, пане Збишеку...

ГЕРОЙ: Я вже тричі казав, що мене звати Вацлав.

ТОВСТА ЖІНКА: Так, пане Вацеку, у мене все частіші болі голови, гарячі приливи до голови, завертання голови, болі в суглобах. Я помітила, що останнім часом у мене бувають незначні розлади травлення, зміни в електрокардіограмі. Лікар вважає, що цілком достатньо вживати внутрішньо естрадіол, іншим дієвим засобом є етилостилбестрол, але ці ліки викликають у мене нудоту й біль у животі... А що, пане Вацеку, ви порадите мені в такій ситуації? Якби не те, що я знаю вас від отакенького (Товста Жінка показує), я ніколи не звернулась би до стороннього чоловіка в такій інтимній справі.

ГЕРОЙ (читає газету): «Першим у цьогорічній кампанії рушив цукровий завод “Стрижів” у Грубешівському повіті».

ТОВСТА ЖІНКА: Як же змінився світ! Люди цілковито байдужі до страждань своїх ближніх. (Чути дитячі голоски: «Мамо, мамо. Мамусю».)

Товста Жінка виходить. Герой, випроставшись на ліжку, читає газету. Входить Хор Стариганів. Усі всідаються на свої місця.

ХОР СТАРИГАНІВ: Роби щось, рухайся, мисли.

Він собі лежить, а час минає.

Герой накриває обличчя газетою.

ХОР СТАРИГАНІВ: Кажи щось, роби щось,

посувай дію,

принаймні длубайся у вусі!

Герой мовчить.

ХОР СТАРИГАНІВ: Нічого не відбувається.

Що це означає?

ГЕРОЙ: Лишіть мене в спокої.

ХОР СТАРИГАНІВ: Дякувати Богу, не спить.

ГЕРОЙ: Ви кажете, я мушу щось робити?

Не знаю (позіхає)... може, й так...

ХОР СТАРИГАНІВ: Він засинає, ви бачите, люде!

Адже без борошна хліба не буде.

В театрі треба грати

і дію посувати!

ГЕРОЙ: А чи досить того, що герой чухає голову, дивиться у стіну?

ХОР СТАРИГАНІВ: Це вже щось.

ГЕРОЙ: Я нічого не хочу.

ХОР СТАРИГАНІВ: Таж навіть у Беккета

хтось говорить, чекає, страждає, снить,

хтось плаче, конає, падає, бздить.

Ворушись, інакше втратиш публіку.

ГЕРОЙ: Блошиний цирк ставить сьогодні «Гамлета»,

лишіть мене в спокої,

я йду...

ХОР СТАРИГАНІВ: Стій!

ГЕРОЙ: Я йду.

ХОР СТАРИГАНІВ: Куди?

ГЕРОЙ: На бокову.

ХОР СТАРИГАНІВ: Він напився.

ГЕРОЙ: Ду́рні, дайте мені поспати.

ХОР СТАРИГАНІВ: Ти знову засинаєш.

Що це означає?

ГЕРОЙ: Я їх прикінчу! (Бере зі столу гострого кухонного ножа, підходить до Стариганів, які сидять нерухомо. Герой простромлює двох Стариганів, третьому відрізає голову. Потім укладає Хор на підлозі. Герой сідає на ліжку. Всміхається до публіки. Миє руки. Ходить, зворохоблений, кімнатою. Починає навіть бігати. Зупиняється. Ляскає себе долонею по правій і лівій щоках. Підходить до стіни. Спирає руки до стіни.) Бачиш, дурню! Ну, пробивай головою. Вали. Куди ти, властиво, йдеш? Куди? До тієї ідіотки? До лікарні, до людства, до холодильника, до лосося, до горілочки, до стегенця, до двадцятирічної ніжки, до цицечки. Бачиш, ну! На, кусай, кусай свої пальці. Це добра пожива. Все вмирає під твоєю рукою, бо ти не віриш. Віслюче, куди ти лізеш? Ти лізеш уже тридцять вісім років. До сонця? До правди? До стіни. Я стою під стіною. Браття мої, моє покоління! До вас промовляю. Нас не можуть зрозуміти молодші та старші! (Герой обертається до публіки.) Як це сталось? Я не можу збагнути. Адже я був, і в мені було багато різних речей, а тепер тут нічого нема. Тут. Тут! Не треба! Не зав’язувати! Не треба зав’язувати очі! (Тиша.) Я хочу дивитися до кінця.

До кімнати входить молода вродлива Дівчина. Светрик. Обтислі брючки. Якась сумочка, журнал, книжка, яблуко. Дівчина проходить раз і вдруге. Це так звана «чувиха шедевральна». Сідає за стіл. Переглядає газету. Зачісується. Витягає люстерко і т. ін. Звертається до Героя.

ДІВЧИНА: Еклер, будь ласка...

ГЕРОЙ (начебто присоромлений. Говорить сам до себе.): Ну, так. Що там уже. Можна і так.

ДІВЧИНА: Еклер, будь ласка.

ГЕРОЙ (до публіки): Коли я ще був живий... Вас справді обурить... знудить, розвеселить ця розповідь.

ДІВЧИНА: Будь ласка, еклер і половинку чорної.

ГЕРОЙ: Чому половинку?

ДІВЧИНА: Ви не розумієте, чи я погано говорю польською?

ГЕРОЙ: Ви не полька?..

ДІВЧИНА: Meine Hobbies: Reisen, Bücher, Theater, Kunstgewerbe... ich suche auf diesem Wege einen frohmütigen und Charakter festen Lebensgefährten... ich bin vollschlank, keine Modepuppe...[1]

ГЕРОЙ: Ви німкеня?

ДІВЧИНА: Так.

ГЕРОЙ: Мені дуже приємно, розумієте, пані, я мушу пояснити вам, що сталася помилка.

ДІВЧИНА: Ах, счо?!

ГЕРОЙ: Це приватне помешкання. Я тут мешкаю... Звісно, мені дуже приємно... будь ласка, не знічуйтеся. Мушу вам сказати...

ДІВЧИНА: Хіба це не «Крокодил»?

ГЕРОЙ: Ви, молоді, не усвідомлюєте... Скільки вам років?

ДІВЧИНА: Вісімнадцять... але тут було відчинено... я бачила якихось людей, чоловіків, жінок, — вони розмовляли, пили каву...

ГЕРОЙ (сідає за стіл обіч Дівчини, бере її за руку. Довго вдивляється в її обличчя. Дівчина всміхається до нього.): Дуже вас прошу. Ви, молоді, вмієте висміяти все... може, зрештою, це вас лишень так зображають дебільні журналісти... я відчуваю до вас довіру... не смійтеся, будь ласка. Маю до вас прохання. Прошу кілька хвилин... Хочу сказати вам... Я чув, що ви говорили німецькою. Ви німкеня? Так. Властиво, я не можу сказати вам нічого цікавого. Не думайте, будь ласка, що я хочу спокусити вас, затягти до ліжка...

ДІВЧИНА: Ага, тут стоїть ліжко, даруйте, я і справді не помітила.

ГЕРОЙ: Боже! Хоч би ви лишень зрозуміли мене. Це все так просто. Я відберу у вас лише кілька хвилин і піду, але мій обов’язок дещо сказати вам, а ваш обов’язок — вислухати мене. Я хочу сказати: це добре, що ви є. Що ви є на цьому нашому світі, саме така. Що вам вісімнадцять років. Що у вас такі очі, губи, волосся... І що ви всміхаєтеся. Так і має бути. Саме так і має бути. Молода, з чистим, ясним обличчям, очима, які не бачили... не бачили. Я хочу сказати лиш одне: що не відчуваю до вас ненависті й бажаю вам щастя. Бажаю отак всміхатись і бути щасливою. Розумієте, я викачаний у багнюці, в крові... Ваш батько і я полювали в лісах.

ДІВЧИНА: Полювали? На кого?..

ГЕРОЙ: Один на одного. З автоматами, з гвинтівками... ні, я не буду розповідати... нині ж у лісах тихо, правда? В лісах тихо. Будь ласка, усміхніться... В тобі усі надії й радість світу. Ти мусиш бути добра, чиста, весела. Мусиш любити нас. Ми всі були в жахливій темряві під землею. Я хотів сказати ще раз: я, колишній польський партизан, бажаю вам щастя. Бажаю щастя вашій молоді так само, як і нашій. Попрощайтеся зі мною, будь ласка. Ми вже не побачимось. Усе це вийшло якось смішно. Так по-дурному, викреслити страшенно безглуздо. Невже не можна нічого сказати, пояснити іншій людині? Не можна переказати того, що найважливіше... о Боже!

Хвилина тиші. Далі тиша. З мегафона лунає невиразний крик. Потім — чіткіше — слова: «Ауфстеґен! Ауфстеґен! Фстати!». Герой підводиться. Стоїть струнко біля стільця. Дівчина начебто й не чула того вереску, здивовано дивиться на Героя.

Raus! Alles raus!

Maul halten Klappe zu Schnabel halten!

Willst du noch quastschen? Du hast aber Mist

gemacht? Du Arschloch, Schweinehund, du

Drecksack![2]

Герой стає під стіною. Притискає обличчя до стіни. Мегафон змовкає. Тиша. Дівчина підводиться й навшпиньки виходить із кімнати. Залишає на столі червоне яблуко. Хвилина тиші.

ХОР СТАРИГАНІВ (декламує):

Не бійся

це твоя кімната

о бачиш — стіл а тут шафа

яблучко на столі

ти боїшся меблів

дурненький

той чоловік уже не прийде.

Ти боїшся стільця

старої газети стукоту

голосів за стіною

дивачієш

а може

хочеш вирізнитися.

Усміхнися —

той чоловік уже не прийде

глянь нам у вічі

не ховайся по кутах

не стій під стіною

адже ніхто тобі не наказує

стояти під стіною

обізвися.

До кімнати заходить Учитель з портфелем. Сідає при столі. Витягає папери з портфеля. Надягає окуляри. Не звертає уваги ні на що й ні на кого. Говорить. Ставить запитання. Учителя може грати той самий актор, що був Дядьком. Замість вусів у нього окуляри.

УЧИТЕЛЬ: Не хвилюйтеся, будь ласка. Подумайте, будь ласка.

СТАРИГАНЬ І: Що ви тут робите?

УЧИТЕЛЬ: У нього сьогодні випускний іспит. Екзамен на атестат зрілості.

СТАРИГАНЬ І: Добре, та чому сьогодні?

УЧИТЕЛЬ: Він спізнився вже на двадцять років. Я не можу чекати довше.

СТАРИГАНЬ І: Які у вас там запитання?

УЧИТЕЛЬ (постійно дивиться в папери): Усякі, різні. Сідайте. Підготуйтеся.

СТАРИГАНЬ І: Ви справді невчасно.

УЧИТЕЛЬ: Що ви можете сказати мені про приєднання Червоної Русі?

Старигань ІІ подає Героєві філіжанку кави. Відпроваджує його до ліжка, вкладає й накриває ковдрою.

СТАРИГАНЬ І: Після смерті короля Данила розпочався період занепаду Червоної Русі. Щоправда, один із його синів, Шварно, будучи зятем Міндовга, нетривалий час сидів на литовському троні, але про другого, Лева І, хроніки висловлюються несхвально. Після нього недовго панував його син, Юрій І, який об’єднав під своїм правлінням Володимирське і Галицьке князівства. Його сини, Андрій Володимирський і Лев ІІ Галицький, на користь Ґедиміна втратили Підляшшя й Полісся, та згодом уклали з ним союз, а один із синів Ґедиміна, Любарт, одружився з Бушею, донькою Андрія. Племінником обох князів був Болеслав, син Тройдена, мазовецького князя, який пошлюбив одну з дочок Ґедиміна, тобто сестру Альдони, дружини Казимира Великого...

УЧИТЕЛЬ (дивлячись у папери): Чудово, відмінно. Браво, юначе, ви досконало підготувалися до життя. Властиво, ви склали свій екзамен на атестат зрілості, — та заради певності я мушу поставити вам іще кілька запитань, ви ж розумієте — суща формальність... Скажіть мені, що ви читали останнім часом?

СТАРИГАНЬ І: Газету.

УЧИТЕЛЬ: А в тій газеті?

СТАРИГАНЬ І: Поради.

УЧИТЕЛЬ: Прошу переповісти мені їх своїми словами.

СТАРИГАНЬ І: Одна Марися на канікулах закохалась у Вацека, якого Марися покохала першою палкою любов’ю, він зустрічався з Ядзею, що, однак, приховав від Марисі, й отримав повістку до армії. «Коли я написала листа до Вацека, мовляв, чекаю дитини, яку ми зачали до того його призову, то Вацек не відповідав, але написав мені потім, що чекає дитини від Ядзі, котра зустрічалася з Тадеком. Батьки не дозволяли мені зустрічатися з Яцеком, бо Вацек був молодший за мене на п’ятдесят років. Мені зараз, дорога редакціє, шістнадцять років, а коли я познайомилася з Геником, то мала заледве вісім років і вірила в людей. Нині я втратила віру у Вацека, й усі в нашому містечку тицяють на мене пальцями. Порадь, люба «Пораднице», що мені робити. Я в тим гіршій ситуації, що моя матуся, яка була безплідною впродовж сімдесяти років, вилікувалась і наразі теж чекає дитини. Чи світить мені ще бодай якесь життя?».

УЧИТЕЛЬ: Ви, молоді, все ж таки налаштовані лише на споживання життя... факт, сумний факт... а хто ж буде страждати на цьому світі?..

СТАРИГАНЬ І: Власне, пане вчитель.

УЧИТЕЛЬ: Які у вас плани на майбуття?

СТАРИГАНЬ І: Я готуюся вивчати китайську мову.

УЧИТЕЛЬ: Чудово... а скільки вам років?

СТАРИГАНЬ І: Вісімдесят...

УЧИТЕЛЬ: Чудово, юначе, пам’ятай: нагинай гілляку, доки молода. Більше запитань немає.

Старигань І займає своє місце поряд із товаришами. Хор Стариганів знову сидить під стіною в повному складі.

УЧИТЕЛЬ: Ага-а-а (пригадав), скажи мені ще, за що ти любиш Шопена.

СТАРИГАНЬ І: Шопен сховав гармати у квітах, пане вчитель, і вславив ім’я Польщі у світі.

УЧИТЕЛЬ: Авжеж, але що ти відчуваєш, коли слухаєш його музику з дня на день, упродовж усього року?

СТАРИГАНЬ І: Відчуваю глибоку вдячність до композитора.

УЧИТЕЛЬ (хитає головою): Ну як можна говорити про те, що наша молодь цинічна і байдужа!

Герой підводиться. Киває пальцем на Учителя.

ГЕРОЙ (простягає до Учителя руку з розчепіреними пальцями): Що це таке, пане вчитель?

УЧИТЕЛЬ: Рука.

ГЕРОЙ (зібгає пальці): А це?

УЧИТЕЛЬ: Кулак.

ГЕРОЙ (затискає і розчепірює пальці): Рука, кулак, рука, кулак, рука, кулак. Рукою можна вбити, задушити, написати вірш або рецепт, можна пестити (гладить Учителя по щоці. Бере яблуко в руку.) Що це таке?

УЧИТЕЛЬ: Яблуко.

ГЕРОЙ (показує ґудзик): А це?

УЧИТЕЛЬ: Ґудзик.

ХОР СТАРИГАНІВ: Гуано

гума

гусляр

Гватемала

гуменний

гутаперча

гуляш

гумно

ґуля

гульден

Ґустав

ґудзик

Хор Стариганів несподівано обриває... Замовк, мов громом уражений. До кімнати зайшла Секретарка. Це та сама особа, що грала на початку Голос Із-під Ковдри. Крізь обтислу сукню або штанці видно круглі сіднички. Хор Стариганів витріщається... Секретарка сідає на ліжко. Розгортає папку з документами.

СЕКРЕТАРКА: На підпис, пане директор.

Герой мовчки підписує вказівним пальцем паку документів.

ХОР СТАРИГАНІВ: Дай насолод отих, що не ведуть до втрати,

Бо прийде час, і ти не зможеш вже давати.

Поморщиться лице, й у відблиску свічада

Уздриш себе таку, що будеш ти не рада.

СЕКРЕТАРКА (сміється): Обожнюю Кохановського.

ХОР СТАРИГАНІВ:

Не втікай, подумай лиш, що коти старіші,

Кажуть, то хвости у них робляться твердіші.

І дуплавий дуб хоча й жовкне в дні осінні

Не зігнеться, а стоїть, бо міцний в корінні.[3]

СЕКРЕТАРКА: Якийсь журналіст стоїть під вікном, просить інтерв’ю.

ГЕРОЙ: Завтра.

СЕКРЕТАРКА: Він чекає з того року, розумієте, пане директор, у наш час на першому місці оперативність інформації, агенції чекають найновіших відомостей, новин, цікавинок...

ГЕРОЙ (до Учителя): Даруйте, я дуже зайнятий.

Учитель підводиться. Уже в дверях обертається.

УЧИТЕЛЬ: Ще одне маленьке запитання. Чи могли б ви позичити мені сто злотих? Ні?.. «Чао! Бамбіно!» (виходить разом із портфелем і бородою).

СЕКРЕТАРКА (позіхає. Потягається): Я така стомлена, сонна. Піду до ліжка (залазить у ліжко і вкладається спати).

Через кімнату проходять килимом кілька осіб. Якийсь чоловік із портфелем. Молода пара. Хлопець і Дівчина. Зупиняються, оглядаються, цілуються міцно і довго. Двоє жінок середнього віку говорять на ходу: «м’ясо, м’яса, в м’ясі, з м’яса, о, м’ясо, з м’ясом, без м’яса». Проходять.

Входять батьки Героя. Мати прикладає пальця до губ. Стають над ліжком. Батько зиркає на годинник.

БАТЬКО: Так, це найліпший момент!

Мати дивиться на Батька по-змовницькому.

БАТЬКО: Бачиш, Владику... ми мусимо поговорити про певні...

МАТИ: Тадеку...

БАТЬКО: Бачиш, Тадеку, я хочу поговорити з тобою сьогодні як чоловік із чоловіком. Що ж, роки летять... Ти, мабуть, помічав певні тривожні зміни в своєму організмі. Борода в тебе стає жорстка й густішає, волосся на голові випадає, голос грубшає... Деколи ти, напевно, бачиш... сни, а коли прокидаєшся, то думаєш про... гм... різні речі...

МАТИ (зворушено): Пам’ятаєш, Корнелю, ми ще не так давно показували йому віконце, через яке бузько вкинув його до нашої оселі?.. Бідолашні ми, матері...

БАТЬКО: Бачиш, дитино, метою життя є продовження роду. Найпервіснішим способом продовження роду є безстатеве розмноження. Розмноження відбувається через поділ або брунькування. Організм ділиться зазвичай на дві частини або на ньому розвивається щось схоже на бруньку, яка за деякий час відпадає, створюючи новий індивідуум.

МАТИ: Ти ніколи не розповідав мені про це...

БАТЬКО: Широко відоме безстатеве розмноження в попелиць. Не менш цікавий партеногенез інфузорій.

ХОР СТАРИГАНІВ: Козел

козлик

козеріг

козодій

купа

купала

куприк

БАТЬКО (дивиться на годинник): Не варто чекати деталізованого опису зовнішньої любовної механіки в усіх видів тварин. Це забрало б купу часу і, зрештою, було б обтяжливо і нецікаво. У цвіркунів самець має звуковий апарат, натомість самицю обдаровано органом слуху, який міститься на задніх ногах. Так само в коників-стрибунців, — у них також лише самець може видавати звуки. Чи є ті звуки покликом кохання?

МАТИ: Не знаю.

БАТЬКО (дивиться на годинник): Кому в дорогу, то́му пора... Найкраще, Вацеку, щоб ти не думав про дурниці.

Батько схиляється над сплячим Героєм, цілує його в лоба. Батьки виходять.

ГЕРОЙ: Шкода, що ти спала. Батько розповідав тут цікаві речі.

СЕКРЕТАРКА: То в тебе є батько?! Як це дивно.

ГЕРОЙ І МАТИ:

СЕКРЕТАРКА: Ха-ха-ха-ха (тобто сміється).

ГЕРОЙ: З чого ти смієшся?

СЕКРЕТАРКА: Не можу уявити тебе у вигляді ембріона. То ти був отакенький, як мій пальчик?!

ГЕРОЙ: Отакенький...

СЕКРЕТАРКА: А потім ссав грудь?

ГЕРОЙ: Мене годували з пляшечки.

СЕКРЕТАРКА: І клав купки, маленькі жовті купочки, в пелюшки... А вуса? Коли в тебе виросли вуса, борода?...

ГЕРОЙ: У понеділок.

СЕКРЕТАРКА: О, яким грубим голосом говорить мій півник...

ГЕРОЙ: Бідолашний Батько...

СЕКРЕТАРКА: Бідолашний?! Розкажи мені про свого старого.

ГЕРОЙ: Якби мій батько

був капітаном корабля

єпископом

якби він мав шаблю зірку стрічку

престол корону

якби він відкрив Америку

підкорив вершину

якби він словом

відрізнявся б хоч трохи

від інших сірих людей...

СЕКРЕТАРКА: Золотце, люди не бувають сірими!

ГЕРОЙ: ...якби він відрізнявся

від цих звичайних сірих людей

якби він був людожером

Лоллобриджидою

космонавтом.

Але він був дрібним чиновником

у провінційному містечку

таким як я

як ти

як ми усі.

Такі люди відходять швидко. Про них забувають. Ви вийдете звідси й забудете про мене. Правда? Починаєте забувати вже.

Секретарка бере в руку яблуко.

ГЕРОЙ: Коли я був малим хлопчаком, то мріяв про те, щоб стати пожежником. Хотів мати лискучу каску, пас, сокирку. Уявляв, як виношу з їдкого диму знайому дівчинку, як усі дивуються мені, дякують, припинають медаль. Я бігав подвір’ям, розкинувши руки (Герой розводить руки і гучить, як двигун), і тоді мені здавалося, що я літак і льотчик. А ще я був малим жереб’ятком... Коли почав ходити до школи, мої мрії змінились — я хотів бути мандрівником, мільйонером, поетом або святим.

СЕКРЕТАРКА: А тепер?

ГЕРОЙ: Тепер я завжди є собою. Я так довго мандрував, поки дійшов до себе...

СЕКРЕТАРКА: До себе? І як воно виглядає? Що там є?

ГЕРОЙ: Нічого. Усе назовні. А там — якісь обличчя, дерева, хмари, померлі... та це все лише пропливає крізь мене. Обрій щоразу вужчий. Я найкраще бачу, коли заплющую очі. Із заплющеними очима я бачу кохання, віру, правду...

СЕКРЕТАРКА: Я не розуміюся на цьому.

ГЕРОЙ: Еге ж, так воно є...

СЕКРЕТАРКА (подає Героєві яблуко): З’їси... Спокусися... Заснув... Чоловіки страшенно дитинні. Постійно прагнуть до чогось, а коли досягнуть мети, впадають у розпач. Квапляться, нищать себе. У них ніколи не дозрів би плід. Вони неуважливі. Жоден із них не вбереже плід упродовж дев’яти місяців. Як добре, що це ми виношуємо й народжуємо життя... Вони природжені абстракціоністи. У цьому є смерть.

Секретарка сідає на ліжку. Всміхається, надкушує яблуко.

ХОР СТАРИГАНІВ (голосно): Хто дитям у колисці відчухрав голову Гідри...

СЕКРЕТАРКА: Тс-с-с... тихше...

ХОР СТАРИГАНІВ (декламує пошепки): Той замолоду задушить Кентавра,

Жертву у пекла видере,

До неба піде по лаври...

СЕКРЕТАРКА: Облиште його!

Хор Стариганів складає стільчики й навшпиньки залишає кімнату. Секретарка розглядає себе у люстерку. Кімнатою проходять якісь люди. Одні квапляться, інші йдуть повільно. Пожвавлено розмовляють, читають газети, прикликають дітей, вітаються й кланяються один одному. Молоді хлопець і дівчина цілуються, йдуть далі. Входить Журналіст. Проходить кімнатою, повертається. Роззирається, ніби шукає квартиру, незнайомий будинок. Заходить углиб кімнати, зупиняється біля ліжка, на якому спить Герой. Секретарка не зважає на Журналіста. Бере попідруч якогось випадкового перехожого й виходить із кімнати.

ЖУРНАЛІСТ (закурив сигарету. Походжає кімнатою. Гасить сигарету. Хапає Героя за плече): Пане, пане!

Герой видає незрозумілі звуки.

ЖУРНАЛІСТ: Прокиньтеся, це я.

ГЕРОЙ (сідає на ліжку): Що?! Хто?!

ЖУРНАЛІСТ: Це я, мушу поставити вам кілька запитань.

ГЕРОЙ: Ви? Мені?!

ЖУРНАЛІСТ (витягає з кишені записник): Секретарка, мабуть, згадувала...

ГЕРОЙ: Ви з преси? Не бачили це яблуко?

ЖУРНАЛІСТ: Ні.

ГЕРОЙ: А може, ви з’їли це яблуко?.. З дерева пізнання добра і зла?

ЖУРНАЛІСТ (сміється): Ні, я не їв.

ГЕРОЙ (замислюється): Ви здатні й не на такі речі...

ЖУРНАЛІСТ: Я хочу порозмовляти з вами серйозно. З приводу новорічних свят наша агенція хоче опублікувати кілька інтерв’ю зі знаменитостями, а також зі звичайними...

ГЕРОЙ: ...простими.

ЖУРНАЛІСТ: ...авжеж, простими громадянами.

ГЕРОЙ: Ну?

ЖУРНАЛІСТ: Чи можна дізнатись, яка у вас мета у житті?

ГЕРОЙ: Я вже досягнув її, і нині мені складно сказати...

ЖУРНАЛІСТ: А ви задоволені тим, що живете?

ГЕРОЙ: Так... ні... так... власне, так.

ЖУРНАЛІСТ: А чому?

ГЕРОЙ: Та хіба ж я знаю...

ЖУРНАЛІСТ: А хто може знати?

ГЕРОЙ: Не знаю.

ЖУРНАЛІСТ: А чого ви ще хочете досягнути?

ГЕРОЙ: Ну... в мене є всякі плани, я хотів би, звісно... насправді...

ЖУРНАЛІСТ (записує. Розмірковує, несподівано кидає запитання): Які у вас політичні погляди?

ГЕРОЙ: У кого є політичні погляди о п’ятій ранку? Він здурів. Хоче, щоб я мав погляди на світанку! Треба вмитись, одягнутися, випорожнитися, почистити зуби, змінити сорочку, вдягти краватку, натягнути штани — й тоді погляди...

ЖУРНАЛІСТ: Розумію... Ви вірите у спасіння?

ГЕРОЙ: Так... ні... радше... до певної межі... кумедне запитання.

ЖУРНАЛІСТ: Якщо я не помиляюся, ви проста людина?

ГЕРОЙ: Так.

ЖУРНАЛІСТ: Ви знаєте, що у ваших руках доля світу?

ГЕРОЙ: До певної межі.

ЖУРНАЛІСТ: Що ви плануєте зробити, щоби зберегти мир на Землі?

ГЕРОЙ: Не знаю.

ЖУРНАЛІСТ: Ви усвідомлюєте, що в разі ядерної війни людство загине?

ГЕРОЙ (майже весело): Звісно! Звісно...

ЖУРНАЛІСТ: І що ви робите, щоб не допустити вибуху?

ГЕРОЙ (сміється): Нічого.

ЖУРНАЛІСТ: А ви любите людство?

ГЕОЙ. Ну, звичайно.

ЖУРНАЛІСТ: А за що?

ГЕРОЙ: Ще не знаю. Мені складно відповісти, лише п’ята ранку, зайдіть ближче до дванадцятої, може, я вже знатиму.

ЖУРНАЛІСТ (ховає записник до кишені): Небагато я тут довідався.

ГЕРОЙ: Ви запізно прийшли.

ЖУРНАЛІСТ: До побачення.

Герой мовчить.

Варіації тексту

Акт І

До кімнати входить хлопець у костюмі скаута. У нього довге волосся. (Говорить то грубим, то тонким голосом — наразі в нього період мутації.)

ДРУГ ДИТИНСТВА: Здоро́во, Дідеку, ти спиш? Ти що, забув, що нині сповідь у францисканців?

ГЕРОЙ: Я ще не склав список гріхів.

ДРУГ ДИТИНСТВА: Та які там у тебе гріхи? Їв шкварки у п’ятницю? Бевзю! От Нанек, здається, так потеліпав свого монашка в червоному каптурику, що аж зомлів. Ну, вилазь, не кисни в хаті.

ГЕРОЙ (не підводиться): Ти чув, що наш Бордель — в Америці?

ДРУГ ДИТИНСТВА: То законовчитель уже не викладає в нашій школі?

ГЕРОЙ: Ні, наш Бордельчик звіявся ще на початку війни...

ДРУГ ДИТИНСТВА: Про війну нічого не знаю, я ж помер у тридцять шостому році. Втопився.

ГЕРОЙ: То ти нічого не знаєш? Була Друга світова.

ДРУГ ДИТИНСТВА (сідає на стілець): Розкажи, як воно було.

ГЕРОЙ: У тебе багато часу?

ДРУГ ДИТИНСТВА: Дві–три хвилини.

ГЕРОЙ: Вистачить. Пам’ятаєш фабрику дротів? У п’ятницю, 1 вересня 1939 року, вранці туди впали перші бомби. Я йшов по газету. Якийсь хлопака кричав, що почалася війна. Другий копнув його в задок: «Не мели дурні, гівнюче!». Але за годину місто бомбардували. Наша вулиця згоріла. Потім усе це тривало ще кілька років. Була окупація. У травні сорок п’ятого війна скінчилася. Загинуло, здається, тридцять три мільйони людей.

ДРУГ ДИТИНСТВА: А що було з тобою?

ГЕРОЙ: Як і з усіма, всяке різне.

ДРУГ ДИТИНСТВА: То що, не підеш до францисканців? Піст же ж!

ГЕРОЙ: Сам не знаю.

ДРУГ ДИТИНСТВА: Заскоч завтра після служби до Казика.

ГЕРОЙ: Добре! Бувай!

Друг виходить.

ІІ

До кімнати входить дуже Товста Жінка. Старша.

ТОВСТА ЖІНКА: Ви підглядали за мною. Сором. Такий молодий — і підглядає...

ГЕРОЙ: Двадцять три роки минуло відтоді, коли я побачив вас у воді, але тепер бачу, що ви вже вийшли з води.

ТОВСТА ЖІНКА (починає плакати; плачучи, тремтить і слізно говорить у ніс): Узяв мотоцикл, вихідний костюм, який я купила йому до весілля, три тисячі злотих готівкою і втік.

ГЕРОЙ: Хто від вас утік?

ТОВСТА ЖІНКА: Чоловік (плаче), а я заради нього все життя береглася від хлопів. Узяв мене такою, як матуся народила. Й така заплата за все. Погнав, як пес, за якоюсь сучкою до Закопане.

ГЕРОЙ: Ви заважаєте мені читати, ви ж бачите, що я читаю, еге ж? Бачите. То й сидіть тихо (читає, голосно й виразно).

Акт ІІ

Та сама кімната. Той самий Герой. Густий темний заріст на його обличчі виказує, що час минає. Герой сидить на стільці. Обличчя сховане в долонях. Хитає головою й говорить щось сам до себе. Чути поодинокі слова.

ГЕРОЙ: ...Бога... Боже... ножем... птахи... ні... ні... ні... страхи... віслюк.

До кімнати входить Офіціант, стає біля столу. Поводиться, як у ресторані.

ОФІЦІАНТ: Що бажаєте?

ГЕРОЙ (підводить голову, офіціант обертається до нього спиною): Меню!

Офіціант подає меню через плече, длубається зубочисткою у вусі.

ГЕРОЙ (читає й перекладає сам собі):

Iкра citrommal. Ікра mit Zitrone. Ікра з лимоном.

Húsleves tojással. Fleischbrühe mit Еier. Бульйон з яйцем.

Kacsapecsenye. Enterbraten. Печеня з качки.

A sаlátán nincs olaj es ecet. Салат без олії та оцту.

Pincér fizetek, Kellner, zahlen. Офіціанти платять.

ОФІЦІАНТ: Ви добре говорите угорською.

ГЕРОЙ: Трошки.

ОФІЦІАНТ: Вам подобається у нас?

ГЕРОЙ: Будапешт чудовий. Чудово розташований над Дунаєм.

ОФІЦІАНТ (постійно спиною до Героя): Ви тут у відрядженні? Інженер?

ГЕРОЙ: Ні. У мене, власне, інше заняття.

Кімнатою проходять двоє молодих дівчат у купальниках. Одна в чорному, друга в білому. У пакетах мають рушники, мило, книжки. Сміються.

ОФІЦІАНТ: У нас багато гарних жінок.

ГЕРОЙ: А куди вони йдуть?

ОФІЦІАНТ: Через ресторан можна вийти до басейну. Двадцять кроків. Чудовий басейн. Ви бачили?

ГЕРОЙ: Зграбні дівчата.

ОФІЦІАНТ: Ви нічого не сказали мені про свою професію, чим ви займаєтесь у нас?

ГЕРОЙ: Бачте, я деколи пишу.

ОФІЦІАНТ: Журналіст.

ГЕРОЙ: Чому ви мені докучаєте? Я казав, що деколи дописую до газет. Раз на рік... я...

ОФІЦІАНТ: Ну, сміливіше!

ГЕРОЙ (з розпачем у голосі. Кричить): Я поет, я — поет! Я — поет!!! (Герой сміється.) Я поет, я поет, я... (Герой плаче.)

ОФІЦІАНТ (обертається. Дивиться на Героя. Показує на нього пальцем і виразно мовить): Він поет. Усе розкрилося.

До кімнати знову входять дівчата в купальниках. Розстеляють барвисту підстилку на підлозі. Лягають на неї і засмагають. Хвицяють ніжками, наспівують, заходяться сміхом.

ГЕРОЙ (дивиться на них так довго, що дівчата врешті стихають): Якби ви знали, як важко бути поетом у наш час.

ОФІЦІАНТ: А офіціантом...

ГЕРОЙ: Що там за вікном, що це стоїть за вікном?

ОФІЦІАНТ: Ви знову щось вигадали.

ГЕРОЙ: Мені здається, це шибениця.

ОФІЦІАНТ: Та де там! Це карусель, хіба ви не бачите? Вона крутиться. Грає музика.

ГЕРОЙ: Але ж там висять!

ОФІЦІАНТ: Авжеж, там висять люди на зручних кріселках.

ГЕРОЙ: Справді.

ОФІЦІАНТ: Ви люб’язний.

ГЕРОЙ: Я страшенно обважнілий і отуманений після цього жертя.

ОФІЦІАНТ: Мушу зізнатися, що я теж.

ГЕРОЙ: Знаю.

ОФІЦІАНТ: Я теж пишу вірші й не соромлюся цього.

ІІ

ГЕРОЙ (мовчить).

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, ви не впізнаєте мене?

ГЕРОЙ: Ні.

СЕЛЯНИН: У партизанському загоні мене прозивали Ворона.

ГЕРОЙ: Люди, лишіть мене в спокої з тим минулим.

СЕЛЯНИН: Ви гніваєтеся на людей?

ГЕРОЙ: Не знаю, я не хочу балакати. Я тут, у театрі, мушу балакати без кінця.

СЕЛЯНИН: Ви вже забули мене, пане підхорунжий.

ГЕРОЙ: Облишмо ті старі історії.

СЕЛЯНИН: А, ну то я вже піду, чи нема у вас десь капки шнапсу?

ГЕРОЙ: У шафі стоять пляшка і склянка.

Селянин наливає собі півсклянки горілки. Випиває. Бере з ліжка червоне яблуко.

ГЕРОЙ: Був рольмопс, але його батько з’їв.

СЕЛЯНИН: Певно, бо ж селедець то не ябко. То ви маєте батька?

ГЕРОЙ: Саме так.

СЕЛЯНИН: То ви, пане підхорунжий, нині яку посаду маєте? Певно, високу якусь, га?

ГЕРОЙ: Я заступник віце-директора національної оперети.

СЕЛЯНИН: Пам’ятаєте, пане підхорунжий, як ми співали? (Співає.)

Ні-ні-ні-німця маємо ми в носі,

Ми його не боїмося...

ГЕРОЙ: Даруйте, Вороно, але я не маю часу. Мушу все це впорядкувати, перевірити, підсумувати, зробити висновки. Не час тепер на спогади.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, то ви вже не пам’ятаєте, як завалили мене?

ГЕРОЙ: Я не маю часу на спогади, прийдете в середу (лягає поряд із Секретаркою). Найгірше, що мені вже нема чого залагоджувати. Немає важливих справ. Я дуже часто стою в черзі до віконечка, але у якийсь мент відходжу і йду собі. Чи стою на початку, чи в кінці черги, — це не має великого значення. Усе вже залагоджене. Мабуть, я можу добиватися кращого купе чи поїзда, або подорожі до Касабланки... І я вже не відчуваю ненависті до людей.

Входить мила молода Дівчина. Сідає до столу. Читає газету. Закурює сигарету. За мить звертається до Героя.

ДІВЧИНА: Будь ласка, половинку чорної та еклер.

ГЕРОЙ: Еклер? Ви просите еклер. Еклер! Ви знаєте, що таке самотність?

ДІВЧИНА: А ще те, що в цій країні кожен офіціант — філософ і кожен філософ — офіціант.

ГЕРОЙ: Скільки вам років?

ДІВЧИНА: Мені шістнадцять або вісімнадцять весен (лунає дзвінок).

ГЕРОЙ: Ви не бачите людини, еге ж? Не бачите, що тут поряд умирає людина?

ДІВЧИНА: Ви?

ГЕРОЙ: Та певно, що не ви.

Герой відвертається повертає обличчям до стіни. Хвилина тиші. Це може тривати одну-дві хвилини. Входить Селянин. Він неголений. Темний заріст. На голові кепі. Холоші штанів підгорнуті. У руках тримає штиблети.

СЕЛЯНИН (звертається до Героя): Пане!

Герой не обертається, мовчить.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий!

Герой мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви нагнівалися на людей.

Герой мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви розізлилися на весь світ, певно.

ГЕРОЙ (не обертається від стіни): Вороно! Як твої справи?

СЕЛЯНИН: Помаленьку, пане підхорунжий. Скинув черевики. Шкода черевиків. Але ж мене тоді хлопці піддурили. Не треба так жартувати з людей.

Герой не обертається тепер упродовж кількох картин. Може, лежатиме вже до кінця цієї оповіді, відвернувшись обличчям до стіни.

СЕЛЯНИН: Стомився. (Сідає на стілець і закурює цигарку.)

До кімнати входять двоє чиновників. Один у кепі, другий у капелюсі. Обоє в довгих осінніх пальтах, щедро набитих ватою на плечах. Пальта з популярним візерунком «у ялинку». Один із чиновників витягає з кишені кравецького сантиметра. Сідає навпочіпки під стіною. Кладе міру на підлогу. Креслить крейдою риску. Від риски знову прикладає міру. Другий іде за ним слідом і записує до нотатника.

ЧИНОВНИК У КЕПІ: Три метри сорок сім сантиметрів.

ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (буркоче собі під ніс і записує до нотатника).

ЧИНОВНИК У КЕПІ (вимірює квартиру вдовж, упоперек, сяк і так): Шість метрів один міліметр!

ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (наступає на ходу на поли пальта): Шість метрів один мікрометр.

ЧИНОВНИК У КЕПІ (встає з підлоги): Ще тільки стеля!

Чиновники радяться. Рахують, множать і ділять. Виходять.

СЕЛЯНИН (ставить черевики на підлогу): Пане підхорунжий, ви нібито чистили тоді «парабелум». І не знали, що у стволі був набій?

ГЕРОЙ: Старі історії. На що це ви натякаєте, Вороно?

СЕЛЯНИН: Того дня я мав піти із загону. Навіть дістав від кухаря кіло солонини і чвертку спирту на дорогу. А ви вистрелили мені в живіт.

ГЕРОЙ: Я чистив пістолет.

СЕЛЯНИН: Ви були освічений, але дурніший за мене хлоп. Хоч я мав лишень сім класів. Ви політично були дурніший. Вас підманули.

ГЕРОЙ: Наказ є наказ...

СЕЛЯНИН: І тепер ви ще й повторюєте ті глупоти.

ГЕРОЙ: А як я вам поясню? Нехай то все пропаде раз і назавжди!

Входить молода, тендітна й нібито розумна Дівчина. Одягнена по-спортивному. Зачесана по-модному. Виймає із сумки блокнотика й олівчик. Селянин курить самокрутку й дивиться на панну.

ЖУРНАЛІСТКА: Дякую, що ви погодилися.

ГЕРОЙ (не обертаючись від стіни): Та будь ласка. Запитуйте. Я повторююся...

ЖУРНАЛІСТКА (сідає на край ліжка): Ви могли б розповісти, з чого ви починали? Як відбулося побачення з музою?

ГЕРОЙ: Доволі рано, бо я вже в школі виявив, що ні до чого не гожуся.

ЖУРНАЛІСТКА: Чи хотіли б ви розповісти нам щось про дитинство?

ГЕРОЙ: А ви розповісте мені про своє?

ЖУРНАЛІСТКА (сміється): Не знаю.

ГЕРОЙ: Коли ви довідалися, відкіля беруться діти? Що таке статевий акт?

ЖУРНАЛІСТКА: На попередньому етапі я вірила в бузька. Лише з «відлигою»...

СЕЛЯНИН (гигоче): Така панянка, певно, думає, що ця штука, аби лише дзюрити.

ЖУРНАЛІСТКА (лише тепер помітила Селянина): Вибачте, я не помітила, що у вас гість.

СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий мене випадково вбив. У лісі.

ГЕРОЙ: З усіх шпарин виходять ображені, убиті... Але повернімося до справи! Знаєте, я скажу вам усе! Скажу більше, ніж вам потрібно для цього інтерв’ю. Надрукуйте це все. Геть усе! Я не розповідатиму про минуле чи про плани на майбутнє. Цього, власне, не існує. А найважливіше те, що відбувається зі мною цієї миті. Бо ж ви, мабуть, цікавитеся моєю персоною, так?

ЖУРНАЛІСТКА: Звісно, ви є найважливішою персоною, якщо мова про це інтерв’ю, бо це інтерв’ю саме з вами.

ГЕРОЙ: Ну, якщо це інтерв’ю справді зі мною, то я скажу правду. Скажу, що відчуваю і про що думаю. Що зі мною відбувається. Я, як ви бачите, лежу.

Селянин хитає головою і сміється.

ЖУРНАЛІСТКА: Слухаю вас.

ГЕРОЙ: Записуйте.

До кімнати входить Молодик. Роззирається. Помічає Героя, який відвернувся до стіни.

МОЛОДИК: Здоро́во, старий. Розкажу тобі таку історію, що ти помреш зі сміху. Чекай, або я тобі краще прочитаю. Слухай, маю для тебе такий роман...

ГЕРОЙ: Кажи.

МОЛОДИК: Позич мені сто злотих, віддам наступного тижня.

ГЕРОЙ (обертається від стіни): Візьми собі сто злотих, в гаманці на столі.

МОЛОДИК (шокований): Вибачте. Страшенно перепрошую, це помилка. Я думав, що я в Ришарда. Вибачте мені. Я переплутав двері (сміється). Знаєте, я в дурнуватій ситуації, моя теща хотіла приїхати до своєї доньки, і я обіцяв оплатити їй дорогу. Але перед першим... Страшенно вас перепрошую.

Бере сто злотих із гаманця й виходить. Повертається, дивиться на Журналістку і каже сам до себе: «Які ніжки, а цицечки!». Виходить.

ГЕРОЙ (Журналістці): Бачте, пані, я занадто примітивний. Усякі непорозуміння між мною і світом через те, що я примітивний і хочу ставитися до життя серйозно. Я був такий, а нині вже й не знаю, який я. Так само, як і більшість людей. А вже найгірші з них — ті, що думають про це. Клята балаканина, от якби людство разом зі мною заткало свою велетенську пельку навіки. Нехай ті два мільярди замовкнуть на один день, і все повернеться на свої місця. Зі словами значно гірше, ніж вам здається. Язик бреше думкам, розумієте, пані. Ви дозволите мені зацитувати закордонного письменника, філософа? Наші, місцеві патякають у тижневиках так заплутано й хитромудро, тобто, звісно, так безглуздо й заплутано, що їх не можна цитувати. Увага! Цитую: «Яка ж прірва поміж імпресією та експресією! Така вже наша іронічна доля — відчувати шекспірівські пристрасті, а говорити про них мовою торговця автомобілями, підлітка або шкільного вчителя...». Кінець цитати.

До кімнати знову входить Молодик. І в капелюсі сідає до столу.

МОЛОДИК: Я посиджу трохи. Стомився (спирає голову на руки). Знаєте, у мене всередині нічого нема. Трохи злості на Вацека, бо він учора сказав генеральному, що я отримав спадок по тітці. Вацек, ідіот, не знає, що я мусив позичити, щоб купити вінок. Та який там вінок! З паперових квітів. Що, я мав розповідати про це в офісі? Тітка лишила трохи паперових рублів від часів правління Миколи ІІ. Вацек нібито мій найближчий приятель. Ідіот! Що йому до моїх родинних стосунків? Зрештою, дядько не був полковником царської гвардії, лише акцизним чиновником. Пояснювати це все від початку? А мої страждання вже нічого не важать? Гляньте на мою руку, на мої пальці!

ГЕРОЙ (потужно позіхає): Мабуть, почнеться мартирологія.

СЕЛЯНИН: Що-що, пане підхорунжий?

ГЕРОЙ: Базікання про муки й тортури.

СЕЛЯНИН: То я навіть не знав, що воно так називається... як це... маринада?

ГЕРОЙ: Мартирологія, мучеництво... розумієте, Чайко?

СЕЛЯНИН: Моє прізвисько було Ворона...

ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, я хотіла... Скажіть, будь ласка, де тут санвузол? Туалет.

ГЕРОЙ: Я ходжу в нічний горщик.

ЖУРНАЛІСТКА (гигоче): Ну нічого собі! Ну, знаєте!

ГЕРОЙ: Я копрофаг.

СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий анітрохи не змінився, завжди щось вигадає.

ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, але мені вже час іти. Маю важливу зустріч.

МОЛОДИК: Хвилинку. Елементарна порядність велить вислухати, хоч би й неуважливо, коли людина прагне розповісти про свої страждання.

ГЕРОЙ: Розплодилося тут усяких нудьгарів. Хіба ви не бачите, що ця пані хотіла б почути щось цікаве, щось для читачів цього відомого ілюстрованого тижневика... про таїни творчої кухні? Це дуже складні речі. Їх складно окреслити. Якщо йдеться про мене, то рушієм моєї праці була любов до простої людини. Вивищити її, розкласти, змонтувати й вивищити, ушляхетнити через сльози або сміх. Здолати самотність.

СЕЛЯНИН: Я так гадаю, що ви були гіршим барахлом від мене і що ви хочете вивищити просту людину... Ви красномовець, але боягуз. Не гнівайтеся на мене, пане підхорунжий, я знаю ще гірших за вас. Один такий постійно гомонить на радіо й іще десь пише. Давніше поклика́вся на того Жданова у своїх виступах, а тепер цитує бабу Параску і діда Піхта. Смердів від страху і казав, що переламував свою свідомість чи міщанські звичаї. Ви, пане підхорунжий, не варнякали би про простих людей або читацькі маси. Простих людей у нашій країні уже нема.

ГЕРОЙ: Дякую вам, Вороно! Але ви мусите зрозуміти, що я багато років обертаюся поміж людей певного сорту...

СЕЛЯНИН: Це в покару, пане підхорунжий, в покару.

ГЕРОЙ: Ходіть сюди, Вороно, подайте мені руку.

Ворона підводиться зі стільця й підходить до ліжка, Герой цілує йому руку.

МОЛОДИК: Отож це нікому вже не потрібно. Вони наказували мені вкладати руку в рукавичці в лещата. Й закручували ті лещата...

СЕЛЯНИН (махає рукою): Та заспокойтеся ви! Усі страждали, а ті, що не страждали, то ще будуть. Мусять страждати! А той, хто не страждав у наш час, то найгірше бидло в світі. Мені здається, що навіть якась там зірка Кім Новак теж мусила страждати... або ще буде страждати. Це лише за давніх часів щасливці жили поряд із нещасними. У наш час мусять страждати усі. Всі заодно.

ЖУРНАЛІСТКА: Є щасливі країни...

СЕЛЯНИН: Ви, пані з газети, не верзіть аби-що!

Молодик виходить.

ГЕРОЙ: Я ношу в животі усю пустку, увесь страх сучасного людства. Ви гадаєте, шлунок нормальної людини витримує? Ні, в ньому стається розлад. Із К’єркеґором справа була по-дитячому проста. Його батько, старий К’єркеґор, темний селюк із Ютландії, постійно лякав сина пеклом. Той старий дурень занапастив хлопцеві молодість. Нічого дивного, що К’єркеґор згадував потім із жалем про свою молодість, якої він повноцінно не прожив. Потім іще якась Реґіна Ольсен піднесла гарбуза нашому мислителеві. Якби йому трапилася тоді якась хороша дівчина, все склалося б інакше. Вони переспали би. До того ж нашого філософа страшенно висміювали в якихось гумористичних журналах. І він занапастився. Через Реґіну Ольсен.

ЖУРНАЛІСТКА (роздягається): Я йду до ліжка. Страшенно втомилася. (Роздягнувшись, залазить у ліжко й накривається ковдрою. За мить засинає.)

ГЕРОЙ (підводиться, ходить кімнатою): Ви просили, Вороно, розповісти вам про Париж. Розумієте, Вороно, це складно отак, у двох словах. Місто велике, гарне. Темношкірі ходять в елегантних костюмах. Самі чорні. Але язики у них рожеві, язики і долоні.

СЕЛЯНИН: Я вже піду, пане підхорунжий. То ніби у нас уже після революції?

ГЕРОЙ: Так, Вороно, ти переміг.

СЕЛЯНИН: То та панянка, що спить, і той, що позичив сто злотих, — вони вже нові люди? Соціалістичні?

ГЕРОЙ: Це складна справа.

СЕЛЯНИН: Ви, пане підхорунжий, завжди викручувалися.

ГЕРОЙ: Власне кажучи, я не знаю, що робити далі. Якщо вже живеш, то треба ще грати. Треба вести картотеку.

До кімнати входить старий чоловік у старому капелюсі й старому чорному, проте чистому костюмі. У нього довгі вуса.

ГЕРОЙ: Дядьку!!!

ДЯДЬКО: Я був на прощі у Ченстоховій і дорогою завернув до тебе. А що тут у вас?

ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! У вас, мабуть, ноги болять. Бо це ж більш як сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Добре, що ви провідали мене. (Герой витягає тазика з-під ліжка, наливає воду. Справжню воду до справжнього тазика, зі справжнього дзбанка, який стоїть на столі). Будь ласка, дядьку, прошу, дядьку.... зараз я вам...

ДЯДЬКО: Дякую тобі, дитино. (Дядько знімає штиблети, шкарпетки й мочить ноги. Мочить ноги впродовж усієї розмови.)

ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати до вас, але Іся сказала, що Ви, дядьку, хворий, то я й подумав, що ви померли (кладе руку старому на плече). Я страшенно радий вас бачити.

ДЯДЬКО: Зі старого порохна мала потіха! Чому тут радіти?

ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній. І капелюх справжній. (Знімає з Дядька капелюха й надягає на себе.) І вуса справжні, і серце справжнє, й думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас справжні. І слова справжні. І шкарпетки справжні. (Герой говорить усе це з дедалі більшим піднесенням.)

ДЯДЬКО: А ти, Дідеку?

ГЕРОЙ: Я? Дядьку! Ви послухайте, будь ласка. Може, це щось вам пояснить...

До кімнати входить Старий Шахтар. Ставить на стіл ліхтар.

Герой, шокований появою Старого Шахтаря, вдає, що не бачить його. Звертається лише до Дядька. Говорить багато, та, мабуть, не те, що хотів сказати.

ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! Прошу, може, ви щось вип’єте? Перекусимо. Дядьку! Я забув! У мене є чвертка. Ви мочіть ноги, води багато. Почувайтесь у цьому тазику як удома. З мене вже всього досить. Ви не знаєте, дядьку! Ви ж нічого не знаєте, дядьку!

СТАРИЙ ШАХТАР (звертається до Дядька): Не слухайте цього дурисвіта.

ДЯДЬКО: Лишіть мене в спокої. Хлопець спокутує свої гріхи. Слухай, Дідеку, ти краще лягай і виспись. Коли добре виспишся, то зрозумієш багато речей. Лягай.

Герой мовчки лягає на ліжко. Накриває голову піджаком. Можливо, засинає.

ДЯДЬКО: Кажи, чоловіче.

СТАРИЙ ШАХТАР: Я зустрів вашого племінника під землею. Це було влітку 1951 року. Або восени 1950-го. Цей молодик приїхав до нас і описував потім усякі феєрверки, ілюмінацію, штучні вогні, фонтани кольорових вогнів над веселим містом, — мабуть, то була правда. Ті феєрверки були. Але він відвідав нашу копальню. Вони з’їхали під землю з панянкою з профспілки. Я тоді витягав підпори зі старого проходу, такі вже зогнилі. Треба було лазити рачки й волочити ті колоди. Прийшли вони й питають: «Як вам ведеться, добродію Янош?». Я не обізвавсь ані словом. Повернувся до них гузном і показав рукою на подерті штани. Потім узявся до роботи. Та шмаркачка почала щось мені там пояснювати й варнякати, дуже швидко варнякала, мабуть, зі страху. Молодик засміявся й гукнув: «Помагай, Боже!». Й пішли далі.

ДЯДЬКО: Ви кажете, він розсміявся?

СТАРИЙ ШАХТАР: Так.

ДЯДЬКО: Це свідчить на його користь.

СТАРИЙ ШАХТАР (витягає з кишені новорічні бенгальські вогні, запалює. Тримає в обох руках по одному, бенгальські вогні догоряють до кінця): Він описав те, що блищало. Як якийсь дітвак або сорока. (Старий повертається до Дядька й показує йому штани, подерті на задку, на одній сідниці ще й латка.) Цього він не описав.

ДЯДЬКО: Не прикидайтеся дитиною! Ви добре знаєте, як було. Вмієте тільки підісрати комусь. Не пам‘ятаєте, як плескали? Аж у вас долоні пухли. Плескали?

СТАРИЙ ШАХТАР: Я плескав. Бо боявся.

ДЯДЬКО (подає Старому Шахтареві сигарету): Закуримо?

Старий мовчки затягається.

СТАРИЙ ШАХТАР (махає рукою): Нехай спить... молоде то дурне (виходить).

Кімната порожня. Відтак через неї проходять якісь люди. Наче це вулиця. Входять у одні двері, виходять через другі. Рухаються повільно або швидко. Читають газети. Несуть портфелі, пакети, сумки. Сміються, мовчать або розмовляють. Поміж них можуть (але не мусять) бути й люди, які грали в цій п’єсі. Троє перехожих залишаються в кімнаті: Жінка середнього віку, Чоловік середнього віку і спортивний Хлопець (може, років зо 20).

ЖІНКА: Скільки ж зарозумілості в цій людині! Молов би язиком та й молов. Мусить пояснити все, порозумітись. А хто має час слухати? Так, ніби він один на світі. Важливі справи! Каже, що важливі! Для мене неважливі.

ХЛОПЕЦЬ: Слово полова.

ЧОЛОВІК: Якби кожному забаглося розповісти історію свого життя! Адже існує лише обмежена кількість моделей життя, призначених для людини.

Журналістка, яка досі спала, відкидає ковдру. Сідає на ліжку. Жінка обіймає її. Цілуються.

ЖІНКА: Уяви, люба моя: сукня фасону кімоно з вовни у клітинку «пепіта». Спереду на ліфі — накладна скісна кокетка, яка переходить на спину, викроєна з великими відворотами. Злегка розкльошена спідниця. До ліфа — довга біла камізелька з піке, з комірцем-стійкою і бантиком. Спідницю укладено в глибокі зустрічні складки. Шов на всю довжину спинки. Спереду — навскісні прорізні кишені з листочками. Манжети на застібці й комір із клапанами з білого піке. Складка на спідниці ззаду.

ЖУРНАЛІСТКА (малює губи): Люба, це мода 1954 року! (Витягає записник, звертається до випадкового чоловіка.) Може, тоді про те, що ви читаєте!

Усміхається й кокетує з Хлопцем.

ЖУРНАЛІСТКА: Це, мабуть, ота найновіша поезія. Як сказав наш славетний лауреат у Парижі: «Люди — це купа тварин, які лазять по лайні. Я закохався в автомобілі».

Що п’ять хвилин, незважаючи на сценічну ситуацію, заходить огидна бабега — якась міщанка середнього віку — й роздратовано каже: «Вацечку, ти забруднив ручки. У тебе брудні трусики, брудні штанці. Ходи, сядь на сонечку. Не псуй бабусі нерви. У тебе брудні ручки».

1958—1959

Свідки, або наша маленька стабілізація

Дійові особи:

ВІН — декламатор поезії

ВОНА — декламаторка поезії

ЖІНКА

ЧОЛОВІК

ЧУЖИЙ — можливо, офіціант, можливо, службовець

ДРУГИЙ

ТРЕТІЙ

Частина І

Поперед лаштунки виходять Декламаторка та Декламатор. Вони читають поему під назвою:

НАША МАЛЕНЬКА СТАБІЛІЗАЦІЯ

ВОНА: Глупота набирає реальних

масштабів

ВІН: нескінченність коротша

ніж нога

Софі Лорен

ВОНА: любов і ненависть

зменшили вимоги

ВІН: біле не таке вже й біле

таке-от сліпуче біле

ВОНА: чорне не таке вже й чорне

таке безперечно чорне

ВІН: температура середня

ВОНА: вітер помірний

ВІН: Вангогове вухо

виглядає майже комічно

ВОНА: мов осляче вухо профана

ВІН: у метафізики

лапи завдовжки як в такси

ВОНА: підвалини м’якнуть

і розповідають анекдотики

ВІН: знову з’явилося щось

на кшталт поезії

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: на урочистих зборах концерті

в театрі у літаку

ВОНА: собаки носять попо́нки

молодь загадкова

пані Софія радить забути

ВІН: прищик на носі створює

проблему відчуження

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: апокаліпсис

почитують перед сном

ВОНА: цитують у модних тижневиках

ВІН: ієрархія бореться

з презервативами замість

ВОНА: боротися за підвищення їхньої якості

ВІН: про кінець світу

говорять поблажливо

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВОНА: будинки стоять

ВІН: автівки їздять

ВОНА: у чоловіків є жінки

ВІН: у жінок є шуби

ВОНА: на шубах є коміри

ВІН: і так далі

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: у церквах кажуть про пекло

у стриманих висловах

ВОНА: похоронні бюро

люб’язно пропонують

ВІН: широкий асортимент

трун і вінків

ВОНА: трапляються і зловживання

ВІН: але клієнт завжди правий

ВОНА: можна зайти

ВІН: можна вийти

ВОНА: можна обуритися

ВІН: не надто глибоко

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

Хвилина тиші.

ВІН: А знаєш, я трохи боюся

боюся що можу це втратити

ВОНА: що

ВІН: та в тому то й річ що нíчого

я боюся того

що можна це втратити

усе це абищо

РАЗОМ: нашу маленьку стабілізацію

ВІН: що можу втратити це вставання

із ліжка

ВОНА: це лягання до ліжка

ВІН: і це лежання у ліжку

ВОНА: і роботу й моє ставлення

до роботи і ставлення

мого шефа до мене

ВІН: і наше ставлення одне до одного

ВОНА: яке що далі

то не на краще

ВІН: але ж краще вже так

аніж узагалі

ВОНА: я трохи боюся

що можу втратити цю квартиру

ВІН: й обіди які час до часу смачні

а часом не дуже й тебе

РАЗОМ: і наші — твої і мої

ВІН: у певному сенсі погляди

ВОНА: я трохи боюся за шафу

ВІН: і за штани у шафі і за поетику

ВОНА: за порцеляну і за естетику

за чарочки й етику

ВІН: за наші останні слова

перед тим як заснути

ВОНА: і перед тим як позіхнути

ВІН: й за стелю над нами

РАЗОМ: наша маленька стабілізація

може це тільки сон

ВІН: та якщо по правді отак в глибині душі

я вірю що все

неодмінно влаштується якось

ВОНА: і тоді буде можна

перепочити

ВІН: а з другого боку

мене щось таки

непокоїть

ВОНА: від пробудження до засинання

ВІН: наша маленька стабілізація

може це тільки сон

Частина ІІ

Кімната. У кімнаті стіл, стільці, крісло. На столі філіжанки, дзбанок. Крізь відчинене вікно вливається струмінь сонячного світла. Ідилічна, сповнена чарівливості тиха мелодія... Рамо, «Le rappel des oiseaux». Жінка у світлій весняній сукні. Її повіки прикриті чорними листочками. На обличчі світло. Крізь прочинені двері або з-поза ширми із сусідньої кімнати долинає виразний чоловічий голос. Музика стихає, її майже не чути.

ЖІНКА: Ти спиш, котику?

ЧОЛОВІК: Ні.

ЖІНКА: А що ти робиш, котику?

ЧОЛОВІК: Я здох, песику.

ЖІНКА: Ти жартуєш, котику.

ЧОЛОВІК: Жартую, песику.

ЖІНКА: А що тобі снилось уночі?

ЧОЛОВІК: Не пам’ятаю... якась шафа. Я відчиняв шафу... а тобі?

ЖІНКА: Мені теж шафа.

ЧОЛОВІК (сам до себе): Раз, два, три! Вставай, ко́ню!

ЖІНКА: Якби хтось підслуховував нас, то подумав би, що двоє дітей граються в сім’ю.

ЧОЛОВІК: Підслуховував?..

ЖІНКА: Що ти зараз робиш?

ЧОЛОВІК: Нічого, а ти?

ЖІНКА: Думаю.

ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш?

ЖІНКА: Про те, що ти казав учора перед тим, як заснути.

ЧОЛОВІК: Я не пам’ятаю.

ЖІНКА: Ти казав, що хочеш змінитися від сьогодні, а потім спав як убитий.

ЧОЛОВІК: Чого лише не скажеш перед сном. Усе переплітається між собою без жодного сенсу.

ЖІНКА (п’є каву): Що ти там робиш?

ЧОЛОВІК: Присідання... Ранкову гімнастику.

До кімнати входить Чоловік. Він іще молодий. На Чоловікові чорні штани та біла сорочка.

ЧОЛОВІК: Я почуваюсь як пташка.

ЖІНКА: Чекай, я зачиню вікно.

ЧОЛОВІК: Навіщо?

ЖІНКА: Щоб ти не відлетів від мене, мій орле.

ЧОЛОВІК (сміється): Ти записуєш свої афоризми? (Цілує жінку в щоку.)

ЖІНКА: Поцілуй іще раз.

ЧОЛОВІК: Тепер я вже пригадав, що казав учора, то був не жарт.

ЖІНКА: Відклади це до завтра.

ЧОЛОВІК: Не можу.

ЖІНКА: Але я так прошу тебе.

ЧОЛОВІК (підходить до вікна. Широко розкидує руки. Вдивляється вдалечінь і т. ін.): Гарний день.

ЖІНКА: Сам оцей краєвид із вікна вартує тисячі злотих у місяць.

ЧОЛОВІК: Десяти тисяч.

ЖІНКА: Інколи я стаю біля вікна й дивлюся на хмари. Вони все пливуть небом і пливуть.

ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш тоді?.. О! Яке кумедне кошеня! Звідки воно вискочило?

ЖІНКА: Я думаю про тебе, про себе й про те, що наше життя теж отак пропливає.

ЧОЛОВІК: Знаєш, а це цікаве спостереження. Я ніколи не додумався б до цього. Просто бракує часу.

ЖІНКА: Хмари змінюють форми... Деколи нагадують щось... Вчора я бачила хмару в формі паротяга, а потім вона набрала обрисів козака на коні.

ЧОЛОВІК: Нічого собі... А ти бачила колись козака на коні?

ЖІНКА (заходиться сміхом): Ні.

ЧОЛОВІК (постійно у вікні): З чого ти смієшся?

ЖІНКА: З тебе. Бо в тебе немає уяви ні на гріш.

ЧОЛОВІК: А знаєш, я теж зараз бачу хмару в формі... в формі...

ЖІНКА: У формі чого?

ЧОЛОВІК: У формі холодильника... але вона вже змінюється... ходи швидше...

ЖІНКА: Я вже виглядала сьогодні у вікно. Мабуть, три або чотири хвилини розглядала небо.

ЧОЛОВІК: А тепер вона скидається на подушку... фантастична історія!

ЖІНКА: Вони нагадали мені час, коли ми ще були нареченими. Ми вели такі божевільні розмови з ранку до ночі. Сповнені фантазії, жартів, абсурду, поезії... пам’ятаєш?

ЧОЛОВІК (здивовано): Поезії?

ЖІНКА: Ну так, так, мій песику, поезії. Знаєш, я вже й забула, що можна так чарівно, безтурботно розмовляти. Я давно мріяла про таку розмову з тобою.

ЧОЛОВІК (закурює сигарету): Чому ти не сказала мені про це?.. Кумедний! Кумедний цей кицюник! Ганяється за своєю тінню. Підстрибує...

ЖІНКА: Він вкотився вранці на луку, немов клубочок білої вовни.

ЧОЛОВІК: Цей чорний.

ЖІНКА: Яка різниця... це, мабуть, його братик.

ЧОЛОВІК (за мить): Смішний! Наче на пружинках. Неодмінно хоче впіймати свого хвостика.

ЖІНКА: Налити тобі кави?

ЧОЛОВІК: Дякую, я буду молоко.

ЖІНКА: Мама писала, що приїде.

ЧОЛОВІК: Бідолашна мама... Ти нічого не казала мені.

ЖІНКА: Лист прийшов уранці.

ЧОЛОВІК: Треба буде розкласти ліжко на ніч.

ЖІНКА: Воно в передпокої.

ЧОЛОВІК: А де ми його поставимо?

ЖІНКА: Можна тут або в кухні.

ЧОЛОВІК: Коли я його розкладав востаннє, воно не хотіло складатися.

ЖІНКА: Може, я помилилася... ті розкладні ліжка не такі практичні, як кажуть.

ЧОЛОВІК: На дві–три ночі це не має значення, зрештою, мама може спати з тобою. А я перейду на крісло.

ЖІНКА: Це не так просто, розумієш...

Чоловік сідає до столу. Закладає ногу на ногу.

ЖІНКА: Мама писала, що хоче зостатись у нас назавжди.

ЧОЛОВІК: Це інша справа... ми можемо розділити кухню ширмою і розкладати ліжко на ніч. Удень його можна виносити до передпокою. Не бачила бритву? Ти вчора розпорювала штани.

ЖІНКА: Бідолашна мама, їй у житті велося несолодко.

ЧОЛОВІК: Вона зможе відпочити в нас. Обстановка теж піде їй на користь.

ЖІНКА: Вона підлиє квіти, припильнує квартиру.

ЧОЛОВІК: Нагодує білих мишок.

ЖІНКА: Скип’ятить молоко.

ЧОЛОВІК: Побачиш, вона буде почуватись у нас чудово.

ЖІНКА: Вона завжди прагнула домашнього тепла.

ЧОЛОВІК: Коли я повернуся, то перевірю, чи ліжко розкладається. Урешті можна спати на дивані.

ЖІНКА: Коли будеш проходити повз ринок, глянь, чи нема там битої птиці.

ЧОЛОВІК: Гаразд.

ЖІНКА (підводиться. Підходить до вікна. Стоїть, обернувшись обличчям до Чоловіка): Життя таке прекрасне.

ЧОЛОВІК: Життя попри все таки прекрасне.

ЖІНКА: Хіба що люди страшні... хоч і не всі.

ЧОЛОВІК: По суті вони хороші... хоч і не всі.

ЖІНКА: Ти випив молоко?

ЧОЛОВІК: Ні.

ЖІНКА: Воно на кухні, в мисочці.

ЧОЛОВІК: Ти зняла кожушок?

ЖІНКА (наміряється вийти): Забула.

ЧОЛОВІК: Будь ласка, це ж така дрібниця (виходить).

ЖІНКА (з вікна знову долинає ідилічна музика... одна з музичних картинок Куперена або Рамо. За мить): Що ти там робиш, песику?

ЧОЛОВІК (його голос долітає крізь другі двері): П’ю молоко.

ЖІНКА: Молоко справді дуже корисне.

Чоловік мовчить або щось наспівує.

ЖІНКА: Ти зняв кожушок?

ЧОЛОВІК: Так, котику.

ЖІНКА: То з’їси його, кожушок найкорисніший.

ЧОЛОВІК: Я не люблю кожушок, кажу тобі про це вже десять років.

ЖІНКА: Я забула.

Чоловік сичить, цмокає.

ЖІНКА: Що сталося?

ЧОЛОВІК: Я обпік собі язика.

ЖІНКА: Ти ж міг подмухати... Тобі дуже пече?

ЧОЛОВІК: Дуже.

ЖІНКА: Ну, бачиш (чути брязкіт розбитого посуду). Що ти там робиш?

ЧОЛОВІК: Я розбив блюдечко й горнятко.

ЖІНКА: Помасти собі язика вершками... Я зараз прийду.

ЧОЛОВІК: Не треба.

ЖІНКА: Ти вже помастив?

ЧОЛОВІК (невиразно): Помастив.

ЖІНКА: І як, тепер уже менше болить?

ЧОЛОВІК (невиразно): Менше.

ЖІНКА: Ти говориш так невиразно, що я не розумію: більше чи менше.

ЧОЛОВІК (виразно): Менше.

ЖІНКА: Я страшенно рада, що тобі вже легше. Мені було страшенно прикро, що ти так обпікся. Краще я обпекла би свого язика, ніж бачити, як страждає кохана людина, це ж гірша мука, як ти гадаєш?

Чоловік мовчить.

ЖІНКА (обертається тепер обличчям до вікна й навіть трохи вихиляється, нібито побачила щось. Вона стоїть до нас спиною. Це не лише буквальна фігура, а й стилістична. Ця позиція — задом до публіки — не лише впливає на перцепцію глядацького ока, а й є водночас своєрідним архетипом, утіленням замірів, які дрімають у чоловічій підсвідомості й т. ін..): Яка гарненька дівчинка грається на луці, серед трави, квітів і корчиків. Ангелятко. У неї червоне відерце, на відерці — білі трояндочки. В другій ручці вона тримає маленький блакитний совочок. На голові в неї вінок, сплетений зі стокроток. Тепер вона взялася до роботи. Копає ямку в землі й викидає із неї пісок. Працює з таким завзяттям, аж прикусила свого рожевого язичка. Ямка щораз більша, а поряд росте золотиста гірка піску. Така манюня — і грається сама. Тепер вона сипле пісок до відерця, плескає лопаткою, перевертає відерце на травичку, піднімає його — і будь ласка! Пісочна пасочка вдалася на диво (Жінка плеснула в долоні. Відвернулася від вікна. Сіла в крісло).

ЧОЛОВІК (голос крізь двері): Я врешті закінчив.

ЖІНКА: Надягни сьогодні краватку.

ЧОЛОВІК: Яку?

ЖІНКА: Ту білу, в чорну смужку.

ЧОЛОВІК: А де вона?

ЖІНКА: Таж висить... я її повісила вчора.

ЧОЛОВІК: Тут висить біла в чорну смужку, тієї я не бачу.

ЖІНКА: Тоді надягни сьогодні ту́ білу в чорну смужку.

ЧОЛОВІК (входить до кімнати з краваткою в руці): Золотце, таж борода все одно закриє її.

ЖІНКА: Це не має значення. Важливо, щоб вона була.

ЧОЛОВІК: Таж ніхто її не побачить, хіба що мені буде муляти той вузол на шиї.

ЖІНКА: Важливо самому знати, що ти у краватці.

ЧОЛОВІК: Якщо її ніхто не побачить, це все одно, що її не буде.

ЖІНКА: Нахилися... (зав’язує краватку.) Є речі, яких не видно, однак які цінніші за інші. Кохання, честь, віра.

ЧОЛОВІК: Ну звісно, звісно.

ЖІНКА: Не забудь про курку, дуже тебе прошу, мамі з дороги знадобиться бульйон.

ЧОЛОВІК (підходить до дзеркала): Ті розкладні ліжка з якогось боку все ж таки дуже практичні. Зрештою я можу поспати на ліжку, а ви з мамою на тапчані. Якось розмістимося на ті кілька днів.

ЖІНКА: Мама писала, що хоче зостатися з нами аж до кінця своїх днів.

ЧОЛОВІК: Тоді краще буде зробити, як я казав. Розкладати для мами ліжко на ніч, а вдень складати. Стільці можна винести до передпокою.

ЖІНКА: А стіл?

ЧОЛОВІК: Стіл пересунемо до вікна. В їдальні можна поставити ширму, а буфет переставити так, що в мами буде свій закуток. Зрештою ширма може стояти біля вікна, а на ніч її можна згортати.

ЖІНКА: Ти ж мій любий. Але мусиш поголитися.

ЧОЛОВІК: Та без питань, ти знаєш, як я шаную її.

ЖІНКА: Їй випало непросте життя. А може, ми перенесемо стільці прямо зараз?

ЧОЛОВІК: Маємо час. Зрештою, якщо ти бажаєш цього...

ЖІНКА: Я дуже рада, що все так гарно склалось. А то вже трохи побоювалася... Ти помітив: стіл уже не хилитається, я вчора підклала книжку.

ЧОЛОВІК: Яку книжку?

ЖІНКА: Глянь, я не пам’ятаю.

ЧОЛОВІК (стає навколішки біля столу): «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера.

ЖІНКА: Це вже не актуально.

ЧОЛОВІК (підводиться, обтріпує штани. Сідає до столу. Закладає ногу на ногу): Люблю посидіти після сніданку. Знаєш, коли я заглядав під стіл, мені спало на гадку, що віра й ідеологія мусять бути як пігулки. Вони не повинні розривати людину, калічити. Навпаки, мусять бути лагідні й очищувальні в дії. Бо це вже друга половина ХХ століття, на милість Божу. Ми поволі повертаємося до рівноваги, а тут над головою скупчуються якісь хмари... Ми дещо прикупили...

ЖІНКА: Дещо відклали.

ЧОЛОВІК: Дещо поназбирали.

ЖІНКА: Усе врешті якось влаштувалося... Мабуть, ми маємо право знати, що на нас чекає.

ЧОЛОВІК: Ти страшенно забавна. А знаєш, що минулої середи мусив бути кінець світу?

ЖІНКА: Ти не можеш отак іти. Поголися.

ЧОЛОВІК: Це не дурничка, мільйони людей повірили, що світ закінчиться в середу. Індійські астрологи докладно все передбачили. Жахливий змій Раху мав проковтнути Сонце та Землю. Якийсь посол нібито продав картини й корову, інші роздавали майно. Індійська принцеса Аміна, котра демонструє танець живота в нічних клубах Мілана, заявила на прес-конференції, що всі останні ночі виконувала благальні танці, аби відсунути загибель, яка загрожувала світові.

ЖІНКА: Я бачила її в кіножурналі. Не дивуюся богам, які дозволили вблагати себе благальним порухом принцесиного живота. Складно уявити, що такий живіт може бути знищений сліпими силами.

ЧОЛОВІК: Ти геніальна! (Сміється.)

ЖІНКА: Коли я була мала, мені ніколи не вдавалося вимовити слово «лланвайрпуллґвінґіллчанка». І тепер я теж, здається, обмовилася.

ЧОЛОВІК: Ти така дитинна.

ЖІНКА: Але я теж маю свої таємниці. Малі темні кутики.

ЧОЛОВІК: Трикутники (сміється). Ну, розкажи, розкажи (говорить поблажливо).

ЖІНКА: Я хотіла би померти.

ЧОЛОВІК (гладить її по голові): Добре, добре.

ЖІНКА: Ти смієшся з мене, а я хотіла б деколи йти кудись, летіти...

ЧОЛОВІК: Таж усе це можна якось організувати.

ЖІНКА (несподівано серйозно, гостро): Так жити не можна. Я не можу так жити далі.

ЧОЛОВІК: Не можеш? Таж, ластівко...

ЖІНКА (майже брутально): Не можу! (Знімає листочки з повік).

ЧОЛОВІК: Якщо ти не можеш жити...

ЖІНКА: То що? (У голосі Жінки наростає гнів.)

ЧОЛОВІК: Нічого.

ЖІНКА: Я знаю, що ти хотів цим сказати.

ЧОЛОВІК: Чим саме?

ЖІНКА: Цим «нічого» ти хотів сказати, що я можу вмирати.

ЧОЛОВІК: Це безглуздя.

ЖІНКА: Це не безглуздя. Ти хотів сказати: якщо ти не можеш жити, то вмирай.

ЧОЛОВІК: Я нічого не хотів сказати.

ЖІНКА: Але сказав.

ЧОЛОВІК: Я можу мовчати.

ЖІНКА (дедалі роздратованіше): Ти нічого не хочеш.

Як ти можеш казати мені таке.

Хіба ти не бачиш, як я страждаю.

Я знаю, що ти не бачиш цього.

Як це сталося, що ти раптово засліпнув.

Ти не бачиш мене,

Але я бачу тебе.

Голос Жінки переростає у крик.

О, як добре я бачу!

Якби ти знав,

Як чітко я бачу,

Як сильно тебе немає!

Голос переходить у шепіт.

Як тебе тут немає,

Як сильно ти відсутній цієї миті.

ЧОЛОВІК (безпорадно): Але...

Але ж...

Так не можна.

Як можна... Стривай, випий... (Подає Жінці горнятко.)

Жінка п’є.

ЧОЛОВІК: Тобі вже легше?

ЖІНКА (киває головою): Вибач мені.

ЧОЛОВІК: Але що сталося? — Так несподівано, без жодного приводу...

ЖІНКА (всміхається): Дурниці. Деколи я дуже нещаслива.

ЧОЛОВІК: Але ж деколи ти щаслива?

ЖІНКА: Звісно.

Чоловік закурює сигарету. Жінка підходить до дзеркала. Витирає обличчя хустинкою і т. ін.

ЧОЛОВІК: Будь ласка, кажи мені завжди про все.

ЖІНКА (згідливо): Звісно...

ЧОЛОВІК (визирає у вікно): Знову те кошенятко. Ганяється за пір’ячком. Ганяється за тінню від хмари, за своїм хвостиком. Його побачила дівчинка. Кинула відерце й побігла за кошенятком. Узяла його на руки. Пригортає, цілує. Цілує його в оченята, в писочок. Гладить по голівці. Котик мружить очі й муркоче. На його мордочці крапля молока. Вусики блищать на сонці, мов чорні дротики. Він облизується рожевим язичком. Дівчинка колише його на руках і щось говорить до нього.

Чоловік ходить тепер кімнатою.

ЖІНКА: Користі з тих котів небагато, ми тримаємо їх передусім заради задоволення.

ЧОЛОВІК: Єдина користь, що коти ловлять мишей.

ЖІНКА: Котячий нюх слабший від собачого, однак чують і бачать вони досконало.

ЧОЛОВІК: Вони полегшують нам пошуки здобичі.

ЖІНКА: Помічають її, чекають у схованці, аж поки вона наблизиться.

ЧОЛОВІК: Тоді стрибають і вчепляються у здобич іклами та пазурями.

ЖІНКА: Коти належать до м’ясоїдних тварин.

ЧОЛОВІК: Так само, як і пес.

ЖІНКА: Не дозволяймо псові лизати нам обличчя та руки.

ЧОЛОВІК: Бо пес іноді може заразити людину глистами.

ЖІНКА: Кішка народжує сліпих малих безпорадних кошенят.

ЧОЛОВІК: Малюки живляться материним молоком.

ЖІНКА: Кішка опікується ними, облизує, зігріває своїм тілом дітлахів, які лежать біля неї.

ЧОЛОВІК: Коли малюки підростають, вона грається з ними...

Музика. У стилі рококо. Ідилічна. Хвилі музики накочуються й відпливають. Тиша. Чоловік і Жінка сидять поряд. Тримаються за руки. Її очі заплющені. Його — розклепані.

ЖІНКА: Ти кохаєш мене?

Чоловік мовчить.

ЖІНКА: Скажи, чи ти кохаєш мене.

ЧОЛОВІК: Слухай, кохана.

ЖІНКА: Ти кохаєш мене?

ЧОЛОВІК: Ну, так же не можна.

ЖІНКА: Скажи.

ЧОЛОВІК: Звичайно.

ЖІНКА: Скажи « я кохаю тебе», а не «звичайно».

ЧОЛОВІК: Я кохаю тебе.

ЖІНКА: З’їси щось перед тим, як піти.

ЧОЛОВІК: Ні, дякую. Знаєш, я огидно почуваюся. Що я їв?

ЖІНКА: Та ти нічого не їв.

ЧОЛОВІК: Учора.

ЖІНКА: Може, ті сардельки були вже несвіжі.

ЧОЛОВІК: Може.

ЖІНКА: Я стільки разів просила: не їси на ніч. Роками прошу. Й роками одна й та сама історія. Прошу, пояснюю, втовкмачую — і що з того?

ЧОЛОВІК: Огида! Бидло. Огидне бидло.

ЖІНКА: Що?

ЧОЛОВІК: Я подумав про одного знайомого. Бидло. Кінчене бидло.

ЖІНКА: Забудь про це. Якби я могла народитися ще раз, то я жила б цілковито інакше... цілковито. Деколи я думаю, що людина спроможна на найбільші жертви. А деколи — на найпідлотніші вчинки.

ЧОЛОВІК: Світ — це машина з чудернацькою конструкцією, а людина й мастило, й пісок у нутрощах цієї машини.

ЖІНКА: Мені ніколи не збагнути втечі Толстого з родинного дому. Адже це повне здитиніння. З теплого вигідного маєтку — на залізничну станцію. Щоб дошкулити дружині.

ЧОЛОВІК: Геній часто немов дитина, в додачу його пожирала ідея.

ЖІНКА: Як добре, що в наш час віра не така вимоглива.

ЧОЛОВІК: Саме так... Я заляпав штани соусом. Треба віддати їх до пральні. А коли мама приїздить?

ЖІНКА: Увечері. Так, отож треба буде...

ЧОЛОВІК: Як я вже казав.

ЖІНКА: Зміни невеликі.

ЧОЛОВІК: Ти ж бо знаєш, як я шаную її.

ЖІНКА: Коли ти повернешся, ми усе переставимо.

ЧОЛОВІК: Усе буде гаразд.

ЖІНКА: Благаю тебе, поголися.

Жінка підходить до дзеркала. Докладно розглядає своє обличчя. Торкається до шкіри пучками пальців. Усміхається. Чоловік сидить біля столу, обернувшись до вікна. Не дивиться у вікно. Напливає хвиля тихої музики.

ЧОЛОВІК: Тепер увага. Я буду коментувати. У воді відбивається небо з хмарами, які пропливають по ньому. Дівчинка бігає по луці. Зачерпує рученятами воду й переносить з місця на місце. Кошенятко лежить спокійно. Тепер на луку вбігає Хлопець. Йому дванадцять або тринадцять років. Він усміхнений. Над горішньою губою м’який світлуватий пушок.

Жінка в дзеркалі. Торкається пальцями до шиї. Потім висолоплює й ховає язика. Робить це кільканадцять разів. Таку собі гімнастику. Процедура запобігає в’яненню шкіри й шийних м’язів. У час розповіді Жінка повторює ці вправи двічі або тричі.

Сідає над водою і дивиться на відображення свого обличчя. Раптом зірвався з місця. Перекидається, кричить, сміється. Ходить на руках. Зриває квіти й розкидає їх. Зламав гілку. Обірвав листя з неї. Загострив ножиком її край. Тепер вона гостра та шпичаста, мов стріла. Тепер хлопець кинув кийка. Він помітив кошенятко. Наближається до нього навшпиньки.

Уриває. За мить веде далі.

Хлопець ухопив котика й несе його до води, у якій відображується небо з хмаринами. Хлопець укинув котика у воду. Котик дриґає лапками. Хлопець відпихає його кийком від берега. Тепер Хлопець усміхається. Котик видряпався на берег, обтріпується. Хлопець спихає котика ногою у воду. Дівчинка лишила відерце й пісок. Спостерігає за кошенятком. Хлопець притискає котикову голівку ногою, не дає йому вдихнути повітря.

Знову всміхається. Підняв ногу. Котик видряпався на берег. Він виглядає як мокра ганчірка. Пробує утекти. Але Хлопець наздогнав його, впіймав за хвоста, розкрутив у повітрі й пожбурив угору наче м’яча.

Витягає портфель, переглядає папери. Говорить.

Тепер Хлопець знову вхопив котика. Зашморгнув йому на шиї мотузку й тягне до ямки, яку викопала дівчинка. Посадив його в ямку й закопує в землю. Лише кошеняткова голівка стирчить назовні. Хлопець відступив на крок і дивиться. Він уже не всміхається. Котик ворушить голівкою. Хлопець забрав у дівчинки червоне відерце й накрив ним котика. Тепер Хлопець і дівчинка дивляться на відерце, яке злегка совається. Хлопець зняв відерце й присів біля котика. Його голівка виглядає як купка багнюки. Тепер Хлопець бере совочок, жбурляє його. Притоптує котика ногою щораз сильніше. Той лише деколи висолоплює рожевого язичка. Очі вилазять із голови. Дві білі кулечки на червоних нитках. Хлопець засипає котика піском. Гірка золотого піску росте, лискає на сонці. Хлопець притоптує землю. Його очі палають. Він не всміхається. Тепер він побіг уперед, його вже не видно. Дівчинка витирає личко долонькою, здається, вона плаче. Бере совочок, відерце і йде. Пролетів голуб і згубив пір’ячко на льоту. Біла пір’їнка повільно опадає на землю.

Жінка робить «гімнастику». Показує й ховає язика, швидко, швидше. Уважно розглядає своє обличчя в дзеркалі. Чоловік цілує Жінку й виходить. За мить виходить і Жінка. Крізь прочинені двері чути невиразну розмову, сміх. Потім голос Жінки: «Па-па, коханий». Тиша. До порожньої кімнати входить Чужий. Він зодягнений, як Офіціант. Із серветкою в руці. Проходить повз стіл, відрухово переставляє щось, витирає й таке інше, — начебто стирає сліди розмови й присутності подружжя. Стоїть трохи біля відчиненого вікна, потім поволі зачиняє його. Коли вікно вже зачинене, завіса падає.

Частина ІІІ

У темряві. Чути приглушене протяжне виття сигналу тривоги. У тиші вмикається світло. Тераса кав’ярні. Майже порожня. Кілька столиків, стільців немає. У кріслах сидять двоє чоловіків невизначеного віку. Одягнені майже елегантно. Один із чоловіків сидить, повернувшись до публіки спиною, другий — обличчям. Углибині — заслона, крізь яку просотується світло. Крісла стоять поряд, але їх розділяє така відстань, що випростані руки чоловіків не можуть торкнутися один одного. Чути далеке протяжне виття сигналу тривоги. Начебто проїхала машина «швидкої допомоги». Потім — тиша.

Другий вовтузиться. Всідається вигідніше. Закладає ногу на ногу. Сидить нерухомо. Дивиться на глядачів. Нічого не робить. Можливо, він інтенсивно мислить, але хтозна.

Третій: видно лише голомозу маківку над спинкою крісла. Видно руку на бильці. Він «глибоко зітхає з полегкістю». Знати, здолав довгу виснажливу дорогу, поки дійшов до цього місця.

Другий вовтузиться. Тепер ми бачимо обидві його руки, пальці застиснуті на бильцях крісла.

ТРЕТІЙ: Та-ак (зітхнув).

ДРУГИЙ: Сидиш? Ну?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ну, нарешті.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ (пожвавлено): Зручно?

ТРЕТІЙ: А тобі?

ДРУГИЙ: Можна пристосуватися. Сі́дало трохи нестійке.

ТРЕТІЙ: Ти не випадеш?

ДРУГИЙ: Я тримаюся руками й ногами.

ТРЕТІЙ: Зубами.

ДРУГИЙ: Зубами й іклами (усміхається).

ТРЕТІЙ: Тобі не дуже тісно?

ДРУГИЙ: Страшенно тісно.

ТРЕТІЙ: А бачиш щось перед собою? Краєвиди, людей?

ДРУГИЙ: Якась сіра маса дрижить. Але це дуже далеко. Мабуть, це повітря так дрижить.

ТРЕТІЙ: Це не вганяє тебе в нудьгу?

ДРУГИЙ: Ні. Я мушу пильнувати.

ТРЕТІЙ: А можеш змінити позу? Обернутися?

ДРУГИЙ: Не маю потреби.

ТРЕТІЙ: Слушно... у тебе там немає води?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: А вогню?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Шкода.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Мені між зубів застрягли шматки м’яса. Це дратує.

ДРУГИЙ: Звикнеш.

ТРЕТІЙ: Мене це дуже дратує, може, в тебе є сірники?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Пошукай.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що — ні?

Другий мовчить.

ТРЕТІЙ: Але ти там є?

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ (зітхає з полегкістю): Це добре.

ДРУГИЙ: Я є, є. Не бійся.

ТРЕТІЙ: Не люблю самотності.

ДРУГИЙ: Я теж... (сам до себе). Воно знову поворушилося.

ТРЕТІЙ: Ти щось сказав...

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що ти сказав?

ДРУГИЙ: Нічого.

ТРЕТІЙ: Але що воно таке?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Предмет, тварина, хмара?

ДРУГИЙ: Малий темний горбок.

ТРЕТІЙ: Ти казав, воно ворушиться.

ДРУГИЙ: Здається, наближається.

ТРЕТІЙ: А може, ти пішов би туди?

ДРУГИЙ (майже наляканий): Ні-ні.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я не можу.

ТРЕТІЙ: А що ти робиш?

ДРУГИЙ: Я зайнятий. Голова забита справами. Я все відклав. Не можу зрушити з місця. Про це немає мови. Відірвися на мить від своїх занять і глянь, що це там лежить. Я не можу.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я мушу усвідомити дещо, з’ясувати певні речі.

ТРЕТІЙ: Ти говориш незрозуміло.

ДРУГИЙ: Я кажу, що мушу розв’язати певні проблеми в собі.

ТРЕТІЙ: Ну, я теж не позбавлений внутрішнього світу.

ДРУГИЙ: У мені цієї миті шаленіє буря. Я люблю й ненавиджу. Шкода, що ти не можеш побачити цього. Я люблю й ненавиджу. Хіба це звучить так смішно?

ТРЕТІЙ: А що це ти так любиш?

ДРУГИЙ: Наприклад, наше рідне місто.

ТРЕТІЙ: Що ти таке кажеш? Моє рідне місто. Не розумію.

ДРУГИЙ: Я люблю.

ТРЕТІЙ: Що? Будинки, мости, людей, трамваї?

ДРУГИЙ: Будинки, людей, автобуси, минувшину, майбуття, дітлашню.

ТРЕТІЙ: Будки з пивом, бари, смітники, лавчини...

ДРУГИЙ: Які лавчини?.. (За мить). Теж, теж, звісно.

ТРЕТІЙ: Пам’ятники.

ДРУГИЙ: Теж, пам’ятники теж.

ТРЕТІЙ: І громадські вбиральні.

ДРУГИЙ: Певним чином, по-своєму теж люблю. Я люблю все місто.

ТРЕТІЙ: А я не люблю.

ДРУГИЙ: Наша мова така недосконала, як драбина з повиламуваними щаблями.

Третій зітхає.

ДРУГИЙ: Тихо! (За мить.) Воно, здається, видало якийсь звук. (Наслухає.)

ТРЕТІЙ: Те, що там лежало?

ДРУГИЙ: Мені здається, воно повзе в наш бік.

ТРЕТІЙ: Він, мабуть, потрапив під колеса.

ДРУГИЙ: Зараз, здається, віддаляється.

ТРЕТІЙ: Ну! Мені пора.

ДРУГИЙ (занепокоєний): Як це: «мені пора»?

ТРЕТІЙ: Ну, я вже собі піду.

ДРУГИЙ: Це неможливо.

Третій простягає руку до Другого.

ДРУГИЙ: Ти не можеш зараз піти.

ТРЕТІЙ: У мене багато важливих справ.

ДРУГИЙ: Я... моє... мене... мені...

ТРЕТІЙ: Я маю свої справи... що це означає: «мені мені мені»?

ДРУГИЙ: Таж ти не лишиш мене отак.

ТРЕТІЙ: Чому?

Другий мовчить.

ТРЕТІЙ (сміється): Я пожартував.

ДРУГИЙ (усміхається): Дякую тобі. Я вже було подумав, що змушений буду розмовляти сам із собою...

ТРЕТІЙ: І здала́ся тобі ця розмова. Ти ж уже розповідав мені про все.

ДРУГИЙ: Ні, я ще нічого не сказав. Ти нічого не знаєш про мене. Ти не знаєш мене. Мені...

ТРЕТІЙ: А якщо я взнаю тебе, то що з цього буде?

ДРУГИЙ: Це таки пес.

ТРЕТІЙ: Гадаєш?

ДРУГИЙ: Він тримає в пащі квіти.

ТРЕТІЙ: У лапі.

ДРУГИЙ: Тримає в зубах.

ТРЕТІЙ: Він досі ворушиться?

ДРУГИЙ: Ні. Але яке тобі, власне кажучи, діло до цього?

ТРЕТІЙ: Він не подає знаки?

ДРУГИЙ: Не знаю... слухай, ти мусиш взнати мене по-справжньому. Ти, мабуть, гадаєш, що я інший. Звісно, я знаю, це так, але ти теж мусиш знати. Я мушу бути присутній у тобі. Як черв’як у сирі, як скрипка у футлярі, як темрява в кімнаті. Якщо ти не санкціонуєш те, що я скажу тобі про себе, то... Ти мусиш засвідчити це.

ТРЕТІЙ: Будь ласка, будь ласка (начебто розвеселений).

ДРУГИЙ: Нас щось пов’язує. Я не хочу називати це дружбою, але все ж таки... Адже я не розповідатиму про свої таємниці чужій людині.

ТРЕТІЙ: Чому? Це чудова ідея. Найкраще розповісти про все першому темношкірому перехожому, якого зустрінеш за рогом будинку.

ДРУГИЙ: Я не можу (замислюється, наслухає). ...А що ти зараз робиш?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ти чуєш мене?

ТРЕТІЙ: Ні.

ДРУГИЙ: Я запитав, що ти зараз робиш.

ТРЕТІЙ: Я слухав те, що ти кажеш.

ДРУГИЙ: Але ти уважно слухаєш? Бо це дуже важливо для мене. Це майже питання мого існування.

ТРЕТІЙ: Слухаю, слухаю. Кажи далі.

ДРУГИЙ: Але прошу тебе, не займайся зараз своїми справами.

ТРЕТІЙ: Цього я не можу тобі обіцяти.

ДРУГИЙ: Знаю.

ТРЕТІЙ: Я завжди займаюся своїми справами, проте це не заважає мені слухати інших людей.

ДРУГИЙ: Якщо ти не будеш уважно слухати мене, ти не дізнаєшся, яким я є.

ТРЕТІЙ (позіхає): Я слухаю, слухаю.

ДРУГИЙ: Тільки, будь ласка, не переглядай зараз газети. Я чув шурхіт паперу.

ТРЕТІЙ: Тобі здалося. Це вітер шелестить у гілках дерев, а може, птахи пролітають.

ДРУГИЙ: Тут немає дерев. Якщо ти не слухатимеш мене уважно, то в тебе складеться про мене хибне враження. Я всебічно висвітлю тобі цю подію. Ти мусиш побачити мене у справжньому світлі. Чого лише люди не вигадують про мене. Насправді я цілком інший.

ТРЕТІЙ: А який ти?

ДРУГИЙ: Я, власне, хочу розповісти тобі про себе... Звіритися тобі... (Третій підводиться. Суне поперед себе. Обережно, навшпиньки. Щезає за заслоною. Його крісло порожнє. Другий говорить без упину.) Щиро кажучи, я не люблю звірятися. Мабуть, уперше в житті відкриваюсь іншій людині. Ти мусиш знайти нині крихту терпіння. Мусиш вислухати все до кінця. Лише чоловік чоловікові може зізнатись у всій правді про себе. Востаннє я розмовляв так з моїм другом. Минуло двадцять років. Тепер уже нема друзів і, власне, не можна так довірятися комусь. Дурнувате відчуття, — нібито помітив раптом у того другого воші на голові. Або одну жовту вошу на комірці його парадного костюма. Той мій друг загинув. Тоді люди гинули. Це не має значення. Ми розмовляли з ним про справи, найважливіші для людини. Чи є в людини душа, чи є воскресіння, чи життя має якийсь сенс... Усякі такі дурниці. Звісно, будь-яка філософія випаровувалася, варто було з’явитися на обрії якійсь особі жіночої статі. Порух сідничок допроваджував нас до стану, який межував з ентузіазмом. Ми вдивлялись у це, як... урешті, ти знаєш, як воно буває. Що? Смієшся? Послухай:

Я хочу тебе

сказав він

на жаль душі немає

вона лише розсміялася

юна офіціантка

мала таке тіло

що можна було з нею

створити без душі

нову людину

а все ж таки склепіння

її сідничок

гарніше аніж баня

того славетного

собору — подумав він —

посудина

чудесна

дочасно закоркована

Ти мовчиш? Однак тобі сподобалося. Віршик теж місцями нічогенький... Душі не було. Тепер щось знову народжується посеред цієї купи сміття. Ворушиться. Тільки що повитухи в нас паршиві. Це якісь сільські бабуньки з часописів, які радять усякі нісенітниці, якісь примітивні та грішні пастирі — а тут треба схрестити Оппенгаймера з Фройдом і Швайцера з пересічним обивателем. Дурниці. Я відволікся від теми. Нелегко зважитися на щирі зізнання. Власне, ми все життя чекаємо, щоб звіритися, висповідатись. І несподівано відбуваємо головну сповідь у цілком непридатному місці. У залізничному купе, в почекальні дантиста або в ресторані третьої категорії. Будь-яке місце годиться для звірянь. Звісно, жінки звіряються завжди й усім, і будь-якої пори. Однак звіряються поверхнево. Вчора в поїзді якась панюся розповідала мені про свого першого чоловіка. Про те, що вона має вищу освіту. Донечку від другого шлюбу. Що вона фригідна, що любить ходити боса по траві, але не може робити цього в місті. Розповідала мені докладно про одну свою хворобу. Посеред розмови мусила вийти. І це саме тоді, коли вона зачепила питання віри та моральності. Ти смієшся?.. Мені нелегко говорити про ту справу, бо вона трохи обридлива й трохи смішна. Часом вона видається мені лише смішною, потім раптом лише обридливою. Я мушу витрусити це з себе, виплюнути. Тільки прошу тебе — не суди одразу. Вислухай до кінця. А потім можеш піти. Можеш виголосити мені вирок. Я згоден на будь-який. Не розповідатиму тобі про молоді літа. Моє обличчя скидається на омлет, який упав на брудну підлогу. І годі. У той час розпочалася велика світова криза. Потім криза минула, й вибухнула велика світова війна. Друга. Потім мир, відбудова, ну й стабілізація. Ця історія сталася під час однієї подорожі. Я зупинився в невеличкому, проте чистому готелику — в пансіоні. Якось знайшов волосину в юшці. Точніше, не в юшці, а в бульйоні...

Третій повернувся на своє місце. Він знову сидить у кріслі. Видно маківку його голомозої, яйцеподібної голови.

Я з дитинства пропадаю за бульйоном. Пам’ятаю, як інші діти відбивали мені охоту від бульйону, горланили: «Вариш труп — і хлепчеш суп!».

ТРЕТІЙ: Діти. Діти не такі вже й безневинні створіння...

ДРУГИЙ: Будь ласка, не перебивай мене зараз. Я наближаюся...

ТРЕТІЙ: Вибач.

Тиша. У тиші напливають звуки, відгомони. Уривки розмов, промов. Голоси великого міста. Шумовий потік наростає. Ще чути поодинокі слова Другого: «бульйон... суп... батько... я кохав... страшенно... бульйон... волосина...». Гамір наростає. Видно, як ворушаться губи Другого. Він говорить начебто з великим зусиллям. Іноді затинає уста. Потім легкий порух губ. Усмішка. Крізь вуличний гамір пробивається приглушене, дуже далеке виття сигналу тривоги. Раптова тиша. У тиші:

ДРУГИЙ: Це вже все. Про окупацію не варто розповідати, ти знаєш це зі свого досвіду. Тепер у мене доволі висока й відповідальна посада. Пригадую, що тоді поклявся собі: більше ніколи, — розумієш, — ніколи. А все ж таки не дотримав слова. Це все.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ти мовчиш.

ТРЕТІЙ: Час найкращий лікар...

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ: Слухай, старий. Зітнувши голову, не варто плакати за волоссям, — навіть якщо ти знайдеш його у своєму бульйоні (сміється). Добре, еге ж?

ДРУГИЙ: Добре? Чудово, брате, чудово! Знаєш, я гадаю, ти правильно ставишся до життя. Коли слухаю тебе, то відчуваю, знаю, що сам роздмухав усю цю справу (за мить). Я носив це в собі двадцять років. Навіть двадцять три... Дякую тобі.

ТРЕТІЙ: Але ж...

ДРУГИЙ: Власне, ти навіть не здивувався. Я гадав, ти не схочеш вислухати мене. То ти не відчуваєш до мене відрази, не зневажаєш?

ТРЕТІЙ: Мій любий! Це й справді дрібниці. Забудьмо про це. Ти робиш із мухи слона. Бульйон. Та звісно, він може зашкодити печінці. Я люблю тістечка з кремом. А в грецькій міфології обжираються пече́нею з власних дітей. А в Дантовому пеклі батько виїдає мізки з голів своєї дітлашні.

ДРУГИЙ: Ти завжди кажеш щось таке, що я не можу втриматися від сміху (не сміється). Знаєш... А воно весь час повзе у наш бік.

ТРЕТІЙ: Що ти там знову бачиш?

ДРУГИЙ: Нічого цікавого (закладає ногу на ногу).

ТРЕТІЙ: Той пагорок.

ДРУГИЙ: Який пагорок?

ТРЕТІЙ: Той темний предмет, про який ти мені колись казав.

ДРУГИЙ: Справді, справді. Він, здається, наближається.

ТРЕТІЙ: Він говорить щось?

ДРУГИЙ: Я не чую.

ТРЕТІЙ: Шкода, що в нас стільки справ. Може, ти викроїш вільну хвильку і підскочиш туди?

ДРУГИЙ (полірує нігті): Зараз я не можу, це виключено. Може, спробую, коли закінчу.

ТРЕТІЙ: А там поблизу нікого нема?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Шкода, що я не можу побачити цього.

ДРУГИЙ: Обернися. Таж ти можеш обернутися.

ТРЕТІЙ: Не можу. Мушу зараз дивитись он туди.

ДРУГИЙ: На що ти дивишся?.. Що це значить — «мушу»?

ТРЕТІЙ: Це вже не моя справа.

ДРУГИЙ: Слушно. Пильнуй своє.

ТРЕТІЙ: Усе стало на свої місця. Нарешті. По такій довгій перерві. Кінець кінцем ми живемо в цивілізованому світі.

ДРУГИЙ: Є служби з очищення міста.

ТРЕТІЙ: Можна повідомити їх, щоб вони приїхали й прибрали це.

ДРУГИЙ: Я випив би щось.

ТРЕТІЙ: Що ти там робиш? Мені здається, ти не слухаєш те, що я тобі кажу.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Я подумав, що розповів тобі про все, а ти про себе — ані пари з уст...

ТРЕТІЙ: Нема про що балакати. Я проста, звичайна людина.

ДРУГИЙ: Людина.

ТРЕТІЙ: Людина.

ДРУГИЙ: О Боже.

ТРЕТІЙ: Що — «о Боже»?

ДРУГИЙ: Людина.

ТРЕТІЙ: А що в цьому дивного?

ДРУГИЙ: Нічого.

ТРЕТІЙ: Нічого?

ДРУГИЙ: Розкажи мені, який ти є. Спершу розкажи, як ти виглядаєш.

ТРЕТІЙ: Тобто зовнішність? Гаразд, якщо тобі це цікаво.

ДРУГИЙ: Дуже, може, навіть більше, ніж твій внутрішній світ.

ТРЕТІЙ: Почну від ніг. У мене на голові чорний котелок.

ДРУГИЙ: Мені здалося, що він піднімає морду.

ТРЕТІЙ: Повзе.

ДРУГИЙ: Не відволікайся. Отож у тебе на голові чорний котелок.

ТРЕТІЙ: Так. Тепер я опишу тобі мій характер.

ДРУГИЙ: Мені здається, ти дотепний.

ТРЕТІЙ: А він там іще не здох?

ДРУГИЙ: Як це здох... що здохло?..

ТРЕТІЙ: Той розчавлений пес.

ДРУГИЙ: Почнемо з того, що невідомо, чи це пес. Може, це тюлень.

ТРЕТІЙ: Тюлень?

ДРУГИЙ: Або пень.

ТРЕТІЙ: Слухай, а може, ти підеш туди? Ти нічого не втрачаєш. Я зачекаю тут.

ДРУГИЙ: Я не можу поворушитися. Казав уже тобі, що зараз не можу.

ТРЕТІЙ: Справді, ти вже казав мені це тричі, але я не годен зрозуміти, чому ти не можеш поворушитися. Хіба тебе прив’язали?

ДРУГИЙ: Я пробував раніше. Відходив інколи. Але вже десятий рік не пробую.

ТРЕТІЙ: Я маю ножа.

ДРУГИЙ: Ножа?

ТРЕТІЙ: Ну ножа — не ножа, а такого десертного ножика. Зараз дам його тобі.

ДРУГИЙ: Не треба.

ТРЕТІЙ: Ти зможеш розрізати ті пута.

ДРУГИЙ: Я не хочу нічого розрізати.

ТРЕТІЙ: Шкода.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Я маю свободу пересування. Можу встати й піти.

ДРУГИЙ: Тоді прийди до мене.

ТРЕТІЙ: Я можу йти тільки вперед, не озираючись навколо.

ДРУГИЙ: Ти спинився на котелку.

ТРЕТІЙ: Це майже все.

ДРУГИЙ: Опиши все докладно, деколи якась дрібничка свідчить про цілість.

ТРЕТІЙ: Я одягнений сьогодні в мундир гвардії: лампаси, погони, шнури, срібний ковнір, золоті рукави, петлиці, ґудзики... Словом: повний офіцерський парадний однострій для раутів та інших урочистостей.

ДРУГИЙ: Ти знову жартуєш.

ТРЕТІЙ: Так. Власне, я хочу засипати словами одну відкриту рану.

ДРУГИЙ: Ти страждаєш.

ТРЕТІЙ: Невимовно.

ДРУГИЙ: Спробуй забути.

ТРЕТІЙ: Добре.

ДРУГИЙ: Не жартуй зі свого вигляду. Якби я мусив зараз піти, ти залишився б у моїй пам’яті в парадному мундирі опере́ткового офіцера. Жарти не такі вже й безпечні. Ти маєш якесь хобі?

ТРЕТІЙ: Маю. Я ловлю мух. Часто встаю вдосвіта. Ти й не уявляєш, якою втіхою у нашому розтрощеному світі є ловитва мух! Я годинами дивлюся на шибку чи на стіну. Є. Вкидаю її до пляшки й рахую.

ДРУГИЙ: Забавно. А чи в тебе є якісь мрії?

ТРЕТІЙ: Зловити муху завбільшки з горобця. Я ловив мух уже в дитинстві, склав навіть такого віршика:

Наш Тадеуш-відчайдух

Наловив у пляшку мух.

Щоб не мерли без поживи,

Хліба з медом накришив їм.

ДРУГИЙ: Ти анітрохи не змінився.

ТРЕТІЙ: Ти теж.

ДРУГИЙ: Мені жахливо тиснуть мої жовті туфлі.

ТРЕТІЙ: Мені мої теж муляють.

ДРУГИЙ: Ти відчуваєш, як мені муляють мої?

ТРУГИЙ. Я відчуваю, як мені муляють мої.

ДРУГИЙ: Не віддаляймося від суті справи. Ти завершив на описі своєї голови. Але не згадав про лупу... Що це за стогін? Хтось тут скімлить...

ТРЕТІЙ: Я хотів узяти цю проблему трохи ширше, висвітлити...

ДРУГИЙ: Тепер я вже виробив собі якесь уявлення про цілість. Про твою особу й твою особливість. Якби ти зараз пішов, я міг би відтворити собі тебе (за мить). Це ти стогнав?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Це, мабуть, той бідолашний тюлень.

ТРЕТІЙ: Тюлень на вулиці?

ДРУГИЙ: Він міг вилізти з басейну. Зрештою, це не тюлень. Це пес. Тепер я бачу чіткіше.

ТРЕТІЙ: Пес?

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ: Сетер?

ДРУГИЙ: Лягавий.

ТРЕТІЙ: Короткошерстий?

ДРУГИЙ: Жорсткошерстий.

ТРЕТІЙ: Такса?

ДРУГИЙ: Гладкошерстий.

ТРЕТІЙ: Довгошерстий?

ДРУГИЙ: Як же ця худоба виє!

ТРЕТІЙ: Я казав тобі, це доберман.

ДРУГИЙ: Водолаз.

ТРЕТІЙ: Пудель.

ДРУГИЙ: Різеншнауцер.

ТРЕТІЙ: Ти його чітко бачиш?

ДРУГИЙ: Ні. Я мушу піти завтра до окуліста.

ТРЕТІЙ: А я до дантиста.

ДРУГИЙ: Уяви, він підводиться.

ТРЕТІЙ: Ти добре його бачиш?

ДРУГИЙ: Так... цікаво... (за мить). Біла шкіра різних відтінків.

ТРЕТІЙ: Від біло-рожевого до жовтуватого.

ДРУГИЙ: Оволосіння тіла густе, волосся на голові трохи хвилясте.

ТРЕТІЙ: Подекуди майже пряме, колір очей і волосся — світлий.

ДРУГИЙ: Волосся чорне, кучеряве.

ТРЕТІЙ: Відносно коротке.

ДРУГИЙ: Очі дуже темні.

ТРЕТІЙ: Ну бачиш, я ж казав.

ДРУГИЙ: Тепер він стоїть на двох лапах.

ТРЕТІЙ: Він, мабуть, утік із цирку.

ДРУГИЙ: Не ворушиться.

ТРЕТІЙ: Скоч — і побачиш урешті.

ДРУГИЙ: Я не можу, ти ж знаєш, що я не можу залишити це місце.

ТРЕТІЙ: Я забув.

ДРУГИЙ: Ти швидко забуваєш про те, що тобі кажуть. Тим часом ти знаєш, з якими зусиллями я виборов собі це місце. Не доїдав, не грав, не полював, не кохав, а тепер ти намовляєш мене залишити це місце.

ТРЕТІЙ: Ти дуже збуджений. Заспокойся.

ДРУГИЙ: Тихо.

ТРЕТІЙ: Знаєш, про що я подумав?

ДРУГИЙ: Зажди. Мені здалося...

ТРЕТІЙ: Звісно, тобі це здалося... Облиш того... пса в спокої. Мені цікаво, що ти скажеш про мою ідею.

ДРУГИЙ: Це пес.

ТРЕТІЙ: Кинь йому кістку — і матимеш спокій.

ДРУГИЙ: У мене немає кістки. Мені здається, що й спокою тут теж уже не буде.

ТРЕТІЙ: Тоді кинь камінь. Така худоба й не відрізнить.

ДРУГИЙ: Ні (за мить). Ні. Це неможливо. Мабуть, мені причулося.

ТРЕТІЙ: Ну, бачиш.

ДРУГИЙ: Я нічого не бачу.

ТРЕТІЙ: Він кличе нас.

ДРУГИЙ: Гавкотить?

ТРЕТІЙ: Кумедна історія.

ДРУГИЙ: Прокляття, уяви, — в нього краватка на шиї.

ТРЕТІЙ: Краватка?

ДРУГИЙ: Краватка.

ТРЕТІЙ: Підійди ближче.

ДРУГИЙ: Я не можу зрушити з місця, здається, вже пояснював. Дурнувата ситуація, чому це спіткало саме нас!

ТРЕТІЙ: Не дають людині ні миті спокою.

ДРУГИЙ: Ти віриш?

ТРЕТІЙ: Вірю.

ДРУГИЙ: У що?

ТРЕТІЙ: У воскресіння тіла.

ДРУГИЙ: То ти віруючий?

ТРЕТІЙ: Так. А ти?

ДРУГИЙ: Ні (за мить). Він піднімає голову. Я бачу очі й губи. Зводить очі до неба. Знову повзе.

ТРЕТІЙ: Кинь йому шматок м’яса або сигарету.

ДРУГИЙ: Він дивиться на мене.

ТРЕТІЙ: Тобі здається, ти занадто вразливий.

ДРУГИЙ: Упав. Лежить. Лежить у власному лайні. Загрібає лапами.

ТРЕТІЙ: Якщо вигребе, то скажеш мені.

ДРУГИЙ: Що ти тепер робитимеш?

ТРЕТІЙ: Я маю свої справи. Мені вже треба йти.

ДРУГИЙ: Зараз?

ТРЕТІЙ: Мій шлях теж не встелений трояндами.

ДРУГИЙ (витирає обличчя хустинкою): Не розумію.

ТРЕТІЙ: Я кажу, що кожен із нас має свої клопоти. Я йду.

ДРУГИЙ: Як це — «йду»? Ти хочеш піти? Зараз?

ТРЕТІЙ: Не сприймай цього аж так серйозно...

ДРУГИЙ (усміхається з полегкістю): Раджу тобі, не рушай із місця. Не рушай. Краще зостанься. Адже ти сам казав, що пристойно облаштувався. Ти маєш відносно вигідне місце, розлогі краєвиди, модельний одяг, гараж. У тебе лишилося ще трохи ідеалів.

Третій потягає носом.

ДРУГИЙ: Що ти кажеш?

ТРЕТІЙ: Я — нічого, кажи далі.

ДРУГИЙ: А про що?

ТРЕТІЙ (потягає носом): Що воно таке?.. Якийсь неприємний запах.

ДРУГИЙ: Я нічого не відчуваю.

ТРЕТІЙ: Як це не відчуваєш, коли я відчуваю?

Другий знизує плечима.

ТРЕТІЙ: Таж я відчуваю, достеменно. Щось тут видає неприємний запах. Дуже близько.

ДРУГИЙ: Може, ти вліз у якусь погань?

ТРЕТІЙ: Ні... Що за паскудний сморід!

ДРУГИЙ: То не нюхай.

ТРЕТІЙ: Таж мушу я чимсь дихати.

ДРУГИЙ: Дихай ротом, а не носом (витягає хустинку, прикладає до рота й до носа).

ТРЕТІЙ: Ти нічого не відчуваєш? Тільки правду кажи!

ДРУГИЙ (невиразно): Слово честі, не відчуваю.

ТРЕТІЙ: Якої ще честі?

ДРУГИЙ: Ну... Честі.

ТРЕТІЙ: Честі?

ДРУГИЙ: Честі.

ТРЕТІЙ: Так, це єдина цінність, що нам зосталася.

ДРУГИЙ: Так. Це єдине, що нам зосталося.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ (ховає хустинку): Що ти кажеш?

ТРЕТІЙ: Як же воно смердить. Тут щось гниє.

ДРУГИЙ: Справді.

ТРЕТІЙ: Не нюхай.

ДРУГИЙ: Усе повітря цим просотане.

ТРЕТІЙ: Просто перейди на інше місце.

ДРУГИЙ: Ні. Це взагалі не входить у розрахунки.

ТРЕТІЙ: Ти ж кажеш, що тебе душить сморід.

ДРУГИЙ: Може, я звикну.

ТРЕТІЙ: Я в захваті від тебе.

ДРУГИЙ: Спробую звикнути.

ТРЕТІЙ: Я в захваті, це майже героїзм.

ДРУГИЙ: Слухай, може, заспіваємо щось? Стане веселіш. Раз-два-три... Разом...

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Тут, мабуть, лежить якась дохлятина.

ТРЕТІЙ: Що, власне, робить влада? Де громадська думка?

ДРУГИЙ: Що?

ТРЕТІЙ: Громадська думка.

ДРУГИЙ: Власне.

ТРЕТІЙ: У другій половині ХХ століття в самому центрі міста лежить дохла тварина і це нікого анітрохи не обходить.

ДРУГИЙ: Власне.

ТРЕТІЙ: Пес? Ти про якого пса?

ДРУГИЙ: Про того, що повз до тебе.

ТРЕТІЙ: До мене? Я нічого не знаю про це.

ДРУГИЙ (начебто наляканий): О Боже!

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ (невпевнено сміється): Бідолашний Ян!

ТРЕТІЙ: Ти до мене казав?

ДРУГИЙ: Ні... Зарився мордою в лайно.

ТРЕТІЙ: Бідолашне створіння.

ДРУГИЙ: Він іще ворушиться.

ТРЕТІЙ: А де він тепер?

ДРУГИЙ: Краще, щоби хтось добив його.

ТРЕТІЙ: Я запитую, як далеко він від нас.

ДРУГИЙ: Він лежить біля моїх ніг.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Він лежить за крок від моєї ноги.

ТРЕТІЙ: А що воно таке?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Таж ти тепер можеш рухатися.

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ (підвищеним тоном): Як це — не можеш? Що це значить? Ти не годен ступити одного кроку?

ДРУГИЙ: Я не можу зрушити з мого місця.

ТРЕТІЙ: Зараз його ніхто в тебе не відбере. Ворушися!

ДРУГИЙ: Мій любий. Я бачу, що ти хвилюєшся (усміхається). Я чую в твоєму голосі якісь нові нотки... емоційні. Ти обурюєшся, наказуєш, кричиш.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я сподіваюся, ти не почнеш читати мені мораль, ні? «Вас розділяє лише крок, рухайся!». А може, ти нагадаєш мені про обов’язок щодо ближнього? Склепай проповідь. Вверни в ній слово «ворушись». Я вже пояснював тобі, що не можу зрушити з мого місця.

ТРЕТІЙ (спокійно): А нахилитися не можеш?

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Мені не багнеться. (Витягає хустинку й затуляє собі рот.)

ТРЕТІЙ: Розірви пута!

ДРУГИЙ (спокійно, майже весело): Та які там пута! Це були такі балачки. Нема тут жодних пут, які треба розривати. Мені просто не багнеться зрушити з мого місця. Зрозуміло? Адмірале?

ТРЕТІЙ: Він ще дихає?

ДРУГИЙ: Не знаю. Якщо тебе це цікавити, ходи сюди й поглянь.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: То як?

ТРЕТІЙ: Аж настільки він мене не цікавить. Що ти там робиш? Ти викликав «швидку»?

ДРУГИЙ: Звісно (всідається у кріслі вигідніше).

ТРЕТІЙ: Він щось каже?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Якщо ти трохи схилишся, то зможеш щось почути.

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ: Цікаво, як він виглядає.

ДРУГИЙ: Складно визначити. Він розкладається дуже швидко.

ТРЕТІЙ: Але ж він ще має якусь форму.

ДРГИЙ. Він виглядає як мішок, набитий тухлим м’ясом.

ТРЕТІЙ: А породу ти можеш розпізнати?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: На ньому нема якоїсь відмітини, обручки, документа?

ДРУГИЙ: Не знаю, про що ти. Це просто скандал, що ніхто не прибрав досі цю дохлятину.

ТРЕТІЙ: Ти говориш про нього, як про пса.

ДРУГИЙ: То був пес.

ТРЕТІЙ: Ти певен цього?

ДРУГИЙ: Звісно (закладає ногу на ногу. Згортає хустинку та вкладає до кишеньки).

ТРЕТІЙ: Дякувати Богові!

ДРУГИЙ: Що ти кажеш?

ТРЕТІЙ: Нічого.

ДРУГИЙ: Я радий, що ти повертаєшся до форми. Знаєш, я не припускав, що ти аж так переймешся. Ти майже кричав на мене.

ТРЕТІЙ: Вони вже мали би бути тут.

ДРУГИЙ: Щось вони не квапляться.

Зростає гамір великого міста. Тиша.

1964

Стара жінка висиджує

Так звані дійові особи, які грають у цій п’єсі:

СТАРА ЖІНКА

ОФІЦІАНТ — молодий

ОФІЦІАНТ КИРИЛО — старий

ВРОДЛИВА ДІВЧИНА

ЛІКАР

СКРИПАЛЬ

СЛІПЕЦЬ

ПЕРША ДІВЧИНА — Клото

ДРУГА ДІВЧИНА — Лахесіс

ТРЕТЯ ДІВЧИНА — Атропа

ЮНАК

ПАН — шанобливий

СТРАЖ ПОРЯДКУ

ПІДМІТАЛЬНИКИ

А також випадкові діти

і ляльки, вплутані у так звану дію

Картина перша

Усе яскраво освітлене. Світло проникає скрізь. Інтер’єр великої вокзальної кав’ярні. Багато столиків і стільців. Червоних. Чорних. Білих. При одному зі столиків сидить Стара Жінка. Оповита — або накрита великою кількістю одягу — весняного, літнього, осіннього та зимового. Обвішана брошками, браслетами, годинниками, ланцюжками, кліпсами, квіточками... У неї на голові три різні головні убори, а також велика кількість накладок із різнобарвного штучного волосся. Обличчя нерухоме. Вкрите сіткою зморшок. Але риси чіткі. Чудові білі штучні зуби. Столики і стільці — з металу, скла й кольорової пластмаси. Вони світяться, іскряться, блищать.

Жінка видає незрозумілий звук. Скрекоче. Входить Офіціант. Молодий, виструнчений, делікатний, охайний. У фраку чи в чомусь не менш елегантному. В лакованих туфлях. Обдивляється навколо, виходить. За мить повертається. Проходячи між столиків, згортає з них мітелкою на підлогу посуд, вази з квітами, газети, меню, пляшки, попільнички. Витягає з кишені брудну ганчірку (яка скидається на бинт), витирає столики, витирає своє обличчя, руки. Піднімає з підлоги вазу з паперовими квітами, поправляє квіти, примощує на столику. Стає перед щільно заштореним великим вікном. Обернутий спиною до глядачів і до Старої Жінки.

СТАРА ЖІНКА: Синку... Синку!

Офіціант не обертається.

Малюче!

Офіціант не реагує.

СТАРА ЖІНКА: Вдає, що не чує.

ОФІЦІАНТ (не обертаючись): Слухаю, до ваших послуг...

Наближається до столика, дорогою відсуває ногою якісь порожні бляшанки, коробочки, папірці. Схиляється перед Старою Жінкою, подає їй меню.

СТАРА ЖІНКА: Те, що завжди, синку, що завжди.

Офіціант виходить, за мить повертається. Ставить перед Жінкою склянки, дзбанок, цукорничку. Жінка придивляється до склянки. Бере її в руку, довго розглядає проти світла. Ставить склянку на тацю. Бере в руку ложечку, відкладає ложечку. Знову бере в руку склянку. На всіх її пальцях — персні.

Офіціанте!

Офіціант схиляється над Жінкою. Стара Жінка витягає з елегантної лакованої сумки мереживну хустинку, витирає край склянки, дивиться проти світла, ставить склянку на тацю.

Офіціанте!

Офіціант удає, що не чує.

ОФІЦІАНТ (сам до себе): І який пожиток має людство з цієї огидної воші?

СТАРА ЖІНКА: Ходи сюди, ближче. Ще ближче.

ОФІЦІАНТ: Я тут, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Ця склянка брудна.

ОФІЦІАНТ: Це неможливо, ласкава пані. Оця скляночка?

Офіціант бере склянку в руку й розглядає її проти світла. На краю — сліди помади.

СТАРА ЖІНКА: ...Якась шльондра залишила.

ОФІЦІАНТ (витягає ганчірку, витирає склянку. Дивиться проти світла, плює на склянку, витирає її рукавом): Мені так шкода, ласкава пані, через цей недогляд (ставить склянку на столик). Чиста як сльоза. Погода в нас сьогодні пречудова, небо чисте, мов скло.

СТАРА ЖІНКА: Наставив відбитки пальців. Цілковито, як на речовому доказі чи в картотеці криміналіста. Заклад найвищої категорії, а склянка брудна. Води забракло, чи що?

ОФІЦІАНТ: Саме так, ласкава пані. Водні ресурси на землі страшенно вичерпалися. Нині в нашому місті на одного жителя припадає одна-єдина склянка чистої води. Та ще й якісь злочинці висадили в повітря водонапірну вежу. Уже два тижні ми практично без води. Річки, озера, моря й океани теж забруднені. Ми привозимо воду з гір, але вона постійно у дефіциті.

Бере ще раз склянку в руку, витирає її брудною ганчіркою, наливає каву. Відходить від вікна. Знов обертається спиною до зали.

СТАРА ЖІНКА (длубається вказівним пальцем у склянці): Самі оденки. Аж густо... (вибирає зі склянки оденки і складає їх у купку на столику). Це гірке.

Жінка скрекоче. Офіціант підходить за мить до її столика.

СТАРА ЖІНКА (видає зі себе туркотіння, немов голубка): Цукр-р-р-ру, кр-ру, цукр-ру, цукр-ру...

Офіціант набирає ложечкою цукор і насипає до склянки.

Ще!

Офіціант досипає.

Більше!

Офіціант сипле так довго, що цукор висипається на стіл і на підлогу. Стара Жінка туркоче. Офіціант сипле, витирає обличчя серветкою. Він стомлений.

Я люблю, щоб солодко, солоденько, з віком люблю дедалі солодше... досип.

ОФІЦІАНТ: Може, маслиця? До чайочку маслице дуже корисне, на монгольський манір.

СТАРА ЖІНКА: Тут нині холодно, як на псарні... (Жінка пробує підвестися зі стільця. Купа одягу стрімко смикається кілька разів і нерухоміє.) Я вся спітніла. А він стоїть. Витри мені обличчя, бо піт очі заливає.

Офіціант витягає з кишені ганчірку і старанно витирає обличчя Жінки.

СТАРА ЖІНКА (стогне, пробує підвестись, урешті йде прямо перед собою, перевертаючи дорогою стільці та столики. З неї спадають капелюхи, жмути волосся, прикраси. Повертається до столика. Сідає): Відчуваю, що з мене щось випало... Я чула, як воно впало, щось мусило випасти з мене, поки я тут гуляла. Тільки не знаю де, в якому місці... Алло! Офіціанте! Будь ласка, сюди! Гей, ти там! Тобі кажу.

ОФІЦІАНТ: До ваших послуг, пані.

СТАРА ЖІНКА: Ти не бачив? Де воно випало? Сумочка відстебнулася, чи що? Сама не знаю.

ОФІЦІАНТ: На жаль, я не помітив... Можна дізнатися, що ви загубили?

СТАРА ЖІНКА: Не знаю. Пошукай на підлозі, може, під столом, а може, піді мною, а зрештою, — не шукай. Обійдусь, у мене ще багато всіляких речей всередині. Коли я була юною дівчиною, то не думала, що баба має в собі стільки всіляких речей. Треба бути добрим фахівцем, щоб у цьому розібратись. А, ти, мабуть, синку, гадаєш, що жінка така, як лялька?

ОФІЦІАНТ: Я не міркував над цим, ласкава пані, тільки-но повернувся з війська.

СТАРА ЖІНКА: Навоювався... а я з віком полюбила, щоби те́пло, тепленько, теплесенько, дедалі тепліше.

ОФІЦІАНТ: Упродовж останніх днів можна спостерігати великі перепади температури. Вночі місцями зареєстровано до мінус п’ятнадцяти градусів. Наближення із заходу нової області пониженого тиску загрожує сьогодні зростанням хмарності та сніговими опадами. Сонце зійшло о 7:45, зайде о 15:38. Іменини святкують Едмунд і Телесфор.

СТАРА ЖІНКА (розкладає оденки на столику, длубається в них пальцем, згрібає до філіжанки): Мені треба їсти багато шпинату, дотримуватися правил гігієни (після хвилинного мовчання рішуче каже). Я хочу мати дитину.

ОФІЦІАНТ: Так, ласкава пані, жінка повинна мати дитину...

СТАРА ЖІНКА: Я трохи спізнилась. У мене була сорокарічна перерва. Я не могла, не мала часу. Тепер я маю час, умови, здоров’я і хочу народити дитину. На жаль, я була безплідна. Але тепер усе змінилося. Приведи мені того румуна, як ж його там... Тирлинеску? Винахідник гормонального кефіру. Десь там, у Трансільванії сторічні баби починають народжувати. Я читала про це в тих ваших газетах, що одна народила п’ятнадцятеро нараз. Ну так-от, приведи мені цього румуна чи якогось іншого рома. Я хочу народити... чого ти стоїш?

ОФІЦІАНТ: Це не румун, це італієць... Румун займається театром. А семеро близнят народилися в одній із брюссельських клінік. П’ятеро дітей прийшли на світ мертвими, а двоє померли незабаром після народження. Варто пригадати, що всі семеро народилися передчасно. Не досягли й шістьох місяців внутрішньоутробного життя. Мати сімох близнят, що її прізвище не повідомляють, була досі неплідна, а завагітніла по тому, як вживала шведські ліки проти безпліддя... о, будь ласка, тут у мене вирізка з газети... я вирізаю собі різні такі цікавинки: про життя на Марсі, про літаючі тарілки, про приживлення всяких органів... Якщо мова про того італійця, то він займається виробництвом штучних дітей у Болоньї.

СТАРА ЖІНКА: Ти читаєш газети?

ОФІЦІАНТ: Захланно, шановна пані.

СТАРА ЖІНКА: І що в тих твоїх газетах? Що на цьому вашому нікчемному світі?

ОФІЦІАНТ: Ситуація знову дуже напружена.

СТАРА ЖІНКА: Треба родити, усі, що лиш можуть, мусять родити.

ОФІЦІАНТ: З огляду на ситуацію я в захваті від вашої відваги.

СТАРА ЖІНКА: Ситуація завжди однакова... телефонуй до того болонця, нехай негайно прийде до мене зі своєю штучною маткою.

Офіціант не слухає базікання Жінки. Піднімає з підлоги купу старих рваних газет і сміття. Сідає за сусідній столик і поринає у читання.

Стара Жінка впродовж якогось часу їсть оденки. Випльовує на підлогу, каже: «Уперед, до мети!».

І що там пишуть, у тих ваших газетах?

ОФІЦІАНТ: Генеральний секретар ООН У Тан кинув світові тривожне застереження.

СТАРА ЖІНКА: Яке ще застереження кинув отой ваш У Тан?

ОФІЦІАНТ (з-поза газети): «Ми стали сьогодні свідками початкової стадії Третьої світової війни».

Стара Жінка сміється, «уся» трясеться.

ОФІЦІАНТ (шокований): Одначе ситуація не з приємних.

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру, цукр-ру! Цукру мені досип! Не чуєш?

Офіціант, тримаючи сміття в газеті, підходить до столика.

Частина сміття висипається на підлогу.

Стривай, ну, я забула... ти казав мені, що той ваш У Тан, чи як його там, казав про Третю світову, що саме відбувається... чи що воно там?

ОФІЦІАНТ: Так, ласкава пані, саме «відбувається».

СТАРА ЖІНКА: Нехай собі відбувається, а ти підеш і купиш мені у крамниці мішок борошна. Цілий мішок. І принесеш сюди.

ОФІЦІАНТ (довірчо схиляючись до неї): Хробаки заведуться, ви зазнаєте збитків, ситуація не така вже й критична... мені здається, наразі два–три кілограми — це достатня кількість.

СТАРА ЖІНКА: Купиш мені борошна. Я пектиму пироги, буду їсти пироги, повнішати. Вони роблять війну, а я пироги. Заліплю їхню війну пирогами. А про хробаків не кажи мені, хробаки заводяться в усьому... «Хробак заведеться і в буйнім квітті...»[4], як декламував мені мій наречений, який урешті загинув... А зараз принеси мені торт і миску збитих вершків. Хробаки. Війна. Можеш лякати таких хирляків, як сам. Тепер бояться всього. Ду́рні. Цукру, цукр-ру. Всі мусять родити. І Ґрета Ґарбо, і Сартр, і Бертран Рассел, і кардинал Оттавіані, і Сальвадор Далі, і Пікассо, і генерал де Ґолль, і Мао, і Руска... усі... усі... без огляду на вік, ранг, стать і світогляд.

ОФІЦІАНТ: Вам запакувати вершки, чи ви, ласкава пані, волієте спожити їх на місці?

СТАРА ЖІНКА: І на місці, й запакувати... цукр-р-ру, цукр-р-ру! Бачиш, хлопче, ми мусимо робити своє — мусимо їсти й родити. А де той твій професор, той болонець з бородою? Ті італійці — самі лише «amore» й «bambino». Мудрий народ. Ми мусимо солодити й родити. Готувати, родити й солодити. Безперервно. Нехай готують війну... нехай відбувається... наплюй на це. Ти мусиш тримати склянки в чистоті. Твоє завдання таке.

ОФІЦІАНТ: Ох, пані, цукор, борошно, смалець... це було добре в попередні епохи. Тепер нам нічого не допоможе, від радіоактивного борошна народяться потвори, ми всі захворіємо на лейкемію.

СТАРА ЖІНКА: Un enorme perrrro que[5]...

ОФІЦІАНТ: Живіт не буде моїм богом.

СТАРА ЖІНКА: Ти відхиляєшся від теми, синку, бо не знаєш іноземних мов. Живіт, лоно. Живіт — це чудова річ, але до неї ставляться як мачуха до пасерба. Це чудова річ, велична. Немов країна.

Це немов країна

безборонна невинна

розлога

незахищена

м’яка, піддатлива, замкнена

відкрита містка

наше життя

вічне

а стільки в ньому снарядів уламків

стільки ножів багнетів списів стріл

це ваші чоловічі животи наповнені залізяччям

а наші ще стражденніші

ще ємніші

у них усякі чужорідні тіла

додаткові знаряддя

члени

діти

наші животи

о ти бідолашний муле

це справжні млини

це великі неримовані поеми

це великі м’які теплі

буханці

немовлята зі збитих вершків

людина мусить носити

на животі панцир

живіт має підлягати

міжнародному захисту

має бути захищений

від усіх ударів

знизу й згори

справа і зліва

усе людство це живіт

він теплий він пульсує

поморщений наче фіга

нап’ятий як військовий барабан

а ще мені цікаво що

міркують про животи генерали

про животи вони ніколи

вони лише про старих жінок

і дітей

зверніть увагу

на генеральські промови

мовлять про щит парасолю меч

мовлять про відплату

про нищівний удар

про ядерну зброю

(щоб їхні ядра у штанях опухли!)

тим часом оті їхні всі

ракети снаряди винаходи

націлені у ніжний

білий відкритий розлогий

сліпий безборонний

жіночий живіт

живіт матері

землі

ОФІЦІАНТ: Perruche[6].

До кав’ярні входить молода, вродлива, зграбна Дівчина. Повнолітня. Одягнена не просто модно, а ультрамодно. Сідає до столика, закладає (а, власне, задирає) ногу на ногу. Дуже високо. Дуже. Високо. А з якою метою? Щоб пожвавити дію п’єси, глядачів, дати молодій акторці шанс виступити на сцені. Догодити сексуальним збоченствам театральних рецензентів і так далі. Але крім тих (друго- і третьорядних) приводів вона має й справжню мету на оці. Як у тому славетному вислові геніального Чехова (повторюваному критиками й так далі) про рушницю, що висить на стіні в першому акті й мусить вистрілити в останньому (чи щось на кшталт). Отож Дівчина (здавалось би, вона тут ні в тин, ні в ворота), можливо, відігра́є свою роль у другому або третьому актах, хоча жодної певності нема, бо з дівчатами буває по-всякому, а ця, що тут, — ще й «дівчина легкої поведінки» (здавалось би, чому «легкої», а не «важкої»?). Одежа Дівчини — це метал і барви: жовта, зелена, рожева... Дівчина сідає у протилежному кінці зали. Впродовж усього перебування на сцені шукає чогось у великій, неймовірно модній сумці. Шукає повільно, систематично або у великому поспіху, нервово виймає і вкладає назад 1001 дрібницю.

СТАРА ЖІНКА: Я розтоплююся, тут стало страшенно спекотно. Чим вони там палять? Ти не витріщайся туди, а слухай. Той столик твого напарника, а не твій.

ОФІЦІАНТ: Я слухаю.

СТАРА ЖІНКА: Що у вас із гарячих страв?

ОФІЦІАНТ: Біґос, рубці, м’ясний рулет.

СТАРА ЖІНКА: Супу немає?

ОФІЦІАНТ: Суп буде за годину.

СТАРА ЖІНКА: За годину твій суп нікому не буде потрібен.

ОФІЦІАНТ: Ви завжди сиплете своїми жартушками на тему супу.

СТАРА ЖІНКА: Носа в підноса! Тобі ніколи не зрозуміти, що таке ложка гарячого супу для людини. (Розстібає одежу під горлом, щось там із неї вилітає, випадає на столик і на підлогу.) Жахлива спека. У вас тут нема вентилятора?

Офіціант увімкнув електричний вентилятор, який стояв на одному зі столиків. Пропелер розмітає пилюгу, сміття, папери. Тоді він переставляє його на підлогу. Збивається хмара куряви.

Негайно вимкни та прочини вікно.

Офіціант вимикає вентилятор, стає перед заштореним вікном. Спиною до жінки. Склав руки.

ОФІЦІАНТ: Вікно, на жаль, зашторене.

СТАРА ЖІНКА: А чому це — зашторене?

ОФІЦІАНТ: Відвідувачі не можуть стерпіти краєвиду...

СТАА ЖІНКА: Які відвідувачі, якого краєвиду? Адже це найгарніша панорама в Європі: схили, перевали, потоки, вершини, кедри, ялини, струмені, водограї.

ОФІЦІАНТ (не дуже виразно): Відбулися певні зміни в очному дні.

СТАРА ЖІНКА: Ти чогось вихляєш, щось приховуєш. Відслони. Бо я тобі зараз як відслоню!

ОФІЦІАНТ (говорить діловим і сухим тоном): На жаль, я не можу виконати ваше побажання без дозволу адміністратора зали.

СТАРА ЖІНКА: Віслюк. Клич мені того адміністратора... або ні, зажди... принеси рубці, тільки щоб з льоду... мені піт спливає по хребті... витри мені спину.

Офіціант витягає з кишені ганчірку, відгортає накидки і сукні й витирає Жінці спину.

Дякую. Досить. Допиши до рахунку... де ті рубці? Розтелепо... чекай, куди ти пішов? Я просила, щоб ти відслонив і відчинив вікно... Де той клятий румун? Італієць? Нехай буде італієць. Ти телефонував до нього? Я розтоплююсь як масло. Де в тебе порцелянова рука для чухання? Що вони зробили з тими модринами за вікном? Засліпили вікно.

ОФІЦІАНТ: Ми хотіли би вберегти відвідувачів від прикрого видовища. Окрім того, у вікно може залізти злочинець. Тут огинаються підліткові банди. Ґвалтують, крадуть котів, автомобілі, пишуть...

СТАРА ЖІНКА: Щось ти мудруєш із тим вікном.

ОФІЦІАНТ (знизує плечима): Я далекий від того, щоб мудрувати, бо не маю в цьому інтересу. Мені однаково, бажання клієнта для мене закон.

Зриває портьєру й повільно відчиняє вікно. Крізь шпару всередину кав’ярні падає трохи сміття: попіл, кістки, огризки... Офіціант швидко захряскує вікно.

СТАРА ЖІНКА: Мудруєш, ангелику.

ОФІЦІАНТ: О тій порі повно мух... ми мусимо дочекатися ночі.

СТАРА ЖІНКА: Відчиняй зараз, я вже не маю часу чекати.

Офіціант вдає, що не чує. Дівчина вже перестала копирсатись у сумці. Вивертає її й витрушує увесь вміст на столик і на підлогу. Сидить якийсь час нерухомо.

ДІВЧИНА: Де ці таблетки... мабуть... даю голову в заклад...

ОФІЦІАНТ (наближається до неї. Стає навколішки, піднімає з підлоги кілька дрібничок разом із купою сміття, запихає Дівчині до сумки): Ось ключик.

ДІВЧИНА (облизує губи): Дякую... (Виходить).

СТАРА ЖІНКА: Це та шльондра, яка загидила помадою мою склянку?

ОФІЦІАНТ (стає навколішки): Ласкава пані, приїхав лікар, якого ви просили.

Входить Лікар.

ЛІКАР: Де наша першородка?

СТАРА ЖІНКА (Офіціантові): Скажи цьому розумасі, що я безплідна ось уже п’ятдесят років — з провини мого духівника. Першородка. Слимак!

ЛІКАР (Офіціантові): Спочатку ти. Спускай штани (сідає за столик і витягає з кишені порвану книжку). Половинку чорної... Ти не можеш працювати в закладі екстра-класу з гемороєм і сверблячкою. Зачекай з тими штанями. Як він квапиться! Ти не будеш нам виставляти тут своє причандалля для медогляду, тут тобі не казарма, ні. Я дам тобі рецепт. Народна мудрість. Повертаємося до традиційної медицини. (Лікар витягає обривок паперу й виписує рецепт, голосно кажучи.) Від набряків статевого члена й мошонки, а також дамських цицьок...

ОФІЦІАНТ (схиляється над лікарем і звертає його увагу на пацієнтку. Проте Лікар читає далі): Пане доктор, якщо я добре пам’ятаю, ви лікували мене від випадіння прямої кишки.

ЛІКАР: На виразки статевого члена. Зовнішнє та внутрішнє, доступні ліки для бідних... узєти соли і везовець щільникового меду, набавити опухової трави, напред подробивши, заковтати і смарувати урази та крости на соромку...

СТАРА ЖІНКА (голосно): Соромок, ідіот, зануда.

ЛІКАР (Офіціантові): Принеси мені каву й газети, а пряму кишку притримай тим часом пальцем.

СТАРА ЖІНКА: Хаме! Знову протяг. Хто відчинив ті кляті двері?

ОФІЦІАНТ: Страви перегрівалися, ласкава пані, на м’ясі були пролежні. В стародавні часи стан особистої гігієни і закладів громадського харчування був значно нижчий. Єпископ Томас Бекет, — прошу пані, — був убитий у Кентерберійському соборі ввечері 24 або 29 грудня — точної дати я не пам’ятаю — тіло лежало в соборі всю ніч, і похорон мав відбутися назавтра. На єпископові був невірогідний комплект одягу. Великий брунатний плащ, під ним — білий стихар, під сподом — вовняний каптан, а під тим каптаном іще два.

СТАРА ЖІНКА: Ха! У мене більше.

ОФІЦІАНТ: Далі старий бенедиктинський габіт і, зрештою, сорочка. Під нею була власяниця. Коли тіло охололо, паразити, які кублилися в отих незліченних шарах одягу...

СТАРА ЖІНКА: Де мої рубці?

ОФІЦІАНТ (запхавши руки в кишені штанів): ...Паразити, які кублились у тих незліченних шарах одягу... виповзли назовні.

СТАРА ЖІНКА: Які ж гидотні речі тепер люди розповідають одне одному... випадіння прямої кишки... Де ті світанки й заходи сонця? Рожевоперста зоря захлинулась у лайні!

ОФІЦІАНТ (з руками в кишенях, помітно чухається, жахлива пантоміма): ...Виповзли назовні, ласкава пані, і, як оповідає хроніст, вирували, як вода в казані, а коли присутні побачили це, то вибухали — одні плачем, а другі сміхом.

СТАРА ЖІНКА: Одні плачем, а другі сміхом?

ОФІЦІАНТ: Так, шановна пані, одні плачем, а другі сміхом.

ЛІКАР (витягає з кишені обривок паперу й пише, мовлячи голосно): Від вошей, які на сороміцьких органах звикли плодитися... від гарячки, яку мають діти, коли у них заводяться глисти...

СТАРА ЖІНКА: Одні вибухали плачем, а другі сміхом?

ОФІЦІАНТ: Саме так, ласкава пані, щоб осягнути це, треба бути цілісною людиною... ми ще повернемося до цієї теми. А зараз треба вірити й витріпувати, витріпувати й вірити.

ЛІКАР: Про газети ти забув, друже.

ОФІЦІАНТ: Боронь Боже, ось газетка.

Подає Лікареві на таці подерту мокру газету. Лікар переглядає газету, розклеює зліплені сторінки, розгортає, при цьому розриває й дірявить папір. Його обличчя заслонене рваною газетою. Видно частину обличчя. Тиша. Вибух сміху. Знову тиша.

СТАРА ЖІНКА (підходить до вікна й намагається відчинити його, губить при цьому частину волосся та одягу. За мить каже голосно): Чи є тут якийсь справжній чоловік?

Лікар читає. Зі звороту газети те саме робить Офіціант, який присів навпочіпки і старається щось прочитати у цій невигідній позі.

ЛІКАР (відкладаючи рвану газету, яку забирає Офіціант): До ваших послуг, пані, про що йдеться?

СТАРА ЖІНКА: Відчиніть, будь ласка, це вікно.

Лікар підходить до вікна й рішучим рухом широко прочиняє його. Крізь відчинене вікно рине, всипається гора сміття, водоспад сміття й непотребу. Гора сміття громадиться під вікном. Час до часу ворушиться, й до кав’ярні всипається нова порція сміття. Деколи чути гострий скрегіт перевернутих сміттєвих контейнерів, гуркіт двигуна. Ті згуки супроводжують із перервами картину, яка розгортається на сцені.

СТАРА ЖІНКА (з усмішкою): Дякую, нарешті трохи повітря (сідає до столика). Мої рубці вистигли... Що вони зробили з тими старими модринами за вікном!

ОФІЦІАНТ (гукає): Кириле! Кириле!

До кав’ярні входить другий Офіціант — у бездоганно білій сорочці, смокінгу, рукавичках. Тримає в руках мініатюрний совочок із рожевого пластику й мітелку. Його рухи стримані й упевнені. Обережно згрібає сміття на совочок, пильно роззирається закладом, нібито хоче перевірити, чи ще десь, бува, нема порошинки, й виходить, тримаючи перед собою совочок.

ОФІЦІАНТ (поправляє зачіску): Модрини зрубали, зрізали й викорчували через пожвавлення автомобільного руху, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Бовдури. Я воліла би, щоб мене зарізали, віслюки, ніж витяли ті чудові дерева. Я просто-таки відчуваю фізичний біль від думки про це безглуздя. Пам’ятаю, я приїхала сюди якось у травні. Модрини за вікном вкрилися ніжною тоненькою глицею світло-зеленого кольору... це чудове дерево — модрина, принаймні найгарніше з усіх наших хвойних дерев... високе, виструнчене, з не дуже товстим гілляччям. Завдяки тому, що пучки глиці ростуть ріденько, модринова крона майже цілком прозора, на диво світла, сонячна, як у жодного хвойного дерева. Тож дивлячись на неї, коли вона стоїть отак, уся світло-зелена у виблиску травневого сонця, ми думаємо з жалем про те, чому в нас тепер так мало тих гарних і веселих дерев.

У час цього монологу на сцену повертається Кирило, розпихає сміття під столиками, проте це анітрохи не допомагає, бо крізь вікно всипаються нові порції. Зрештою Кирило підходить до вікна й починає випихати сміття назад, — руками, ногами, головою, спиною.

...Модрина не встигає розсіяти торішнє насіння, а вже починає квітнути знову, готуючись віддати землі нове, осіннє. На кінцях її гілок видніють маленькі пурпурові шишечки... (Стара Жінка хапає за руку Офіціанта, який читає рвану газету.) Пести мене...

ОФІЦІАНТ: Моментик, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Пести.

ОФІЦІАНТ: Секундочку, я лише викину сміття.

СТАРА ЖІНКА: Облиш це й пести мене.

ОФІЦІАНТ: За хвильку, лише витру руки.

СТАРА ЖІНКА: Не за хвильку, а вже, за хвильку буде запізно. Я чекала сорок вісім років, а ти тепер зайнятий якимсь сміттям і витиранням рук. Я чекала, завжди чекала. Або був несміливий, як метелик, або дурний, як бугай. Той не знав, що робити з руками, той не знав, що робити з ногами, бо вони пітніли в нього з переляку, а ще один подався в ченці. Зрештою останній поліг на полі слави... витри руки й негайно ходи сюди.

Офіціант витирає руки, ніс і стає перед Жінкою.

І чого ти так стоїш, як... засватаний, як коряк лиха, за годину мені сповниться сімдесят років і я не можу згаяти ані миті. Ворушися. Футуролог нікчемний.

ОФІЦІАНТ: Ви, ласкава пані, так одягнені, що, по правді...

СТАРА ЖІНКА: Одягнена, одягнена. Ти теж одягнений. Не бачиш, що я уся тремчу? Одягнена. То ти роздягнеш мене, чого вилупився... ти ніколи не роздягав жінки? А, справді, ви тепер не робите цього. Вони усі вже роздягнені. Як ота шльондра, що запаскудила мою склянку помадою. Заглядаєте, куди вам заманеться... з мене життя витікає... де ті рубці, де тістечка, де збиті вершки? Зажди! Я хочу квашеного огірка!

Офіціант хоче піти.

Стій! Рубці може принести Кирило або Мефодій. Ходи сюди, ближче, дай мені руку... (За мить.) Мені здається, щось лазить по моїй нозі... мабуть, миша.. або тарган. Ви не розкладаєте трутку. Як вам не сором. І це називається респектабельний заклад. Я виразно відчуваю, як щось лазить по моїй нозі. Глянь, що воно таке, бо я нічого не бачу. Мабуть, щур бігає по моїй нозі.

ОФІЦІАНТ: Це неможливо, ласкава пані, у нас навіть муха не сяде на відвідувача, не посміє...

СТАРА ЖІНКА: Що, що неможливо? Таж це не білочка лазить по мені.

Офіціант стає навколішки, пробує підняти сукню Жінки.

Облиш. Не треба... воно вже влізло...

Офіціант здивований.

Чого ти витріщився? Влізло в мене — й нема про що балакати.

ОФІЦІАНТ: Ви зволіли помилитися, в нашому закладі вивели тарганів, комарів, гризунів, горобців і мух. Мух у нас ліквідували за допомогою усіх доступних фізичних і психологічних засобів. За допомогою переконання й перевиховання. Кирило має мухобійку, це мушиний кат, в нього свої методи, він закінчив спеціальні курси.

СТАРА ЖІНКА: Не забалакуй мене, а пести.

ОФІЦІАНТ: Отак ні сіло, ні впало? Без жодного приводу?

СТАРА ЖІНКА: Не мимри, а пести.

ОФІЦІАНТ: Де, як?

СТАРА ЖІНКА: Скрізь. Починай від ніг або від голови. Ти нічого не навчився в кіно, з телевізора?

ОФІЦІАНТ (потирає руки, однак він ніяковіє): Я просто голову згубив, не знаю з чого й почати.

СТАРА ЖІНКА: Для кохання годиться усе, розтелепо, можна кохати волосся, шкіру, кістки, буває кохання нігтів і кохання язиків, кохання рук і ніг, кохання родимок, веснянок, родимих плям... кохання огира й бика, хамелеона, цапа, осла, барана... на собачий, котячий, пташиний манір... віслюче! А ти що? Копрофаг.

ОФІЦІАНТ: Ви мене ображаєте.

Стара Жінка — незрозумілі звуки.

Ви мусите опанувати себе, адже ми в публічному місці, це починає ставати вульгарним...

Стара Жінка — рявкання.

Прошу?

СТАРА ЖІНКА: Нічого... облиш... принеси мені сирі яйця, цибулю, трюфелі й щойно виловлену тріску... розумієш? Shellfish, багато фосфору... чекай, де ти полетів? До цього — пташині язички та риб’ячу печінку... у тебе є ножички? Витни мені волосину в лівій ніздрі.

Цієї миті гучить гуркіт двигунів, брязкіт металевих контейнерів для сміття та харчових відходів. Крізь вікно знову ввалюється гора сміття. Однак ніхто не звертає на це уваги. Поміж сміття можна помітити дохлого, набитого тирсою щура з рожевими хвостиком і лапками.

ОФІЦІАНТ (стріпуючи з рукава фрака якийсь пилок, говорить з люб’язною усмішкою): Наполегливо рекомендую коктейль «Доктор Фаджіано».

СТАРА ЖІНКА: Що то ще за коктейль?

ОФІЦІАНТ: Професор Фаджіано готує в нас коктейль, головним компонентом якого є сульфадіазин... його коктейль має омолоджувальні властивості, він випробував свій метод на багатьох псах і стверджує, що повернув їм молодечу жвавість, а також втрачену потенцію... а ще він випробував омолоджувальну дію на щурах, до яких після цього курсу повернулись усі ознаки молодих щурів.

СТАРА ЖІНКА: І які ж це ознаки?

ОФІЦІАНТ: Вугрі, надмірна пітливість долоней і ступней, дух протиріччя, онанізм...

СТАРА ЖІНКА: Кінець старого й початок нового року завжди доволі брутально змушує нас усвідомити, як швидко минає час, і тоді ми рвемо на собі волосся. Скільки разів ми самі докладали нашим донькам галушок на тарілку, бо хочемо щоб дівчинка «гарно виглядала», тим часом разом із періодом статевого дозрівання до неї зазвичай приходить огрядність.

ОФІЦІАНТ: Ох! Quel malheur d‘être une petit fille[7]. Ви маєте велетенський досвід, мало хто цінує можливості й мудрість старих жінок. Ви мусите стати Генеральним секретарем, Президентом, Намісником...

СТАРА ЖІНКА: Мій котику, я вже побувала всіма: й Намісником, і Сартром, і Священною Коровою, і звичайною семипудовою перекупкою, в яку хотів утілитися диявол із «Бісів», але тепер я не маю часу на такі дурощі, тепер я висиджую, сиджу на яйцях, звісно, в переносному сенсі, розтелепо. У мене мало часу, я мушу родити безперервно. Уже тепер, тут і тепер, приготуй воду, багато води, цілий казан води, приготуй простирадла, багато простирадл...

Завіса падає (це велике біле простирадло, вкрите червоними плямами.)

Картина друга

Сміттєзвалище — немовби море, від краю до краю. Сміттєзвалище аж до обрію. Лишилася лише одна стіна кав’ярні (може, та що з вікном?). Менше столиків і стільців. Замість них — пляжні плетені крісла з тентами. Два–три. Світло посилюється. Простір, відкритий із трьох сторін. Можливо, пейзаж після битви. Велетенська сміттярка. Полігон. Некрополь. Однак водночас пляж. Приморський пляж. Лавка, пофарбована в зелений колір. Підлогу вкриває шар сміття, попелу, піску. В кількох місцях викопано ями, захищені гілками, — як на пляжі. (Моря, звісно, не видно.) Горбики. Можливо, могили. В кутку сидить при столику Стара Жінка. На ній кілька шарів кольорових сукенок. На білому рушнику лежать у сонячному світлі трійко молодих дівчат. Дотикаються ступнями або головами, створюють щось на кшталт «зірки». Засмагають. Поверхня смітника тріскає в кількох місцях. Чоловік повільно повзе, водночас викопує у смітті й у землі чи то стрілковий окоп, чи то канал. Зрештою зупиняється біля дівчат. Він увесь покритий сміттям, на голові — щось на кшталт військової каски. В зубах стискає ножа. З протилежного боку так само повільно, сантиметр за сантиметром прокопується другий Чоловік. Коли вони врешті зустрічаються, то не знати, чи б’ються між собою, а чи падають в обійми одне одному, чи вбивають одне одного, а чи обіймають. Два скублені тіла утворюють єдиний пагорок. Нерухоміють, ворушаться, нерухоміють. Дівчата «перевалюються» з боку на бік ліниво й «чуттєво». Мажуться товстим шаром крему, олійкою... засмагають, потягаються, їдять фрукти й морозиво, читають ілюстровані тижневики.

ПЕРША ДІВЧИНА (з листочком на носі): Люція...

Друга Дівчина слухає, механічно пересипаючи пісок і сміття. Третя Дівчина стриже нігті.

Вінчалась у базиліці.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Святого Апостола Петра.

ПЕРША ДІВЧИНА: Їх вінчав сам архієпископ.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Сукня застібалася під горлом, уся з білого мережива...

ПЕРША ДІВЧИНА: Кожна пелюстка мереживної троянди була оздоблена перлинкою.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Шлейф був блакитний, дванадцять ліктів завдовжки, і його несли дванадцятеро пажів.

ПЕРША ДІВЧИНА: Молоду відпроваджував Батько.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Вона просльозилася.

ПЕРША ДІВЧИНА: Журналіста, який опублікував опис шлюбної сукні...

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: В покару не впустили до храму.

ПЕРША ДІВЧИНА: Бо він не мав права завчасно виказувати таємницю.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Молода поклала шлюбний букет біля ніг святої Аґати.

ПЕРША ДІВЧИНА: Патронеси акушерок.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Вона закінчила акушерські курси.

ПЕРША ДІВЧИНА: Потім було святкування у Великому Домі.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Весільний торт важив сімдесят пудів і був сім метрів заввишки.

ПЕРША ДІВЧИНА: Складався із сімнадцяти ярусів.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Молода, згідно з традицією, намагалася надрізати торт, але їй забракло сили.

ПЕРША ДІВЧИНА: Й вона покликала на допомогу молодого.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: А потім батька...

ПЕРША ДІВЧИНА: Однак торт був засохлий і почав кришитися.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Отож молодята взяли по шматку в руки...

ДРУГА ДІВЧИНА: І що ще?

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Був лосось, шампанське, кав’яр, гуска в малазі й печеня з полядвиці.

ДРУГА ДІВЧИНА: І що з того?

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Нічого.

ДРУГА ДІВЧИНА: Ну от, у наших сусідів теж були шампанське, гуска й полядвиця...

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Ну та й що з того?

ДРУГА ДІВЧИНА: Нічого.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Я теж так гадаю.

СТАРА ЖІНКА (від столика): Помий мені голову, розчеши мене, забери каву, до неї впала муха.

ГОЛОСИ ЗІ СМІТНИКА: Вперед, вперед!..

Голоси, сурми й дикий незрозумілий рев.

СТАРА ЖІНКА: Та поквапся ж бо! Дівчатка, хто там так галасує?

ПЕРША ДІВЧИНА: Це хлопці граються у війну.

СТАРА ЖІНКА: Віслюки. Замість щоб гратись у кохання... казала, витягни волосся з кави... Бовдуре... де мій цукор? Куди той клятий малий знову від мене втік??? Гей!

На пляж виходить Сліпець. У пальті. З білим ціпком. Торкається ціпком до крісел, бляшанок, до дівчат і солдатів, які окопались у ямі. На кінці ціпка цвях. Сліпець сідає на лавчину й усміхається. Обмацує палицею усе навколо. Настромлює на цвях старі газети. Знімає їх із цвяха. Згортає, ховає до кишені. Світло меркне, ніби сонце зайшло за хмари. З неба падає сміття, клапті сажі. Сліпець випростовує руку. Знімає капелюха. Зводить обличчя до неба. Всміхається.

СЛІПЕЦЬ: Сніг. Перший сніг.

Розмазує сажу по обличчі.

Лунають звуки військової сурми. Поверхня смітника в кількох місцях тріскається. Спазматичні порухи рук, які за мить зникають у смітті.

Хлопці. Не грайтесь у війну. Зліпіть собі снігову бабу. Чекайте, я покажу вам, як ліпити бабу.

Сліпець підводиться, ступає кілька кроків, уклякає на смітнику. Пробує ліпити з піску і сміття снігову бабу. Сміття розсипається, але Сліпець працює далі. Дівчата розважаються, спостерігаючи за роботою Сліпця. Потім починають допомагати йому.

А на голову ми їй надягнемо стару блакитну каструлю.

ДРУГА ДІВЧИНА (стає навколішки поряд зі Сліпцем і дивиться на купку сміття): А чому каструля мусить бути блакитна?

Сліпець перериває роботу. Всміхається до Дівчини, в руках стискає жменю папірців і попелу.

СЛІПЕЦЬ: Бачиш, донечко, це довго розповідати, а ми не маємо часу на розповіді, бо мусимо ліпити бабу.

ДРУГА ДІВЧИНА: Давніше люди розповідали одне одному казки, вели якісь нескінченні бесіди, а тепер усі квапляться, а ми, дівчата, дуже любимо слухати.. мене зацікавило, чому ви сказали про блакитну каструлю... блакитну... може, я дуже дитинна, але мене це чомусь так зацікавило, чому ви обрали саме цей колір?

СЛІПЕЦЬ: Я любив цю маленьку нейтральну країну. Осів тут опісля війни. Люблю це озеро, в якому прозирають вершини гір, укриті снігом... я привіз зі собою зернятко, насінину. Останнє зернятко. Й посадив його над струмком. А тепер ми вже можемо відпочивати в його затінку. Це модрина. Я дуже люблю модрини.

Двоє підмітальників викочують на площу віз із макулатурою. Руками або лопатами скидають на купу паки старих газет, книжки, енциклопедії, ілюстровані тижневики, ганчір’я, машини, пляшки, тварин, а також людей: старих, дітей і жінок. Це живі люди і ляльки. Діти викопуються з-під сміття й утікають зі сцени. Шанобливий Пан поправляє білу хустинку в кишеньці парадного піджака. Сідає за один зі столиків. За мить до нього підходить Офіціант Кирило, з ганчіркою. Зав’язує Панові ганчірку на шиї. Підмітальники тим часом сідають до одного з вільних столиків. Курять. Показують один одному якісь дрібнички, ґудзики, старі фотознімки, пляшки (вочевидь, випорпані зі смітника).

ПАН: Що ж, Кириле, людство знову на межі.

КИРИЛО: На жаль, пане адвокат, на межі... помити вам голову?

ПАН: Не треба... кілька рочків минуло — і знову на межі...

КИРИЛО: А як ваша дружина, пане редактор? Якщо можна поцікавитися.

ПАН: Дякую, вона на межі, але сповнена енергії.

КИРИЛО: Вас скропити, висушити, проділ, як завжди, — зліва?

ПАН: Та я там знаю, нехай буде зліва.

КИРИЛО: Мені це здається, чи щось дзижчить?

Обоє наслухають.

ПАН: Ти завжди ведеш війну з мухами?

КИРИЛО: Змалечку, пане адвокат, але ще трохи мух зосталось, а я вже старий.

ПАН: Лиши їх у спокої, нехай розмножуються, краще візьмися до моєї лупи.

КИРИЛО: Що ні, то ні, пане адвокат, це принципова справа. Мені нестерпна сама думка, що в такому закладі, як наш, ті комахи поглумилися з гігієни...

Кирило розстібає пасок від штанів, знімає його. Знову йде до купи сміття, витягає бритву. Гострить бритву на паску. Раптово кидає усе, витягає мухобійку. Тепер Кирило розігрує пантоміму «полювання на мух». Скрадається, зачаюється, бігає, танцює, підстрибує. У танці наближається до столика Старої Жінки, яка робить хімічну завивку. Сидить за столиком, на її голові скляний ковпак. Біля неї на низькому стільчику — чудесна дівчина, яка робить Старій Жінці педикюр.

СТАРА ЖІНКА: Зазирни мені до носа, там знайдеш свою муху.

КИРИЛО: Я стежу за нею вже кілька років...

СТАРА ЖІНКА: Муха втопилась у каві... помий мені голову, тільки поквапся... каву забери... не забудь про перець...

КИРИЛО: Це виключено, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Марнуєш життя... нічого не розумієш. Глист у дитячому анусі.

КИРИЛО: Я заощаджую, відкладаю на книжечку.

СТАРА ЖІНКА: Я куплю тобі коня.. ти був у Римі? Веди мене до вівтаря, але вже...

КИРИЛО: Я мушу поміркувати, мить тому отримав інформацію, що ми знову перебуваємо на межі...

СТАРА ЖІНКА: Віслюче! Береш мене чи ні? Якщо береш, то бери. Раз! Два!

До «кав’ярні» входить Скрипаль. Товстий, з вусами, з черевцем. Жагучий спітнілий брюнет. Обнімає руками якийсь інструмент (не знати, який саме, бо інструмент у чорному футлярі). Скрипаль страшенно пітніє. Пітніє його обличчя, пітніють спина, руки й ноги. Витирає обличчя.

КИРИЛО (Старій Жінці): Рубці під музику будуть на 20 відсотків дорожчі. Ви досі чекаєте? На межі усе холоне швидше, а музика грає.

Пан кілька разів гмикає — значущо, ба, навіть грізно.

СТАРА ЖІНКА: Що там за кабан так рохкає?

КИРИЛО (конфіденційно похиляється до неї): Це наш завсідник, європеєць, гурман, балагур, битий козир...

СТАРА ЖІНКА: То чого він рохкає, а не балакає? Якщо балагур, то нехай балагурить. Чого він чекає? Сам кажеш, що ми живемо на межі.

КИРИЛО: Пан барон не може говорити сам із собою.

СТАРА ЖІНКА: А це ще чому?

КИРИЛО: Панові барону потрібна відповідна аудиторія.

СТАРА ЖІНКА: Кляті нудьгарі. Що з тією кавою? Довго я ще чекатиму?

КИРИЛО: Не знаю, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Як це — не знаєш?

КИРИЛО: Бо, як по правді, то мені плювати на вашу каву.

СТАРА ЖІНКА: Ти лицемір!

КИРИЛО: Це не мої столики... напарник...

СТАРА ЖІНКА: А де той «напарник»?

КИРИЛО: Він зголосився добровольцем. І пішов. Покличте його, то, може, й прийде. Тільки голосно. Бо там стріляють.

Кирило відходить до Пана.

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру! Цукр-р-ру! Вдає, що не чує. Мер-р-рзотник!

Із ями вилазить рачки чоловік з ножем, витирає ножа об рукав і ховає його до кишені. Це наш молодий Офіціант. Наближається до столика. Увесь пообмотуваний брудними бинтами, які вилазять із нього й волочаться слідом, наче тельбухи. Дорогою пригладжує волосся. Стає перед Старою Жінкою.

Гукаю до нього вже півроку, лобуряко, неробо. Не чуєш, що до тебе кажуть? Забери каву. В каві була муха, у вершках волосина, вершки в газеті, газета в клозеті, забирай, забирай. Ворушаться, як мухи в меді. Ніякого в них життя. І це називається молодь! Стоїть собі такий з руками в кишенях і філософствує. Де ті рубці? Де той скрипаль?

Офіціант гарячково розпихає бинти по кишенях. Потирає руки.

Я вже бачила тебе десь. Де ми з тобою зустрічалися? Чого ти витріщився на мене як баран на нові ворота? Що це ти на себе начепив? Пір’ям обріс! Чи це не ти? Де ти був?

ОФІЦІАНТ: Я був на війні, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: На війнушці?

ОФІЦІАНТ: Авжеж, на третій війнушці.

СТАРА ЖІНКА: На третій, четвертій, десятій. Ви страшенно квапитеся... То ти мені каву солодив? Нікчема. Криворучко. Я пам’ятаю.

ОФІЦІАНТ: Кавуся, мабуть, вистигла, але ви тримаєтеся пречудово.

СТАРА ЖІНКА: Скільки ж ти на себе пір’я, галузок, медалей, нашивок, ґудзиків понавішував... вояк... а я тут, ангелику, народила хлопчика і трьох дівчаток. Хлопець зух. Але я його не віддам. Сиджу на ньому... глянь... ну, не бійся.

Офіціант уклякає й заглядає. Свиснув від подиву. Підмітальники виштовхують на площу другий віз із непотребом, макулатурою, брухтом. Цього разу поміж сміття ще більше людей. Підмітальники звалюють усе це на купу. Тепер пляж, кав’ярня, поле битви перемінюються на одне велике сміттєзвалище. Життя, проте, триває тут, як звично, усі інституції (включно з церквами та медичними установами) функціонують — відносно — нормально. Відбуваються засідання, з’їзди, банкети, візити... Люди працюють, розважаються, розповідають анекдоти, пліткують. Часом чути пожвавлені голоси і навіть спів. Певні сум’яття й пожвавлення тривають кілька хвилин. Кожен говорить, що йому слина на губу принесе. Можна навіть наспівувати старі шлягери, читати оголошення в газетах, зведення, неактуальні підручники філософії, історії й таке інше. Ці голоси долітають із купи сміття. Наприклад:

а) Небагато слів мають нині для людства таке велике значення, як слово «єдність». Здається, усе тяжіє до єдності. Великі держави світу переважно складаються з дрібніших політичних утворень...

Єдність, Об’єднання, Союз — вислови, які відіграють роль не лише в політиці, вони охоплюють усі галузі культурного і наукового життя. Кількість міжнародних спілок сягає сотень, наукові працівники, художники, спортсмени, скаути, філателісти, актори, профспілкові діячі, журналісти... до цього слід долучити незліченні економічні співдружності.

б) Папка з написом «Б» — Бюст — репає. Ми складаємо до неї листи, в яких є запитання й нарікання на тему занадто маленького бюсту, занадто великого бюсту, бюсту, який зменшується чи обвисає. Ми знаходимо такі листи в редакційній пошті щодня... Які параметри повинен мати ідеальний бюст? Параметри, звісно, залежать від зросту й загальної конституції... тут варто сказати, що жінок з ідеальним розміром грудей майже нема.

Для пожвавлення дії можна ввести короткі діалоги, запитання і відповіді, корисні й шкідливі поради. Приміром:

— Що ви можете порадити людям?

— Те, що диктує здоровий глузд: жити повним життям, однак уникати «рекордності», добре харчуватись, а водночас нишком пильнувати свою вагу. Працювати й відпочивати, а водночас нишком пильнувати свою вагу. Працювати й відпочивати. А коли людина вже сягне поважного віку, вона мусить позбутися деяких оманливих переконань: люди, наприклад, бояться споживати м’ясо, бо вони чули, що це підвищує тиск, тим часом треба з’їдати двісті грамів м’яса денно. Вони почули десь, що сіль «шкідлива для серця», натомість сіль у невеличкій кількості просто-таки необхідна для організму.

— Що ви порадите стосовно способу життя?

— Щодня знаходити час для миті перепочинку, тиші, сну.

КИРИЛО (підходить до Пана, вдивляється в нього з обожнюванням): Шановний пане, здається, у вас волосинка у вусі... (Заглядає до вуха.) Ми усунемо її безболісно, ви дозволите, пане адвокат? О, вже готово! Така дрібниця, а псує усю картину. (Кирило витягає люстерко. Дивиться на люстерко, хитає головою.) Знову мухи обгидили люстерко. (Кирило з люстерком обходить Пана навкруг, Пан спостерігає у люстерку, чи гарно його підстригли.)

Тим часом підмітальники взялися наводити порядок із несподіваною енергією. Замітають вокзальну площу, пляж, підлогу. Згортають сміття на купу, потім розкидають знову. Пересувають сміття і шмаття з місця на місце. У повітрі літають клуби попелу й куряви. Підмітальники розпихають сміття під стільці та столики, обмітають стільці та столи, при яких сидять відвідувачі. Набирають води до ротів і сприскують підлогу. Працюють гарячково.

Дякую, пане адвокат... о, даруйте... ще в носі волосинка, о, пардон, це помилка, на старість очі підводять.

Кирило знімає брудну ганчірку з шиї Пана. Пан підводиться. Це імпозантний, кремезний, шанобливий Пан... а підводиться він із великою гідністю. Кирило старанно обмітає з Пана невидимі волосинки.

О! Воша на комірі (знімає двома пальцями).

ПАН: Дякую, Кириле.

КИРИЛО: Даруйте, що насмілився, але, ви, пане адвокат, забули, а я чекаю... Чекаю анекдотика. Ви, пане адвокат, уперше з незапам’ятних часів забули про анекдотик.

ПАН: Але ти мені нічого не розповів — жодної пліточки, ніякої новинки, хоча зазвичай перукар розповідає, а клієнт слухає. Так зручніше й легше. Ну, але раз можна помінятися ролями. А який саме анекдотик ти хочеш почути? Політичний?

КИРИЛО: Та боронь мене, Боже, пане адвокат, я до політики не лізу, це до Янека. Якщо ви такі ласкаві, то я просив би анекдотик про ту мамусю, що пішла з донькою Вандусею до крамниці, аби купити собі одіж.

ПАН: Це справді невинний анекдотик, а при цьому чудовий, я завжди вмираю зі сміху, коли розповідаю його, але вже стільки разів... може, якогось іншого?

КИРИЛО: Як по правді, то той, про Вандусю та її матір пречудовий (підсуває Панові стільця). Будь ласка! Направду складно, вислухавши його, стримати захват.

ПАН: Я вже не сідатиму, мій любий, розповім так, per pedes apostolorum[8].

КИРИЛО: Як бажаєте, пане адвокат, хоча дозволю собі звернути вашу увагу, що анекдотик, який розповідають сидячи, справляє на слухача глибше враження, ніж per pedes.

Пан сідає на стілець. Умощується, закладає ногу на ногу. Виголошує анекдотик. Будь-який. Із календаря або з газети. Кирило покивує головою. Усі слухають анекдотик зі священним трепетом. Хтось навіть зняв капелюха. Підмітальники, які кинули мітли і прислухалися до анекдоту, беруться тепер до іншої роботи. Малюють білою фарбою на поверхні сміттярки пішохідні переходи, проводять білі лінії через пляж, смітник, кав’ярню, столики і навіть людей, якщо натрапляють на них дорогою.

Стара Жінка плете на спицях білі дитячі повзунки або шкарпетки. Наспівує старечим голосом вірша-пісеньку:

Ти вийшов із мене

разом з кров’ю

чорним містищем

болю

у світлі тане

листя дерев

а птах виводить

трелі

в зеленій смузі

сон свій сниш

вгорі

білосніжний метелик

За мить повторює останню строфу.

в зеленій смузі

сон свій сниш

вгорі

білосніжний метелик

До столика Старої Жінки сідає Пан (шанобливий). Стара Жінка не перериває роботи й каже, не дивлячись на Пана (паузи між словами дедалі довші).

Який же ти старий, Бздуню.

Пауза.

Жахливий. Цілковито лисий.

Пауза.

Ще й маєш лупу на комірі.

Пауза.

Линяєш і паршивієш на очах.

Довга пауза.

...Паскудний.

ПАН: Я випробував різні масті... прикладав навіть шкірки юних дівчат, теплі тільця неповнолітніх... лаври... валюту... собачі тельбухи.

СТАРА ЖІНКА: Серце в тобі зав’яло (пауза), Бздуню, твоє серце лисе, наче єпископове коліно... Кирило казав, що ти на старвік став балагуром, «битим козирем» — це правда? У мене в очах віск, у вухах вата. Козир. Ще один. Ти ще живий? І не сором тобі?

ОФІЦІАНТ: Чи вже подавати свиняче колінце, пане барон, будь ласка, газети, ситуація знову напружена, до межі витривалості.

ПАН: Принеси мені, сину, склянку «маслаша» врожаю 1968 року. І що ти там знайшов у культурному додатку до газети?

ОФІЦІАНТ: Саме там собаку зарито, пане барон.

СТАРА ЖІНКА (не звертаючи на них уваги): Ну, нехай цей Бздуньо розповідає. Нехай Бздуньо не соромиться. Нехай розповість, як він пив чай із молоком у племінниці другого сина Ваґнера за присутності італійського короля Еммануїла... кляті балагури. Гикавка сьогодення.

ОФІЦІАНТ: Дозволю собі звернути вашу увагу, ласкава пані, що публіка нині пропадає за мемуарами, щоденниками, документами, вечірніми туалетами і нічними горщиками видатних мужів, видатних художників, дрібних курвів, видатних убивць, мислителів і збоченців. Кожен повертає собі, що лише може.

СТАРА ЖІНКА: Дурнику, ти як отой... ну, як його там... отой критик... та не той, віслюче! Ти не розумієш, що все це психопатологія. В людей усе протікає, витікає, розлазиться й вилазить назовні... Підхоплені Ніаґарою часу, вони спливають разом із каналізаційними стоками, отож хочуть зачепитися бодай за щось... О сецесіє, о бабусина лампо, о бароко, о поезіє, о красо, о природність, о природо, о чуже життя під липою, о античні вечори... чіпляються старого мотлоху, бо хочуть відпочити в колі старої лампи, розтелепо.

ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки. Мефодій — це містик... голий. І поки я виконаю твоє бажання, моя душе, й розповім про те, як чаював у одної дами, я хочу закинути слівце на захист Мефодія — в питанні культу ефеба. Зрештою, у цьому культі інфантильної голизни є первісна невинність, сенсаційне відкриття наготи в її чистоті, в чистоті сексу без сексу, тобто певного екстазу, наближеного до святості... без свята.

СТАРА ЖІНКА (Офіціантові): Хлопче, витягни панові адвокату вату з вуха, бо він не чує, що каже і про кого говорить.

Офіціант запобігливо витягає вату з лівого вуха Пана.

ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки, це містик, проте він оповитий містикою юності й ненавистю до літератури...

ОФІЦІАНТ: Але мені, шановний пане, здається, що він глумиться з Бога і що він усе ж таки непристойний з тим своїм культом наготи...

ПАН: Усе якраз навпаки, мій любий, він полюбив Бога. Я відчуваю присутність Бога в усій його майже напівгеніальній творчості. Сказав би, що наш геній ставиться до Бога з великою симпатією, знаючи еготизм цього генія, треба визнати, що стосовно Господа Бога він дуже делікатний, доброзичливий, ба навіть приязний... бо ця його видатна філософія аж така видатна, що навіть наш професор-доктор-доцент-чудотворець від критики потонув у глибинах його екзистенційної плиткості... (Несподівано уриває. Офіціант колінкує біля столика Пана. Зі смітника, зі старої ями долинає голос Кирила, який уже повернувся на своє колишнє місце й лежить в окопі, покритий маскувальною сіткою і купою сміття.)

КИРИЛО: Вперед... вперед...

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру! Цукр-р-ру! Цукр-р-р-р-р-ру! Кур-р-рвамать!

СЛІПЕЦЬ: Води! Води! Ковток студеної чистої води! Тут десь було джерельце? (Встає з лавчини, обмацує усе навколо білим ціпком.) Де той гірський потік? Де струмки, дерева, озера?

СТАРА ЖІНКА: Струмки пересохли, каналізаційні стоки злилися з джерельними водами. Заспокойтеся, хлопець принесе вам автомат для виробництва содової, лійку і фільтр для проціджування каналізаційних стоків. Хіба ви не знаєте, що великі метрополії п’ють використану воду з каналізації? Ми випорожнюємось і поглинаємо.

СЛІПЕЦЬ: Клята. Відьма. І тут наздогнала мене зі своїми оденками.

СТАРА ЖІНКА: Бовдур (Стара Жінка говорить спокійним і доброзичливим голосом. При цьому безперервно плете шкарпетки на спицях).

ОФІЦІАНТ (постійно навколішки, каже Панові): Отче, я зогрішив — думкою, словом і вчинком.

СТАРА ЖІНКА: Ходив кудись... зогрішив.

ОФІЦІАНТ: Я зламав присягу, втік з-під знамен, полишив поле бою, мене скинули вночі, пофарбованого на чорно, в зав’язаному мішку, з усією компанією, з ножем, я не вірую, Отче, втратив віру, нас розгрішують капелани, які не вірять у вічне життя.

СТАРА ЖІНКА: Ти пересолодив!

ОФІЦІАНТ: Є трохи м’яса, заліза й багнюки... я не вірую в Бога.

Стара Жінка з усмішкою хитає головою. Пан совається на стільці. Заслоняє обличчя — з боку Офіціанта — картою меню. В карті можуть бути вирізані отвори для очей.

ПАН: Не думай про те, що Бога немає й не переймайся цим, якщо ти так вважаєш, то це не має значення, візьмися до справ буденного життя, а Господь Бог об’явиться тобі несподівано в самому житті, в природі, яка навколо тебе, в деревах і птахах, у світлі, в дощі, в музиці, в людських тілах. Бачиш, Сину, Бог змінив місце проживання. Він тепер мешкає в людському середовищі, в людській родині. Й уже не потребує наших молитов і не вислуховує їх. Він мешкає у квітах і струмках, у хлібі, рибі, грибі, в шоколаді та цукерках, ба навіть у цибулевій юшці й котлеті.

СТАРА ЖІНКА: А ти спритний, Бздуню, завжди щось таке втулиш. То, мабуть, і в тобі зараз є Бог? Ну?

ПАН: Я поквитався з Ніцше.

СТАРА ЖІНКА: Козир.

ПАН: Зробиш мені, хлопче, крокети зі шпинату...

ГОЛОС КИРИЛА: Повертайся! Повертайся на форпост!

Офіціант повзе до ями, в якій лежить Кирило. Слідом за ним волочиться брудний бинт.

ПАН (веде далі, ховаючись за меню): ...Додаси до протертого шпинату булку, розмочену в молоці... одне яйце... окрім цього, сіль, перець, цукор і мускатний горіх до смаку...

Офіціант сповз до ями. Тепер він знову разом із Кирилом.

КИРИЛО: Чому ти відходиш?.. Що ти там шукав?.. Зіприся на мене... Що ти там шукав? Це вже не старі часи... я казав тобі, що... що ти кажеш?!

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: Я не хочу вмирати.

Я хочу ще побачити, що в неї є,

не засипай мене

так швидко,

Отче наш, що є на небесах,

прийди... скажи мені, чи справді квіти...

КИРИЛО: Тут немає квітів.

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: А коні? Кролики? Дощові краплини?

КИРИЛО: Немає коней.

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: Заплющ мені очі, засип мої очі, поховай мене в матері нашій, землі.

ПАН (відкладає меню на столик): Ну нічого, ми це якось надолужимо. (Бере в руки газету. Читає.) «Розвиток зародка поза організмом матері можливий. Зрештою такі досліди проведені на тваринах, і вони вже дуже посунулися.

Стара Жінка перериває роботу, слухає з цікавістю.

Досягнення в цій галузі велетенські й приховують у собі необмежені можливості. Уже 1964 року в Канаді зі штучної матки, сконструйованої Джоном Каллаганом, народилося на світ ягня. Доктор Гафер спонукає яйники обраних породистих корів виділяти велику кількість яйцеклітин. Потім запліднює їх штучно за допомогою сімені племінного бугая, яке зберігається в окремому контейнері».

СТАРА ЖІНКА: Добре, що не такого генія, як ти.

ПАН (читає далі): «Один із найвидатніших генетиків, Герман Мюллер, запропонував законсервувати яйцеклітини і сперматозоїди найкращих, найрозумніших і найздібніших людей і помістити їх у якнайглибші сховища. У разі ядерної війни і самознищення цивілізації у нас буде резерв людства».

СТАРА ЖІНКА: Баю-баю-бай-баю́, скоро будеш ти в раю. Можеш експериментувати з тим своїм італійцем. Дитина з пробірки! Дитина із мене. Вона — це я. Ти занадто мудрий для того, щоб збагнути відчуття звичайної, простої корови... Я не віддам її.

Він вийшов із мене

рушив у світ

але я не перегризла

пуповини

не дозволила

його відтяти

тримаю його зубами

нехай собі мандрує

світами

він вийшов із мене

в космос

у вакуум

як із кабіни

ширяє собі наспівує марші

але я тримаю його пазурями

і не віддам.

Дістає дротяні окуляри, насуває на носа і спокійно береться плести шкарпетки.

Втягну його в себе

встромлю

замкну

як буде потреба

до часу

він має повну свободу

Зі смітника виринає маленький оркестрик розважальної музики, який складається з трьох або п’яти музикантів, одягнених у білі піджаки зі золотими ґудзиками і в сині кашкети. Оркестр настроює інструменти. Готується до виступу. На сцену з-поза стіни кав’ярні входить Юнак із подорожньою торбою. Одягнений дбайливо, чисто й мальовниче. Чудове сполучення кольорів. Кучері довгі, світлі, променисті. На обличчі — вираз цікавості, задумливості, невинна усмішка, — грайлива, начебто сором’язлива. Костюм, убір не найважливіші. Важливий вираз його обличчя. Зачіска. А також квітка в бутоньєрці. На ногах — чорні лаковані туфлі зі срібними пряжками. На шиї — білосніжне мереживне жабо.

Троє Дівчат, які засмагали й базікали, тепер завзято плетуть вінки і складають букети зі сміття і зав’ялих квітів. Дівчата щомиті жбурляють усе це на землю й починають наново. Звивають гірлянди з ганчір’я і сміття, пробують їх символічно розвішувати в повітрі. Юнак придивляється до їхньої роботи. Дівчата обдаровують його прегарними усмішками. Шепочуться. Знову сміються. Одна за одною вимовляють свої імена, нібито представляються.

ПЕРША ДІВЧИНА: Клото.

ДРУГА ДІВЧИНА: Лахесіс.

Друга Дівчина надягає Юнакові на шию вінок зі сміття й паперових квітів.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Атропа.

Третя Дівчина тримає срібні ножички, робить такий рух, нібито хоче врізати невидиму нитку, яка пов’язує Юнака з життям, але товаришки не дозволяють їй зробити цього. Дівчата наближаються до Сліпця і розпитують його про щось. Можливо, про вулицю, будинок, автобусну зупинку. Сліпець пояснює, допомагаючи собі жестикуляцією. З неба падають час до часу папірці, пір’я, сажа, конфетті. Але з великими перервами. Що кілька хвилин. І ще в повітря злітають кольорові повітряні кульки, до яких почеплені брудні шмати, подерті торбини, зношені шкарпетки й навіть діряві кальсони, навушники від шапок і таке інше.

СЛІПЕЦЬ: Шкода, юний мандрівниче, що ти не проведеш із нами найближчі дні та ночі. Ми частуватимемо тут віце-короля і його молоду дружину. Вони прибувають з офіційним візитом, і тому тривають оці приготування. До вечора усе місто буде, немов сад, а небо — як букет із кольорових вогнів. Ну, але я забираю в тебе час, а ти квапишся. Ви, молоді, тепер летите, летите — аби швидше, далі, аби в непізнане. А я знаю, що по найдовшій подорожі так чи так доведеться повернутись... отож бережу ноги... (показує Юнакові напрямок ціпком). То ти підеш цією липовою алеєю, аж до того білого будинку з вежею, там звернеш управо, минеш ботанічний сад, три фонтани, стадіон, клініку, за клінікою є сквер, у якому стоїть пам’ятник, від того пам’ятника — навпростець як із батога тріснув — до пляжу. Урешті почуєш шум моря, воно вже само привабить тебе до себе... Йди, юначе, сміливо — нехай щастить!

Юнак кланяється й відходить. Сліпець здіймає капелюха і з усміхом дивиться йому вслід. Потім сідає на лавці й розгортає рвану газету. Може читати вголос рецензії на театральні вистави. Юнак зупинився біля плетеного пляжного крісла, поставив подорожню торбу на землю. Обдивляється кругом, як людина, котра чекає на автобусній зупинці.

Страж Порядку в чорному мундирі: білий пас, білі рукавички, довга біла палиця біля паска. Походжає розміреним кроком уздовж білої лінії. Він цілковито незворушний. Ніби — водночас — не бачить нічого й бачить усе. Юнак також не звертає уваги на Стража Порядку. Якоїсь миті виймає з кишені цукерку в зеленій обгортці. Розгортає обгортку, вкидає цукерку до рота. Оглядається, начебто шукає смітник, потім згортає обгортку й кидає її на землю. Страж Порядку зупиняється перед Юнаком, дивиться на нього уважним поглядом. Юнак усміхається до Стража Порядку, але той дивиться серйозно. Юнак поправляє волосся. Страж Порядку відходить. Знову курсує за своїм маршрутом. Юнак витягає з кишені дзеркальце. Розглядає своє відображення. Всміхається.

ЮНАК (декламує вірша під назвою «Вони»):

Цей будній день дивовижний

починається в білій щілині

губи гіркі й стулені навхрест

поглинають осад ночі та сну

обличчя чужі й сліпі мов щенята

розплющують очі розплющують очі

відривають собі від уст

слова та усмішки

годують одне одного

пташиними язиками

притлумлюють зойки

побачивши очевидні речі:

ах сонце квітка перса

і сірий буденний день

для них такий пречудовий

немовби рожевий слон

Страж Порядку зупиняється. Світло на сцені примеркає. Стає мертвотним, як у час сонячного затемнення. Тепер Юнак не звертає уваги на Стража Порядку. Витягає з кишені гребінця й починає старанно, поволі зачісувати своє довге світле волосся. Обличчя Стража Порядку суворішає, кам’яніє. Він вимовляє слова чітко, але начебто з певним зусиллям.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Що ви тут робите?

Юнак розчісує волосся, всміхається сумно, проте приязно.

Вам поставили запитання, чому ви не відповідаєте?

ЮНАК: Що я роблю? Стою, чекаю, зачісуюся.

Розчісує волосся далі.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А що ви робили хвилину тому?

ЮНАК (завершує зачісуватися): Хвилину тому? Читав вірша.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Але що ви робили перед тим, як виголосили цей текст?

ЮНАК (усміхається): Нічого.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Нічого? Ну пригадаєте... ще є час...

Юнак витягає квітку з бутоньєрки. Нюхає її. Торкається до неї губами. Можливо, цілує.

Страж Порядку киває пальцем до Пана. Той робить здивовану міну, начебто хоче запитати: «Невже це ви до мене?». Страж Порядку киває пальцем. Пан поправляє одяг, застібає ґудзики й майже підбігає до Стража Порядку.

СТРАЖ ПОРЯДКУ (не дивлячись на Пана): У нас є свідок, який може усе вам нагадати.

Юнак вкладає квітку до бутоньєрки. Приязно всміхається до Пана.

А тепер ви пригадуєте, що робили перед тим, як виголосити текст?

ЮНАК (заходиться щирим сміхом. Страж Порядку наближається до нього): Я їв цукерку... Справді, так, панове, я їв цукерку (сміється).

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А що то була за цукерка?

ЮНАК: Цукерка з начинкою (усміхається).

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А її було у щось загорнуто?

ЮНАК: Так, у папірець.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: І що сталося з тим папірцем?

ЮНАК: Я розгорнув його.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Ми питаємо вас не про те, чи ви розгорнули його, а про те, що ви зробили з папірцем, коли розгорнули цукерку.

ЮНАК: Не пам’ятаю... (Знизує плечима.) Не знаю.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: У нас є докази, що ви спочатку уважно роззирнулися навколо, а коли пересвідчилися, що поблизу немає людей, умисне жбурнули папірець від цукерки на дорогу, яку перед тим прибрали і приготували до приїзду королівського подружжя.

ЮНАК: Ну, гаразд, я жбурнув, але чому ви все це говорите таким похоронним тоном? Ви страшенно сумний. Щиро кажучи, я не хотів нікому заподіяти нічого поганого. Пригадую, що роззирався, шукаючи якогось смітника, але не знайшов, зрештою я стояв на купі сміття, я справді не відчуваю відповідальності за це — як можна засмітити... сміттярку?

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Ви так вважаєте?

ЮНАК: Таж ви бачите.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Я не бачу тут сміття. Ви можете пояснити мені, з якою метою забруднили землю й повітря нашого міста саме в момент візиту достойної пари?

ЮНАК (ввічливо): Друже, я клянуся, що це випадково. Ну, нехай ваше обличчя вже випогодиться, адже про все це можна говорити з усмішкою... зрештою, я охоче підніму той папірець.

Юнак дивиться на смітник, нахиляється, копирсається у смітті.

СТРАЖ ПОРЯДКУ (кричить): Не рухатися! Не торкатися тут ні до чого!

ЮНАК (підводиться): Друже, я справді дуже полюбив вас за цей діловий сумовитий тон, ми можемо перейти на «ти», я ніколи не мав поганих намірів, бо люблю людей, квіти, я не спроможний навіть муху вбити.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Документи.

Юнак із усміхом відпинає квітку й подає її Стражеві Порядку. Страж Порядку сахається.

ЮНАК (простягає руку з квіткою): Будь ласка, візьміть.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Що? Що це?! (Сахається, настраханий.)

ЮНАК: Квітка (робить крок до Стража Порядку). Це справді квітка, не бійтеся.

Страж Порядку повільно тягнеться до кобури, відстібає її, тримає руку на револьвері, дивиться в обличчя Юнака. Юнак ступає на крок уперед.

Це вам... я хочу подарувати вам квітку на згадку про це кумедне непорозуміння.

Страж Порядку сахається, тримає руку на кобурі револьвера. Обличчя Юнака серйознішає, він завмирає. Його огортає смуток. На обличчі Стража Порядку з’являється усмішка, а може, його лише спотворює гримаса. Юнак опускає руку з квіткою.

ГОЛОС СТАРОЇ ЖІНКИ: Синку! Синку! Де ти?.. Не ховайся від старої матері!

Світло згасає й спалахує, згасає й спалахує. Сцена поволі безлюднішає.

Синку, синку, де ти?

Стара Жінка виходить на сміттярку. Роззирається, шукає, мишкує. Зазирає у всі крісла з тентами, ями, під столи та стільці. Стукає по стіні, наслухає.

СТАРА ЖІНКА: Синку! Обізвися... не лякай мене.

Рухи Старої Жінки слабшають, потім знову стають гарячковими. У час цих пошуків з неї злітають головні убори, пасма штучного волосся, оздоби, біжутерія, браслети, кольє, панчохи. Стара Жінка надибує десь кийка й починає розгрібати сміття. Якоїсь миті спиняється й нерухоміє. Відкидає кийка й стає навколішки. Дедалі швидше затято розкидає сміття. Рве та розкопує землю пазурями. Важко дихає. Схилилася над викопаною ямою. Невиразно повторює одне й те саме слово.

Завіса падає, несподівано уриваючи виставу.

лютий 1968

Непорочний шлюб

Картина 1

Спальня дівчат

На столику між ліжками — гасова лампа з рожевим абажуром. Опівніч. Дзиґар вибиває дванадцяту. Після дев’ятого удару одна з дівчат неспокійно ворушиться, після останнього — тиша. Потім дівчина поволі підкручує лампу. У слабкому світлі видно меблі, картинки на стінах. Дівчачі сукні, розкладені на стільцях. Дівчина з розплетеним волоссям сидить на ліжку, одягнена в білу сорочку, яка запинається під шиєю. Друга спить, сховавшись з головою під ковдру. Висунула одну ногу з-під ковдри: біла товста нога оголена до коліна. Звисає з ліжка й дотикається пальцями підлоги. Нога «живе», попри те, що вона нерухома.

Б’ЯНКА (повертає голову до дівчини, яка спить): Паулінко... (За мить.) Паулінко... Паулінко... ти чуєш мене? Ти, певно, вдаєш... Ну то й спи собі! Погана! (Лізе під подушку й виймає книжку. Наближає книжку до світла й починає читати. Перериває читання, певний час наслухає, як дихає друга дівчина.) Паулінко... озвися, благаю... мені так холодно... можна, я зігріюся біля тебе?.. Мені снилося, що я впала до криниці... скрізь вода, я роззявляю рот, вода вливається в мене крізь усі отвори, я побачила твоє обличчя над криницею і тоді прокинулась... уся в поту, як у холодній воді...

Б’янка відкидає ковдру й наближається до ліжка Паулінки. Схиляється над нею, торкається до ковдри, обходить ліжко навколо, сідає на килимку.

Б’ЯНКА (пошепки): Ліно... прокинься, будь ласка... я почитаю тобі.

Гладить її ступню, дотикається її губами... нога неспокійно ворушиться й ховається попід ковдру. Б’янка встає, поволі відгортає ковдру. Пауліна, бурмочучи крізь сон, відвертається й обгортається ковдрою. Видно її голову в білому чепчику. Б’янка різким рухом зриває з неї ковдру. Пауліна лежить навзнак у довгій білій сорочці, підгорнутій до колін. Її очі заплющені. З її рота поволі висолоплюється фіолетовий язик. Коли Б’янка схиляється над нею, Пауліна вивалює язик на всю довжину.

Б’ЯНКА: Паулінко... що з тобою?!

ПАУЛІНА (говорить хрипким голосом): Я отруїлася через кохання до Беньяміна, вмираю. Бібіанно, попрощайся з тітонькою, дідусем, кухарочкою... банку з отрутою знайдеш під ліжком... до побачення на небі, моя бідолашна Бібіанно... (Схиляє голову набік.)

Б’янка заглядає під ліжко.

ПАУЛІНА (сміється): Тільки не впади в нічний горщик!

Б’ЯНКА (під ліжком): Сама зжерла... егоїстка... (Виповзає з-під ліжка, тримає банку з рештками чорниці.) Колись ти помреш від переїдання, від завороту кишок. (Б’янка з банкою в руках сідає на Пауліну верхи. Вивчає товсте біле обличчя приятельки. Малює Пауліні соком вусики й борідку.) Моя кицюню, моя лялечко, Ліно, моя пампушечко, розплющ оченята, не засинай.

Пауліна стогне.

Б’ЯНКА (відставляє банку): Знову спить!.. Огидна біла пампушка, знову спить! Спить і спить! Огидна пампушка... (дивиться на Пауліну, яка розкинула руки і вдає, що хропе). Яке огидне волосся, вуса під пахвами, фе-фе! Прокинься, мій королевичу! Мій сплячий лицарю, моя королівно... прокинься, а то відкушу тобі носа. (Наближає рота до обличчя Пауліни, обережно стискає зубами її носа)

ПАУЛІНА (сідає, ховає носа в долонях): Віддай мого носа, глисто, віддай мені мого носика, дохлий хробаче.

Б’ЯНКА (гладить себе рукою по животі): Ням-ням... У Ліни смачний носик... смачний носик... солоденька картоплинка...

ПАУЛІНА: У тебе в животі повно хробаків, ти вся нафарширована глистами.

Б’ЯНКА (затуляє собі рота долонею): Замовкни, бо я зблюю.

ПАУЛІНА: Коли ти спиш, вони вилазять у тебе з носа, з вух... довгі, білі, як макарони, вилазять у тебе із задка...

Б’ЯНКА: Огидна, огидна Ліна... а в тебе вуса скрізь — під кожною пахвою і там, внизу животика... Пампушко, моя тепленька пампушечко, люба... я не гніваюся на тебе.

Пауліна позіхає.

Б’ЯНКА: Не спи... мені так нудно, коли я лежу сама, не спи, Лінко... я почитаю тобі, хочеш?

ПАУЛІНА (штучним голосом, ніби наслідує когось): Ти нудна, як нетеча з отим своїм читанням, мабуть, якісь поезії... верби... конвалії... Офелії, туберози, лілії, ридання.

Б’ЯНКА: Знаєш, що?!.. У мене є сигара для тебе...

ПАУЛІНА: Натще... щоб мене знудило... а що це за книжка?

Б’ЯНКА (піднімає книжку з підлоги): Можна, я ляжу біля тебе? Це не поезії... це така чудернацька книжка, ми мусимо швидко прочитати, аби тато не помітив, що її нема в бібліотеці... я почала сама... Паулінко... ти спиш?

ПАУЛІНА: Читай урешті ті свої крові-любові.

Б’ЯНКА: Мені так холодно, я уся тремчу як осиковий листок.

ПАУЛІНА: Читай уже, бо я тебе прокляну, каракатице... до речі, які ж ото дивні слова вигадують... каракатиця... коли виконуєш граматичну вправу, то можна зробити чотири помилки в одному слові...

Б’ЯНКА: Знаєш, що я бачила вчора в альтанці? Мені аж дух забило... я ледве не вмерла зі сміху... (Б’янка пригортається до Паулінки.)

ПАУЛІНА: Ну, покажи нарешті... (Відбирає у Б’янки книжку, гортає спершу без цікавості, якоїсь миті починає читати уважно.) ...Ну, знаєш! Це щось!

Б’ЯНКА: Правда, правда? Почитай уголос... потім я... яка ж ти тепленька...

ПАУЛІНА: Гаразд уже, гаразд... (Пауліна читає трохи захриплим голосом, у ніс, нібито в неї поліпи.) «...У жінки, в деяких чотирируких і дрібних мавп, у деяких м’ясоїдних, ведмедя, гієни, у білого тюленя, врешті-решт, у самиці дамана капського піхва цілковито або частково закрита оболонкою, яку пеніс розриває при першому статевому контакті».

Б’ЯНКА: Дамон капський — це хто?

ПАУЛІНА: Не дамон, а даман... але я теж не знаю.

Б’ЯНКА: Дивна назва.

ПАУЛІНА: Знаєш, я раптом відчула такий голод.... з’їла б цілого коня з копитами або навіть дамана.

Б’ЯНКА: У мене щось є для тебе, пальчики оближеш.

ПАУЛІНА: Що в тебе є?

Б’ЯНКА: Дещо солодке, дещо біле, дещо м’якеньке — як ти... Вгадай!

ПАУЛІНА: Бібіанно, не дражни мене... я справді вмираю з голоду.

Б’ЯНКА: Не вмирай! (Вистрибує з ліжка й підбігає до ширми, за мить виходить з тарілочкою, наповненою десертом, сідає на ліжко з тарілочкою на колінах.)

ПАУЛІНА: Ох, моя Бі... моя єдина... Бі... Бі... а ложечка? Чим я їстиму? Ти ніколи не мислиш практично.

Б’ЯНКА: Таж можеш рукою... або й ротом, з тарілки.

ПАУЛІНА (віддає їй книжку й бере тарілочку з десертом, пробує язиком): Лимонна!... Тепер я себе побалую, а ти почитай!

Б’ЯНКА (дивиться на приятельку): Тільки їси повільно, інакше тебе знудить.

Пауліна не відповідає, її рот зайнятий десертом.

Б’ЯНКА (читає): «Людина належить до плацентарних тварин-ссавців... Тому її статеві органи та спосіб послуговування ними такий самий, як у всіх тварин, які мають оволосіння, соски й пупець. Зазвичай вона не цілком вкрита волоссям, однак нема жодних ділянок на її тілі, де волосся не могло б рости...». (У час читання періодично гладить Пауліну по голові.)

ПАУЛІНА (з ротом, набитим десертом): А на долонях?

Б’ЯНКА (порскає сміхом — читає, сміючись): «...На голові, під пахвами й на лоновому горбку волосся росте в обидвох статей».

ПАУЛІНА (длубаючись пальцем у десерті, невиразно): Якась нудота з тим волоссям... скрізь волосся... в юшці, на гребінці.

Б’ЯНКА: Тільки не в дідуся на голові... (Сміється.)

ПАУЛІНА: Нудно як манна каша... читай про щось інше... (Облизує пальці.)

Б’ЯНКА (перегортає сторінки й читає): «...Поки полінезійці навернулися до християнства, вони мали звичай підтримувати свої тестикули обома руками, — щоб член звисав поміж пальців. Це була поза “дикого денді”»... (Б’янка перериває читання, дивиться на Пауліну, яка вилизує тарілку.) Що це таке — «дикі денді»?

ПАУЛІНА (перестає лизати): «Дикі денді» — це назва члена полінезійця до його навернення у християнство.

Б’ЯНКА: Якого члена?

ПАУЛІНА: Полінезійського...

Б’ЯНКА (знизує плечима, читає): «Декотрі тварини не мають мошонки, це помітив іще Пліній».

ПАУЛІНА: Не читай про цього Плінія! (Відбирає у Б’янки книжку. Обоє дівчат залазять під ковдру. Видно лише голови й руки. Чепець у Пауліни на голові перехнябився.) ...О! Тут буде щось цікаве... верблуд!

Б’ЯНКА: Не верблуд, а верблюд... і про верблюда вже було.

ПАУЛІНА: То й не слухай, я читатиму мовчки... але тут цікаво!

Б’ЯНКА: Егоїстка.

ПАУЛІНА: Глистка.

Б’ЯНКА: Та гаразд уже... читай.

ПАУЛІНА: «У дромадерів, а також у кота, кінець члена загнутий назад...». Це неможливо!

Б’ЯНКА: А звідки ти знаєш?

ПАУЛІНА: Ідіотка... світлячок купальський... член встає й вистромлюється вперед під час ерекції...

Б’ЯНКА: Я... Я не знаю.

ПАУЛІНА: Чого ти не знаєш?

Б’ЯНКА: Таж дромадер і верблюд це одне й те саме, а як можна порівнювати кота з верблюдом?

ПАУЛІНА: О Боже, та дромадер — це службовець у дипломатичних місіях на Сході, він перекладає з іноземної мови... вже не пам’ятаю, як звали того товариша Словацького... Шпіц... Шпі... Ну! Таж ти визудила все напам’ять... він мав саме таку посаду і шмальнув собі в лоба.

Б’ЯНКА: Шпіцнаґель.

ПАУЛІНА: Шпіцнаґель... Завжди перебиваєш у найцікавішому місці, щоб похизуватися своїм знанням... «Жуйні, а також кабан мають тонкий член. У непарнокопитних, слона й морської корови він товстий і круглий». (Пауліна вибухає сміхом.) Корова з членом... і це називається науковці... у корови вим’я...

Б’ЯНКА: Ну це ж морська.

ПАУЛІНА: Ну та й що, ну морська. Корова мусить мати вимю.

Б’ЯНКА: Мабуть, морську корову не можна доїти, тому вим’я їй не потрібне.

ПАУЛІНА: Вим’я, вим’я. Кухарок теж не доять, а вони теж мають вим’ю.

Б’ЯНКА: Не вим’ю, а вим’я... не можу стерпіти, коли ти так калічиш мову.

ПАУЛІНА: Мудрагелька... ідіотка... лише мудруєш і пантруєш, як би то застромити шпилечку.

Б’ЯНКА: Я? Шпилечку?

ПАУЛІНА: А що було з тим дурнуватим Шпіцнаґелем?

Б’ЯНКА: Хіба я хотіла тебе образити тим Шпіцнаґелем? Яка ж ти підла, Ліно!

ПАУЛІНА: Добре пошукай, то й у себе якусь вим’ячку знайдеш.

Б’ЯНКА: Це в тебе цицьки!

ПАУЛІНА: Та певно, що не в тебе, у глистів нема цицьок.

Б’янка не відповідає, мовчки покидає ліжко Пауліни. Та жбурляє в неї книжкою. Б’янка гасить світло. Дівчата відвертаються спинами одна від одної. Дзиґар вибиває годину.

Картина 2

Скло та порцеляна

У салончику, опорядженому в стилі бідермайєр (або без жодного стилю) сидять за «чайним сервізом» батьки Б’янки. Чоловік сховався за газетою, дружина «хрумає» макарончики й переглядає якийсь зшиток. Він у чорному одязі, вона — у світлому.

БАТЬКО: Бійтеся Бога, хто б то міг сподівався... просто не віриться... Уяви, Редзю, що помер Казик Мізерський.

Мати не слухає, поглинута перегляданням зшитка, струшує головою, нібито здивована тим, що знайшла в зошиті.

БАТЬКО: Послухай... (Починає читати.) «Несподівано помер від інфаркту один із найзаслуженіших польських бальнеологів, багатолітній керівник водолікарні в Трускавці, блаженної пам’яті Казімєж Мізерський — на 53 році життя...». П’ятдесят три роки! На три роки молодший від мене... «З його іменем тісно пов’язаний розвиток цього курорту впродовж останніх років».

МАТИ (сама до себе): ...Ні...

БАТЬКО: «...Упродовж тривалого часу блаженної пам’яті Мізерський був не лише директором, а й орендарем закладу, і не складав із себе обов’язки керівника навіть тоді, коли новий власник закладу, граф Жолтовський... (Читає невиразно.) ...Блаженної пам’яті пан Мізерський заслужив загальні визнання й симпатію... навколо теперішнього розвою Трускавця, про який він дбайливо піклувався, доклав чимало зусиль...».

МАТИ (рвучко встає від столу й починає ходити кімнатою зі зшитком у руці, притискаючи руки до лоба): Ні, ні, ні!

БАТЬКО (читає): «Для польської бальнеології смерть людини, яка перебувала в розквіті сил і здоров’я, енергійної й діяльної...».

МАТИ (сідає до столика): Я... це просто на голову не налазить.

БАТЬКО: ...Серце...

Мати подає йому зшиток, із якого висипаються якісь засушені листочки, квіточки.

Батько тримає зшиток, дивиться на Матір.

МАТИ: Глянь!

БАТЬКО (недбало перегортує сторінки): Це якесь Б’янчине домашнє завдання?

МАТИ: Таж це була здорова дівчинка.

БАТЬКО: А що їй бракує?

МАТИ: ...Це поезії...

БАТЬКО: ...Ну, що ж... побачимо... заспокойся... ти ж бачиш, як той Казик... (Розгортає зшиток.)

МАТИ: Це була цілковито нормальна дівчинка.

БАТЬКО (читає тим самим тоном, що й оголошення та новини в газеті): «Я кохаю уперше... хоч так палко, аж-аж! Злива поцілунків спалила мої уста. Кохаю найпрекраснішого сина землі, розкішне людське звіря з жаркими очима і приспаною душею. Кохаю огидно й чудесно, кохаю й ненавиджу, прагну і нехтую, прагну і нехтую». (Мимрить частину слів.)

МАТИ: Це була здорова дівчинка...

БАТЬКО (читає далі тим самим тоном, хіба що трохи швидше): «Ти осквернив мене своїми очима — і мусиш загинути. Ти осквернив мене палючим блюзнірством слів — і мусиш загинути. Ти осквернив мене зневагою доторку — й немає тортур, яких я не вигадала б для тебе (з недовірою хитає головою). О ти, що був мені трояндою у волоссі, святим пугарем...».

МАТИ: Тут недвозначно замішаний мужчина.

БАТЬКО: «...Трояндою у волоссі... чому я не можу знищити тебе, як троянду, як чари, як серце...». Троянди, чари, се і те, словом, тари-бари пансіонерок, а ти істериш...

МАТИ: Читай... будь ласка, читай далі.

БАТЬКО: «...Обабіч бездонні провалля, позаду мене шлях крізь пустелю, спалену сонцем, жовту й нагу. З дороги хитає мене, але навздогін суне смерть на горбатім верблуді. Невдало ти здобич обрав, о верблудний верхівцю, — прудкі мої ноги й уже не одну перешкоду здолали, міцна моя голова — проломить скалу, немовби граната...» (замислюється, дивиться на Матір). Ну так, звісно, щось тут не в’яжеться і воленс-ноленс без сенсу... звідки раптом вискочив отой горбатий верблуд, немов Пилип із конопель?

МАТИ: Боже, Боже!..

БАТЬКО: Мабуть, картинку у Брема побачила й фантазує... горбатий верблуд!

МАТИ: Вінсенте... я боюся...

БАТЬКО (читає тепер уважніше, деякі звороти навіть з «почуттям», трохи блазнюючи, ніби старається потамувати тим блазнюванням своє занепокоєння): «Або в тебе за спиною застрибну на верблуда, вирву зі жмені твоєї вузду й перелечу — зі смертю пліч-о-пліч...». Що ж, у Бога-Отця, з тим верблюдом? Те, що вона пише «верблуд», то це банальний дух протиріччя, їй здається, що так поетичніше... мабуть, мова не про горбатого верблюда... а про звичайного одногорбого або двогорбого... а вийшов горбатий, звісно! Вона мала на увазі дромадера... а вийшов горбатий верблуд.

МАТИ: Я боюся, Вінсенте, що тут справа в мужчині.

БАТЬКО: Та ну, заспокойся.

МАТИ (простягає руку, бере зшиток): Нічогенький собі дромадер! (Розгортає зшиток і читає обуреним голосом.) «О, невимовна чарівність засмаглого обличчя — о солодка загрозо пурпурових уст і сталевих очей...».

БАТЬКО: Рябої кобили сон!

МАТИ: «...Сталевих очей. Я стуляю повіки цілими днями, щоби бачити вас, щоб упитися вами. Утікаю в печеру зі золотим тільцем і божественну честь віддаю бовванові... (Читає з дедалі більшою екзальтацією. Читає, ніби сама писала й переживала цей «рябої кобили сон». Мати мовить, примруживши повіки, деколи дивиться на чоловіка «з викликом».) Я хочу шмагати тебе, шмагати, шмагати, аж вишмагаю з тебе такий нещадний біль, який і в тварині душу обудить. Хочу докатувати тебе до стогону з найглибших безодень.... Ти знаєш про це, о чудова, безтямна тварино... (Батько має «незворушну» міну.) Ти знаєш — і не знаєш, — бо твій мозок на тілі тремтливім твоїм, немов кротовина на грізнім вулкані... Ти відчуваєш оце неймовірне полум’я в мені... (До салону входить Кухарочка, на таці — дзбаночок із вершками. Мати читає зі щораз дужчою екзальтацією, вона не помітила приходу Кухарки.) ...І тому ти біжиш так фатально, неначе розгнузданий кінь у вогненний будинок. Змій пожадань учепився в груди мої, і левиця шаленства моє розтерзала нутро...».

КУХАРОЧКА (сама до себе): Зара, вже, певно, можна?

МАТИ: «Я кохаю змія біля моїх грудей і левицю в моєму нутрі».

КУХАРОЧКА (підходить до столика): Я принесла вершки, що ясна пані просили... (Ставить дзбаночок на стіл.)

Батьки поволі оговтуються, «повертаються до відчуття реальності». Батько знову бере газету, Мати наливає вершки. Батько гасить сигару, Мати висуває шухлядку, витягає якісь папери й таке інше.

БАТЬКО: Вдалий знімок... Мізерський цілковито як живий... з другого боку, п’ятдесят три роки... (Починає читати, знову заслоняється газетою.)

МАТИ (за мить): А може, ти заглянув би при нагоді до Осинського?

Батько мимрить щось.

МАТИ: Сподіваюся, ти знайдеш змогу заглянути до Осинського.

БАТЬКО: А що там? (Згортає газету.)

МАТИ: Нам потрібен новий посуд... з того року стільки всього розбилось, аж страх.

БАТЬКО: Ми закупили торік повну скриню посуду.

МАТИ: Таж їм у кухні все з рук летить... Навіть сервіз розкомплектований.

БАТЬКО: Осинський злупить шкуру, що аж-аж... у Фіалковського ти купиш те саме, тільки дешевше.

МАТИ: Але Вінсенте! В Осинського мистецькі вироби, які можуть стати частиною Б’янчиного посагу. У Фіалковського не купиш нічого стильного, а було б чудово мати щось у стилі сецесії або в закопанському... В Осинського гарний товар і вишуканий смак, Фіалковський — це просто склад скла й фаянсу.

БАТЬКО: Золотце, поки Бі вийде заміж, ми розтовчемо ще не один склад порцеляни... а в мене попереду купівля пружинної зброї та центрифуги...

МАТИ: ...Але я в центрифузі не подам до столу, окрім того й сервіз, і скло можна вписати до Б’янчиного посагу... Я вибрала один із найдешевших і найпрактичніших. О! (Читає.) «...Чудові столові сервізи по рубль шістдесят і рубль п’ятдесят, на дванадцять персон, з найдобірнішої порцеляни, оздоблені гарними квітами, розписані вручну або з монограмами, складаються з таких предметів: 36 мілких тарілок, 12 глибоких і 12 десертних, 12 компотниць, 12 пар філіжанок для кави, 12 пар — для чаю, 1 супниця, 4 овальні полумиски, 2 круглі, 2 оселедниці, 4 салатниці, 2 соусниці, 2 ложки для соусу, 1 ваза або корзина для фруктів, 2 гірчичниці з ложечками, 2 сільнички, 2 маслениці, 1 кавник або чайник. Разом 121 штука».

БАТЬКО: 121 штука!

МАТИ: «Сервізи фаянсові по 35 рублів, при доплаті 10 рублів додаємо 86 предметів із кришталевого скла...». Але фаянсу ми Б’янці до посагу дати не можемо...

БАТЬКО: Склад порцеляни, як же це перевезти...

Картина 3

Сповідальня

Світло в цій сцені змінює насичення: яскравішає, тьмяніє, майже згасає. На тлі фіолетової портьєри, всередині сцени (салончику) — стоїть порожня сповідальня. На сцені напівморок. Навшпиньки входить Б’янка, в білій сукенці, з вінком на голові, крізь морок ледве видно риси її обличчя, порухи неспокійних долонь. Вона заклякає на сходинах сповідальні, прикриває обличчя рукою.

Б’ЯНКА: Тепер я бачу все нечистим... у саду, на луці, товсті ропухи вилазять одна на одну... мотилі розгортають тремтливі білі крильця й випинають черевця, літають у повітрі, поєднавшись, і навіть мухи... я не хочу бути дівчиною, хочу бути хлопцем і мати член замість отвору, я хотіла би стати солдатом, коли виросту, або священиком, хіба це гріх?.. Усі вдома сміються з мене, повідайте мені, будь ласка, чому я не можу стати капеланом? Бо я дівчина, а лише чоловік може бути священиком? Тобто усе було визначене раз і назавжди. Бо я не маю статевого члена і яєчок, лише піхву? Це тому кожен чоловік може вилазити на мене? Тобто той, що має прутня, можливо... лише бик, кнур, огир... а ми? Ми нечисті посудини. Вони чисті, а хто кривавить, той нечистий. Як це підло, безглуздо. Звісно, всі сміються з мене. Священик не може мати бюсту? Не знаю, звідки такі думки зароджуються в мені... то що, треба відганяти їх працею й молитвою? Я не можу заснути... ненавиджу батька, прагну його смерті... це не батько, а тварина... він ганяється за всіма жінками, від стайні до кухні, від кухні до салону... нападає на мою маму... вона така маленька, наче пташина... я чула, як вона стогнала... боюся, що це зламає її... чоловіки це...

На тлі портьєри — пробігає гола жінка з розмаяним волоссям. За нею женеться Батько — у нього голова Бика, на морді — піна. Бик-Батько стає навколішки на сходинах сповідальні.

БИК-БАТЬКО: Я нещасливий, вона порцелянова... сонна, холодна, а я палаю... я зневажаю сам себе, а тим часом жадаю кожну... лише б це нагадувало формою жінку... ні вік, ані колір шкіри не мають значення для мене.

У порожній сповідальні деколи тільки щось скрегоче, рипить, попискує. Ці звуки є голосом уявного духівника. На сцену повільним крочком видибує Дідусь, з великим зусиллям приклякає, по другий бік сповідальні, слідом за ним входить боса дівка. Доярка в підкасаній спідниці з дійницею в руці. Блузка на ній розстебнута, видно білі груди. Бик-Батько підривається. Доярка з вереском вибігає, за нею, порикуючи, мчить Бик-Батько.

ДІДУСЬ: Я прагну всім серцем... усією сутністю... думкою, словом і вчинком... нечистість, нечистість — це моя драма, я гадав, що старість... старість захистить, зведе навколо мого тіла оборонні мури, вали й рови, що думка про вічне, загробне життя стане щитом і захистом від спокус... але й лакомство повернулось, і пажерність, і лінощі, сором сказати, якби я ще був гімназистом або якимсь, прошу пана, абітурієнтом, і марнотний я став, і грайливий... і вуса фарбую, і бороду... й підвусники ношу з марноти, гадав, що занурюсь у мудру старість, як у прохолодне кришталеве джерело, тим часом живу в якомусь теплому густому вариві, щоб не сказати гірше... повертаюся до старих шкідливих звичок, які мав у сімнадцять... (Дідусь показує, що знову вдається до гріха Онана.) Ця долоня, котра повинна вхопити стерно на ниві, чепіги плуга, ця долоня, призвичаєна до шаблі й пера... все спокушає, усе вводить у спокусу... я знову виколупую родзинки зі здоби, наминаю льодяники й помадки, замість щоб засідати в пантеоні, постійно думаю, чи гарно виглядаю... обдивляюся, приглядаюся... ті пупчики, ті цицечки, сіднички, я гадав, що вивільнюся від тваринного пожадання й віддамся медитації в монастирі поміж пустельників... та де там... мене аж тіпає, коли подумаю про вічне спасіння, про могилу, гидую смертю... отож як же! це мене, мене замкнуть у труні? Замурують у могилі... запихатимуть мене в землю, притопчуть... а ті пупчики, такі пружні, випнуті.... які ж сіднички тепер має та шельма Паулінка... погладиш їх — мовби персик, вщипнеш — твердне, як мармур... поплескаєш, — і крутить ними, й вертить... обертається навколо мене, наче та дзиґа...

Водночас з цією останньою реплікою на сцену виходить Пауліна і справді крутиться й вертиться. За нею — боса дівка й Кухарочка, теж крутять... Дідусь дивиться на них і теж крутить головою. Цієї миті на сцену вилітає захеканий Бик-Батько. Колінкує біля сповідальні.

БИК-БАТЬКО: Я прийшов, щоб виправитися. (Несподівано підхоплюється й женеться за Дояркою, та втікає — Бик-Батько за нею слідом.)

ДІДУСЬ (хитає головою): Кров, кров..

У цьому місці Дідусь може починати розкладатися. Протяжний довгий стогін. Це стогне Мати (близько тридцяти секунд.), поки підходить до сповідальні, відтак стогін перемінюється в тиху музику — рівночасно Мати говорить мелодійним голосом, просяклим мукою.

МАТИ: Я не винесу цього довше, наковтаюся, нап’юся чогось, простромлю себе, ніколи не кохала його, — ні коли віддалася йому, ні коли народила йому-у-у дітей... завжди була всередині порожня, холодна... він був байдужий мені, а тепер став ненависний... ненавиджу його, його, його, тепер, коли наша дитина, наша донька мусить стати дружиною, жінкою, матір’ю, його близькість викликає в мені відразу... огиду... вірність і чесність аж до смерті, ох, що ти можеш знати про пекло, яке заміжня жінка знаходить у ліжку нелюбого чоловіка... Ненавиджу його від нашої першої шлюбної ночі... він пробуджує в мені огиду... таку, як тоді... коли я втекла до матері... Мене віддали за нього, не питаючи згоди... боялися, що я залишуся старою дівкою... Нас було вдома вісімнадцятеро разом... сімнадцятеро дівчаток і один хлопець, одинак Беньямін, який помер від кашлюка у війську, в ляйпциґській кампанії... містища, пуповини, пупочні канатики, белі... ах, ах, ах, отче, якби ти мав це в собі, що я маю, ти співав би інакшої. О! Інакшої! А тепер цей мій тиран не припинив своїх домагань, цілком навпаки... (Кілька секунд тиші. Тепер на сцену виходить Кухарочка. Спітніла, стає за спиною в господині. Витирає обличчя фартухом. Зосереджено слухає.)

МАТИ: Відірву стопи від землі

Полечу

Ясними луками неба

Слідом за золотими зірками

Зі сльозами

Захвату щастя й жалю

Полечу

КУХАРОЧКА (стає навколішки поряд із господинею і каже їй до вуха голосним захеканим шепотом, витираючи фартухом обличчя, шию, груди): Прошу вашого дозволу, ясна пані: чи мені натерти печеню часником, а чи тамариндом, чи додавати майорану до котлет і кропу до рум’янкового настою для старшого пана? Чи чекати, доки зарум’яниться на повільному вогні й поливати по тому, як вийму, чи одразу, як вкладу до печі?

МАТИ (не завертає уваги на Кухарочку): Будь ласка, не намовляйте мене до співжиття... усе життя вагітна...

КУХАРОЧКА: Гайовий приніс козенятко, то не знаю, чи випатрати й подати з гострими бурячками, чи замаринувати з жерухою й оцтом... чи ясна пані завітають до кухні? (Кухарочка колінкує.) ...І мене не обмине, хоч би людина над плитою стояла, а передвчора приправляла томатну юшку сметаною, то пан зайшов мені нишком іззаду, що я аж омертвіла з жаху, ледве спам’яталась і кажу: а чи не сором панові, діти ж бо дорослі, то є тяжкий гріх таким способом, і я розгрішення не дістану... а панові хай би що, тільки далі своє робить, лиш як заплакала, то спохопився й почав пояснювати мені... витягає срібного рубля та й каже: «Ото придивися добре до цього боку — це рубль?» — «Рубль», — ясний пан перевернув рубля на другий бік і знову питає: «А з цього боку що?» — «Теж рубль», — відказую. — «А бачиш, дурепо! Чи спереду, чи ззаду — той самий рубль і та сама пи... і гріху тут нема», — дав мені того рубля й пішов собі. А я все стояла, стояла з тим рублем у руці...

МАТИ: Отож і я своєю стриманістю його на гріх наражаю? Тобто знову я винна... таж йому не двадцять років... Візьміть, кухарочко, кіло шинки із сідла, тільки прошу добре виполоскати, покраяти на п’ять рівних частин, а товкачик зволожити водою й відбити м’ясо з одного боку... Ви ж знаєте, кухарочко, як пан любить... але соліть кожну котлету з обох боків в останню мить перед тим, як смажити... не забудьте лиш добре просіяти сухарі.

КУХАРОЧКА: Таж я знаю панові смаки... А до цього — моркву та салату?

МАТИ: Так-так, розкладіть, будь ласка, на довгому полумиску, оперши котлети одна на другу, і скропіть зарум’яненим маслом.

Картина 4

О прийди...

Той самий салончик. Меблі переставлено так, що стало більше вільного простору. Літній вечір, за вікнами — галуззя дерев, здалеку чути собаче гавкотіння. Гості різного віку. Одягнені розмаїто, але костюми наближені до моди кінця ХІХ або початку ХХ століття. Дрібні деталі декорацій: усілякі вазони, картини з натяком на сецесію, але не варто наголошувати на цьому. Б’янка сидить за фортеп’яно й виконує якусь романтичну п’єску, біля фортеп’яно — молодий мужчина (може бути в студентському мундирі або одягнений «для візиту», він перегортує панні ноти. Останні фортеп’янні акорди. Оплески. Мати Б’янки підходить тепер до студента, бере його попідруч, каже щось до нього. Гамір голосів. Він віднікується жестами, врешті згідливо схиляє голову. Спирається рукою на фортеп’яно, дивиться вгору, вниз, чекає, поки гамір цілковито стихне. Починає декламувати.

БЕНЬЯМІН:

О прийди, восени —

в білі шати прозорі свій стан огорни — невагомі,

павучі...

На розкішні ебенові коси

кинь, мов перли, розіскрені роси,

мов веселку від барв похололих

лискучу...

О прийди, восени —

хай бринить твоя скарга журлива, неначе клини

журавлині,

що не стомляться небом спливати...

Небо диха терпким ароматом

пишних квітів, які на морозі

гинуть...

О прийди, восени —

несмілива і тиха, немовби занурена в сни,

і долоні

ніжноперсті, м’які, запашні

поклади невідчутно мені

на затерплі від болю і виснаги

скроні...[9]

Мить тиші, близько десяти секунд. «Поет» легко схиляє голову і знов обертається до Б’янки. Та плескає в долоні, раптово перестає плескати, на її обличчі вимальовуються подив і страх. Вона розтуляє рота, ніби для того, щоб закричати. Бачить поміж ногами Беньяміна велетенський (мов у коня) член. Б’янка затуляє обличчя долонями й починає верещати (це якийсь пташиний писк). До неї підбігає Мати, обнімає її. Підбігає й Пауліна, намагається відірвати долоні Б’янки від обличчя. Решта гостей — завмерли. Б’янка сміється і плаче, ховає голову на грудях у Матері. Та робить рукою заспокійливі рухи.

МАТИ: Розважайтеся далі, вона просто втратила тяму... (Вони виходять, усі й надалі нерухомі. Першим починає ворушиться Батько. Підходить до Беньяміна і плескає його по плечі.)

БАТЬКО: Ви створили такий настрій, так нажахали нас смертю, бачте... це негодящий твір для виконання у товариському колі... добре, що в нас решта паній не зомліла... Облиште смерть монахам-капуцинам. Тепер я вам задекламую:

Життя коротке. Вір цій тезі!

То пощо нидіти в аскезі?

Уділ не в схимі, а в трапезі.

Гуляй і тішся без упину,

Облиш книжки, хапай дівчину

І витискай, немов цитрину!

(Лунають смішки й оплески.)

І не складай офіри цноті,

Коли в тобі вирують хоті![10]

Декілька пар починають танцювати. В цьому гаморі до салону повертаються Мати, Б’янка й Пауліна. Сідають. До них наближається Беньямін, але Б’янка, нібито настрахавшись, біжить на другий кінець салону, де сидить Дідусь. Розмовляють, сміються.

МАТИ (дивиться на Бена, той невпевнено всміхається до неї): Розважайтеся далі... це хвилинне... в такому віці... (Відходить.)

БЕН: Панно Пауліно, чи ви помітили в мені щось?..

Пауліна з удаваною серйозністю оглядає Бена з ніг до голови.

БЕН: Що сталося?.. Чому Б’янка злякалася, ніби побачила привида?

ПАУЛІНА (заходиться сміхом): У неї глисти... бідолашко... й вона часто зомліває... блює, але вона вже прийшла до тями.

БЕН: Але вона... це я настрахав її. (Машинально перевіряє всі ґудзики.) Може, ви помітили якийсь безлад у моєму гардеробі, якесь відхилення від норми?

ПАУЛІНА: Ви такий забавний! (Пауліна зі сміхом підбігає до Дідуся.)

Бен бренькає одним пальцем на фортеп’яно.

ДІДУСЬ (сміється, гладить Б’янку по голові, Пауліна склала руки, мов до молитви, вочевидь просить про щось): Ох, кози-кози! Пам’ятаєте, як я вас на колінцях катав — одну на цьому, а другу на тому... Ну-ну? Хочете прокататися ще?

Їде, їде пан, пан,

На конику сам, сам.

А за паном хлоп, хлоп,

На конику гоп, гоп...

ПАУЛІНА: Якщо я сяду, то в тебе, дідусю, ніжка трісне (сміється).

Б’янка стає навколішки біля ніг стариганя і притискає голову до його колін. Раптово бачить... сукно штанів здіймається, ніби щось хоче пробитися назовні, репає й поволі виростає білий член, схожий на гриб-соромітник... Ніхто, крім Б’янки, не бачить цього... Б’янка мовчки відходить. Дідусь здивовано дивиться на неї. До нього підходить розвеселений Батько — частує сигарою. Пауліна зі сміхом підбігає до Б’янки, яка стоїть біля вікна, відвернувшись спиною до гостей. Обнімає її, шепоче щось до вуха.

БАТЬКО: О! Друга теж втекла. Ви, дідусю, забули, що наші кози стали паннами, і на колінці, як на конику, уже не їздять. Хіба що на коліні в Беньяміна чи у Фелікса... (Сміється.)

Знову звуки фортеп’яно. До дівчат підходять двоє молодиків. Кланяються, запрошують до танцю. Пауліна обертається, починає танцювати. Б’янка далі дивиться у вікно. Нерухома. Лише за якийсь час обертається і з тривогою дивиться на молодика. Той стоїть, виструнчившись. Б’янка бачить у нього поміж ніг твердий, наче з дерева, великий член. Здається, що молодик хоче простромити її. На обличчі Б’янки вимальовується жах. Світло гасне. За вікном розростається кривавий місяць. Чути подзвін. Увесь салончик тане у світлі — немов у червоній воді. Через салон пробігає Бик-Батько.

Картина 5

У спальні дівчат. Кров

Світанок, крізь зачинені віконниці просочуються пасмуги ранкового сонця. Б’янка неспокійно крутиться в ліжку. Пауліна спить, не прикрита. Скинула ковдру на підлогу. Б’янка постогнує крізь сон, ворушиться, прокидається. Витягає руку з-під ковдри, оглядає себе, ховає під ковдру, за мить витягає обидві руки, бачить на них кров. Обнюхує руки. Лежить нерухомо. Поволі відгортає ковдру, оглядає себе, стає навколішки на ліжку, оглядає постіль, торкається до свого тіла, закривавленої сорочки, простирадла. Сідає на ліжку, зіщулившись, тісно обнімає коліна руками, потім обережно лягає на бік, обгортається ковдрою. Лежить нерухомо. Пауліна перевертається з боку на бік, обнімає подушку, похропує. Дзиґар вибиває годину: чотири удари. Б’янка піднімає ковдру. Раптом вистрибує з ліжка... пищить, урешті видобуває із себе якесь скімлення, наближається до ліжка Пауліни, притискаючи руки до живота.

ПАУЛІНА (прокидається): О Боже! Як я змерзла! (Перехиляється через ліжко, витягає ковдру, раптово помітила Б’янку, перелякано дивиться на криваві плями.) Що з тобою?.. (Б’янка робить крок до Пауліни.)

ПАУЛІНА (сахається): Чого ти виєш?... Що це? Ти вся в крові.

Б’ЯНКА: Мабуть, у мені щось розірвалося.

ПАУЛІНА (встає): Я збігаю до...

Б’ЯНКА: Вони ще не повернулися з балу...

ПАУЛІНА (вистрибує з ліжка): Ляж і лежи! (Вибігає.)

Б’янка стоїть нерухомо, її руки обвисли вздовж тіла, раптово швидкими рухами зриває простирадло, згортає його і запихає до печі. До спальні входить Тітка, слідом за нею Пауліна.

ТІТКА (обнімає Б’янку і гладить її по голові. Б’янка цілковито пасивна, заніміла. Пауліна збуджена й схвильована): Паулінко, марш у ліжко, нема що бігати в сорочці, бо застудишся, зараз ми все владнаємо. Ходи, Б’янко, для початку заспокойся... нічого не сталося... тобі треба вмитися. (Заходять за ширму. Чути, як ллється вода і таке інше.) Вата! Де у вас вата?

ПАУЛІНА: Я зробила з вати бороду та вуса.

ТІТКА: А! Власне... (За мить Тітка з Б’янкою виходять із-за ширми, Тітка дивиться на ліжко.) А де простирадло?

Б’ЯНКА: Я викинула його до печі.

ТІТКА: Дурненька... (Міняє постільну білизну на ліжку Б’янки, Б’янка стоїть нерухомо. Тітка вкладає Б’янку до ліжка, обгортає ковдрою й цілує.)

Б’ЯНКА: Пробачте...

ТІТКА: Дурненька...

Б’ЯНКА: Але... я...

ТІТКА: Ну?

Б’ЯНКА: Не кажи нічого татові, благаю тебе, тітонько, можеш сказати мамі, кухарочці... кому хочеш... але татові ні! Нізащо! Якщо скажеш, то я вб’ю себе!

ТІТКА: Спи, спи... на добраніч, діти. (Тітка виходить. Дівчата лежать мовчки, близько десяти секунд.)

Б’ЯНКА: Паулінко... (Тиша.) Паулінко... спиш?

ПАУЛІНА: Сплю.

Б’ЯНКА (за мить): Ти бридишся мною?

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Бридишся? Скажи...

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Тітка сказала мені, що за три дні все мине, і я буду така, як раніше...

ПАУЛІНА: Не знаю.

Б’ЯНКА: Ми знову будемо лежати разом і розповідати щось.

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Не сьогодні, потім.

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Якщо ти будеш доброю до мене, то я розповім тобі... (За мить, хвалькувато.) У мене було видіння!

ПАУЛІНА: Брешеш.

Б’ЯНКА: Клянуся дідусевим прахом, головами мами й тата... до мене приходив святий Миколай.

ПАЛІНА. Божевільна. Святий Миколай не ходить улітку...

Б’ЯНКА: Я бачила його, як тебе, могла дотикнутися рукою...

ПАУЛІНА: А коли це було?

Б’ЯНКА: Може, вже три роки тому... коли я лежала в ліжку зі свинкою.

ПАУЛІНА: А чому ти тоді не розповіла?

Б’ЯНКА: Я соромилась і теж сумнівалась, але що більше часу минає, то глибше я вірю в моє видіння.

ПАУЛІНА: Влітку святого Миколая нема...

Б’ЯНКА: А де він?

ПАУЛІНА: В носі... Стара корова — і віриш у такі байки...

Б’ЯНКА: Певно, що вірю.

ПАУЛІНА: То й вір собі...

Б’ЯНКА: А ти не дістанеш розгрішення за такі слова про святого Миколая.

ПАУЛІНА: Знаєш, воно мені так свербить, наче мураха в дупці.

Б’ЯНКА (починає плакати): Свиня, свиня, свиня... всім розповім... я справді мала таке видіння... не віриш?

ПАУЛІНА: То, може, ти свята?

Б’ЯНКА: То ти вже віриш, що в мене було видіння?.. Я лежала сама... бо тебе забрали до іншої кімнати... лежала сама... все добре пам’ятаю. Тато з мамою і тітонька поїхали в гості, я ще просила, щоб до мене прийшла кухарочка, але вона сказала, що не має часу, бо мусить скубати качок... я лежала дуже довго й думала про всякі речі... про наші сукенки й вельони... як ми підемо — наче дві принцеси, усі в мереживах і тюлі... я була трохи сонна, але не спала... клянуся дідусевими кістками, що це був не сон... у мене були заплющені очі... я почула, як хтось поторсав клямку, але двері ніхто не прочиняв... я чула, як хтось увійшов крізь ті замкнені двері... ніби війнув пахучий вітерець, і на тій хвилі дуже гарних пахощів до мене пливла Постать... я вдавала, що сплю, але крізь шпаринки бачила, що в ногах ліжка стоїть святий Миколай, він був у червоних шатах, мав білу шапку, насунуту так глибоко, що не було видно його обличчя, мішка з подарунками в нього не було, він наблизився до мене, схилився й мовчки дивився, тоді я міцно заплющила очі і вдавала, що сплю, але він не поворушився, я прочитала один «отченаш», поволі зробила шпарку і глянула. Він схилився наді мною, нібито слухав, як я дихаю, і гарним, мов музика, голосом запитав: «Ти спиш, дитинко?», — але я не поворухнулась, лише знову почала подумки проказувати молитву... тоді він витягнув руки в червоних рукавичках і почав обережно відгортати ковдру, я перевернулася на бік... тоді святий Миколай опустив ковдру й випростався, він сягав головою стелі й сповнював уже всю кімнату червоним плащем, я лежала нерухомо, потім знову перевернулася догори животом... Він похилився наді мною і почав обережно загортати мою сорочку, я молилась і вдавала, що сплю.

ПАУЛІНА: А навіщо ти вдавала, треба було сказати щось.

Б’ЯНКА: Я не хотіла злякати його.

ПАУЛІНА: Дурна, таж така проява не боїться, мабуть, ти хотіла, щоб він зазирнув тобі туди?

Б’ЯНКА: Свиня... нічого більше не розповім.

ПАУЛІНА: Хто починає, а не кінчає, той у пеклі поневіряється... я тобі теж розповім про моє видіння, не думай лиш, що тільки ти маєш видіння... я мала сьогодні видіння в саду, в малиннику...

Б’ЯНКА: Я лежала наче мертва, а він підгортав мою сорочку дедалі вище, майже під саму шию, мої очі були заплющені, але я відчувала... потім почула делікатний шурхіт шат і знову зробила маленьку шпарку й побачила його над собою — він увесь похилився, без обличчя, немов червоний птах, нічого не казав, лише вдивлявся в мене, я щільно склепила очі й майже перестала дихати, чула його дивний важкий віддих, він дихав важко, мов ковальський міх, наче змучений кінь... я чула, як у мене калатає серце, не могла ворухнути ні рукою, ні ногою, хотіла сказати щось, але не могла... тоді годинник вибив дванадцять разів, я лічила — і на останньому ударі розплющила очі й почала дивитися на нього... Він здійнявся вгору, майже до стелі й дивився в мої очі тими дірами в шапці... раптом підняв руку в червоній рукавиці, зробив якийсь знак і, не відчиняючи дверей, вийшов із кімнати... лише за мить я опустила сорочку й накрилася ковдрою, почала молитись і заснула... (Тиша.) Паулінко...

ПАУЛІНА: Ну?

Б’ЯНКА: Присягнися мені головою, що нікому не розповіси про це видіння, а якщо розповіси, то щоб ти засліпла, оніміла й запаршивіла.

ПАУЛІНА: Амінь... присягаюся... зате знаю тепер, чому я завжди така голодна, навіть коли прокидаюсь уночі... а той твій Миколай був у штанях?

Б’ЯНКА: Ні. Так...

Картина 6

Весілля й жалоба

Посеред салончику стоїть відчинена скриня, на всіх меблях розкладено постільну та спідню білизну. Мати й Тітка перебирають білизну, лічать, перекладають, укладають, розкладають, складають. При цьому присутня Паулінка, яка не бере участі в метушні, лише вигукує деколи: «Прекрасно, чудово!».

МАТИ: Три сорочки батистові, денні: біла (подає Тітці), рожева (подає) і блакитна.

Тітка складає сорочки, перев’язує стрічечкою, відкладає на стіл.

МАТИ: Три сорочки денні трикотажні (рахує й віддає Тітці) й шовкові трусики, відповідні за кольором.

Тітка складає сорочки та трусики, перев’язує стрічечкою.

МАТИ (лічить кожен предмет білизни, обдивляється його, складає й подає Тітці): Одна скромна комбінація з рожевого шовкового полотна, оздоблена мереживом або тюлем, до неї — відповідно — трусики з такого самого матеріалу.

ПАУЛІНА: Ох, яке ж воно гарненьке!

МАТИ: Одна скромніша комбінація, чорна, під темні вечірні сукенки.

ПАУЛІНА: Диво!

МАТИ: Чотири нічні сорочки з батисту або шовкового полотна, кілька бюстгальтерів у відповідних кольорах... (Розглядає маленькі бюстгальтери.)

ПАУЛІНА (приміряє один із них): Воно таке мацюпуньке, як для голубиці...

ТІТКА: Пауліно, нехай тобі через це голова не болить... коли Б’янка почне годувати...

ПАУЛІНА (заходиться сміхом): Годувати, годувати, годувати...

Тітка складає білизну, пересипає її лавандою. Сідає на канапу. Мати складає якісь мереживні хустинки, розгладжує їх долонею.

МАТИ: Дай Боже, щоб Б’янка знайшла більше щастя у заміжжі, ніж її Мати.

ТІТКА: Паулінко, будь така ласкава, піди скажи кухарочці, щоб нам прислали хорошого чаю з варенням... Тільки щоб одна ласунка не з’їла усе варення дорогою...

Пауліна сміється й вибігає із салонику.

ТІТКА: Мушу сказати тобі по секрету, що мене непокоїть Б’янчина поведінка... Батько виховав із неї хлопця... якогось вояка... вона анітрохи не вміє кокетувати... мені не йдеться про надмірність у цьому... але трохи життя... панночка не може рухатись, як старий професор або й узагалі як кілок... у неї нема плавності в рухах... навіть у танці... ні пригорнеться, ні вигнеться, — ніби кийка проковтнула... Бідолашний цей пан Беньямін, він також біля неї ціпеніє, як накрохмалений.

МАТИ: Може, вона зміниться у заміжжі, зігріється в променях кохання... це, здається, розсудливий хлопець, у мене гарні передчуття на майбутнє.

ТІТКА: А ти хіба зм’якла, зігрілася, розтанула в променях почуття?.. Те саме казали, коли віддавали тебе за Вінцента... він так рвався до женячки, аж ногами загрібав... замість гнотика йому дістався ангелик... прекрасний... але холодний, порцеляновий ангелик.

МАТИ: Анелю, забудь про минуле, не гребись у вистиглому попелі... Я не хотіла йти за нього. Вінцент завжди здавався мені надто запальним... Я відчувала, що не справлюся з ним... була впевнена, що лише ти зумієш ощасливити його...

Мить тиші — близько десяти секунд. Потім жінки повертаються до свого заняття. Тепер Тітка виймає зі скрині накидки, постільну білизну, розглядає, розкладає, складає кожен предмет знову...

ТІТКА: Три скатертини кольорові для сніданків, дві білі на дванадцять персон із серветками — для великих бенкетів, дві білі скромніші, на шість персон, кольорові скатертинки для кавування й вечері...

МАТИ: Якщо ми вечеряємо в родинному колі — то на шість персон, кремового або блакитного кольору.

ТІТКА: Три зміни постільної білизни, одна елегантна, дві скромніші, дванадцять махрових рушників, дванадцять кухонних ганчірок, шість кухонних рушників.

МАТИ: Із сукенками можемо почекати, бо мода надто часто змінюється, зрештою, я мушу вибратися до кравчині в цій справі... поки що досить чорної сукенки для візитів, чорної спідниці, кількох гарних блузочок, двох шлафроків...

Входить Пауліна, вносить тацю з чайним сервізом, варення, тістечка, розставляє все на столику, сама сідає збоку на канапі, наминає варення з блюдечка, раз у раз облизується. Жінки наливають чай, п’ють, їдять, бесідують.

ТІТКА: Паулінко, чого ти так плямкаєш?

МАТИ (гортаючи якийсь журнал): Може, це й недоречно, — те, що я скажу... але ж це речі, яких не вдасться оминути, тож треба говорити про них відверто й напрямець — як про всі речі, котрі стосуються життя (переглядає журнал). Мені здається, ми знайшли щось годяще... Глянь, Анелю.

Тітка підсідає ближче, обидві розглядають журнал, лише Паулінка й надалі поглинута варенням.

ТІТКА: Татусь щодалі слабшає, й найгірше може статися будь-якої миті, він анітрохи не усвідомлює цього...

МАТИ: Може, це й краще для нього, але ми мусимо лишатися дієвими і зберегти здоровий глузд... врешті-решт, те, що ми купимо тканину і приготуємось, — нічого не означає, я знала людей, які прожили після останнього помазання ще десять років, ба, не просто прожили, а й насолоджувалися життям... гадаю, ця жалобна сукенка з матового шовку, з драпіруванням на ключицях і мереживним жабо мені пасувала би. Тканини при ширині вісімдесят сантиметрів теж не багато — три метри із сантиметрами.

ТІТКА: Це драпірування виглядає трохи легковажно... кокетливо, а в нашому віці...

МАТИ: Тоді, може, оця з жоржету, оздоблена рюшками біля шиї і на рукавах... драпірований ліф... матеріалу при ширині дев’яносто сантиметрів піде лише три метри тридцять сантиметрів... може, ти пристанеш на цю? Для дівчат можна пошити дві подібні сукенки, поглянь!

ТІТКА: Треба, може, запитати їх... Паулінко, перестань вилизувати блюдечко й подивись... отут... Сукенка з креп-сатину з оздобами, з білого шовку в чорні цятки...

ПАУЛІНА: А коли похорон дідуся?

МАТИ: Як ти можеш?!

ПАУЛІНА: Я?

МАТИ: Це просто-таки цинізм і відсутність виховання.

ПАУЛІНА: Пробачте.

МАТИ: На жаль, є багато людей, які сприймають жалобу лише як етикет, одначе складно уявити найближчих родичів, які йдуть позаду труни свого батька або брата в барвистій і крикливій одежі.

ТІТКА: Коли ти посерйознішаєш, Пауліно, то зрозумієш, чим є для нас, жінок...

ПАУЛІНА: Але дідуньо здоровий як вода, він гасав у саду, наче коник-стрибунець...

МАТИ: Як це — «гасав»?

ПАУЛІНА: Ну, звичайно, він ганяв наввипередки з кухарочкою... навіть застрибнув на неї.

ТІТКА: Не верзи дурниць і не перебивай... отож ми, жінки, не маємо втрачати чарівності навіть у жалобі. Ба більше, ти мусиш знати, що часто чорний колір жалоби підкреслює жіночу вроду... жінка, яка виглядала в барвистій сукенці банально й непоказно, може зачарувати нас, коли вона в чорному.

МАТИ: Таких випадків сила-силенна.

ТІТКА: Найважливіше в жалобі — це відповідний капелюх із довгою вуаллю.

МАТИ: Який є благословенням для всіх жінок.

ТІТКА: Адже поміж них є такі, що прагнуть сховати свій біль якнайглибше.

МАТИ: Особливо сльози.

ТІТКА: Від нахабних і непроханих людей, які свердлять їх поглядами.

МАТИ: Окрім капелюха, треба пам’ятати і про решту вбрання.

ТІТКА: Для сукенки згодяться вовна і матовий шовк, влітку жоржет, муслін і шифон.

МАТИ: Взуття без полиску, найкраще замшеве.

ПАУЛІНА: І я теж уявляю собі деколи, що тітонька або дядько померли, або що померли усі...

МАТИ (б’є її по обличчі): Вибачись, негайно!

ПАУЛІНА: Вибачте.

Через сцену пробігає Доярка — в дерев’яних ступаках, у сорочці, розхристаній на грудях... слідом за нею біжить Бик-Батько, порикуючи — за ним Кухарочка в панталонах і бюстгальтері — за Кухарочкою підстрибом — Дідусь. Жінки не переривають розмови. Не бачать цього хороводу. Хіба що на Паулінчиному обличчі видно здивування... може, вона й помітила.. але певності в цьому немає.

МАТИ: У другому півріччі жалоби дозволений білий колір.

ТІТКА: Отож можна оздоблювати чорні сукенки білими комірцями, жабо, манжетами й пасками, окрім цього, в спекотні дні можна повністю одягнутись у біле. В цей період відмовляються також від капелюха з вуаллю і починають носити чорні капелюхи.

МАТИ: Прості, з білим пір’ям, квітами чи схожими оздобами.

ТІТКА: Починають носити перли та діаманти.

МАТИ: За винятком кольорових прикрас.

ТІТКА: Жалобу по батьках і подружжю носять рік і шість тижнів.

МАТИ: По дідусях і бабусях — півроку.

До салончику входить Дідусь, він занепалий духом. Безтямно роззирається навколо. Жінки не дивляться на нього, лише в журнал. Дідусь важко вклякає — наче біля порожньої сповідальні, якої тут нема, б’є себе в груди й таке інше.

ДІДУСЬ (нібито повертається до попередньої сповіді): ...Потужним і водночас таємничим є мовчазне царство смерті. Даремно пручатися йому. Серед численних догматів цей найгрізніший, він невблаганно виголошує кінець дотеперішнього існування, хоча, з другого боку, нібито й винагороджує людину, бо звістовує світові тріумфальну правду про нове, краще загробне життя... (Мати прикладає пальця до губ... Усі троє виходять.) ...Я гадав, що сивина, гідність віку будуть захистом для мене, що я, старий, однак відданий воїн, служитиму вже тільки внукам і правнукам, що віддам усього себе без решти на службу нації та суспільству, що увізьму під свою опіку землероба й купця, ремісника і наймита... memento mori... бо ти є порох... (Через сцену пробігає Доярка.) е-е-е... теє... (слідом за Дояркою біжить Кухарочка, за Кухарочкою — Дідусь, волаючи: «...І в порох обернешся».)

Картина 7

У чорному лісі — минувшина й сьогодення — збігли роки

Декорації майже як з опери. Сірі та чорні стовбури дерев. Зелені папороті здіймаються де-не-де над рослинним покривом. Світляна смуга пронизує простір поміж стовбурами дерев або падає згори. Освітлено лише середину лісу, по краях панує морок. У мороці ховаються різнокольорові гриби. Ліс немов із казки. Тиша. Двоє дівчаток у білих сукенках ходять, бігають посеред дерев. В цьому освітленні не видно їхніх обличь, важливий елемент білизни́ та руху (це може виглядати, як гра). Вони похиляються, нібито збирають гриби або ягоди. Дівчата шукають одна одну, перегукуються, наслухають, щезають з очей. За мить ліс порожній, через якийсь час входить лише одна дівчинка, Б’янка.

Б’ЯНКА: Пауліно, Ліно! Агов! (Тиша близько десяти секунд.) Агов! Озвися! (Музика.)

Із темряви виринає силует, загорнутий у чорну пелерину. Чоловік зупиняється, обернувшись спиною до публіки. Б’янка (обернута обличчям до публіки) стає як укопана. Чоловік широко розводить руки й розхиляє пелерину (плащ). Б’янка стоїть нерухомо. Заслоняє обличчя долонями. Раптово зривається й утікає поміж дерев і кущів. Чоловік змахує кілька разів руками, нібито хоче злетіти. Світло мерхне, чоловік розчиняється в темряві. Світло знову яскравішає. До лісу входить Паулінка з кошиком.

ПАУЛІНА: Агов! Я тут ! Агов! (Наслухає.) Озвися, Бібі! Агов!

Вбігає Б’янка. Сукенка на ній брудна, пошарпана, волосся в безладі. Підбігає до Пауліни, обнімає її. Вони начебто зрослися в обіймах.

ПАУЛІНА (за мить): Що з тобою? Ти наче з лиця спала, в тебе серце заходиться...

Б’янка обнімає її міцніше, мовчить.

ПАУЛІНА: Ходімо додому, ти, мабуть, захворіла, вся тремтиш... тобі холодно?

Б’ЯНКА: Так.

ПАУЛІНА: Ти спітніла, вся мокра, чого ти налякалася?

Б’ЯНКА: Не знаю.

ПАУЛІНА: Ти бачила дикого звіра?

Б’ЯНКА: Так... так...

ПАУЛІНА (торкається до її обличчя, до лоба): Це, мабуть, був кабан?

Б’ЯНКА: Не знаю.

ПАУЛІНА: Певно, ти злякалася галузки.

Б’ЯНКА: Я... Ліно... я бачила... (Притискає губи до вуха Пауліни.)

ПАУЛІНА: Ні... та що ти? (Світло згасає.)

Через роки. Музика гучнішає. Потім тиша. Світло яскравішає, можна бачити проріджений ліс, мовбито хтось вирубав у ньому частину дерев. Галявинка. На траві — білі скатертини. Кухарочка й Тітка пораються, виймають із кошиків келихи, тарілки, серветки, провіант. Дідусь розмовляє з Матір’ю... решта товариства сновигає між деревами. Дівчата, Пан Фелікс, Беньямін, Мисливець, одягнений у чорне, який скидається на силует незнайомця з попередньої сцени. Усі шукають гриби. Поміж дерев видно червоні мухомори, лисички, білі, підберезники — всі гриби фантастичних розмірів. Із лісу виходить Бик-Батько. Доволі підозріло стрибає навколо Кухарочки, та відганяє його ганчіркою. До Батька підходить Пан Фелікс — управитель. Вони бесідують.

ПАН ФЕЛІКС: Не знаю, ясний пане, не знаю... гадаю, що від купівлі поки що треба утриматися...

БИК-БАТЬКО: На хребті гарні м’язи.

ПАН ФЕЛІКС: Але стегна слабкі.

БИК-БАТЬКО: Головне, щоб стегенна частина...

ПАН ФЕЛІКС: Чорна добре розвинена.

БИК-БАТЬКО: На око стегна й гомілки слабкі.

ПАН ФЕЛІКС: Я добре обмацав її — гарантую... на лопатках і хребті гарні м’язи, зад виразно заокруглений... чого ще можна бажати.

БИК-БАТЬКО: Тоді ріж і не питай.

ПАН ФЕЛІКС: Теж так гадаю.

Бик-Батько плескає Пана Фелікса по плечі, проходять...

МАТИ: Анелько, облиш це минуле. (Протирає склянки.) Навіщо тепер гребтись у попелі, він вистиг... я не хотіла виходити за Вінцента... пам’ятаєш, як я стояла навколішки перед тобою і благала, щоб ти вирятувала мене з-під цього ярма, від цього щастя... але чи це було можливо в тамті часи... ви напевно були б щасливі разом... ти завжди подобалася йому, бо взимку і влітку не носиш трусів.

ТІТКА: І ще досі... бо це здорово й вигідно...

МАТИ: Власне.

ТІТКА: Розсуваєш ноги, дзюриш — і все гаразд.

МАТИ: Власне, тим ти його брала.

ТІТКА: Я ніколи не була ангелом, який, ідучи за малою потребою, вдає, що збирає фіалки... і не змінилась ані на йоту, моя Редзю, naturalia non sunt для мене turpia[11]... але я беру Б’янчине щастя близько до серця... мабуть, це єдина річ на світі... зрештою, я вигодувала її... а Вінцента я не хотіла, не хотіла вже нікого... бо ж ти знаєш, як склалося моє заміжжя. Міхал загинув у військовій кампанії, дослівно коли ми лише посмакували наші подружні стосунки... але це був такий час, що він ледве з коня — а вже сурмлять «на коня», поки оглянешся, знову сурмлять «з коня»... ну то що ж, а я лишилася зі свічкою в руці і з перехнябленим вінком на голові.

Тітка розкладає на тарілках копченину, птицю, на тлі проходять Б’янка з Беньяміном, тримаються за руки, потім Пауліна з кошичком.

МАТИ: Облиш тіні в спокої!... Тепер у нас мирний час, нехай же Б’янка спізнає те, що не судилося нам.

ТІТКА: Ну, ти все ж таки маєш дітей від Вінцента.

МАТИ: Але я ніколи не почувалася з ним жінкою...

Жіночі розмови переміняються в якісь скрики, ґелґотіння, вони спілкуються між собою за допомогою жестів і якихось незрозумілих звуків. Кухарочка часом кувікає. Ця заувага стосується не лише цієї сцени. Так само слова Дідуся і Батька перетворюються на порикування, стогони, сміх. Там, де поодинокі діалоги занадто затягаються, треба говорити дуже швидко й переходити на незрозумілі звуки. Вибір фрагментів залежить від того, як розгортатиметься дія. Сценою проходять Б’янка і Беньямін, розмовляють.

Б’ЯНКА: Я деколи довго дивлюся на вогонь і бачу його душу... маленька, немов іскорка... раптом та іскорка росте й збунтовується, вибухає й огортає дерева, ліс, дім і весь світ... вогонь обертається в тигра й пожирає увесь світ... від мене зостається жменька попелу... вогонь це божок, а вода це богиня... вода заливає усе, я деколи відчуваю, що вона сповнює усю кімнату, — холодна й слизька, неначе змія, вдирається у мене крізь усі отвори...

БЕНЬЯМІН: І вода, й вогонь, Б’янко, уярмлені людиною, є її пожиточними й покірними прислужниками...

ПАУЛІНА (підбігає до них танцювальним кроком. У руці тримає білу ніжку гриба. Ніжка завершується стіжкуватою шапочкою синьо-зеленого кольору): Дивіться, що я знайшла! Який великий! (Б’янка і Беньямін зупиняються.) Правда, він такий гарний?.. Великий... Ви розумієтеся на грибах? Я ніколи не бачила такого...

Б’ЯНКА: Дивна форма...

БЕНЬЯМІН: Ліно, викиньте це...

ПАУЛІНА: Ні-ні! Ви заздрите мені... але я це покажу всім... адже ми мусимо вибрати грибну королеву!

БЕНЬЯМІН: Це отруйний гриб, викиньте його й розтопчіть, і, будь ласка, добре витріть руки... ви не повинні тримати це в рученятах.

Б’ЯНКА: Як він огидно пахне! Справді... Бене, а ви не знаєте, як він називається?

БЕНЬЯМІН: Звісно, я навчався кілька років тому в Гайдельберґу... навіть почав писати докторську роботу про гриби, мій науковий керівник, поштивий старий Пільц, був на сьомому небі від блаженства, плескав мене по плечі й торочив аж до нудоти: «Іns Schwarze getroffen, ins Schwarze getroffen»[12], але мені набридло, я покинув цю розвідку й повернувся... то що ж! Гриб, який ви знайшли, це ithyphallus impidicus з родини phallaceae.

ПАУЛІНА: А ви навмисно все так ускладнюєте?.. Б’янко, поглянь, який він чудернацький... (Подає соромітника Б’янці, та жбурляє його з відразою на землю і топче.) Огидна! Огидна... це вона казиться, бо не вона його знайшла! (Б’янка втікає.).

БЕНЬЯМІН: Кажучи приступно, панно Ліно, то це соромітник безсоромний. Неїстівний гриб, з огляду на дуже неприємний запах він не має жодної споживчої цінності.

ПАУЛІНА: Він нагадує мені щось.

БЕНЬЯМІН: Ходімо до решти товариства, бо про нас можуть погано подумати.

ПАУЛІНА (вкладає пальця до ротика): Він мені щось нагадує... Уже знаю!... Уже знаю!

БЕНЬЯМІН: Заспокойтеся, будь ласка.

ПАУЛІНА: Це ви, це ви самі ithyphallus impidicus... Терпіти вас не можу! Я всім розкажу, чого ви навчилися в тому своєму Гайдельберґу!

БЕНЬЯМІН: Таж Ліно...

ПАУЛІНА: Для вас я Пауліна, і прошу мене не здрібнювати, не терплю, коли це робить чужа людина (Беньямін хапає її за рукав.)

БЕНЬЯМІН: Вибачте. (Цілує Пауліні руку.)

ПАУЛІНА: Ви вже просили Б’янчиної руки?

БЕНЬЯМІН: Так.

ПАУЛІНА: Бідний пан Беньямін.

БЕНЬЯМІН: Бідний? (Чути, як хтось плескає в долоні й гукає.)

ГОЛОСИ: Агов! Підвечірок. Просимо до столу, де вони поділися?

ПАУЛІНА: Бідний, бідний Бен.

БЕНЬЯМІН: Цілком навпаки, — я почуваюся багачем, якимсь магараджею.

ПАУЛІНА: Бідний.

БЕНЬЯМІН (роздратовано): Але чому? Що це знову таке?

ПАУЛІНА (відбігає підстрибом, наспівуючи): Бідний Бен, Біґ Бен.

Беньямін іде за нею слідом до товариства.

Тітка тепер лише квокче. Виражає цим квоктанням усе — запитання, радість, сумнів. Звертається — квокче — до Беньяміна — проте всі відповідають на її квоктання так, нібито розуміють, про що мова.

ПАУЛІНА: Я грибна королева!

ДІДУСЬ: А де гриб?

ПАУЛІНА: Я знайшла... чудовий, велетенський. Нехай Б’янка підтвердить...

Б’янка мовчить.

ПАУЛІНА: Це від заздрощів.. він був великий... велетенський, як...

ДІДУСЬ: Ну-ну!

ПАУЛІНА (згинає руку в лікті): О, такий! (Показує.) Пан Беньямін свідок!

Тітка квокче щось запитальним тоном до Беньяміна. При цьому її рот і губи, оброслі густим темним пухом, починають скидатися на курячу гузку. Рожеві й непристойні.

БЕНЬЯМІН (ухильно): Ет, погань.

ПАУЛІНА: Поганка?

БЕНЬЯМІН:. Та щось таке, як поганка. Якийсь собачий грибок...

ПАУЛІНА: Собачий грибок... О ні, ви не відберете в мене королівський титул... Ви ж назвали це фалос імпідікус.

Тітка квокче з жахом, майже захлинається квоктанням.

МАТИ (швидко «забалакує» неприємну ситуацію): Пане Беньяміне, грудку чи ніжку?

Беньямін, зніяковілий, потирає руки.

МАТИ: Вибирайте, будь ласка... рекомендую грудку...

БЕНЬЯМІН: По правді... ну тоді... ніжку, пані, хоча... і грудку теж...

ДІДУСЬ (який жбурляє позад себе обгризену ніжку): А я, пане, гузку, гузку ціную понад усе, а в гусці пупчик. (Дідусь отримує гузку, облизує її, цмокає, плямкає.)

Кухарочка порскає сміхом, прикриваючи рота рукою.

Беньямін сідає на стовбур дерева й обгризає ніжку, декламуючи водночас:

Я такий понурий, як в степу могила,

а такий самотній, мов на морі брижа,

і заблудлий, наче лист на бездоріжжі,

ніби вуж, що звився в черепі безсило[13].

Б’янка здригається, її пересмикує. Кухарочка порскає сміхом, закриваючи рота рукою.

БЕНЬЯМІН: Страшать мене тіні й злочини таємні. З раю ваблять співом крилаті Агури...

Кухарочка починає дивно посмикуватись і хихотіти.

МАТИ (суворо): Що це таке, кухарочко, ви захворіли?

КУХАРОЧКА (закриває собі обличчя фартухом): А бо.. а бо... як уже панич Беньямін щось повість... то всюсятися зі сміху можна... Агури...

ДІДУСЬ (смокче гузку): Пане.... воно таке м’якеньке, жирненьке, лагідне, ніжне, всі найкращі смаки в гузці, не в голові...

Тепер усі сідають їсти. Бик-Батько з Паном Феліксом — управителем. Бик-Батько має голову бика. Поза тим, він одягнений звичайно, «по-мисливському». Раз у раз порикує — сміється. Чути мисливські ріжки. Сонце поволі заходить. Червоне світло затоплює чорний ліс.

Картина 8

Солодощі

Спальня дівчат, світло примерхле, Паулінка тримає на грудях тарілку з тістечками. Повсякчас щось п’є, лиже, наминає.

ПАУЛІНА: Розповідай тепер усе... як Беньямін просив твоєї руки... він ставав перед тобою на коліна?

Б’ЯНКА (обличчя сховане в тіні, мовчить).

ПАУЛІНА: Заберуть тебе у мене, божа корівко... розповідай, бо я згоряю від цікавості...

Б’ЯНКА: Знаєш, Паулінко, він був страшенно сконфужений, не міг слова зі себе видушити... я нічого не казала... Він узяв мою руку в свої... було тихо, немов у храмі... ми дивилися в очі одне одному.

ПАУЛІНА: Вони завжди спочатку тримають за руку, а потім за дещо інше... Мушу сказати тобі, що дідуньо теж делікатний, як і твій Беньямінчик... Дідуньо теж бурмоче щось про храм...

Б’ЯНКА: Дідуньо?

ПАУЛІНА (сідає на ліжку): Уяви... того тижня після репетиції, коли всі вийшли, дідусь почав так лукаво... але потім серйозно: чи ти не хочеш помінятися зі мною, Паулінко? Я дам тобі бонбоньєрку від Фрузинського... а ти мені... (Пауліна заходиться сміхом.) а ти мені даси...

Б’ЯНКА: Ну-ну, що?

ПАУЛІНА (повторює): Я дам тобі бонбоньєрку від Фрузинського... там і «дамські язички», і вишеньки в ромі, й марципани, й зацукрені фрукти... а ти мені даси... ну! Вгадаєш?! Якщо вгадаєш, то я віддам тобі половину бонбоньєрки, і ти зможеш прийти до мене в ліжко...

Б’ЯНКА: Мабуть, ти вигадала якесь свинство... або він хотів, щоб ти дала йому цьомчика...

ПАУЛІНА: Ні.

Б’ЯНКА: Він хотів запхати тобі руку під сукенку?

ПАУЛІНА: Ні.

Б’ЯНКА: Хотів торкнутися тебе там?

ПАУЛІНА: Ні-ні-ні.

Б’ЯНКА: Тоді я не знаю.

ПАУЛІНА: Просив, щоб я дала йому панчішку.

Б’ЯНКА: Одну?

ПАУЛІНА: Так, одну панчішку.

Б’ЯНКА: А що він буде робити з нею?

ПАУЛІНА: Не знаю, може, він здурів... помчав до своєї кімнати і приніс бонбоньєрку, таку велику, як решето, розв’язав стрічечку, щоб я побачила... а я собі міркую: у мене саме є панчохи, котрі треба викинути, заштопані... оті чорні, шовкові, можу дати йому обидві... скажу, що віддала на село... зрештою, вони місяць валялись у шафі... а він уже колінкує і просить панчішку... щоб я надягнула, зняла і всякі такі фокуси... мене розбирало на сміх, але він мав таку міну, що я аж злякалась... я соромилася, бо панчохи були невипрані й смерділи... А він колінкує і каже: «Прямо з твоєї ніжки, дитинко...».

Б’ЯНКА: Мабуть, він з’їхав із глузду...

ПАУЛІНА: Чекай... (Витягає з-під подушки велику коробку, перевиту рожевою стрічкою, розв’язує бантик, відкриває бонбоньєрку.) Дивись.

Б’ЯНКА (встає, сідає на ліжко Пауліни): Чудесна.

ПАУЛІНА: Вони з лікером і ромом... я вже з’їла половину... вчора, поки ти спала... мене ледве не знудило... заверталось у голові, як від алкоголю. Якщо хочеш, то почастуйся.

Б’ЯНКА: Не хочу... потім у мене заведуться хробаки в кишках...

ПАУЛІНА: Ті, що з лікером, — то від них хробаки якраз дохнуть... Якщо спробуєш, то попросиш іще.

Б’ЯНКА (бере одну цукерку): Але ти не закінчила про панчішку...

ПАУЛІНА: А ти мені не розповіла, як Беньямін просив твоєї руки.

Б’ЯНКА: Таж казала тобі: він тримав мене за руку й не міг слова зі себе вичавити...

ПАУЛІНА: Віслючок... Дідусь погладив мене по нозі... а коли я запитала, чи мушу випрати панчішку, бо вона смердить... то він аж скрикнув: «Ні-ні, нехай пахне твоєю ніжкою!».

Б’ЯНКА (дивиться на Пауліну з недовірою, та наминає цукерки, раптом дівчата починають реготати): Ну то й що?

ПАУЛІНА: Він поцілував мою панчішку.

Б’ЯНКА: Я не вірю в це.

ПАУЛІНА: Клянуся прахом наших батьків... потім він згорнув панчоху і сховав разом із гаманцем на грудях.

Б’ЯНКА: У це я вже нізащо не повірю... а де в тебе друга панчоха? Викинула?

ПАУЛІНА: Та йди! Я сховала її про запас... Якщо в нього пропаде та, що з лівої ноги, то він, мабуть, схоче виміняти на щось ту другу... Бо він навіть говорив... але дай слово честі, що нікому не розповіси, бо він сказав, якщо я розповім комусь, то зі мною станеться щось погане.

Б’ЯНКА: Даю слово.

ПАУЛІНА: Він серйозно сказав, що колись попросить труси...

Б’ЯНКА: Труси?

ПАУЛІНА: Та клянуся твоїм здоров’ям, труси. (Дівчата мовчки їдять цукерки, нібито розмірковують, що дідусь робитиме з трусами Пауліни.) Якщо хочеш, то я можу подарувати тобі на весілля другу панчоху.

Б’ЯНКА: Можеш запхати її собі до носа... знаєш, мені здається, що від того лікеру зашуміло в голові..

Пауліна закриває бонбоньєрку й ховає її під подушку.

Б’ЯНКА: Паулінко... можна, я покладу тобі голову на животик... мені так млосно...

ПАУЛІНА: Тільки не притискай, бо я лопну.

Б’ЯНКА (торкається до живота Пауліни): Твій живіт надутий, як барабан.

ПАУЛІНА: А що, ти спала колись на барабані?

Б’ЯНКА: Ні, але так мовиться.

ПАУЛІНА: Мене роздуло, як корову після конюшини... що я таке з’їла?

Б’ЯНКА: Таж ти їси безперестанку, від самого ранку, ще й уві сні плямкаєш...

ПАУЛІНА: Я не німфа й не Ґоплана, які живляться поезією та водоростями.

Б’ЯНКА: Прочитати тобі, що я написала про заручини?

ПАУЛІНА: Така глиста, як ти, може жити на квіточках, під’їсть собі дві камелії-офелії, три туберози на обід, а на десерт лілію або котики з верби, як у тих поезіях... (Пауліна відригує.)

Б’ЯНКА: То я прочитаю тобі.

ПАУЛІНА: Читай... швидше засну.

Б’ЯНКА: Якщо так, то не прочитаю... (Тим часом витягає якийсь зшиток, за мить починає читати.) «Ми оселилися з тобою на дні озера, у храмі, золотому, наче дзвін, який ти розколишеш своїми плечима, потужними, немовби стовбури.... й здригнеться мертве серце... Серце дзвону, твоє серце тримати в долоні, мов настраханого птаха... Серце калатає і рветься від щастя... хочу нести тебе, мов дромадер леопарда, коли той учепиться іклами в парчу його горбатого тіла. Схитне пазурями твій дзвін мовчазний...». Тобі подобається?

ПАУЛІНА (невиразно): Иги...

Б’ЯНКА: «О, дзвонаре мого храму! Розколиши своїм бронзовим серцем дзвін мовчазний мого тіла, зі мною зійди на вершину Монблану, огорни мене полум’ям свого жадання... Ти чудовий, ти білий, смердючий, як соромітник безсоромний, зірваний у чорному лісі в ніч на Купала. Пробуди мене, пробуди, пробуди».

ПАУЛІНА (позіхає): Чудово.

Б’ЯНКА: Мені так холодно... можна, я прикладу щоку до твого животика... (Б’янка притуляє обличчя до її живота.) Який теплесенький!

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Який миленький цей твій атласний барабанчик... Можна, я поцілую його? Сьогодні твій пупчик випнувся, увесь, наче вишенька... Ти не вважаєш, що пупець — це дивна частина тіла... властиво, навіщо він потрібен?

ПАУЛІНА: Не знаю... врешті-решт, пупець, то, мабуть, не частина тіла — це ж не рука або нога.

Б’ЯНКА: А що?

ПАУЛІНА: Капшо... Що ти бачиш дивного у пупці?.. Мабуть, знову щось нафантазувала... Так по правді, ти брехуха й бачиш дулю з маком... Своїми видіннями можеш дурити пана Бенчика, а не мене.

Б’ЯНКА (обнімає Пауліну): Щоб ти знала, в твоєму животику шумить, буркоче, вуркоче, булькоче, переливається... так смішно...

ПАУЛІНА: Не притискайся, бо я тобі шептуна пущу.

Б’ЯНКА: Свиня.

ПАУЛІНА (сідає, відпихає Б’янку): Ах ти ідіотко... нехай мене краще вітри розірвуть, чи що? Коли я сама, то пускаю такі канонади, що й Валек не посоромився б...

Б’ЯНКА: Як ти можеш казати таке мені. Ти жорстока...

ПАУЛІНА: Галу-балу... мабуть, з тебе ластівки це виносять... зробили з нас порцелянових лялечок... у нас навіть кишок у животі немає... таж ти мусиш випускати зіпсуті гази, інакше лопнеш або дістанеш заворот кишок... ластівко, коли я випадково підслухала наших панів, які спали на полюванні в стодолі... то вони перділи, наче коні... і щоразу вибухали сміхом, як опісля найдобірнішого анекдоту.

Б’ЯНКА: Перестань.

ПАУЛІНА: І твій Беньямінчик був із ними... знаєш, Б’янко, я гадаю, що чоловіки не надто відрізняються від тварин... із нас зробили метеликів, ангеликів, але цікаво, як такий бик або огир наміряється запліднити метелика? Ми не маємо нічого, соромимся навіть власного тіла, а вони виставляють свої соромітники майже напоказ...

Б’ЯНКА: Ліно... прошу тебе...

ПАУЛІНА: Я поклялася самій собі, заприсяглася прахом нашої спільної матері, що колись у салоні під час бенкету або на танцях, або коли будуть музика й декламація, пердну, як парубок... а потім можу піти в монастир або сконати на місці... але нехай ці ду́рні побачать, що я така сама людина, як усі, а не Ґоплана з желе й веселки... у храмі мого тіла є гази.

Б’ЯНКА (плаче): Що ти вигадуєш? Таке... ти... я...

ПАУЛІНА: Бібіанно... ти? Плачеш? (Обіймає її.) Б’янко... люба моя, я не хотіла образити тебе, але мене деколи лють бере... я це казала не зі злості на тебе, а на них... Вони хочуть розлучити нас навіки, не зважають на наші почуття... Тебе віддають заміж, а мене замислили випхати з дому, нібито на якісь там курси... розпоряджаються нами, як телятами, качками... таж ми теж люди... нібито з любові до нас віддають наші тіла першому-ліпшому чоловікові, який просить нашої руки... та яка там рука, Б’янко, кажуть про руку, а думають про дупу... Нібито наше дівоцтво шановане... втовкмачують нам, що дівоча цнота — то найбільший скарб, а потім віддають ті скарби першому стрічному... оті всі святі мучениці-незайманки... візьми хоча б отих, яких ми граємо в театрику... свята Кристина або Аґата... їх смажать в олії, вони дозволяють врізати собі груди, ноги, язика і голову, але не зрікаються дівоцтва й віри... а ми при слові «дівиця» шаріємося, бо всі — від дідуся до Батька-Бика корчать при цьому слові дурнуваті міни... Не плач, Бі, краще поцілуй мене... бідолашна, холодна глисто... оце твій Беньямінчик збараніє, коли побачить...

Б’ЯНКА (затуляє Пауліні рота долонею): Я йому сказала при заручинах, що віддам йому руку, якщо він шануватиме мої погляди, моє тіло...

ПАУЛІНА: А він?

Б’ЯНКА: Він нічого не відповів... якось так замислився, задивився й погладив мене по голові... потім присягався, що не образить моїх почуттів... коли я сказала, що наш шлюб... що ми... словом, що я прагну «mariage blank»...

ПАУЛІНА: Непорочного шлюбу? Але ти й дурна з тим своїм непорочним шлюбом, запитай у кухарочки, як виглядає такий непорочний...

Б’ЯНКА: Він поклявся, що поки я сама не запрагну, він не торкнеться до мене... і, знаєш? Я попрошу його, щоб ти теж поїхала з нами у шлюбну подорож... це буде така радість... благаю тебе...

ПАУЛІНА: Не верзи абичого... краще покажи язик.

Б’янка показує язик.

ПАУЛІНА: А тепер кажи: «А-а-а».

Б’ЯНКА: А-а-а!

ПАУЛІНА: Ще!

Б’ЯНКА: А-а! А-а-а!.. А навіщо ти кажеш мені показувати язик?

ПАУЛІНА: Не знаю... ти якась дурна: «А-а-а, бе-е-е».

Картина 9

Словесний портрет

Салон. Б’янка стоїть навпроти дзеркала, затуляє і відслоняє обличчя. Торкається пальцями до свого відображення в дзеркалі.

Б’ЯНКА: Le nez gros[14] (дотикається пальцями носа, задирає його вгору, сплющує, затискає і таке інше), la bouche ordinaire[15] (cтискає губи, всміхається, показує зуби, розтягає рота пальцями, показує собі язик), la taille de trois ou quatre pieds de haut[16] (відвертається від дзеркала), en un mot, c‘est un petit monstre que la soeuren Bianka[17].

Сідає на канапу, сидить якийсь час із заплющеними очима, потім поволі розстібає блузочку й уважно розглядає свої груди, бере їх у долоні, гладить, тримає на долонях, начебто важить, замислена, поволі застібає блузочку — ґудзик за ґудзиком. Тепер Б’янка, можливо, засинає. Ці сцени незрозумілі. Невідомо, чи вони відбуваються уві сні, чи лише в думках Б’янки. В її спогадах і мареннях. До салону входить Бик-Батько. В жакеті, з головою бика. Обдивляється навколо. Стає біля вікна, запхавши руки до кишень. Нерухомий, мовчазний. Світло примеркає. Б’янка промовляє — монотонним голосом — нібито не своїм, чужим.

Б’ЯНКА: Я виходжу заміж, а власне, ви віддаєте мене... Може в таку мить ти захочеш вислухати доньку, яка мусить завтра стати дружиною. Ми віддалились одне від одного за стільки років. Ти, замкнутий у собі, я, поглинута своїми мареннями, знаю, ти хотів сина після смерті Еразмика. Ти перестав розмовляти з нами, мовчав упродовж кількох років... з розчаруванням і неприязню зустрів мій перший крик на цьому світі... коли акушерка хотіла показати тобі дитя жіночої статі, ти відвернувся з огидою... зачинився в кабінеті, потім знову мовчання... щоб не дратувати тебе, мати до десятого року життя ховала мене й одягала хлопчиком... коли я вже була дівчинкою-підлітком і хотіла поділитися з тобою, обняти тебе... ти відвертався й казав напівжартома, що пансіонерка пахне булкою з маслом... (До кімнати входить Мати. Розпочинає свій монолог іще раніше, за дверима, так, що її слова зливаються зі словами Б’янки в один потік.)

МАТИ: Вам здається, що я є... що мене нема... що в мені вже немає прагнень, джерело пересохло... а я прагну... окрім шести колисок, п’яти трун, окрім дев’яти вагітностей, про які... ти нічого не знаєш... я ніколи не почувалася з тобою жінкою... я лежала під ним, як змучена тварина, як камінь, думала, що він урешті зрозуміє, знеохотиться... через те, що я не виявляю взаємності... що нарешті лишить мене в спокої... але ні.... йому мало дівок, покоївок, кухарок, сусідок, міських кабаре, закордонних... ще досі, п’яний, вривається до моєї спальні й не зважає на те, що я можу бути хвора цього дня, нездорова... його вітальність просто-таки жахлива... про нього кажуть «взірець здоров’я»... так, звісно, він порскає здоров’ям, і не лише здоров’ям, а й усякою гидотою...

Б’ЯНКА (наближається до Батька, випроставши руку): Батьку...

БИК-БАТЬКО: Не торкайся до мене...

Світло змінюється. Сцену залито червоним світлом, неначе кров’ю. Бик-Батько повільно відвертається від вікна, нахиляє голову... кімнатою пробігають Кухарочка, Доярка, Тітка та ще якісь роздягнені жінки, танцюють.

Мати складає руки як до молитви.

Бик-Батько рушає до Матері.

Мати сахається, ховається за меблями, Бик-Батько ганяється за нею.

Тепер на сцену вибігає Б’янка в костюмі тореадора, в її руках шпага і замість «плахти» — білий шлюбний вельон. Починається корида. Бик-Батько якоїсь миті топче вельон ногами. Б’янка застромляє йому шпагу в бік... Він стікає кров’ю... припадає на одне коліно, врешті валиться на землю...

БИК-БАТЬКО (хрипко): Що я зробив тобі, донечко? (Конає.)

Світло поволі тьмянішає, згасає, потім денне світло, звичайне. Б’янка спить на канапі.

Входить Тітка. Накриває її хустиною. Сідає до столика, розкладає пасьянс. До кімнати входить Беньямін, Тітка подає йому знаки, щоб він поводився тихо, потім показує рукою на крісло поряд. Корчить дивні гримаси, червоні губи в облямівці чорних волосків виглядають дуже двозначно. Беньямін дивиться на ці непристойні губи як зачарований.

ТІТКА (дивлячись у карти): Ви ще не кохали, Беньяміне?

Беньямін мовчить.

ТІТКА: Це відчутно... це видно... але, будь ласка, ні... я вже поза цими справами...

БЕНЬЯМІН: Але... Ви ще маєте...

ТІТКА: Нічого я не маю, котику... ти мене компліментами не засипай... лиши це для інших... що маю, то маю... ти ж бачиш.

БЕНЬЯМІН: Бачу...

ТІТКА: Словом, ви досі не кохали.

БЕНЬЯМІН: Що вдієш, щиро кажучи... ну, що ж... обставини склалися таким чином, пані, що я зберігав чистоту... потім сама сила змужнілого інстинкту вберігала мене від спокус... (Наближається до Тітки.) Бо я стільки разів пробував наблизитися до жінки з підсвідомим чуттєвим заміром, але мене огортав такий конфуз, що в ньому все гинуло...

ТІТКА (бере руку Беньяміна в свої): Не знаю, що ви там робили у своїх Гайдельберґах і знати не хочу...

Входить Дідусь, побачивши присутніх, хоче піти. Він на диво знічений. Тримає великого пакунка, загорнутого в папір — або коробку, перев’язану рожевою стрічкою.

ДІДУСЬ: О пардон, я, здається, заважаю...

ТІТКА: Доброго дня, ми з вами, батьку, ще не бачилися нині... (Дідусь стоїть, нерішучий.) Якраз навпаки... Ви нам можете допомогти, батьку... (Тітка хоче відібрати в Дідуся пакунок, але той притискає його до себе.)

ДІДУСЬ: Ні... ні... авжеж, я охоче допоможу... але я лише на хвильку.

ТІТКА: Це, мабуть, весільний подарунок для молодят.

ДІДУСЬ: Дай, Боже, щастя молодій шпарі... пфі! Що це я хотів сказати... не знаю... чи пан Фелікс уже полагодив січкарню?.. Це не подарунок.

ТІТКА: Що ж ви так стискаєте, батьку?.. Ми говоримо про Б’янку...

ДІДУСЬ: Так, вона справді сутулиться... але ви не переймайтеся... ну, не заважатиму вам... (Дідусь знову намагається вшитися, та цього разу Тітка силоміць садовить його на стілець, Дідусь розгублений, знічений, постійно дивиться на двері, ніби чекає когось. Пакунка тримає на колінах.) Пане Беньямін, я у віці Б’янки теж сутулився, як якийсь, пане, дромадер... але дівчата завжди стараються сховати свої груденята... в початковій фазі їхнього розвитку... особливо коли груди ростуть швидше, ніж в однолітків... kyphosis pudendum... гм-гм... сколіоз зовнішніх жіночих статевих органів... коли навичка неправильної постави закріплюється... зверніть на це увагу... трохи згодом з’являється звичайне оволосіння на лоновому горбку... а ще потім — під пахвами... так, мені пора... бувайте, це цілком природно... бажаю вам щастя...

ТІТКА: Що ви таке базікаєте, батьку, у Б’янки це все вже позаду...

ДІДУСЬ: Що ти кажеш, що ти кажеш... то що це я казав... (Плескає Беньяміна по плечі.) Вище носа! Б’янка сутулиться, «стуляє плечі». Вона просто сором’язлива... стала незграбна.. але це минеться... в такому віці дівчина не знає, куди подіти руки й ноги... які, в додачу, можуть бути сині, червоні й навіть мармурові... але й оком не змигнеш — королівна... це все наслідок порушення роботи кровоносних судин... й оком не змигнеш — фігура в дівчини змінюється, розростається таз... (Дідусь говорить сам до себе, «замріяний».) Жіночні форми... округлості... тепер вона ще пахне булкою з маслом... (Підводиться і, стискаючи свого пакунка, виходить.)

ТІТКА (махає рукою): Алегорично... мій хлопче, треба чинити з цим квітом душі, щоб не зранити, не зламати... тут нема правил. (Сценою пробігає боса Дівка, за нею — Бик-Батько) То ти досі не кохав?

БЕНЬЯМІН: Так, власне, досі складалося, що я ще не кохав, хоча... я все це вкладав у поезію...

ТІТКА: Пора вже виймати... цей капітал почуттів...

БЕНЬЯМІН (зривається на рівні й починає декламувати):

Йду землею, плину в водах,

А чи сонце на погоду,

Чи то грім і блискавиця,

А чи світиться зірниця,

Чи то ніч, чи день урочий,

Чи скрізь ясно, чи зі тьмою,

Завжди тут переді мною

Ті великі чорні очі!

Ах! її очі!

П’ю я мед і п’ю полинну,

Рву і лілії, й тернину,

Сік чавлю я, та в напою

Ані сил, ні супокою;

Чи навколо простір грубий,

Чи реліквію цілую,

Завжди на устах я чую,

Дорогі з коралу губи,

Ах! її губи!

Дійсно справжня чарівниця,

Закляла світ в свої лиця,

В свої губи, в свої очі,

Вже й молитва не відстрочить;

Все лиш нею прагне стати,

Де не гляну — скрізь вона є,

Від тих чарів всяк конає,

Чи причину мусить взяти,

Ах! Лиш би взяти![18]

Через салон пробігає напівроздягнена Дівка, за нею женеться Бик-Батько, Тітка і Беньямін не реагують.

ТІТКА (за мить): Mariage blanc... Непорочний... шлюб...

Картина 10

Посаг нареченої

Б’ЯНКА: Це наша остання спільна ніч...

Пауліна сидить у сорочці на ліжку й натягає на ноги високі чорні черевики. Встає, підсмикує сорочку, підходить до дзеркала.

Б’ЯНКА (стежить за нею поглядом): Що це ти за виставу влаштовуєш?.. Спиш у черевиках?

ПАУЛІНА: Це подарунок від дідуся.. для верхової їзди. А до комплекту він дав мені шпіцрутен... і лише просив за все це, щоб я взула для нього ці черевики або погралась би з ним у коника... я гадала, що ляжу зі сміху... він хотів заручитися зі мною...

Б’ЯНКА: Паулінко, ну як ти можеш робити такі речі?!

ПАУЛІНА: Таж я нічого не роблю... це він... просить мене весь час... руки обціловує.. він такий несміливий... ніби досі ще не кохав... варто мені при ньому хоч трохи розкарячитися на стільці, то він шаріється і ойкає, і так задивляється туди, ніби має видіння... що він там бачить... це не моя справа. Але «там» я не дозволю до себе торкатися... Деколи вдаю, що не відчуваю, як він кладе мені туди руку і раптом як ляпну його по лапі. Якось він навіть розплакався...

Б’ЯНКА: Як ти можеш, таж це смертний гріх.

ПАУЛІНА: Я нічого не роблю, навіть не ворушуся.

Б’ЯНКА: Тварини...

ПАУЛІНА: А ти як вийдеш заміж — то що? Що робитимеш? Будеш мак сіяти?

Б’ЯНКА: Бен присягався, що не торкнеться до мене.

ПАУЛІНА: Певно, що не торкнеться... але що ти собі думаєш, метелику... діти підуть... а щоб пішли діти, самець мусить встромити в тебе цей свій чоловічий орган.

Б’ЯНКА (затуляє вуха): Ні-ні-ні.

ПАУЛІНА: Так-так-так.

Б’ЯНКА: А цей член — він великий?

ПАУЛІНА: Як у коня...

Б’ЯНКА: То він не вміститься в мені.

ПАУЛІНА: У тобі, глисто, ледве голка вміститься, але справжня жінка... така, як кухарочка, має таку велику діру, наче хутряна шапка...

Б’ЯНКА: Я не можу виходити заміж... та він же проб’є мене наскрізь... уб’є.

ПАУЛІНА: Жінки часто вмирають від цього... але ти можеш оскопити його в першу шлюбну ніч.

Б’ЯНКА (біжить до Пауліни, обнімає її): Я боюся.

Дівчата лягають у ліжко... Лежать, обнявшись. При цьому Пауліна щось смокче або жує. Пауліна засинає. Б’є дзиґар. Б’янка вилазить із ліжка. Відчиняє шафу з білизною. Розкладає на канапі й на столику спіднє та постіль. Увесь свій «посаг». Включно зі скатертинами й серветками та ін. Б’янка бере в руки кожен предмет окремо... називає його й розриває. Порвану білизну складає на купу. Робить усе це пристрасно, проте систематично. Деякі предмети не піддаються, тоді Б’янка допомагає собі зубами. Розриває: три сорочки батистові денні: білу, рожеву й блакитну; три сорочки денні трикотажні й, відповідно, шовкові трусики; одну скромну комбінацію з рожевого шовкового полотна, оздоблену мереживом; одну, ще скромнішу чорну комбінацію, чотири нічні сорочки, кілька бюстгальтерів. Стомлена, сідає на канапі. За мить береться нищити постільну білизну. Їй важко розривати простирадла, рушники. Вони не піддаються. Виймає з-під подушки великі кравецькі ножиці. Систематично ріже все — одне за одним. У час тих дій прокидається Паулінка. Мовчки дивиться на Б’янку. Сидить на ліжку, без жодного жесту, у безруху. Б’янка не дивиться на неї, виконує свою роботу швидко, неначе в трансі, чітко, зосереджено. Тепер ріже ножицями скатертини білі на дванадцять персон. Пауліна, нажахана, лягає й ховає голову під ковдру. Б’янка завершує роботу. Склала потяте придане, перев’язала стрічками. Зачинила дверцята білизнярки на ключ.

Б’ЯНКА (голосно): Посаг нареченої.

Б’янка залазить у ліжко, накривається ковдрою.

Картина 11

Репетиція театрику

Салончик. Меблі переставлено. Посеред меблів видно театральні декорації: срібні колони, трон, якесь шмаття, зброю, знаряддя тортур і т. ін. На канапі сидить Паулінка. Біля фортеп’яно стоїть Беньямін (награє одним пальцем весь час один і той самий мотив). На столику — срібний шолом римського легіонера, на підлозі валяються кольорові аркуші.

БЕНЬЯМІН: Хіба ніхто більше не прийде?

ПАУЛІНА: Б’янка зле почувається, вона лягла. Дідусь перепросився... врешті-решт, у першій картині він нам не потрібен... якось впораємося... Б’янці пообкладало язик... білий, мов сир.

Пауліна підходить до дверей, обертає ключ у замку й ховає його.

БЕНЬЯМІН: Може, нехай будуть відчинені?

ПАУЛІНА: Нізащо... ще зайде хтось непроханий, балакучий і зіпсує нам увесь сюрприз... адже наша вистава мусить бути цілковитим сюрпризом... Ви маєте свою роль?..

БЕНЬЯМІН: Я знаю її напам’ять.

ПАУЛІНА (оглядається навколо): Де знаряддя тортур? (Витягає дерев’яну пилу, якогось меча — все обклеєне срібним папером.) Я поки що заміню Б’янку й зіграю святу Февронію.

БЕНЬЯМІН: Я знаю роль Лізимаха... але не знаю, чи без Селенія...

ПАУЛІНА: Та обійдемося без Селенія, я вже казала вам, що дідусь сьогодні не може... я готова... поки що сідайте на канапу замість трону... починаймо!

БЕНЬЯМІН: Селеній, побачивши святу Февронію, таку статечну, зірвати з неї шати наказав...

Пауліна розщібає застібки і знімає блузочку... а за мить ще й спідницю.

Беньямін мовчить.

ПАУЛІНА (стає перед ним навколішки, складає долоні): О! Збережи мене в дівоцтві й чистоті, а з тілом учини, що твоя ласка, лише б душа моя дівоча заціліла...

БЕНЬЯМІН: Я мушу казати за Селенія?

ПАУЛІНА: Кажіть, за кого хочете. (Пауліна знімає нижню спідницю.)

БЕНЬЯМІН: Зірвіть із неї шати ці!.. Що ви робите, Пауліно?..

ПАУЛІНА: Ну ви ж бачите, хіба ні?.. Розстібніть мені, будь ласка, гачки... (Повертається до нього спиною.) Що ви там робите? Ви ніколи не розстібали?.. (Знімає бюстгальтер — прикриває груди долонями.) Що ви так витріщилися? Грайте роль, не впинайтесь так у мене.

БЕНЬЯМІН (невпевнено): Гей, розтягніть її (відкашлюється, глитає слину) й підвішайте на палях. Вогонь жаркий під сподом розкладіть.

Пауліна лягає на стілець, випинаючи сіднички в бік Беньяміна.

Беньямін мовчки вглядається в неї, «поїдає очима».

ПАУЛІНА: Що, вам заціпило?... О Боже... з вас кожне слово треба вичавлювати.

Беньямін мовчить, наближається до Пауліни ззаду.

ПАУЛІНА: Що ви там робите?.. Ах, хоч би я невинність зберегла і чистоту свою, а муки і вогонь мені байдужі... бо для мене — небо...

БЕНЬЯМІН (сахається): Тепер знову була репліка дідуся, тобто Селенія: «Шмагати її різками!».

ПАУЛІНА: Вони стоять за шафою, посріблені.

Беньямін удає шмагання. Легенько б’є Пауліну по спині.

ПАУЛІНА: Будь ласка, сміливіше й по сідничках.

Беньямін б’є її по сідничках.

ПАУЛІНА (співає): Різками мене шмагай,

тіло припали вогнем,

нехай січуть мечі,

олія хай шкварчить,

все ж, Селенію, мосьпане,

не вклонюся я Діані!

о ні! ні! ні!

о ні! ні! ні!... (За мить.)

Тепер Ваша черга.

Беньямін сідає на канапу, витирає лоба хустинкою. Важко дихає.

БЕНЬЯМІН: Вогнем палити груди та живіт!

Пауліна підводиться зі стільця, стає перед Беньяміном.

БЕНЬЯМІН (не підводячи голови): Відрізати її дівочі перса!

ПАУЛІНА (бере його руку — й дотикається нею своїх грудей):

А я, нехай напівжива,

подячні мовлю вам слова!

Бо не займали ви, кати,

моєї чистоти...

БЕНЬЯМІН: Відріжте язика її, хай не базікає.

Пауліна показує — нібито зі злістю — язика Беньямінові.

БЕНЬЯМІН: Але... це...я... (Стогне.)

ПАУЛІНА: Ви забули про язик?

БЕНЬЯМІН: Повісити на дереві це непорочне стерво!

ПАУЛІНА (здіймає руку вгору, демонструючи пахви, порослі волоссям):

Оце мойого тіла храм —

його на глум тобі віддам,

та душу праведну на страм

я не віддам.

Щось тут не клеїться? Як ви гадаєте? Мабуть, у Б’янки щось не склалося з тим храмом... у мене аж язик не повертається...

БЕНЬЯМІН: Ні... ні... Ліно... те, що ми тут робимо, оця, так би мовити, репетиція, це не гідне нас... і стосовно моєї нареченої... усе ж таки ми зайшли занадто далеко...

ПАУЛІНА (сідає Беньямінові на коліна й затуляє йому рота рукою): Бідолашний Лізимаху... бідолашний, устократ бідолашніший пане Беньямін... Ви ще не уявляєте, що на вас чекає. Я знаю Б’янку змалку... ні її душа, ані ду... я хотіла сказати, тіло... ми не маємо таємниць одна від одної... Б’янка часто прокидається зі страшним криком... вона каже, що вночі у неї вливається вода крізь усі отвори... постійно прибігає до мого ліжка, бо в неї холодні руки й ноги... вона холодна та спітніла, як дохла жаба...

БЕНЬЯМІН: Ліно... як ви можете... вона так вас любить...

ПАУЛІНА (кричить): Вона?! У неї глисти! (Зістрибує з його колін, несподівано підбігає до дверей, прикладає пальця до губ.) Цить! Цить! Тихше... здається, там хтось є за дверима... (Зазирає у замкову щілину.) Здається, дідусь підглядав за нами... (Застібає бюстгальтер, надягає нижню спідницю, блузочку й таке інше. Водночас Беньямін каже.)

БЕНЬЯМІН: Замовкніть, будь ласка... ми відкрили одне одному свої душі... Б’янка відкрила мені навстіж храм своєї душі...

ПАУЛІНА: Дурень... а Б’янка сказала вам, що вона має... що не має...

БЕНЬЯМІН: Що? Ви зіпсована до нутра кісток... аж до самого нутра...

ПАУЛІНА: Якраз навпаки... У мені все прекрасно... запитайте в дідуся.

БЕНЬЯМІН: Будь ласка, припиніть це... ну що ще? До чого тут дідусь?...

ПАУЛІНА: Якщо ви бажаєте... то вона має, а насправді не має, але я чула, як тітонька казала мамі, що ви ще досі не кохали.

БЕНЬЯМІН: Панно Пауліно! А радше Мессаліно... я... я просто не йму віри своїм вухам... що з цих усточок... такі слова.

ПАУЛІНА: Еге ж, із цих... Б’янка має лише одну дірочку... ще десять років тому ми гралися з Еразмиком...

БЕНЬЯМІН: З ким?

ПАУЛІНА: З Еразмиком, це померлий Б’янчин братик... ми грались, як усі діти, в лікаря... у мене вже тоді можна було застромити цілий палець, а в Б’янку ледве оцей мізинчик. (Пауліна показує мізинця Беньямінові.) Він мало не зламався, а живіт у Б’янки повен білих хробаків... дупця холодна, як крижана бурулька... Бідолашний Лізимаху, ви ще відморозите собі члени в ліжку... (Підходить до дверей і відчиняє їх ключем. Пауліна вже одягнена. Беньямін, занімілий, стоїть біля вікна... Пауліна виходить із салону.)

БЕНЬЯМІН (біля вікна): Аспазія... Мессаліна... Вагіна... просто на голову не налазить...

До салонику обережно заглядає Дідусь. Тримає якийсь пакунок або коробку.

ДІДУСЬ: Доброго дня, а чи тут не було малої Паулінки?

Беньямін мовчить.

ДІДУСЬ: Казала, що чекатиме мене тут... на репетицію.

БЕНЬЯМІН (не обертаючись): Репетиція вже була.

ДІДУСЬ: Отак підманула мене... шельма... вертихвістка, пане, але золоте серце... розвинена над свої літа, а не казала, куди йде... до саду?... А може, до Б’янки?.. Що це з вами таке?

Беньямін мовчить.

ДІДУСЬ: Божа воля і скрипка... і куди її знову понесло?.. Наче дзиґа, пане, вертиться, крутиться...

Дідусь виходить.

БЕНЬЯМІН (стоїть спиною до глядачів. Притискає обличчя до шиби, за мить каже сам до себе):

Містичні рожі падають у морок,

в беззоряні й темнаві просторіні.

Невпинно манить їхній чар суворий

у придолинки, від туману сині.

Музика.

Картина 12

Гірко! Гірко!

У зміненому світлі. Ця сцена «реалістична», проте нереальна. Музика. Стіл, накритий білою скатертиною, оздоблений гірляндами. Сервіз на дванадцять персон. Кришталь. Весільні гості. За столом сидять усі персонажі, які грали в попередніх картинах. Актори видають химерні голоси та звуки, патякають, що їм слина на губу принесе... промовляють голосами свійських і диких тварин... плямкають, сьорбають, гикають, погиркують, порикують, виголошуючи тости. Дехто з гостей мають маски на обличчях. Носи чоловіків скидаються за формою на статеві органи (різної довжини й кольору). Ці носи-фалоси звисають над тарілками... Дідусь, напр., мокає довгого поморщеного носа в якийсь соус. Лише в Бика-Батька ніс задертий догори, твердий, нібито в стані ерекції, Батько стоїть із келихом у руці й погиркує. Обличчя Тітки поросле пухом, вона квокче, наче курка, однак це квоктання сповнене значень («промовляє»). Усі періодично нерухоміють, голоси змовкають. За кілька (або кільканадцять) секунд усе повертається до життя. Єдине зрозуміле слово, яке вигукують раз по разу весільні гості — це «Гірко!». Музика. Весільні гості виходять. Б’янка і Беньямін сидять на протилежних кінцях столу. Проголошують свої монологи, не звертаючи уваги на «службу», яка зіставляє квіти й свічники на підлогу, виносить стільці та стіл. Служба вносить широке «подружнє ложе». Салон перетворюється на спальню. Кухарочка і Дівка увихаються, приносять постіль, розкладають подушки, простирадла, накриття. Розгладжують, поправляють, вирівнюють. Щось показують одна одній на мигах і виходять. Ложе, немов катафалк, оточують квіти й свічки.

УВАГА: стіл можна не виносити. Кухарочка і Дівка розкладають матраци й подушки, простирадла, накриття на столі. Перетворюють стіл на подружнє ложе. Потім залазять попід стіл, де ще раніше сховалася Тітка.

Б’ЯНКА: Що тобі снилося, Беньяміне?.. Твою голову скроплено арабськими пахощами, туніку виткано з найтоншої сидонської вовни, на скронях — трояндовий вінок, а ті скроні спираються на жіноче лоно... однак не матері й не сестри, навіть іще не коханки твоєї... Беньяміне, ти можеш збагнути цю мить, якої жінка ще не є твоєю коханкою, а вже кохає і кохана?.. А чи бачив ти таку жінку — жінку прекрасну — палку в пристрасті — святу в духу своєму? На її чолі така могуть думки, що вона могла би вершити долі Афін — а на її устах такі розкоші — а в її погляді така привабність, палка й прониклива... Чи вона снилася тобі? Її очі, якщо їх потупить, це полум’я надії чи споминів, надто яскраве, отож приховане — її рум’янець — це кров, це життя, що струмує з переповненого тіла назовні... а її кохання... повір мені, брате, такі жінки є... і ти можеш зустріти якусь із них і можеш запрагнути померти в її обіймах, щоб потім не бути.

БЕНЬЯМІН: Ти моя — і я щасливий!

Гей, музики, танці, співи,

Гей, бокали й пугарі!

Ви́на, піняві й старі,

Хай шумлять, рікою плинуть!

Пиймо втіху, пиймо вина, —

Час летить, смерть назирці, —

А чи буде щось по ній —

Знають лиш старі ченці!

А для нас — життя уповні,

Шал і пестощі любовні.

У каміні палахкотить вогонь. Над каміном — велике дзеркало. Відбиває неспокійне рухливе світло. Це світло пропливає крізь кімнату, немов ріка. У час монологу Б’янки Беньямін роздягався — поволі, проте систематично. Він робив це непомітно, ніби хотів приховати від Б’янки ці нормальні, втім, непристойні дії. Почав від комірця, від шпильок. Б’янка лежить на ложі, наче в труні. Повіки опущені, але вона спостерігає за цим «роздяганням чоловіка». Коли Беньямін хоче стягнути шкарпетку з лівої ноги, Б’янка глумливо всміхається. Її б’є дрож (обридження, перестраху).

Б’ЯНКА: Бене... одягнися.

БЕНЬЯМІ:. Я кохаю тебе, Бі...

Б’ЯНКА: У мене сьогодні «мензіс», і це твоє роздягання позбавлене сенсу... не нюхай мене! Одягнися. Натягни штани. (Беньямін одягається. Навіть припинає комірець.) Не торкайся до мене.

Беньямін сідає на край ліжка.

Б’ЯНКА: Мої ноги зрослися... від ступнів аж до пупця мене вкриває холодна риб’яча луска... Бене... в твоєї обраниці риб’ячий хвіст замість ніг... знаєш? Я сирена... ти одружився із сиреною... з химерою. Глянь! У мене голова левиці, тіло кози і зміїний хвіст...

БЕНЬЯМІН: Ти стомилася, моя бідна мишко, в тебе вологі, спітнілі лапки... Боїшся?

Б’ЯНКА: Чуєш, як мої сестри-сирени ваблять мене, намовляють?

БЕНЬЯМІН: Я кохаю тебе.

Б’ЯНКА: Ляж біля мене... не торкайся до мене... скажи, що ти кохаєш у мені? Обличчя... ніс... губи... волосся?.. Стан? Про що ти думаєш? Про груди, сіднички. Бене... ти вже кохав колись? Фізично?.. Ти спиш? Чому не відповідаєш? Вдаєш, що спиш? (Дзиґар вибив годину.) Пам’ятаєш, у чому присягався мені в чорному лісі? Про що ти думаєш тепер?

БЕНЬЯМІН (сонний): Про тебе...

Б’ЯНКА: Про що ти думав, коли скидав штани, піджак і комірець?

БЕНЬЯМІН: Не знаю...

Б’ЯНКА: Ти знаєш... і я знаю... не клади мені голову на груди, я під пахвами пахну козою... не хочу, щоб ти відчув мій запах.

БЕНЬЯМІН (крізь сон): Бі... пі... фі... фи... пи...

Б’ЯНКА (складає руки, як до молитви, торкається губами до губ сплячого). Не лякайся... не лякайся. Мій Бені, я не залишу тебе. Мій Бені, я кохаю тебе! Ти не втечеш звідси, я триматиму тебе, аж поки в тебе посивіє волосся і поки ти втратиш усі зуби, прикрию тебе німецькою периною, одягну тобі білий нічний ковпак на голову. Ти спиш, Бені?

Світло згасає. Тиша. У темряві щось ворушиться, гамір, чути невиразні голоси: «mariage blank, mariage blank, mariage blank...» . Голоси зливаються в хор...

Картина 13

Спальня при денному світлі, на застеленому ложі — жменя прив’ялих квітів. Двері до салонику прочинено, за дверима чути шурхіт паперу (ніби хтось переглядає там газету). Б’янка стоїть перед каміном, дивиться на своє відображення у дзеркалі. Одягнена у темну сукню для візитів. Поправляє капелюха (розкішного, мов сад, сповнений пташок і квітів). Крізь відчинені двері чути голос Беньяміна.

БЕНЬЯМІН: Ти готова?

Б’янка не озивається. Дивиться в дзеркало. Простягає руки до вогню, начебто хоче зігріти долоні. Дивиться у вогонь (близько десяти секунд). Нерухома. Потім повільно стягає довгі рукавички і жбурляє їх у камін. Знімає капелюха, жбурляє в камін. Ґудзички на сукні пручаються, вона розриває сукню, бгає її в клубок, жбурляє в камін. Жбурляє усі предмети гардеробу — один за одним. Потім білизну. Черевички, панчохи. Виймає з волосся гребені й шпильки. Стоїть у дзеркалі, нага, з розплетеним волоссям. За мить бере великі ножиці й обтинає собі волосся — коротко, до шкіри, нерівно. Відкладає ножиці. Закриває груди руками й каже до свого відображення в дзеркалі: «Я», — за мить гукає: «Я готова!» — До спальні входить Беньямін, одягнений для візиту (готовий до виходу). Спиняється. Б’янка поволі обертається.

Б’ЯНКА: Я (робить крок до Беньяміна). Я... (Опускає руки.) ...твій брат...

травень–жовтень 1973

Розсипана картотека

Пролог

(Це почалося 28 вересня 1992 року)

ГЕРОЙ (перед завісою):

Від завтра я змінюся

так! від завтра

отож від завтра

це рішення

до якого треба підготовитись

підготуватися... ну! ні! бо так не можна

жити далі

а також ближче

отож це рішення

до якого я і справді готовий підготовитись

і звісно підготуюся

не підготуюся а підготовляюся

уже багато років — навіть приготовлююсь

і нині я урешті остаточно

вирішив

що змінюся від завтра

отак я вирішив собі сьогодні

вночі

коли прокинувся

перш ніж заснути я читав

у книжці — не пам’ятаю назви —

а може навіть Книга це була —

що можна йти в двох напрямках

хороший: правий бік гора й перед

поганий: лівий бік низ і зад

але сьогодні вже занадто пізно

щоби міняти лівий бік на правий

зад на перед нелегко буде також

ще можна від біди змінити низ на гору

навіть якщо лежати в ліжку

мені це легше вдасться

ніж за столом чи столиком

чи «при свічках»

на поетичнім вечорі —

я падаю зі сміху

і ще я прочитав у Книзі тій

інші слова:

добро зло

світло темрява

мудрість глупота

краса потворність

високий низький

тепло холод

сила слабкість

можливо автор цей філософ або й пророк

не пам’ятаю бо заснув

він напускав оці слова на себе

цькував на себе

з його високомовної балаканини

виникало

що я мушу змінити зло на добро

темряву на світло

глупоту на мудрість

потворність на красу

низьке на високе

холод на тепло

слабкість на силу

якщо я не зроблю цього

то вже не змінюся ніколи

на краще

але й не можу

цього зробити в ліжку

коли я засинаю

ця зміна

мусила б відбутись не лише в мені

інакше цього просто не помітять

а як не помітять

то я не знатиму що вже змінився

і навіть сам я можу

не помітити

що я змінився

з гіршого на краще

як далеко я відходжу

від теми

повернімося до наших баранів

оце повертаюся

до своїх баранів

до чорних баранів

і до білих баранів

і до первісного тексту

від 28 вересня 1992 року

я встав і сів на стілець

біля столу

«тут розпочинається нове життя»

Vita Nuova

це почалося 28 вересня 1992 року

(а нині в нас субота, 7 листопада)

а почалося так:

я сказав (собі)

«від завтра я змінюся»

і справді «якийсь Голос»

мовив

«чому від завтра

змінися нині»

завжди є дві можливості

можна змінитися на краще

або на гірше

звичайно я хотів

змінитися на краще

але я не змінився

замість щоб читати «Короля-Духа»

переглядав «Династію»

замість щоб мислити про спасіння душі

читав газети

мені здається

що я вже не змінюся

до кінця життя

бо вже перші дні

літа 1993 року

а я... (але це вже моя таємниця)

На сцені лікарняний візок. У візку сидить Герой І, уже дуже старий, у нього довга борода. Біля візка — переносна крапельниця, Герой може брати її із собою, коли підводиться. На відстані півтора метра від візка стоїть ліжко. В ліжку лежить Герой ІІ, накритий ковдрою, лише висунув одну руку, біля його голови жіноча нога (боса, з нігтями, покритими червоним лаком.) З-під другого кінця ковдри вистає нога Героя ІІ й деколи з’являється жіноча долоня (рука) — на ній можуть бути персні.

На сцені стоять опудала псів, які гавкотять. Пси беруть участь у всіх (майже) сценах.

Обабіч візка стоять батьки. Перемовляються над головою Героя І.

Біля ліжка Героя ІІ також стоять батьки. Батько «в головах», Мати — «в ногах» Героя ІІ. Пси перестають гавкотіти. Тихо, але виразно лунає пісня Фоґґа «Перший сивий волос».

ГЕРОЙ І: Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука. Мої пальці. Мій палець! (Розглядає палець). Ага, як воно там було?.. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що стрілить мені до голови (чухається). Це в нас великий палець, а це вказівний, а це середній, але як називається отой, менший від середнього, біля мізинця... не пригадую... моя голова... Ага! Сердечний, сердечний... мій сердечний палець...

ОНУКА (в джинсах і спортивній куртці): Дідусю! Розкажи мені про війну, дідусю. Бо ми мусимо написати твір про те, як орден хрестоносців блукав по коліно в крові північного язичництва.

ГЕРОЙ ІІ (гладить жіночу ногу): Це моя рука... моя нога, моя ніжка... мої пальчики на ніжці.

Мати й Батько розмовляють «театральними», штучними голосами, «проживають текст».

МАТИ ІІ: Не тримай руки під ковдрою, це негарно й нездорово.

БАТЬКО ІІ: І що з нього виросте, коли він буде так довго вилежуватися. Вставай! Хлопче!

МАТИ ІІ: Йому сорок років, а він усього лишень депутат Сейму...

БАТЬКО ІІ: Дупутат!

Тут батьки розмовляють звичайними голосами. Мати бере «пестливий» тон.

У ногах Героя І сидить Онука.

ОНУКА: Дідусю...

ГЕРОЙ І: Що?

ОНУКА: У мене, здається, СНІД.

ГЕРОЙ І: Ну то й що? У мене теж.

ОНУКА: Дідусю...

ГЕРОЙ І: Що?

ОНУКА: Може, ми з тобою закладемо фонд?

ГЕРОЙ І: Фонд?

ОНУКА: У мене вже є номер рахунка в Ощадкасі. Слухай уважно: 1, 2, 3, 8 дроб 2, 3, 4, 5, 7, 1, 8, 9, 12. Повтори.

ГЕРОЙ І: Що? 2, 3, 8, 1 дроб 12, 9, 7, 6, усе, що через дроб, я опускаю або заокруглюю.

З’являється Скін.

БАТЬКО І (до Матері І, «над головою» Героя І): Кажу тобі, він робить усяку гидоту під ковдрою. Сам із собою.

ОНУКА: Дідусю? Хто тобі більше подобається: скіни чи панки?

ГЕРОЙ І: Що? Що це таке? Оце?

ОНУКА: Він скін. Це мій Хлопець.

ГЕРОЙ І: Що-що? Так коротко підстрижений — це скін?

Скін забирає шапку в Героя І.

ГЕРОЙ І: Він забрав у мене шапку!

СКІН: Утю-тю! Біла раса не загине, зігу-зіг!

ГЕРОЙ І: Він що, захрип?

СКІН: Я хочу її... просити руки.

ГЕРОЙ І (Онуці): Покажи руку. Не ногу. Це зарано. Дай руку...

МАТИ І: Дурниці! Адже там ще хтось лежить під ковдрою. Здається, це Жінка.

БАТЬКО І: Ти здуріла! Семирічний хлопчик.. Вчора він поцупив у мене злотий... Я з нього шкуру здеру! А ще він виїдає цукор із цукорнички.

Ситуація між Героєм І, Онукою та Скіном.

МАТИ І: Таж у нього засідання. Доповідь і співдоповідь!

БАТЬКО І: Він украв у мене злотий. Якби він сказав: «Татусю, дай мені злотий, я хочу щось купити собі», — я дав би. Його варто покарати!

СКІН: Я хотів просити її руки. Благословення!

ОНУКА: У тебе було важке дитинство?

ГЕРОЙ І: Що?

МАТИ І: Тихше! Він спить.

БАТЬКО І: І в кого він удався?

МАТИ ІІ: Зігото моя! Золота моя! Люба Зіготко! Зігу-зігу, зіг!

Люляй-люляй, мій маленький,

Ти ж моя дрібното, Зігото...

Скільки ж це турботи... бідне серце матері!..

ГЕРОЙ ІІ (встає з ліжка): Дякую тобі, що виносила мене, мамо, дякую (цілує їй руки, стає навколішки.) Дякую, що не вбила мене якимсь потворним знаряддям, — спицями, якими ти плетеш шалі й панчохи, або коцюбою, (звертається до публіки) хто тепер знає, як виглядає коцюба, ну, хто?! (Грізно.) Хто? (Знову стає навколішки.) Дякую тобі, що не позбулася мене за допомогою щипців для горіхів... А цей (показує вказівним пальцем на Батька), цей Ірод! Цей убивця намовляв, щоб ти усунула мене, вишкребла... Егоїст. Сам хотів наминати сиров’ялені краківські й литовські ковбаси, пити наливку... й кошерне пиво...

БАТЬКО ІІ: Сину мій, хіба ти не розумієш, що був небажаною дитиною?

ГЕРОЙ ІІ: Зіг-зіг! Морквина! («Скребе моркву» Батькові під носом.) Ти хотів відібрати у мене життя! Убивце нерожденного... я не хочу такого татуся — і край...

Герой ІІ аплодує Мамі, носить її на руках і т. ін.

Завдяки тобі я можу милуватися сходами

й заходами сонця

Квіти сніг дівочі груди

Я такий щасливий мамо що я є

Бо щоби було якби мене не було

Батьки Героя І стоять над ліжком. Мати прикладає палець до губ. Батько зиркає на кишеньковий годинник.

БАТЬКО І: Так, це найліпший момент!

Мати І дивиться на Батька І по-змовницькому.

БАТЬКО І: Бачиш, Владику... ми мусимо поговорити про певні...

МАТИ І: Тадеку...

Онука реагує на репліки Батька І.

БАТЬКО І: Бачиш, Тадеку, я хочу поговорити з тобою сьогодні як чоловік із чоловіком. Що ж, роки летять... Ти, мабуть, помічав певні тривожні зміни в своєму організмі. Борода в тебе стає жорстка й густішає, волосся на голові випадає, голос грубшає... Деколи ти напевно бачиш... сни, а коли прокидаєшся, то думаєш про... гм... різні речі...

МАТИ І (зворушена, торкається до плеча Батька І.): Пам’ятаєш, Корнелю, ми ще не так давно показували йому віконце, через яке бузько вкинув його до нашої оселі?.. Бідні ми, матері...

ОНУКА: Дідусю, а що таке «бузько»?

ГЕРОЙ І: Птах.

ОНУКА: І що він вкидає до оселі?

ГЕРОЙ І: Дітей.

Онука видуває бульбашку з жуйки.

БАТЬКО І: Бачиш, дитино, метою життя є продовження роду. Найпервіснішим способом продовження роду є безстатеве розмноження. Розмноження відбувається через поділ або брунькування. Організм ділиться зазвичай на дві частини або на ньому розвивається щось схоже на бруньку, яка за деякий час відпадає, створюючи нового індивіда.

Тим часом Мати ІІ наближається до Батька ІІ, зайнятого собаками.

МАТИ І: Ти ніколи не розповідав мені про це...

БАТЬКО І: Широко відоме безстатеве розмноження в попелиць. Не менш цікавий партеногенез інфузорій.

ХОР СТАРИГАНІВ — ГЕРОЙ І:

Козел

козлик

козеріг

козодій

купа

купала

куприк

Онука знову видуває бульбашку.

Батько І дивиться на годинник і підходить ближче до Матері І, стає одразу між ліжком і візком, збоку.

БАТЬКО ІІ наближається до ліжка Героя ІІ, Мати ІІ лишається поміж псів.

БАТЬКО І (дивиться на годинник): Не варто чекати деталізованого опису зовнішньої любовної механіки в усіх видів тварин. Це забрало б купу часу і, зрештою, було б обтяжливо й нецікаво. У цвіркунів самець має звуковий апарат, натомість самицю обдаровано органом слуху, який міститься на задніх ногах. Так само в коників-стрибунців, — у них також лише самець може видавати звуки. Чи є ті звуки покликом кохання?

МАТИ І: Не знаю.

БАТЬКО І (дивиться на годинник): Кому в дорогу, то́му пора... Найкраще, Вацеку, щоб ти не думав про дурниці.

Батько І схиляється над сплячим Героєм І, цілує його в лоба.

Батьки виходять попідруч через браму Школи Краси, слідом за ними рушає Батько ІІ, Мати ІІ спостерігатиме за наступною сценою, стоячи в ногах ліжка.

ГЕРОЙ ІІ: Шкода, що ти спала. Батько розповідав тут цікаві речі.

СЕКРЕТАРКА: То в тебе є батько?! Як це дивно.

ГЕРОЙ ІІ: І мати.

СЕКРЕТАРКА: Ха-ха-ха-ха (тобто сміється).

ГЕРОЙ ІІ: З чого ти смієшся?

СЕКРЕТАРКА: Не можу уявити тебе у вигляді ембріона. То ти був отакенький, як мій пальчик?!

ГЕРОЙ ІІ: Отакенький...

СЕКРЕТАРКА: А потім ссав грудь?

ГЕРОЙ ІІ: Мене годували з пляшки.

СЕКРЕТАРКА: І клав купки, маленькі жовті купочки, в пелюшки... А вуса? Коли в тебе виросли вуса, борода?...

Герой ІІ обмацує своє підборіддя.

ГЕРОЙ ІІ: У понеділок.

СЕКРЕТАРКА: О, яким грубим голосом говорить мій півник...

ГЕРОЙ ІІ. Бідолашний Батько...

СЕКРЕТАРКА: Бідолашний?! Розкажи мені про свого старого.

ГЕРОЙ ІІ: Якби мій батько

був капітаном корабля

єпископом

якби він мав шаблю зірку стрічку

престол корону

якби він відкрив Америку

підкорив вершину

якби він словом

відрізнявся б хоч трохи

від інших сірих людей...

СЕКРЕТАРКА: Золотце, люди не бувають сірими!

ГЕРОЙ ІІ: ...якби він відрізнявся

від цих звичайних сірих людей

якби він був людожером

Мадонною

космонавтом.

Але він був дрібним службовцем

у провінційному містечку

таким як я

як ти

як ми усі.

Коротка пауза.

Такі люди відходять швидко. Про них забувають. Ви вийдете звідси й забудете про мене. Правда? Ви вже забуваєте.

Секретарка бере в руку яблуко.

ГЕРОЙ ІІ: Коли я був малим хлопчаком, то мріяв про те, щоб стати пожежником. Хотів мати лискучу каску, пас, сокирку. Уявляв, як я під час пожежі виношу з будинку знайому дівчинку, як усі дивуються мені, дякують, припинають медаль. Я бігав подвір’ям, розкинувши руки (Герой розводить руки і гучить, як двигун), і тоді мені здавалося, що я літак і льотчик. А ще я був малим жереб’ятком... Коли почав ходити до школи, мої мрії змінились — я хотів бути мандрівником, мільйонером, поетом або святим.

СЕКРЕТАРКА: А тепер?

ГЕРОЙ ІІ: Тепер я завжди є собою. Я так довго мандрував, поки дійшов до себе...

СЕКРЕТАРКА: До себе? І як воно виглядає? Що там є?

ГЕРОЙ ІІ: Нічого. Все назовні. А там — якісь обличчя, дерева, хмари, померлі... але все це лише пропливає крізь мене. Обрій щоразу вужчий.

Пауза.

Я найкраще бачу, коли заплющую очі. Із заплющеними очима я бачу кохання, віру, правду...

Секретарка коментує мовчанням.

ГЕРОЙ ІІ: Еге, так воно є...

СЕКРЕТАРКА (подає Героєві яблуко): З’їси... спокусися... Заснув... (Сама до себе.) Чоловіки страшенно дитинні. Постійно прагнуть до чогось, а коли досягнуть мети, впадають у розпач. Квапляться, нищать себе. У них ніколи не дозрів би плід. Вони неуважливі. Жоден із них не вбереже плід упродовж дев’яти місяців. Як добре, що це ми виношуємо й народжуємо життя... Вони природжені абстракціоністи. В цьому є смерть (усміхається, забирає яблуко з руки Героя ІІ).

ГЕРОЙ ІІ (несподівано прокидається): Стій! Стій! Хто іде? Стій! Стріляю! Хальт!

СЕКРЕТАРКА: Конференція лише за дві години, але треба підготуватись. Я зараз підготую вас до всього.

Постріл. Реагують обидва Герої.

ГЕРОЙ ІІ: Ідіоти. Знову війна?

СЕКРЕТАРКА: Ні, пане директор, це доньки княжни Монако народили трійню! Оце тому в Польщі геть усі радіють, дитиніють і таке інше. Від верхів’їв Татр аж до синьої Балтики.

ГЕРОЙ ІІ: А чому в нас? Її доньки живуть у Монако!

СЕКРЕТАРКА: Це не має значення. Сто наших молодих діячів вибираються на гуляйногах вшановувати цю подію до Відня. Інші складають обітниці дошлюбної цноти!

ГЕРОЙ ІІ (дивиться в стелю): Придурки.

Пауза.

ГЕРОЙ: Ідіоти.

Пауза.

ГЕРОЙ ІІ (дедалі голосніше): Кретини, павіани, паршивці, злодії, шахраї, педерасти, космонавти, онаністи, спортсмени, фейлетоністи, моралісти, критики, бігамісти.

Пауза.

ГЕРОЙ ІІ: Я лежу. Лежу! Очільники урядів і командувачі штабів дозволили мені лежати й дивитись у стелю. Стеля. Чудова, чиста біла стеля. Обожнюю тих очільників. Можна спокійно провести неділю.

Секретарка щезає.

ДІВЧИНА: Еклер, будь ласка...

ГЕРОЙ ІІ (начебто присоромлений. Говорить сам до себе): Ну так. Що там уже. Можна і так.

ДІВЧИНА: Еклер, будь ласка.

ГЕРОЙ ІІ (до публіки): Коли я ще був живий... Вас справді обурить... знудить, розвеселить ця розповідь.

ДІВЧИНА: Будь ласка, еклер і половинку чорної.

Пси: їхнє гавкотіння то звучить, то змовкає в час діалогу.

ГЕРОЙ ІІ: Чому половинку?

ДІВЧИНА: Ви не розумієте, чи я погано говорю польською?

ГЕРОЙ ІІ: Ви не полька?..

ДІВЧИНА: Meine Hobbies: Reisen, Bücher, Theater, Kunstgewerbe... ich suche auf diesem Wege einen frohmütigen und charakterfesten Lebensgefährten... ich bin vollschlank, keine Modepuppe...

ГЕРОЙ ІІ: Ви німкеня?

ДІВЧИНА: Так.

ГЕРОЙ ІІ: Мені дуже приємно, розумієте, пані, я мушу пояснити вам, що сталася помилка.

ДІВЧИНА: Ах, счо?!

ГЕРОЙ ІІ: Це приватне помешкання. Я тут мешкаю... Звичайно, мені дуже приємно... будь ласка, не знічуйтеся. Мушу вам сказати... du bist wie eine Blume...[19]

ДІВЧИНА: Хіба це не «Крокодил»?

ГЕРОЙ ІІ: Ви, молоді, не усвідомлюєте... Скільки вам років?

ГЕРОЙ І і ГЕРОЙ ІІ (говорять водночас або навпереміну): Дуже вас прошу. Ви, молоді, вмієте висміяти усе... може, зрештою, це вас тільки так зображають дебільні журналісти... я відчуваю довіру до вас... не смійтеся, будь ласка. Маю до вас прохання. Прошу кілька хвилин... Хочу сказати вам... Я чув, що ви говорили німецькою. Ви німкеня? Так. Власне, я не можу сказати вам нічого цікавого. Не думайте, будь ласка, що я хочу спокусити вас, затягти до ліжка...

ДІВЧИНА: Ага, тут стоїть ліжко, даруйте, я справді, не помітила.

ГЕРОЙ І і ГЕРОЙ ІІ: Боже! Хоч би ви лише зрозуміли мене. Це все так просто. Я відберу у вас кілька хвилин і піду, але мій обов’язок дещо сказати вам, а ваш обов’язок — вислухати мене. Я хочу сказати: це добре, що ви є. Що ви є на цьому нашому світі, саме така, що вам вісімнадцять років, що у вас такі очі, губи, волосся і що ви всміхаєтеся. Так і мусить бути. Саме так і мусить бути. Молода, з чистим, ясним обличчям, очима, які не бачили... не бачили. Я хочу сказати лиш одне: що не відчуваю до вас ненависті й бажаю вам щастя. Бажаю отак всміхатись і бути щасливою. Розумієте, я викачаний у багнюці, в крові... Ваш батько і я полювали в лісах.

ДІВЧИНА: Полювали? На кого?..

З’являються «німецькі» пси — на тлі собачого гавкотіння нерозбірливі вигуки: «Raus! Alles raus!».

ГЕРОЙ І і ГЕРОЙ ІІ: Один на одного. З автоматами, з гвинтівками... ні, я не буду розповідати... тепер у лісах тихо, правда? В лісах тихо. Будь ласка, усміхніться... В тобі усі надії й радість світу. Ти мусиш бути добра, чиста, весела. Мусиш любити нас. Ми всі були в жахливій темряві під землею. Я хотів сказати ще раз: я, колишній польський партизан, (або:) онук польського партизана, бажаю вам щастя. Бажаю щастя вашій молоді, так само, як і нашій. Попрощайтеся зі мною, будь ласка. Ми вже не побачимося. Все це вийшло якось смішно. Як по-дурному, як страшенно безглуздо. Невже не можна нічого сказати, пояснити іншій людині? Не можна переказати того, що найважливіше... Я поведу вас до Центру польсько-німецької співдружності. А може, вам більше до вподоби Вестерплятте?

Хвилина тиші. Далі тиша. З мегафона лунає невиразний крик. На тлі гавкотіння — записаний текст. Потім — чіткіше — слова: «Ауфстеґен! Ауфстеґен! Фстати!». Герой І підводиться. Стоїть, наче за командою «струнко» біля стільця. Дівчина нібито й не чула того вереску, здивовано дивиться на Героїв.

Raus! Alles raus!

Maul halten Klappe zu Schnabel halten!

Willst du noch quastschen? Du hast aber Mist

gemacht? Du Arschloch, Schweinehund, du

Drecksack!

Дівчина виходить, тягнучи за собою пса.

Автор пропонує, щоб це виглядало не як конструкція з кубиків. Не будувати сцени одну за одною, нехай кожна органічно виростає з попередньої.

Базар

Чути німецьку мову: «торгівля органами...», потім російську: «торгівля водкою, плутонієм, підводними човнами, ракетами і чим завгодно...», чеську, румунську, польську...

На просценіумі сидить Мислитель у позі Роденової статуї. Може перераховувати курси валют. Базаром кружляє Журналістка, ставить запитання, у яких використовує фрагменти зі «Шпіґеля»...

Пан Роберт, 29 років, ось уже приблизно півтора року професійно торгує нирками. Їздить із цією метою до Федеративної Республіки Німеччина. Часто разом із завербованими донорами нирок. Одна така оборудка, особливо, коли вона термінова — це плюс–мінус 100 тис. марок. Дві третини від цієї суми отримує донор нирки. Рештою пан Роберт ділиться з німецькими лікарями. Скільки залишається йому чистоганом? Він, зрозуміло, не виказує своїх комерційних таємниць. Зізнався німецькому журналісту з «Der Schpigel», що провів дотепер близько сотні таких оборудок. Отож, враховуючи лише 10 % комісії, він заробив щонайменше один мільйон марок.

— Нирки — це найкращий бізнес, — каже він зі зворушливою щирістю.

Він подає до популярних газет звичайне оголошення на зразок: «Ви бажаєте продати нирку на Заході? Це полегшить...». Можна також відповісти на ймовірну пропозицію від донора: «За допомогу в платній пересадці на Заході сплачу велику комісію». Адреси й телефони приватних (виключно!) клінік Німеччини знаходить у довідниках. Потім достатньо надіслати факс. Відповіді, звісно, можуть бути різноманітні. Та завжди знайдуться такі добродії — зокрема поміж лікарів, для яких бажання заробити великі гроші вагоміше, ніж усі моральні кодекси, разом узяті. Саме такі відповідають згодою на пропозицію нашого заповзятливого земляка.

Німецькі рецепієнти польських нирок — це завжди дуже заможні люди.

А ким є поляки, які пропонують свої нирки на продаж?

Це люди, які не мають грошей, або мають дуже мало грошей, тим часом мусять годувати родину. Або й інші — вони хочуть стати на ноги, а не мають ані копійки. Не хочуть займатися нелегальним бізнесом, воліють продати нирку й набути таким чином якийсь початковий капітал. Я знайомий із кількома людьми, яким таке вдалося.

— Хіба ви ніколи не відчуваєте докорів сумління при думці про те, що скуповуєте органи молодих, здорових людей? — розпитував далі журналіст престижного німецького тижневика.

— Тут мова не про моє сумління. Ви мусите подивитися на це під іншим кутом зору: я допомагаю обом сторонам. Донорам і рецепієнтам.

Скільки можна отримати за шматок себе?

1. Волосся — 30 марок за 30 грамів. Усе волосся — 150 марок.

2. Очі (рогівка) — 6000 марок.

3. Кров (плазма) — 30 марок за 0,5 літра.

4. Серце — 20 000–30 000 марок.

5. Материнське молоко — 15 марок за 1,5 літра.

6. Печінка (цілком або частина) — до 225 000 марок (людина має лише одну печінку, вартість залежить від терміновості операції. — Ред.).

7. Нирки — за штуку — від 25 000 до 75 000 марок (Конарський стверджує, що можна вторгувати значно більше. — Ред.).

8. Яйцеклітини — 3000 марок за кількасот штук.

9. Тканина плоду — 1800 марок за 0,5 кг.

10. Кістковий мозок — до 15 000 марок.

11. Шкіра — 70 марок за клапоть.

(Опрацьовано на підставі Das Bild від 30.09.1992.)

Російський «компот»

Середа, пізно пополудні, Старе місто — постійне місце зустрічей варшавських «торчків». Ми йдемо купувати «компот» у росіян. Один із наркоманів погоджується за 80 тисяч стати нашим провідником. «Ви, мабуть, не з поліції?» — допитується він.

Худий, дрібний двадцятилітний хлопець «під кайфом», він хилитається на ногах, деколи «відпливає». Його страхи слабнуть, коли отримує гроші — годину тому він віддав годинника за два куби «компоту». Тепер неодмінно хоче його повернути.

— «Кацапи» мають паршивий товар, приходять сюди вранці, коли в людей «ломка», й вони купують абищо, щоб розкумаритися, — розповідає він.

Визнає, що сам двічі купував у них наркотики.

Російські гендлярі дуже обережні, і їх непросто зустріти. Наш інформатор щомиті зачіпає групи наркоманів, які йдуть вулицею.

— Буде непросто, — пояснює він, — мабуть, вони вже все продали.

У час двогодинних пошуків зустрічаємо двох непритямних, цілковито «обдовбаних» людей. Наш провідник обшукує їхні кишені. Урешті ми зустрічаємо першого росіянина...

МИСЛИТЕЛЬ. (Це може читати Мислитель. Може бути інтермедія.)

СУПЕРЕЧКА ЧЕРЕЗ КОШЕРНУ ГОРІЛКУ

Суперечка через кошерну горілку стала одним із елементів «війни» рабинів, яка триває від 1989 року. Один із них — Вава Морейно — стверджує, що другий — Менахем Йоскович — не має права видавати свідоцтва кошерності. Ставки в цій грі великі, бо кошерна горілка має великий попит, а фірми, які її виробляють, платять рабинам за сертифікати.

Таємниця кошерності горілки криється у джерельній воді, добрій якості сировини і сертифікаті від рабина. Завод, який виробляє кошерну горілку, мусить суворо дотримуватися старих рецептур. Кошерність житнівки, як дехто стверджує, можна завжди взяти під сумнів, бо докладний контроль зерна неможливий. Перебрати кожну зернинку може хіба що Попелюшка. На думку деяких юдеїв, насправді кошерний лише пасхальний самогон зі сливок або з картоплі. Але в підсумку кошерність визначає сертифікат, виданий рабином.

Кошерний бізнес

Виробництво кошерних горілок розпочалось у Польщі в квітні 1988 р. Рік перед тим з’явилася спілка «Polnisskosher», до якої увійшли «Польмос» — він становив тоді єдність, — а також фундація «Керанот» із Ліхтенштайну.

Ситуація ускладнилася торік, опісля того, як «Польмос» поділився на 25 дрібних самостійних підприємств. Інші «польмосівські» заклади визначили, що в час, коли «житня», «полонез» і «відбірна» припадають пилом на магазинних полицях, можна врятувати бізнес виробництвом і продажем кошерної.

Від наміру до втілення був один лише крок — Варшавська спілка спиртової промисловості «Польмос» підписала договір з єврейською конгрегацією (правонаступницею громади юдейського віросповідання). Згідно з договором, свідоцтва кошерності горілки із заводу при Зомбковській мусив видавати головний рабин Менахем Пінхас Йоскович. «Польмос» із Зомбковської зобов’язався переказувати натомість певні суми грошей на потреби єврейської громади.

Про яку суму мова, ніхто не зізнається. У пресі з’явилися розмаїті версії. Радослав Піщек, публіцист Globе 24, (лишень уявіть! — прес-секретар Фонду Ніссенбаумів), писав навіть про суму 1000 злотих з етикетки.

Варшавська кошерна стала причиною суперечки. Рабин Морейно, не визнаючи рабинських прав Йосковича, не визнає ці свідоцтва кошерності. Тадеуш Ґутовский із «Polnisskosher» скаржиться, що було порушено п’ятий пункт договору, який запевняв його фірмі ексклюзивне право на виробництво кошерної горілки. Збіґнєв Бацлав із «Польмосу», проте, вважає, що договір про ексклюзивність міг зобов’язувати в інші часи, натомість вільний ринок диктує свої закони.

Де пани чубляться, там кошерна кисне

Нещодавно кошерну горілку почали виробляти колишні «польмосівські» заклади в Білостоку. Сертифікат видає рабин з Ізраїлю. Окрім того, Фонд Ніссенбаумів готує власне виробництво кошерного алкоголю — у вересні нібито розпочнеться розлив у Бельсько-Бялій. Як запевняє прес-секретар фундації Піщек, доходи від продажу алкоголю підуть на статутні цілі фонду — порятунок пам’яток єврейської культури.

Усі погоджуються з тим, що занадто велика кількість кошерної горілки на ринку може погано вплинути на її марку і якість, а також знизити попит.

Герой І мовчить.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, Ви не впізнаєте мене?

ГЕРОЙ І: Ні.

СЕЛЯНИН: У партизанському загоні мене прозивали Ворона.

ГЕРОЙ І: Люди, лишіть мене в спокої з тим минулим.

СЕЛЯНИН: Ви гніваєтеся на людей?

ГЕРОЙ І: Не знаю, я не хочу балакати. Я тут, у театрі мушу балакати без кінця.

СЕЛЯНИН: Ви вже забули мене, пане підхорунжий.

ГЕРОЙ І: Облишмо ті старі історії.

СЕЛЯНИН: А, ну то я вже піду, чи нема у вас десь капки шнапсу?

ГЕРОЙ І: У шафі стоять пляшка і склянка.

Селянин наливає собі півсклянки горілки. Випиває. Бере з ліжка червоне яблуко.

ГЕРОЙ І: Був рольмопс, але його батько з’їв.

СЕЛЯНИН: Певно, що селедець то не ябко. То ви маєте батька?

ГЕРОЙ І: Саме так.

СЕЛЯНИН: То ви, пане підхорунжий, нині яку посаду маєте? Певно, високу якусь, га?

ГЕРОЙ І: Я заступник віце-директора національної оперети.

СЕЛЯНИН: Пам’ятаєте, пане підхорунжий, як ми співали? (Співає.)

Ні-ні-ні-німця маємо ми в носі,

Ми його не боїмося...

ГЕРОЙ І: Даруйте, Вороно, але я не маю часу. Мушу все це впорядкувати, перевірити, підсумувати, зробити висновки. Не час тепер на спогади.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, то ви вже не пам’ятаєте, як завалили мене?

ГЕРОЙ І: Я не маю часу на спогади, прийдете в середу. Найгірше, що мені вже нема чого залагоджувати. Немає важливих справ. Я дуже часто стою в черзі до віконечка, але в якийсь момент відходжу і йду собі. Чи стою на початку, чи в кінці черги — це не має великого значення. Все вже залагоджене. Звісно, я можу добиватися кращого купе чи поїзда, або подорожі... І я вже не відчуваю ненависті до людей.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий!

Герой І не дивиться на Селянина, мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви нагнівалися на людей.

Герой І мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви розізлилися на весь світ, певно.

ГЕРОЙ ІІ (не обертається від стіни): Вороно! Як твої справи?

СЕЛЯНИН: Помаленьку, пане підхорунжий. Скинув черевики. Шкода черевиків. Але ж ви, хлопці, тоді піддурили мене. Не треба так жартувати з людей. Стомився. (Сідає на ліжко.) Пане підхорунжий, ви нібито чистили тоді «парабелум». І не знали, що у стволі був набій?

ГЕРОЙ І: Старі історії. На що це ви натякаєте, Вороно?

ГЕРОЙ І: Я чистив пістолет.

ГЕРОЙ І: Наказ є наказ...

СЕЛЯНИН: І тепер ви ще й повторюєте ті глупоти.

ГЕРОЙ І: А як я вам поясню? Нехай то все пропаде раз і назавжди!

СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий мене випадково вбив. У лісі.

ГЕРОЙ І: З усіх шпарин виходять ображені, убиті... Але повернімося до справи! Я не розповідатиму про минуле чи про плани на майбутнє. Найважливіше те, що відбувається зі мною цієї миті.

МОЛОДИК: Здорово, старий. Розкажу тобі таку історію, що ти помреш зі сміху. Чекай або я тобі краще прочитаю. Врешті-решт... Слухай, маю для тебе такий роман... Скажи мені номер свого ідентифікаційного сертифіката, а я скажу, хто ти..

ГЕРОЙ ІІ: Триндиш.

МОЛОДИК: Позич мені сто лимонів, віддам наступного тижня.

ГЕРОЙ ІІ (обертається від стіни): Візьми собі сто тисяч, в гаманці на столі.

МОЛОДИК (шокований): Вибачте. Страшенно вас перепрошую. Це помилка. Я думав, що я в Ришарда. Вибачте мені. Я переплутав двері. (Сміється.) Знаєте, я в дурнуватій ситуації, моя теща хотіла приїхати до своєї доньки, і я обіцяв оплатити їй дорогу. Але перед першим... Страшенно вас перепрошую. Я посиджу трохи. Стомився. (Спирає голову на руки.) Знаєте, у мене всередині нічого нема. Трохи злості на Вацека, бо він учора доніс у податкову, що я отримав спадок по тітці. Вацек, ідіот, не знає, що я мусив позичити, аби купити вінок. А мої страждання вже нічого не варті? Гляньте на мою руку, на мої пальці!

ГЕРОЙ І (потужно позіхає): Мабуть, почнеться мартирологія.

СЕЛЯНИН: Що-що, пане підхорунжий?

ГЕРОЙ І: Базікання про муки й тортури.

СЕЛЯНИН: То я навіть не знав, що воно так називається... як це..?

ГЕРОЙ І: Мартирологія, мучеництво... розумієте, Чайко?

СЕЛЯНИН: Моє прізвисько було Ворона... Ви, пане підхорунжий, анітрохи не змінилися, завжди вигадаєте щось.

ГЕРОЙ І: Розплодилося тут усяких нудьгарів. Якщо мова про мене, то рушієм моєї праці була любов до простої людини. Вивищити її, розкласти, змонтувати й вивищити, ушляхетнити через сльози або сміх. Здолати самотність.

СЕЛЯНИН: Я так гадаю, що ви були гіршим барахлом від мене, і що ви хочете вивищити просту людину... Ви красномовець, але боягуз. Не гнівайтеся на мене, пане підхорунжий, я знаю ще гірших від вас. Один такий постійно гомонить на радіо й пише. Ви, пане підхорунжий, не варнякали би про простих людей або читацькі маси. Простих людей у нашій країні уже нема.

ГЕРОЙ І: Дякую вам, Вороно! Але ви мусите зрозуміти, що я багато років обертаюся поміж людей певного сорту...

СЕЛЯНИН: Це в покару, пане підхорунжий, в покару.

ГЕРОЙ І: Ходіть сюди, Вороно, подайте мені руку.

Ворона підводиться зі стільця й підходить до візка, Герой І цілує йому руку.

СЕЛЯНИН (махає рукою): Та заспокойтеся ви. Усі страждали, а ті, що не страждали, то ще будуть. Мусять страждати. Такий, що не страждав у наш час, то найгірше бидло в світі. Мені здається, що навіть якась там зірка Кім Новак теж мусила страждати... або ще буде страждати. Це лише за давніх часів щасливці жили поряд із нещасливими. У наш час мусять страждати усі. Всі водно.

МОЛОДИК: Гівно! (Виходить.)

ГЕРОЙ І: Я ношу в животі усю пустку, увесь страх сучасного людства. Ви гадаєте, шлунок нормальної людини витримує? Ні, в ньому стається розлад. Із К’єркеґором справа була по-дитячому проста...

Онука видуває бульбашку з гуми від повітряної кульки.

ГЕРОЙ І: Його батько, старий К’єркеґор, темний селюк із Ютландії, постійно лякав сина пеклом. Той старий дурень занапастив хлопцеві молодість. Нічого дивного, що К’єркеґор згадував потім із жалем про свою молодість, якої він ніколи не прожив. Потім ще якась Реґіна Ольсен піднесла гарбуза нашому мислителеві. Якби йому трапилася тоді якась хороша дівчина, все склалося б інакше. Вони переспали би. При цьому нашого філософа страшенно висміювали в якихось гумористичних журналах. І він занапастився. Через Реґіну Ольсен. Ви просили, Вороно, розповісти вам про Париж. Розумієте, Вороно, це складно отак, у двох словах. Місто велике, гарне. Темношкірі ходять в елегантних костюмах. Самі чорні. Але язики у них рожеві, язики й долоні.

СЕЛЯНИН (устає з ліжка, підходить до Героя І): Я вже піду, пане підхорунжий. То нібито в нас уже після революції?

ГЕРОЙ І: Так, Вороно, ти переміг.

СЕЛЯНИН: То та панянка, що спить, і той, що позичив сто тисяч злотих, — вони вже нові люди?

ГЕРОЙ І: Це складні речі.

СЕЛЯНИН: Ви, пане підхорунжий, завжди викручувалися.

ГЕРОЙ І: Власне кажучи, я не знаю, що його робити. Якщо вже живеш, то треба грати далі.

Інформація щодо сцени «читання газет»

Тексту нової «Картотеки» не існує — деякі репетиції стали водночас «виставами». Наприклад, «Інформаційний шум» — основним елементом якого було читання газет. Уже на перших обговореннях я казав про «розростання» сцен, епізодів, діалогів, «послань» тощо. Відбулися репетиції, в яких брали участь різні люди (часом кілька — деколи більше учасників). Укладались — у процесі читання — спонтанно — розмаїті системи поміж цими людьми. Це зафіксовано камерою — я не можу описувати те, що вже реалізоване, постфактум — те, що існує на кіноплівці. Не в моєму «новому» тексті — хоча саме там треба шукати сцену «Інформаційний шум»... Заразом із сенсами, які там прочитуються, існують водночас «форми» — способи, якими читають текст різні люди... напр., не читають свої газети, натомість газети сусідів («через плече» — підглядаючи — деколи навіть перегортують сторінки «чужих» газет тощо).

Уся концепція полягає у постійному розсипанні тексту, сцен, діалогів... Потенційний постановник може розси́пати текст на свій розсуд і згідно з власною концепцією, але я не раджу робити цього, позаяк позиватимусь до суду. Дотримування якогось сталого літературного тексту позбавлене сенсу й суперечить моїй концепції, — хто не в змозі збагнути цього, нехай ставить «нормальну» «Картотеку», або нехай не ставить нічого.

Залучені тексти можна змінювати, кожен актор може читати ті, які (актуально) його цікавлять. Потік інформації перетворюється на ріку, а ріка — на повінь, яка заливає і знищує усе (з «інформацією», тобто текстом, включно). Подібне значення мають і тексти, пов’язані з «Пивом».

Інформаційний шум

Може теж «виступати» телевізор або осучаснений Хохол із «Весілля» Виспянського, який гіпнотизує людей.

Дрібні оголошення — фрагменти статей зі щоденних газет (актуальні).

Щось у цьому польському лісі здохло? Ага!

Ах, спробуй хоч раз зі мною

Протизламний захист дверей

Протизламні ролети

Протизламна віконна плівка

Брамофони, домофони

Додаткові двері до малолітражки абсолютні

Додаткові двері сертифіковані

Ремонт після вламування

Домофони Відеонагляд

Двері Аба довгонога

Двері АВС, ти не будеш розчарований

Двері абсолютна безпека

Двері абсолютні солідні постачаю

Двері протизламні сертифіковані

Ізраїльська кошерна продукція

Двері протизламні металеві

Сталеві ґрати замки гарантія

Двері сертифіковані, кошерні, щойно з Ізраїлю!

Західні технології

Двері металеві

Протизламна плівка

Ґрати For You

Ґрати балкон переборка

Ґрати переборки

Ґрати розсувні

Ґрати розсувні стаціонарні

Ролети протизламні

Вікна протизламні

Непробивні гейші

Замки сертифіковані

Врізаємо замки

Замки експрес

Замки після вламування

Довгонога моделька

Гарненькі вісімнадцятилітні дівчатка

Агенція Чарівна Бригада

Бізнес-клас

Ми не розчаруємо тебе

Анна як абсолютні ліки для стомленого

невдоволеного джентльмена

Випускниці Школи Краси

Ах, як буде приємно

Рай! Повний сервіс, масажі

цілодобово

Ах, спробуй хоч раз зі мною

Ти хоч уявляєш собі, скільки може дати тобі Діана?

Пампушка Беата чекає

Дуже солодка цукерочка

Вишукана молода мулатка

Магія жіночності

Масаж для дорослих цілодобово

Загальний масаж

Масаж карибський

Супер брюнетки блондинки

Мультимасаж

Люблю домінувати великий бюст

Для пань і панів

For You

Гейша

Еротомасаж Ґрати

Агенція Невситиме пекельце

Надомництво. Шукаєш роботу?

Муляр-штукатурник. Ти не розчаруєшся

Ідеальне прибирання. Солідна. Домінує.

Надомна робота без шиття

Домінування, красуня

Грайливі дівчатка-підлітки запрошують

Товариська агенція «Цариця»

Абсолютно вишукані блондинки

Малайський дует

Абсолютно неймовірна гра

Фулл розкоші

Гарячий листковий пиріг

Абсолютно вишукана іспанка

Абсолютно кожну малолітражку кородовану

Абсолютно кожної малолітражки охоче ремонт

Прокат відеокасет

Автосигналізації

Авторизовані автосигналізації професійні

Абсолютно кородований абсолют

Абсолютно кородовані протизламні ролети

Грайливі дівчатка-підлітки запрошують

Абсолютно на сертифіковані замки

Відеонагляд кородованого

Абсолютно малолітражки

Абсолютно Абсолютний Абсолют

Абсолютно з птиці курка фасована

Конкурентоздатні ціни

Абсолютно — Бланка

Застосовуємо водоспуск

Органи повна конфіденційність

Абсолютні двері після вламування

Газово-гідравличні

Масажі мегавишукані

Абсолютний Антикваріат

Абсолютні міні-пудельки в сауні

Абсолютна цегла можливість резервації салону

Абсолютного ройтвелера з родословною

і батьками-чемпіонами

Абсолютна сучка, чарівність краса шик

Абсолютний психіатр і дерев’яні панелі

Люк абсолютний до малолітражки абсолю

Вишукана дистриб’юція абсолюту кородованого

Домофон

Аптека запрошує на роботу вишуканих несвятенниць

Агентки охорони

Непробивне

Довгоногі ввечері

Коротконогі вранці

Автобуксирування лафету

Запрошує жінку для масажу

Абсолютно малолітражки стан байдужий

Там були ще написи на зразок: «Була тут, чекала, вшилася», «Не довіряй батькам, створи себе сам», «Міс на Місяці» і т. д., і т. д.

Газети читають усі. Хор Стариганів також.

Читання газет — це щось на зразок балету — «Танець з газетами».

Екзамен

Учитель запитує раз Старого Героя, раз Молодого, потім Гелю.

Учитель, Герой ІІ, Старигані, Онука.

До кімнати заходить Учитель з портфелем. Сідає при столі. Надягає окуляри. Не зважає ні на що й ні на кого. Говорить. Ставить запитання. Учителя може грати той самий актор, що був Дядьком. Замість вусів у нього окуляри. Герой ІІ лежить у ліжку, Старигань І, Онука стоять.

УЧИТЕЛЬ: Не хвилюйтеся, будь ласка. Подумайте, будь ласка.

СТАРИГАНЬ І: Що ви тут робите?

УЧИТЕЛЬ: У нього сьогодні випускний іспит. Екзамен на атестат зрілості.

СТАРИГАНЬ І: Добре, та чому сьогодні?

УЧИТЕЛЬ: Він спізнився вже на двадцять років. Я не можу чекати довше.

СТАРИГАНЬ І: Які у вас там запитання?

УЧИТЕЛЬ (весь час дивиться в папери): Усякі, різні. Сідайте. Підготуйтеся.

СТАРИГАНЬ І: Ви справді невчасно.

УЧИТЕЛЬ: Що ви можете сказати мені про приєднання Червоної Русі?

Старигань ІІ подає Героєві ІІ філіжанку кави.

СТАРИГАНЬ І: Після смерті короля Данила розпочався період занепаду Червоної Русі. Щоправда, один із його синів, Шварно, будучи зятем Міндовга, нетривалий час сидів на литовському троні, але про другого, Лева І, хроніки висловлюються несхвально. Після нього недовго панував його син, Юрій І, який об’єднав під своїм правлінням Володимирське й Галицьке князівства. Його сини, Андрій Володимирський і Лев ІІ Галицький, втратили Підляшшя й Полісся на користь Ґедиміна, але згодом уклали з ним союз, а один із синів Ґедиміна, Любарт, одружився з Бушею, донькою Андрія. Племінником обох князів був Болеслав, син Тройдена, мазовецького князя, який пошлюбив одну з дочок Ґедиміна, тобто сестру Альдони, дружини Казимира Великого...

УЧИТЕЛЬ (дивлячись у папери): Чудово, відмінно! Браво, юначе, ви досконало підготувалися до життя. Власне, ви склали свій екзамен на атестат зрілості, — але заради певності я мушу поставити вам іще кілька запитань, ви ж розумієте — суща формальність... Скажіть мені, що ви читали останнім часом?

СТАРИГАНЬ І: Газету.

ВЧИТЕЛЬ: А в тій газеті?

СТАРИГАНЬ І (читає назву газети й довільно обрану програму телепередач):

ПОЛЬСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

І канал

15:50. Людські справи — самотність — усамітнення

16:20. Вікна — Новини

16:35. «Звіринець», а також фільм із серії «Звірі, звірі» — «Орел»

17:15. Телеекспрес

17:30. «Таємниці Червоного моря» (3). «Втеча» — пригодницький серіал (Франція–Іран–Німеччина)

18:20. Лабораторія — Всепроникний звук

18:50. На добраніч: «Кіт Леопольд і пірати»

19:00. Відлуння стадіонів

19:30. Щоденник

20:00. Театр Телебачення — Вацлав Білінський — «Сильвія», реж. Р. Бер, у ролях: Р. Крет, В. Мазуркевич, З. Тобіаш, Ст. Міхальський, Г. Біста, Е. Дец, К. Тинець

21:15. «Круглий стіл» — економічна публіцистика

21:40. Студія «Спорт» — Ендуро ’87 — Єленя Ґура

22:15. Телевізійний хіт-парад класичної музики

22:40. Підсумки — коментарі

ІІ канал

17:20. «Клоун» (1) — радянський телевізійний серіал

17:30. «102» — культурно-музичний журнал

18:00. Мозаїка

18:30. Телетурнір «Ризик»

19:00. «Роздоріжжя» — програма для батьків

19:30. Зірки великого спорту

20:00. Вирішуймо самі

21:30. Людина і світ навколо неї

ІІІ канал

18:50. Лікар і ви

19:00. Тренуємось у ритмі

19:20. Вечорниці

19:30. Щоденник

20:00 «Отелло» — балетна вистава

20:30. Спортринг

21:30. Новини

22:00. 24 години в світі

22:15. Музика й електроніка

УЧИТЕЛЬ: Ви, молоді, усе ж таки налаштовані лише на споживання життя... факт, сумний факт... а хто ж буде страждати на цьому світі?..

СТАРИГАНЬ І: Саме так, пане вчитель.

УЧИТЕЛЬ: Які у вас плани на майбуття?

СТАРИГАНЬ І: Я готуюся вивчати китайську мову. Цінг-цянг-цьонг... час робити культурну революцію.

УЧИТЕЛЬ: Чудово... а скільки вам років?

СТАРИГАНЬ І: Вісімдесят...

УЧИТЕЛЬ: Чудово, юначе, пам’ятай: нагинай гілляку, доки молода. Більше запитань немає.

Старигань І займає своє місце поряд із товаришами. Хор Стариганів знову сидить під стіною у повному складі.

УЧИТЕЛЬ: Ага-а-а (пригадав), скажи мені ще, за що ти любиш Шопена.

СТАРИГАНЬ І: Шопен сховав гармати у квітах, пане вчитель, і вславив ім’я Польщі у світі.

УЧИТЕЛЬ: А ти береш участь у цьому конкурсі?

СТАРИГАНЬ І: Беру.

УЧИТЕЛЬ: А на якому інструменті граєш?

СТАРИГАНЬ І: На бабусі.

УЧИТЕЛЬ: На бабусі?

СТАРИГАНЬ І: На гребінці моєї бабусі, пане вчитель.

УЧИТЕЛЬ (хитає головою): Ну як можна говорити про те, що наша молодь цинічна й байдужа... Прошу, наступний...

Входить молода дівчина в купальнику (дуже сучасної моделі), на ній може бути стрічка і т. ін, наприклад, «Міс Кротошин» і т. ін., демонструє свої «параметри» і принади Учителеві й Хору Стариганів (який виконує також роль екзаменаційної комісії) — Старигані можуть ставити Гелі всілякі дурнуваті запитання). Поемка «Про Гелю» може бути «розбита» на голоси.

Члени комісії (Хор Стариганів) бігають, навіть літають сценою — наказують Гелі лягти на стілець — шмагають її пасками від штанів (штани спадають?), а також лінійкою і підручником (по сідничках)...

Чи показувати примусове — покаральне годування Ґомбровичем? Не знаю... Пімко використав із цією метою Словацького... сучасні нам пімки (з Кракова й Варшави) хочуть «у покарання» впихнути мо́лоді Ґомбровича... отак-от усякі «приколи» часто мстяться своїм авторам.

...а Геля взяла та й померла

Геля нічого не знала

про Цезаря

й померла

як Геля могла

утнути щось таке

усьому людству?

Що ця Геля думає собі?

в тому й то суть

що ми ніколи

про це не дізнаємося

піти з цього світу

без Цезаря

це так це так як

ніби

я не маю для цього слів.

Вона таким чином легко собі важить

не тільки Цезаря

а й Помпея Клеопатру

Антонія

і... і всю стародавню історію

якщо Геля не знала

що Цезар перейшов Рубікон

то Цезар не перейшов

Рубікону

і вся історія це дурничка

(тобто дурня)

Геля споневажила Історію

alea iakta estа[20]

отак ідучи за ниткою (до клубка)

ми викрили

що Геля не знала

хто такий

Деррида

Геля упослідила всіх

Геля збіднила своє життя

що Гелі Цезар?

Гелі Цезар

що й Цезареві Геля —

чорна сорокап’ятирічна діра — й по всьому

Учитель нишпорить по кишенях... витягає разом із носовичком вим’яту газету... це стаття з «Політики», де якийсь педагог бідкається, що студенти й учні не хочуть читати Ґомбровича — Учитель читає розлогі (або короткі) уривки зі статті:

ВЧИТЕЛІ НЕ ЛЮБЛЯТЬ ҐОМБРОВИЧА

Пімко не для Пімки

Письменники стають відомі широкому загалу передусім завдяки школі. Ця споневажена на загал інституція, хочемо ми цього або ні, таки змушує нас закарбовувати в пам’яті прізвища, назви, дати й літературні напрямки, вибудовує ієрархію і впорядковує знання про літературу, поглиблює стереотипи, але водночас переказує нам доробок класиків. Однак оскільки навчальна програма стає дедалі факультативнішою, то шанс закріпитись у свідомості молоді має лише той письменник, який здобуде підтримку поміж учителів польської літератури.

Чи здобув Ґомбрович достатньо голосів, щоби бути присутнім у середній школі?

Виявляється, що письменник, якого так проблематично було видавати в соціалістичній Польщі, і якого так полюбляли критики й університетські кафедри — особливо в сімдесяті роки, надалі є мало відомим у педагогічному середовищі. Понад 100 респондентів категорично відмовилися відповідати на пункти опитувальника («Не знаю», «Не пам’ятаю», «Не скажу нічого суттєвого», «Соромлюся»). Це стеменна озонова діра над письменником, діра невігластва, зневаги і примітивної агресії. Про це може свідчити розпорядження, видане Воєводським методичним центром провінційного округу — з вимогою виключити Ґомбровича з програми (1983 рік), позаяк він не має виховного значення, і вчителі не розуміють його.

Однак повернімося до респондентів. З-посеред 80 аж 47 не стикалося з Ґомбровичем у час навчання, 71 не аналізувало на уроках «Фердидурке». Дослідження 1990—1991 років потверджують той факт, що більшість студентів польської філології, незважаючи на локацію університету і його репутацію, читають Ґомбровича винятково до іспиту, а не в час лекцій або семінарів.

Із 80 опитуваних лише 35 бажають бачити «Фердидурке» в школі як обов’язковий твір у повному обсязі, 23 погоджуються на фрагменти, 32 вагаються або відмахуються від складного тексту. Відчуваються глибоко прихований страх перед роботою над романом, переваги розрахунку над амбіціями, розваги над уявою, дріб’язковості — над пристрастю відкрити для себе те, що складне. Чути голоси (мабуть, слушні), що кни́жки немає в бібліотеках, що рівень учнів у технікумах і професійних ліцеях занадто низький, аби зрозуміти щось у Ґомбровича.

Отож Пімко й Поганка не для Пімки і не для Поганки? Хтозна, чи не варто — з огляду на опитування, погодитися з думкою, що Ґомбрович може бути лише факультативним письменником для школи.

ГОЛОС ВІДМІННИКА: Гірше! З Гелею усе ще гірше. Пане Вчих, Геля не читала Ґомбровича!

ВЧИХ: О! Ні! (Хапається за серце, ковтає таблетки.)

ГОЛОС ВІДМІННИКА: Геля каже, що не хоче читати Ґомбровича... що їй від нього ні холодно, ні тепло!

ВЧИХ: Га! Змусьте Гелю! Гей, кати, до мене — пси, поряд! — нехай рвуть Гелю на шматки.

ГЕЛЯ: А я краще почитаю детективчик.

ВЧИХ: Годуйте Гелю «Фердидурке» примусово, запихайте їй до рота й до голови... підтикайте і втикайте, куди лише вдасться! Га!

Гелю, ти можеш не читати Ружевича — Філіповича — Ленартовича — Сенкевича... можеш не читати... але мусиш прочитати... вислухати Ґомбровича... благаю!

Кати читають Гелі вголос «Фердидурке» (цілих півгодини).

ВЧИХ: Геля споневажила таким чином

польську літературу в країні й у еміграції!

Чорна сорокап’ятилітня діра — й по всьому!

Сцена з Ольгою

Від початку сцени Герой І у візку, поряд Онука — займається фітнесом, періодично видуває бульбашку з жуйки.

ОЛЬГА (входить через браму Школи Краси, в капелюсі з вуалеткою, з сумочкою в руці, мугикає танго милонга, наближається до Героя І): Я проходила повз і почула, що ти кличеш мене...

ГЕРОЙ І (на інвалідному/лікарняному візку): Я? Тебе?

ОЛЬГА: Минуло п’ятнадцять років, відколи ти вийшов із дому. І я не знала, чи ти живий.

ГЕРОЙ І: Так.

ОЛЬГА (заглядає в сумочку): Ти не залишив адреси.

ГЕРОЙ І: Я не мав її.

ОЛЬГА: Ти казав, що йдеш по сигарети.

ГЕРОЙ І: Я купив сигарети.

Тим часом Онука займається фітнесом.

ОЛЬГА: Тебе не було п’ятнадцять років! Що в тебе? Що з тобою? Поясни щось, скажи щось.

ГЕРОЙ І: Я розповім тобі анекдот (розповідає анекдот про дівчину з поштового віконечка, яка штемпелює листи, або якийсь інший).

ОЛЬГА: Анекдот. У таку мить! Це жахливо. Він розповість мені анекдот опісля п’ятнадцяти років...

ГЕРОЙ І: Я випив би пива (п’є через трубочку з крапельниці).

ОЛЬГА: Пива в таку мить, коли я прагну звіту про все твоє життя! Я помилилась у тобі, Генрику!

ГЕРОЙ І: Мене звати Віктор!

ОЛЬГА: Вікторе, я помилилась у тобі. Ти свиня й шахрай.

ГЕРОЙ І (позіхає): Мені вже перехотілося балакати.

ОЛЬГА: Тихо там... Оце ще одне слово мені...

ГЕРОЙ І: Якщо ти створюєш такі умови, то я нічого не второпаю.

ОЛЬГА: Ти гладив мої груди, лащився мов змій, спокушав гарними слівцями. Казав, що в нас буде будиночок із садком, двійко дітей: хлопчик і дівчинка... Світ завалився, а ти брехав. Ти зламав мені...

ГЕРОЙ ІІ: Світ не завалився. Ми вижили... Ти не уявляєш, Олю, як я тішуся, що можу лежати. Можу лежати, стригти нігті, слухати музику. Начальство подарувало мені усю неділю. Може, ти прийдеш у ліжко? Поговоримо.

ОЛЬГА: Я кваплюся до оперети. Уже маю квиток... Я ніколи не пробачу тобі! (Виходить через браму Школи Краси.)

ГЕРОЙ (читає газету): «Пляшки перед розливом пива треба ретельно вимити. Працівники на розливі часто не переймаються тим, чи пляшки чисті. Унаслідок цього в наповнених пляшках трапляються «чужорідні тіла», буває навіть, що в пивці плавають мухи. Раніше ми вже писали про майже варварське ставлення працівників торгівлі до цього напою. Торгівля пивом припускає не одну нагоду для шахрайства. Яким чином, наприклад, зі столітрової бочки пива зробити стодвадцятилітрову?..».

ХОР СТАРИГАНІВ: Дуже просто.

ГЕРОЙ: «Треба наливати клієнтам, які п’ють пиво з кухлів, більшу порцію піни. Замість повного кухля пива вони дістають кухоль, наповнений лише на половину чи на третину. (Голос Героя набирає снаги, стає патетичним.) Авжеж, пиво мусить мати так звану пінну шапку. Ідеться, однак, про те, щоб місткість кухля відповідала нормі. Тому всі кухлі або склянки мусять мати позначки. Треба, щоб на них були мітки, які означають 250 або 500 кубічних сантиметрів рідини... На жаль, не миють старанно навіть пивні кухлі. Чимало кухлів вкриті всередині шаром жиру, тим часом жир — це ворог номер один золотистого напою. Ми спостерігаємо в торгівлі пивом злочинну безвідповідальність. З цим треба покінчити. Треба карати...».

*В кухлях замало пива* В підсобці безлад*

Книгу скарг заховано

Пивні бари як предмет загальної уваги

Любителі пива з нашого міста не мають надто великих можливостей вихилити «повний» кухоль у належних умовах. Закладів, де подають цей напій, стає дедалі менше, при цьому стан деяких барів, а також обслуговування клієнтів викликають зауваження. Впродовж останнього часу інспектори ДТІ перевірили два майданчики такого штибу.

Вони замовили у приватному пивному барі на вул. Єленьоґурській у Лешниці чотири кухлі золотистого напою. Вимірявши їхній вміст, виявили, що в них бракує близько чверті літра.

Кухлі, в яких подавали пиво, були потріскані, надщерблені. Підсобка пивбару виглядає просто-таки жахливо. В контейнерах тримають черству, запліснявілу випічку, прокислі квашені огірки, над якими кружляє зграя мух.

Отож персонал «заробив» 35,50 злотих, а окрім того, відвідувачам не видали решту.

Скаргу на власницю майданчика і співвласника скеровано до колегії дисциплінарних порушень.

Не краще було й у пивному барі з чарівною назвою «Оаза» в Сехниці, який підпорядкований районному кооперативу «Селянська самопоміч» у Святій Катажині. В обох кухлях пива, які бармен подав інспекторам ДТІ, бракувало 0,185 літра напою вартістю 27,20 злотих. Тут продають також пляшкове пиво, але ніде нема жодного цінника. Бракувало також документів на закупівлю цього пива. Книга скарг і пропозицій перебувала (...)

На тлі короткий діалог: Герой І — Онука.

СПІКЕР СЕЙМУ (вдаряє молотком): Відкриваю сесію...

Секретарка виходить із-за трибуни, підтягає панчохи.

Спікер Сейму — подальший текст.

Секретаркою зацікавився один зі Стариганів, його перепиняє Мислитель. Мислитель повертається на свій табурет.

Старигані біля Героя ІІ.

Герой І — Онука.

Герой ІІ читає далі текст, що поряд.

Мислитель починає виголошувати текст «Пиво лилося рікою». До нього наближаються Старигані та Спікер Сейму. Поволі всі всідаються навколо Мислителя — заслухані — й засинають. Автор сподівався на те, що після півгодинного читання текстів про пиво публіка почне виходити із зали або засне.

МИСЛИТЕЛЬ.

___________________________________________________________

Хмільники’92

Пиво лилося рікою

(А) Найбільший цьогорічний пивний ярмарок, «Хмільники’92» завершився вчора в Красноставі (Холмське воєводство). Він тривав три дні. Свої вироби представили близько 30 пивоварень з усієї країни, не приїхав лише «Живець». Там демонстрували також обладнання для пивоваріння.

Як і щороку, відбувся конкурс на найкращі сорти пива. 29 дегустаторів оцінювали гірчинку і смак, запах, пінистість, прозорість, насиченість і барву. Найбільше нагород здобув «Окоцім».

Пиво оцінювали в чотирьох категоріях. Поміж світлого пива зі вмістом 11,3–12 % екстракту перемогло пиво «Брок» із Кошаліна, випередивши «Кристал» із Лежайська і «Specjal Pils» із Бранева.

У категорії світлого пива зі вмістом екстракту 12,5–13 % дегустатори визнали найкращим пиво «Експортне» з пивоварні «Окоцім». Одразу за ним опинилися «Кастелянське» зі Серпець і «Босман» зі Щецина.

Поміж солодового темного карамельного пива перемогла «Чорна перлина», яку виготовляє познанська пивоварня. На другому місці — «Карамельне окоцімське», одразу за ним — «Карамельне» з Ельблаґа.

У категорії «міцне темне» переміг портер тиський, випередивши портер із Окоціма і портер лодзький.

Коментуючи відсутність «Живеця» на «Хмільниках’92», один із дегустаторів сказав: «Керівництво «Живеця» вважає, що їхнє пиво краще, ніж усі решта. Вони спам’ятаються, коли вже буде пізно, і їх випередять пивоварні «Лежайськ» та «Окоцім».

СПІКЕР СЕЙМУ (прокидається): Продовжуємо дебати...

СТАРИГАНЬ І: Від пива походять слова «пивниця» (місце, в якому зберігають пиво) й «напивок» (старосвітська назва чайових). Отож нічого дивного, що коли повсюдно заговорили про «попивок», чимало людей вважало, що це слово також пов’язане з пивом.

І я також піддався цій асоціації і тривалий час копирсався в енциклопедіях і словниках, щоб виявити етимологію або інше джерело цього дивного податку. Адже у нас є «подушне», «подимне» й інші історичні назви податків, отож, можливо, десь був і «попивок», бо поляк, як відомо, не від того, щоб залити за комір.

Я шукав, шукав, аж один учений муж сказав мені, що слово походить від назви «Податок на понаднормові витрати». Тобто це звичайне скорочення.

О свята Пива з Варки, благослови мене!

СТАРИГАНЬ ІІ:

___________________________________________________________

Зареєстровано Партію пиволюбів

Краще легкий хміль, аніж горілчаний чад

28 грудня Воєводським судом у Варшаві зареєстровано Партію пиволюбів. Програму Польської партії приятелів пива було презентовано в одному з останніх номерів журналу «Пан».

Уже після підписання реєстраційного документа представники установчого органу — Адам Гальбер, Анджей Колодзейський і Януш Ревінський, засвідчили: ПППП підтримуватиме всі акції на захист природи, адже без свіжої води й чистого повітря доброго пива не звариш.

Ми вийшли на політичну арену й намагатимемося змінити структуру споживання алкоголю в Польщі. Наше гасло: «Менше горілки, більше пива», — згідно з принципом, що краще входити до Європи в легкому підхмеленні, ніж вповзати в горілчаному чаді.

___________________________________________________________

Спікер Сейму ховається за трибуну.

Секретарка поволеньки виходить з-поза трибуни — сцена, як на початку — за якийсь час з’являється Спікер.

СПІКЕР СЕЙМУ: Закриваю сесійні дебати... відкриваю дебати...

Хор Стариганів розділяється.

СТАРИГАНЬ І (прикладає долоню, зібгану в трубку, до вуха): Про що він говорить?

СТАРИГАНЬ ІІ: Про пиво!

СТАРИГАНЬ ІІІ: Чи є в цьому пиві натяки на владу, підтексти, символи, алегорії? То наш герой ратоборець?

СТАРИГАНЬ І: Він говорить про пиво!

СТАРИГАНЬ ІІ: У цьому пиві мусить бути щось приховане!

СТАРИГАНЬ ІІІ: Він каже, що в пивці плавають мухи.

СТАРИГАНЬ ІІ: Мухи? Це вже щось.

СТАРИГАНЬ І: Дурня! У нього пиво означає пиво, муха це лише муха. Не більше.

СТАРИГАНЬ ІІІ: Змилуйтеся, це не Герой. Це просто барахло! Де поділися давні герої, орфеї, вої, пророки? Муха в пивці! Навіть не в пиві, а в пивці! Що це таке?

СТАРИГАНЬ ІІ (іронічно кривиться): Це театр, співмірний нашому величному часу.

СТАРИГАНЬ ІІІ: Час ніби величний, люди трохи замалі.

СТАРИГАНЬ І: Як завжди, все як завжди.

СТАРИГАНЬ ІІІ: У пивці плавають мухи? В цьому щось приховане!

Хор згідливо киває головами.

Тихо, ніби хтось маком засіяв. У цій тиші лунає пташиний спів.

ГЕРОЙ ІІ:

___________________________________________________________

О свята Пива!

Повсюдні скарги на попивок змусили мене замислитися про пиво як про мовну категорію. Пиво: те, що п’ється. Просто. Проте виявилося, що не зовсім.

За давніх часів пиво називали «ол», і воно було без хмелю, бо хміль почали додавати до нього лише близько ХІІІ століття. У слов’ян воно нерідко є темою багатьох кумедних бувальщин і віршиків («від пива голова крива», «наварити собі пива» — нажити собі клопоту, «йти до Аврама по пиво» — померти).

Відомий також анекдот про папу Климента VIII, якому так засмакувало пиво, коли він був нунцієм у Польщі, що згодом зітхав на смертному ложі (1605 р.): «О piva di Poloniaп! О biеra di Warka!» Прелати, які його оточували, гадаючи, що йдеться про якусь польську святу, котра є покровителькою Папи, почали молитися до святої Пиви.

Від пива походять слова «пивниця» (місце, в якому зберігають пиво) й «напивок» (старосвітська назва чайових). Отож нічого дивного, що коли повсюдно заговорили про «попивок», чимало людей вважало, що це слово також пов’язане з пивом.

О, свята Пива з Варки, благослови мене!

___________________________________________________________

ГЕРОЙ І:

Дощ, члени Кабміну Януш Зьолковський і Мечислав Ваховський, а також велике зацікавлення варшав’ян супроводжували вчора колишнього президента Чехословаччини Вацлава Гавела в пообідній прогулянці історичним центром Варшави. В пабі «Герби» на Вузькому Дунаї йому подали німецьке пиво «Варштайнер» у важких фаянсових літрових кухлях. У Чехії такі кухлі називають «тупляки» — подвійні.

Гавел і Ваховський без проблем здійняли їх задля того, щоб виголосити тости, натомість проф. Зьолковський мусив попросити для себе легший кухоль — півлітровий.

___________________________________________________________

ПИВНИЙ МЕНЕДЖЕР РОКУ

Богдана Спіжа — пивного магната і власника фірми «Леґполь» у Вроцлаві було обрано в четвер Менеджером року–1990. Його приватна фірма першою з-посеред країн Східної Європи почне в лютому 1992 випускати пиво «Окоцім» у бляшанках. 600 тис. бляшанок у день за ціною близько 2500 зл.

Лауреат отримав Кубок від віце-прем’єра Лешека Бальцеровича з побажаннями «подальшої стійкості й успіхів у економічній діяльності та створенні нового зразка й етики польського підприємця».

Першим Віце-менеджером Року став будівельний магнат із Кошаліна Генрик Рецлав.

Конкурс на титул Менеджера Року є щорічною, однією з найпрестижніших урочистостей, які об’єднують людей малого бізнесу. Цьогоріч нагороди спонсорувало шестеро міністрів економічних відомств.

«Ми почали від пива, тепер ідемо до продукування м’ясних виробів, а також інших споживчих товарів, — сказав «Газеті» Томаш Роля (він узяв слово замість лауреата, який захворів). — Фірма потужна. Річні обороти перевищують 50 мільярдів злотих, а увесь прибуток ми спрямовуємо на розвиток фірми».

___________________________________________________________

МИСЛИТЕЛЬ:

___________________________________________________________

Я ПИВ «Dr. Bier»

Якщо пиво, то неодмінно з бульбашками!

Я усвідомлюю, що після цієї публікації чимало читачів почнуть зневажати мене, а редакційні пивні ортодокси не подаватимуть мені руки. Та все ж кваплюся доповісти, що пив єдине в світі пиво з бульбашками — МІНЕРАЛЬНЕ ПИВО.

Його виробляють із води цілющого джерела В-3 і розливають лише у пляшки (гуртова ціна — 3,90 крони). Бочкового «Dr. Bier» не існує. Варто порадити його усім, що страждають на розлади шлунка, нирок, печінки, травної системи, а також дамам — як альтернативу трав’яним чаям. Найбільший успіх воно матиме, безсумнівно, у джентельменів, які «не виживуть» без пива і які зможуть поєднати таким чином приємне з корисним.

Тож і я спробував поєднати перше з другим, з величезною недовірою замовляючи в ресторані у Карлових Варах пляшку «мінерального». Понюхав. Узяв на язик. Випив.

Яке воно на смак?

Якщо коротко, то як пиво, до якого додали мінеральної води. Загалом не так погано, добре тамує спрагу, залишає в горлі легкий присмак солі. Проте смак «Dr. Bier» відчутно ушляхетнює усвідомлення того, що ми п’ємо його не заради того, аби потурати своїм грішним схильностям, а лише заради здоров’я. Тому я замовив другу пляшку, після якої ми з приятелем чимшвидше вирушили на бочковий «пільзнер».

___________________________________________________________

Дядько виходить з-за лівої куліси, він повертається з прощі до Ченстохової, на ньому смугаста сорочка, краї комірця видовжені, в руках — клейончастий портфель. Повільно йде до правої куліси — вздовж ліжка, на якому лежить Герой ІІ. Коли він уже на рівні голови Героя ІІ, лунає репліка:

ГЕРОЙ ІІ (спиною до публіки): Дядьку!

ГЕРОЙ ІІ: Нічого, нічого, дядьку. Скільки літ, скільки зим! Ми не бачилися двадцять п’ять років, дядьку! (Сідає на ліжку.) У вас, дядьку, мабуть, ноги болять. Адже це сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Як добре, що ви провідали мене. Зараз я приготую вам воду для ніг і закип’ячу води на чай. Лягайте, дядьку! Знаєте, дядьку, ви намочіть собі ноги. Ось, дядьку, будь ласка, дядьку... Зараз я вам, дядьку... (Герой ІІ з радістю упадає навколо Дядька.) Дядько... дядька... дядькові... дядька... дядьком... О! Дядьку... про дядька... (Пригортається до Дядька, щоб потім злегка відхилитися перед наступною реплікою.)

ДЯДЬКО: Славний хлопець! Дякую тобі, дитино, за такий розкішний прийом. А що у тебе, Владику?

ГЕРОЙ ІІ: Бачте, дядьку, я хотів написати до вас, але Зося сказала, що ви хворий, то я подумав, що ви померли. (Кладе руки на плечі Дядька.) Я страшенно радий вас бачити. Ви й не уявляєте, дядьку. Що у вас?

ДЯДЬКО: Якось пхаю той віз життя. Знайшов чому радіти!

ГЕРОЙ ІІ: Ви, дядьку, справжній! І капелюх справжній! (Знімає з Дядька капелюха.) І вуса справжні, й ноги справжні, й штани справжні, і серце справжнє, й почуття та думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас, дядьку, справжні, й ґудзики, і слова. (Пауза.) Справжні слова!

Герой ІІ говорить дедалі зворушеніше й піднесеніше.

ДЯДЬКО (лізе до портфеля, виймає хліб, газету): А що у тебе, Владику? Геленка казала, ти був у Парижі.

ГЕРОЙ ІІ: Був.

ДЯДЬКО: Ну, і що там, як там, розповів би щось про той Париж. Я ж за життя його вже не побачу... І тітці цікаво. Розповіси щось?

ГЕРОЙ ІІ: З приємністю, дядьку.

ДЯДЬКО: Часу, мабуть, не гаяв, еге ж?

ГЕРОЙ ІІ: Мабуть.

ДЯДЬКО: А як там людиська живуть?

ГЕРОЙ ІІ: Якось живуть... по-різному. (Витягає сигарети.) Може, закурите, дядьку? Французькі.

ДЯДЬКО: Як французькі, то я візьму дві.

ГЕРОЙ ІІ: Я купив льодяники від кашлю в Парижі, листівку з Джокондою в Парижі...

Герой ІІ доповнює розповідь про нові — відповідно, сучасніші — покупки: напр., автомобіль і таке інше.

ДЯДЬКО: А що там у мистецтві, в літературі... в політиці?

ГЕРОЙ ІІ: Сяк і так, усе різне... Й не охопиш. Знаєте, дядьку, я бачив Наполеона в натуральну величину, Папу, англійську королеву — усі вони рожеві й з воску.

Пауза.

ГЕРОЙ ІІ: Їдять багато салату, сиру та п’ють вино, кухня, звісно, французька.

ДЯДЬКО: То ти трохи перевітрився й закупився.

ГЕРОЙ ІІ: Місто, знаєте, дядьку, в такій блакитній імлі, як у спирті.

ДЯДЬКО (по хвилині мовчання): Але... Щось ти видаєшся мені понурим. Гей, Казю-Казю! І чого ти мордуєшся?

ГЕРОЙ ІІ: Бо розумієте, дядьку... Шкода й казати... Я плескав. (Пауза.) Вигукував гасла.

ДЯДЬКО: Це як — «плескав»?

ГЕРОЙ ІІ: Саме, що плескав.

ДЯДЬКО: Усі плескали.

ГЕРОЙ ІІ: Та що мені до всіх. Я думаю про себе. Я плескав.

ДЯДЬКО: Ну ти як дітвак, Петрусю! Пікассо теж плескав.

ГЕРОЙ ІІ: Дядьку, дядьку...

ДЯДЬКО: Ну, що? Ну що?..

ГЕРОЙ ІІ (ритм): Я знаю, що багато людей плескали, але вони вже забули. Тепер вони перейняті марками автомобілів або розважаються на маскарадах, а я й надалі весь час складаю руки, й ці оплески лунають у мені. (Пауза.) У мені деколи гучать такі потужні оплески. (Пауза.) Я порожній, немов базиліка вночі. Оплески, дядьку... оплески.

Тиша.

ДЯДЬКО: А загалом, ви здохляки, слабаки. Небо чисте — а він туману напускає. А що мені казати? Що там ваші оплески. Я пам‘ятаю, як ми у час заворушок вкинули нашого командира до томатної юшки. Стривай... як же його звали?

ГЕРОЙ ІІ: До юшки?

ДЯДЬКО: В казані саме варилася томатна юшка... Час був неспокійний, усякі сутички, бунти, словом, булькотіло... Він прийшов із перевіркою до кухні. Юшка варилася для всієї компанії, то ми його вкинули туди й засунули казан накривкою. І він зварився разом із вусами. І шпори зварились, і ордени. Я ще й досі не можу стриматися від сміху, як згадую про це. (Дядько плескає Героя ІІ по плечі.) У тебе делікатне сумління. Я відпускаю тобі гріхи!

ГЕРОЙ ІІ: Мені сумно, дядьку. (Стає перед Дядьком навколішки, як малий хлопець, зміна інтонації в голосі.) Знаєте, коли я був малим хлопцем, то грався в коней. Перетворювався на коня і мчав із розмаяною гривою через подвір’я та вулицю. А тепер, дядьку, я не можу перетворитися на людину, хоч і став віце-директором Національної оперети. Я хотів би розкопати землю, вигребти кілька картоплин і спекти їх для вас, дядьку. Картоплини мають сіре, шкарубке лушпиння. Всередині білі, розсипчасті й гарячі. Я хотів би мати десь власну яблуньку з гілками, листочками, квіттям і яблуками... Я вже так давно не сидів у затінку. Яблуко вкрите прозорим шаром воску, відбитки пальців дуже чітко видно на такому яблуці. Яблука висять на гілках. Чекають моїх рук. Як дівчата...

ДЯДЬКО (лірично): Що, Казю, повернешся вже? Ми усі чекаємо на тебе. І мама, й сестри.

ГЕРОЙ ІІ: Не можу, дядьку.

ДЯДЬКО: Ти ще не хочеш повернутися зі світів додому?

ГЕРОЙ ІІ: Ні. (Повертається на ліжко, лягає за спиною у Дядька, який сидить на ліжку.)

ДЯДЬКО: Ще не наївся, не наглитався?

ГЕРОЙ ІІ (дедалі інтенсивніше): Ще, дядьку, й апетит росте, — як роззявлю рота, то ковтав би цілі міста й людей, і будинки, й картини, і бюсти, й телевізори, мотори, зірки, одалісок, шкарпетки, годинники, титули, медалі, грушки, пігулки, газети, банани, шедеври... (Пауза.)

ДЯДЬКО: А може, ти спакуєш манатки й підеш зі мною, завтра будемо на місці.

ГЕРОЙ ІІ: Ні, дядьку, я не можу повернутися.

ДЯДЬКО: Ходи-ходи, пташки співають, весна іде.

ГЕРОЙ ІІ: У мене багато незавершених справ, усякі справи, важко від цього відірватися, важко розібратися. Може, потім.

ДЯДЬКО (встає з ліжка, іде): Казю! То я вже піду собі. Зоставайся з Богом!

Герой ІІ мовчить. Лежить із заплющеними очима.

До кімнати входять двоє чоловіків. Один у кепі, другий у капелюсі. Вони одягнені в довгі демісезонні плащі (старомодного фасону), один із них витягає папери з течки, другий розкладає металевий метр. Починають обмірювати кімнату Героя І. Роблять це дуже скрупульозно. Гість У Кепі обмірює двері, потім ліжко, диктує дані. Гість У Капелюсі записує, додає, множить і ділить. Гість У Кепі підходить до Героя ІІ, обмірює його уздовж і вширш, ступні, об’єм голови й шиї, ширину плечей і т. ін. Гість У Кепі схиляється над Героєм ІІ.

ГІСТЬ У КЕПІ: Що це він стискає в руці?

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Папір.

ГІСТЬ У КЕПІ: Треба розігнути йому пальці. (Поволі відгинає пальця за пальцем, виймає папери з руки Героя ІІ.)

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Що там таке?

ГІСТЬ У КЕПІ: Якісь папери. Життєписи... (Читає вголос.) «Я народився 1920 року...».

Обидва «гостя» виконують пантоміму — порівнювання портфелів і їхнього вмісту. Один портфель чорний, другий червоний.

ГІСТЬ У КЕПІ: «...Опісля закінчення народної школи... призабув, що мав однокласника в народній школі, який пригощав мене сиром, бо той однокласник був із села. Після завершення... Отримавши атестат зрілості, я пробував вступити до магістратури. 1938 року, в готелі вичистив черевики накидкою з ліжка... Після закінчення початкової школи вступив до гімназії. Після закінчення середньої школи намагався... (Гість хитає головою, читає далі.) Люди, ходіть до мене усі!».

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: А що, він спить? Може, вдає?

ГІСТЬ У КЕПІ (читає далі): «1938 року я вичистив у готелі черевики килимом і порізав рушник, витираючи бритву для гоління. Щойно мені сповнилося вісімнадцять років, я почав готуватися до екзамену на атестат зрілості. Одначе не встигнув закінчити, бо 1 вересня вибухнула світова війна... цей жахливий катаклізм, який поглинув...».

Герой ІІ не реагує на обшук, лежить на ліжку, відвернувшись до стіни. Музична ілюстрація: «Перший сивий волос», Мечислав Фоґґ — із якої виринає собаче гавкотіння, воно виходить на перший план, музика змовкає.

На сцені: ліжко, лікарняне крісло, крапельниця на стояку, пес за ліжком. Реквізит: газети, які тримають Старигані.

ХОР СТАРИГАНІВ: Роби щось, рухайся, мисли.

Він собі лежить, а час минає.

Герой ІІ накриває обличчя газетою.

ХОР СТАРИГАНІВ: Кажи щось, роби щось,

посувай дію,

принаймні длубайся у вусі!

Герой ІІ мовчить.

ХОР СТАРИГАНІВ: Нічого не відбувається.

Що це означає?

ГЕРОЙ ІІ: Лишіть мене в спокої.

ХОР СТАРИГАНІВ: Дякувати Богу, не спить.

ГЕРОЙ ІІ: Ви кажете, я мушу щось робити?

Не знаю (позіхає)... може, й так...

ХОР СТАРИГАНІВ: Він засинає, ви бачите, люде!

Адже без борошна хліба не буде.

В театрі треба грати

і дію посувати!

ГЕРОЙ ІІ: А досить того, що Герой ІІ чухає голову, дивиться у стіну?

ХОР СТАРИГАНІВ: Це вже щось.

ГЕРОЙ ІІ: Я нічого не хочу.

ХОР СТАРИГАНІВ: Таж навіть у Беккета

хтось говорить, чекає, страждає, снить,

хтось плаче, конає, падає, бздить.

Рухайся, інакше втратиш публіку.

ГЕРОЙ ІІ: Блошиний цирк ставить сьогодні «Гамлета»,

лишіть мене в спокої,

я йду...

ХОР СТАРИГАНІВ: Стій!

ГЕРОЙ ІІ: Я йду.

ХОР СТАРИГАНІВ: Куди?

ГЕРОЙ ІІ: На бокову.

ХОР СТАРИГАНІВ: Він напився.

ГЕРОЙ ІІ: Ду́рні, дайте мені поспати.

ХОР СТАРИГАНІВ: Ти знову засинаєш.

Що це означає?

Наростає «сеймовий» гамір. Спікер стукає молотком. Гамір будить Героя ІІ і Героя І, який саме повернувся на свій візок. Починає гарячково шукати щось біля візка, піднімає з підлоги скринечку з медалями.

Медалі, хрести, ордени

Герой І тримає на колінах — під пледом — зачинену скринечку, зиркає під плед, обдивляється навколо — чи хтось, бува, не стежить за ним, але всі присутні поглинуті своїми «ролями», тобто нічого не роблять. Щось там говорять, але не завершують фрази, і навіть слова, роблять якісь «жести», які теж позбавлені мети, виразу, лише Онука з усе більшою цікавістю спостерігає за «Дідусем». Дідусь витягає урешті скринечку, тримає її на колінах, піднімає вічко, але негайно захряскує його...

Кнопка!

У сеймі, осінь 1992

СПІКЕР СЕЙМУ.

Увага, шановні пані й панове депутати!

Автори проектів на літеру «А» пропонують —

хіба це треба пояснювати?

Поправка сенату до справи орденів і відзнак.

Пропозиція сенату стосується скасування медалі Перемоги і Свободи 1945 року — ухвалити скасування звань і почесних відзнак, а також вилучення орденів комітетами з присудження нагород.

Прошу підняти руки...

поправку законодавчого характеру зголосити в Статті І зміна два автора проекту...

вношу до Статті І виключення абзаців 3 і 4...

— викреслити «Шапку»...

прошу підняти руки й натиснути на кнопки...

щоб потім не було непорозумінь, чи можемо ми голосувати за поправку?..

Ні! У Статті І вилучити пункт 2...

Голосування мало б сенс у Статті І пункті 2 — отож ми в такій ситуації, що маємо абзац 5 положення 3 — тут є логічна цілісність — а саме, в пункті 1 абзацу 3...

викреслити весь абзац —

тобто голосуємо за поправку в пункті 1. Хто з депутатів за те, щоб ухвалити поправку — хто проти?

Пауза. Герой І відносить Спікеру медалі й ордени у скринечці, віддає йому різні ордени, залишає собі Орден Усмішки, який чіпляє на груди. Спікер веде далі.

У такому стані речей починаємо...

Заохочую підняти ногу, натиснути на педаль,

а також на кнопку,

а наших дам заохочую підняти

кнопки й опустити руки.

Я стверджую, що Сейм ухвалив

у справі зміни регламенту

Сейму Речі Посполитої. Редакції 484 і 487.

Натиснути кнопки й підняти руки...

Оскільки машина погано працює,

прошу

не тиснути на кнопки,

прошу підняти руки,

запрошую панів секретарів перейти

до підрахунку вручну...

у разі схвалення цієї пропозиції

депутатські фракції

вимагають її відкласти

я зараз починаю

оголошувати пропозиції

пропоную перенести

на пленарне засідання

проект бюджету

від депутатської фракції Незалежна Польща

згідно з регламентом

пропозиція уряду має важливе

значення для закону

проект вимагає окремого

аналізу

депутатська фракція

Союз Праці такої думки

оскільки це пропозиція

яка стосується викреслення

то ми приступаємо до викреслення пункту 7

заохочую підняти руки

й натиснути педаль або кнопку

хто утримався

дякую

хто за те щоб викреслити

дякую

у формальній справі пане депутате

я звертаюся до пані прем’єра

уряд може працювати без упину

сейм працювати без упину не може

(оплески)

є ще одна пропозиція

а саме:

це проект молодіжної

комісії культури і спорту

дослідження приводять

до висновку

що масштаби

захворюваності й структура

смертності 40 відсотків

не досягають норми розумового розвитку

у віці 15–18 років це означає

що 40 відсотків примножують

число безробітних

а близько 10–15 відсотків

перебувають у групі ризику

високий сейме

молодого покоління

я відкладаю членів президії

і пана депутата Зупу

запрошуємо усіх у кулуари

оголошую десятихвилинну

перерву

Після перерви.

Спікер відкриває засідання.

Спікер:

усе цілком навпаки

пропозиція номер 8 порядку дебатів

зауваження вносять за дванадцять годин

до засідання

Спікер:

ні це нічого високий сейме!

якщо ми так будемо вести дебати

то я справді не знаю що

з цього вийде

не стрибайте по залі

ви ж не в лісі

Спікер:

(плаксивим голосом)

це не підлягає він це переоцінює

за цю пропозицію не можна голосувати

будь ласка пане депутат

ваша пропозиція має яйця

але не старайтеся впихнути невпихуєме

(оплески)

отож ми розглянули

порядок

цього голосування

а тепер перейдімо

до голосування за проекти

даруйте але переголосування

цього правила вимагає певних

змін

депутатська фракція

Союз демократичних лівих сил

пропонує переадресувати

проект ухвали у справі

молодого покоління

пропозицію виголошує пан депутат із Яроцина

отож переходимо до Яроцина

розгляд окремих пропозицій

які стосуються порядку дебатів

саме про позбавлення мотивації

це законодавчі справи

передусім

аби ми не дискутували

чи плакати за волоссям зітнувши голову

кожну пропозицію можна

винести на конвент

не заперечує ті пункти

які могли б тут бути

Спікер:

високий сейме адже

я сказав про це

високий сейме

я за те щоб ми

ставилися серйозно

прошу підняти руки

й натиснути кнопки

«за» проголосувало

149 пропозицій

вибачте панове депутати

не натискайте будь ласка

тільки піднімайте

секретарів заохочую підрахувати

Онука — парламентська оглядачка. Сидить у навушниках перед мікрофоном. У миті хаосу бігає поміж депутатами, підносить мікрофона Спікерові. Говорить водночас, напр., про Супербюст.

В італійському парламентів є Чіччоліна, ми також можемо (зокрема, завдяки тому, що прийшли нові депутати і сенатори) знайти еротичну розвагу в політичному житті. І то значно більшу — за обсягом!

Данута Літо, наша землячка із супербюстом, яка робить кар’єру стриптизерки в нічних клубах і в еротичних фільмах на Заході, заявила пресі, що хоче представляти в новому польському Сеймі... Пивну партію. Ми вже бачимо очима наших душ, як провадить передвиборчу кампанію головний скаут, а тепер ще й пивний політик Януш Ревінський.

Данута Літо, безсумнівно, знайшла би значно більше прихильників, аніж Ян Братошевський, адвокат, поет і політик, який запросив 35 осіб на установчі збори політичного руху патріотів Польщі «Світле майбуття», а прийшов лише один із запрошених. Попри те, що перед зустріччю, — як повідомила «Річ Посполита», — службу на підтримку руху відправив сам єпископ Зиґмунт Юзеф Крашевський.

й ухвалимо, що цей режим

уже ніколи не повернеться

(оплески)

Високий сейме — високий сейме окрім

пропозиції підбити підсумки

я хочу наголосити що коли Конвент

Спікер:

Гей ви, як вас там,

той, що в піджаку, я забув ваше прізвище...

вимкніть йому мікрофон у задньому проході

(крики в залі, сміх)

за три хвилини

оголошую десятихвилинну перерву

яка стосується підбиття підсумків цієї пропозиції

голосування заблоковано

(голосування за порядок дебатів триває 60 хвилин

тривалі процедурні дебати

Спікер не може вгамувати залу

звідси перерви — довші, коротші)

перерва

про діри у цьогорічному бюджеті

це процедурні справи

в зв’язку з новим регламентом

з яким депутати не зволіли ознайомитись

після перерви:

Спікер може висунути пропозицію

про підбиття підсумків голосування

за пропозицію пана депутата Рая

депутат:

я відкликаю свою попередню пропозицію

і висуваю суперечну пропозицію

натомість у світлі 114 ми маємо

вирішити чи буде підбиття підсумків

Сейм. Скарґа

Священик Петро Скарґа — Герой І

Сцену затемнено, поволі, дуже повільно точковий прожектор знаходить Петра Скарґу, який стоїть позаду, за ліжком Героя І на підвищенні. Скарґа в костюмі й у гримі — як на картині Яна Матейка.

Жеби був я Ісаєю, ходив би босоніж і напівнагий, волаючи до вас, витворники і витворниці, переступники і переступниці Закону Божого: «За те, що ви нехтуєте оцим словом і надію кладете на тиск та крутійство, і на це опираєтеся, тому буде для вас ця провина, як вилім, що має впасти, що зяє на мурі високім, що нагло, раптовно приходить руїна його! І Він поруйнує його, як руйнується посуд ганчарський, розбиваючи без милосердя його, і в уламках його не знайдеться ані черепка, щоб із огнища взяти огню чи води зачерпнути з кринички...». Непохитні мури Речі Посполитої вашої порисовані, а ви повідаєте: «Ніц, ніц! Не зверхниками своїми стоїть Польща!». Аще не сподіваєтеся, впадуть і потовчуть вас усіх!

Пауза. Здіймає обидві руки вгору.

Жеби був я Єремією, то узяв би пута на ноги й окови та ланца на вию і волав би до вас, грішні, як він волав: «Так спутають вас пани й поженуть яко баранів в чужі сторони». І показав би зотлілу й заплюгавлену барму, яка, тріснувши, тиму в попіл розлетілася, казав би до вас: «Так зіпсується і обернеться внівець, і в дим, і в попіл піде слава ваша, і вшелкі добра, й маєтки ваші». Й узявши глиняний гарнець і скликавши вшиткіх, я вдарив би його моцно об стіну на очах ваших, примовляючи: «Так вас потовче, каже Пан Біг, як цей гарнець, череп’я якого скласти й направити не можна».

Світло поволі сповнює усю сцену. Скарґа переходить до трибуни.

Коли корабель тоне, а вітри перевертають його, дурний свої тлумочки та скриньки опатрює і лежить на них, а до борони корабля не йде і гадає, що сам себе рачить, а він сам себе губить. Бо коли корабель не має борони, і він із вшелкім-вшелкім, що зібрав, потонути мусить. А коли хто своїми скриньками та маєтністю, яку має на кораблі, взгардить, і з іншими до борони корабля стане, про вшелко своє забувши: допіру тоді своє оборонив і сам здоровля своє заховав. Той наймиліший корабель вітчизни нашої вшиткіх нас несе, вшитко в ньому маємо, що маємо. Коли з кораблем щось лихе коїться, коли в ньому утлин не затикаємо, коли воду з нього не вичерпуємо, коли про борону його не стараємося, коли для безпеки його вшелкім, що в домі є, не взгардимо, то потоне він, і з ним самі ми вигибнемо.

Відходить від трибуни, скидає сутану за лаштунками, повертається в білій сорочці, причіпає бороду, надягає шапку, всідається на візку.

З’являється також Онука, яка наливає пива Героєві І. Герой І читає.

ГЕРОЙ І: О Боже мій, які збитки в це королівство принесли, котрі витурлили вшелке милосердя! Почавши з малих аж до великих, вшиткі помірність святу і прості радості пропомнили й отим старопольським життям взгардили. Каждий хоче вино пити. Вже не лише вода, на яку ми приставали, а й пиво нездорове молодим і здоровим. Одна кварта вина в день до року сто золотих близько виносить. Леда хто панує без єдвабів, без шестиконного запрягу, без кільканадцяти пахолків і барви єдвабної, без колясок і оздобних пооббиваних карет їздити не хоче. Сідла вже для візників лишились. У запрягу кінь за кількасот злотих. З тої їзди шляхетської постали каретники, подушечники, перинники — з ліжками, з перинками їздять. Збройний і верховий пахолок пощезли, і міць чоловіча розкошами струхліла. Жони білоглові так в уборах і строях своїх перебрали, що кінця стратам не маєш. На єдваби, злотоглови, хвости і брамки, і карети втрат не перелічиш. На полумиски й лічбу незліченну страв мусить ставати, аби гоноритись, і тлінности, марноти і слави людської, які не варті ніц, набувати.

і далі дурнуватий сміх, теревені

перерва триває — обличчя депутатів, які сповзаються

розповзаються баряться отримують добові і так далі

Спікер відновив дебати

СПІКЕР:

що висунуто пропозиції підбити підсумки

голосування за загальне схвалення

додаткових пунктів ті що пан депутат

Анджей Рай — натомість спікер

виносив на голосування в час

конвенту сеньйорів

звертаю вашу увагу

на той факт що справа значно ширша

про підбиття підсумків які стосуються пропозицій

загального голосування

Тадеуш Зелінський від імені тридцяти депутатів

демократичних лівих сил висунув пропозицію

про часткове підбиття підсумків — це матиме

негативні відгуки про підбиття загальних підсумків

усіх пропозицій

МІККЕ:

пане спікер — сейм декларує

що кожен окремий пункт регламенту

ми маємо право закон цього типу

веде до маніпуляцій положеннями і я хотів би

привернути вашу увагу

вельмишановний депутате

ви не знаєте за що голосуєте

пан депутат запропонував

висока палато

щоб на загальне

щось там казав пан спікер

це було запропоновано паном

спікером усно

через це депутати не знали

є пропозиція пана депутата Новіни-Конопки

спікер щось там іще казав

(оплески)

президіум також має сумніви

хто з пань і панів депутатів

прошу підняти руки

підбити підсумки пана депутата Рая

(оплески)

оголошую результати

за підбиття проголосували

переходимо до голосування

пана депутата Зупу прошу ще

раз уточнити пропозицію

депутатів або фракції

стосовно пункту

будь ласка пане депутат

щодо пункту про благонадійність

радіо, телебачення і преси

(чхання, вигуки «браво», смішки, оплески)

на здоров’я!

фракція КНП просить півгодинної перерви

(сміх)

Несьоловський:

я розумію, що король Яґайло

замовляв три служби Божі — а КНП три перерви

це компромітація парламенту за

який ми стільки вистраждали

(оплески)

Пане спікер висока палато

у мене мали зустрітися п’ятеро директорів

хочу публічно заявити що багатопартійна система

розкладає Польщу —

пане депутат мені дуже прикро

Квасьнєвський:

пане спікер

висока палато

звертаюся до колег із КНП

У перервах фрагменти промов та інтерв’ю маршала Пілсудського про Сейм і депутатів.

ГОЛОС МАРШАЛА ПІЛСУДСЬКОГО ІЗ ЗАСВІТІВ:

Задля того, щоб уникнути якогось непорозуміння, додам, що я сам, особисто, як диктатор Польщі скликав цей сейм, що, маючи змогу роздавити, наче комах, цих сеймових хвойд після переможного завершення війни, я не зробив цього, позаяк, будучи прем’єром, діяв більш конституційно, ніж сам сейм, отож ніхто не може оскаржити мене у відсутності демократичних принципів, які закладені в моїй голові. І я дуже бажав би, щоби панове депутати не ідентифікували свій метод роботи з демократизмом. Їхня робота не робить честі демократизму.

Отож, коли третій сейм Речі Посполитої розпочав свою роботу, і я мав змогу, будучи прем’єром, спостерігати нові «тріумфи» у методах роботи сейму, такі суперечливі моїй душі, яка неспроможна працювати без очевидних наслідків, і так суперечливі моєму організмові, який ані на мить не може уподібнитися до цієї дрібної, ницої, напівдохлої мухи, я вирішив, що знову маю вибір — припинити будь-яку співпрацю із сеймом і бути в розпорядженні пана Президента, щоб октроювати в Польщі нові закони, або піти з посади голови польського Кабміну, який змушений співпрацювати із сеймом.

У цій аморальній атмосфері, в цій атмосфері «moral insanity», слабкі голови так просякають своєю нічим не обґрунтованою величчю, що спілкування з такими людьми стає доволі нестерпним, як, скажімо, вельми складним є спілкування навіть дуже чемних домашніх дітей із дітьми з виправних колоній. Ті панове, які одвічно конкурують із єдиним сувереном держави, позаяк самі почуваються суверенами, доходять у своїй поведінці — повторюю, часто маючи дуже слабкі голови — думки, що коли йому заболить живіт, і він у поганому гуморі з цього приводу, то це найважливіша подія для всієї держави. А коли такий пан, бува, обхезається, то кожен мусить бути в захваті від його обгидженої білизни, а якщо йому ще й трапиться нагода, і він набздить, то це вже закон для інших людей, а поготів для міністрів, які замість щоб працювати для держави, мусять обслуговувати й улещувати тих обхезаних істот.

У поведінці таких людей, вихованих у «moral insanity», є щось безмежно нахабне й каламутне з погляду здорового глузду, коли навіть ідіотизм безкарний, — а горопашна Польща і це мусить шанувати, — коли кожна хоч скільки-небудь тямуща людина мусить терпіти це товариство, коли від неї вимагають шанувати глупоти, нехай би вона потім плювала сама собі у вічі, вона мусить мовчати, коли її упосліджують, і вилизувати їхнє обхезане вбрання.

До цього призвела відчайдушна боротьба за безкарність щодо будь-якого злочину, до цього призвело перетворення сейму на профспілку людей, хворих на обхезантіс депутатіс. І треба не мати сорому, геть його втратити, щоби вбачати в цьому обхезантіс депутатіс основний «престиж» сейму.

Одним із моїх численних проектів лікування цього раку на тілі польського життя була ідея приділити панам депутатам репетиторів перед тим, як вони вислуховуватимуть міністрів, — щоб їх навчили ставити путні запитання. Одначе я відкинув цю ідею, бо не сумнівався, що панове депутати відмовляться перераховувати частину свого окладу для оплати репетиторів і, в додачу, при діагнозі обхезантіс депутінім їм не можна надавати для навчання педагога без різки.

За таких умов праця тих, хто керує країною, і приділяє своїм відомствам стільки часу, що їхні зусилля зазвичай перевищують пересічні вимоги до людських можливостей, за таких умов — повторюю — спілкування таких міністрів із панами, хворими на обхезантіс депутінім, мусить бути нестерпною каторгою. Отож ніколи не забуду визначення одного з наших найтямущіших міністрів: по неухильній розмові з панами депутатами він зазнав враження, що вийшов зі звіринця, заповненого злобливими мавпами, які привселюдно вдовольняють усі свої потреби, і навіть не стараються бути подібними на людей. І справді, я ніколи не розумів, як шукати у таких обхезантіс депутатіс якогось «престижу» сейму, коли це лише приниження людства.

Природно, стаються такі випадки, коли великий Творець світу призабуде повісити комусь ліхтар у голові. І що ж із цим удієш! Хіба ж можна зазирати до Господа на його людську кухню? А може, великий Творець у своєму милосерді до нашої бідолашної і виснаженої вітчизни заміряв створити цього дурного бевзя як найяскравішу ілюстрацію того, наскільки обхезантіс депутатіс не лише нікчемні, а й ідіотичні? Достоту визначне польське прислів’я мовить, що краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти. Прислів’я слушне, й тому обхезантіс депутатіс, коли вони ще й невимовно дурні, є найогиднішим і найобридливішим явищем. Бо що ж його удієш, — ліхтаря в голові не повісили й можна вигадати прислів’я: «Дурний, як спікер», проте кожен міністр мусить слухати з повагою нісенітниці цього пана, його підлотні звинувачення та ще й облизувати білизну професійного ідіота, обхезану та пропітнілу від розумових зусиль.

ВАРШАВСЬКИЙ САЛОН

Чоловіки й жінки. Костюми довільні. Усі в безперервному русі. Навіть якщо вони стоять на місці, то крутяться навколо «своєї осі». Інші, крутячись навколо себе, водночас кружляють залою або міряють її кроками, дивлячись прямо перед собою, біжать кудись дрібним кроком, зупиняються, (ніби) нажахані, завертають назад, задкують, відвертають голови і крутять ними навсібіч, або розкланюються на всі боки. Старі люди, молоді й «у розквіті сил». Декотрі молодики без угаву підстрибують. Посеред натовпу видно Комбатанта З Довгою Бородою, Професора З Великими Вухами, Великого Рожевого Критика, який пищить, ставну Жінку В Чорному (Матрону?).

СКАРҐА (через салон може пройти Скарґа): Тамтої зайздрості теж повно поміж людей, з яких один другого щастя знести й зочити не ладен. Й огидить ближнього тим самим, що він має, чого другий неохоче бачить у нього, і рачить собі того бажати. І оте лихе око, яко Господь мовить, з щирої зайздрості показує незичливість до ближнього і миру з ним жодного мати не може, і згоди з ним не бажає. Така-от непозбувна бентега.

На кілька секунд усі завмирають, відтак оживають. Обличчя в них набурмосені, похмурі (нібито «ображені»), Професор З Великими Вухами порскає слиною надовкіл... Одні розглядають других, — іноді здалеку, деколи зблизька... Дуже уважно приглядаються один до одного, хитають головами — начебто з недовірою. Згірдливо міряються поглядами. Відскакують один від одного. Зизують один на одного (дивляться)... Деколи всміхаються, а власне, показують зуби, ошкірюють зуби... Жінки кисло всміхаються або затинають губи, деколи показують язика. Інші стоять нерухомо, склавши руки під животом, нібито притримують своє причандалля, інші сплели руки на плечах, ще інші — тримають їх у кишенях (штанів), хтось несподівано розкидає руки й біжить у напрямку... Але несподівано змінює напрямок, опускає руки і стоїть нерухомо, хтось піднімає руку, хтось до когось махає долонею, тримають у руках аркушики й хустинки. Той обертається, цей завертає, усі розминаються. У безперервному русі, нічого не мовлять, але ворушать губами, й уважний глядач може відчитувати з цих порухів губ якісь короткі непристойні слова, котрі починаються на літери «с...» або «б...» і «д...».

Нібито розмовляють між собою, а насправді лише дзижчать і сичать, і навіть свищуть.

У цей час молодики (з борідками) постійно підстрибують. Хтось витирає собі обличчя бородою. Професор порскає слиною навколо себе. Хтось протирає очі. Жінки деколи падають навколішки. Люди починають жертися між собою. Один кусає другого за вухо або за іншу частину тіла.

Вбігають пси — гавкотіння.

Чорне фортеп’яно, біля фортеп’яно сидить Жінка, одягнена в чорне (Матрона?). Грає, але звуків не чути.

Діалоги: «репліки» слід розділити між різними людьми.

Я йому не

я йому не подам о ні ні

Я тобі не подам

О ні — ніколи-преніколи

Це він на мене

1968 року на мене до

А ти на мене 1945-го і 1947-го

Я тричі так Ти тричі ні

Це був ре...

референдум

Я двічі ні ти тричі так

сам собі плює в обличчя

ганьба ганьба о ганьба

одначе він змінився

він інший

отож подай йому

о ні

нехай краще вона всохне й відвалиться

якщо я подам йому руку мою

(він мені не хоче подати? ги-ги-ги

та це я йому не хочу подати)

о ганьба ганьба

ганьба тобі й тобі й тобі

То ти мені не подаси?

ні — адью — навіки!

Я цьому

не можу подати бо він

я йому теж

він теж свинею був

подайте одне одному принаймні ноги

о ні

Я йому не подам руки

тепер і завжди

і до кінця світу

ганьба

о ганьба

через гортанний «г»

професор Булька (здіймає руки вгору):

Ця чорна діра

це польська культура

ця чорна діра

це польська література

44 (сорок чотири)

роки польської літератури —

діри немов амбразури

ганьбо ганьбо

о ганьбо і т. д.

Журналіст вилазить із-під ліжка.

ЖУРНАЛІСТ: Колего! Це я, це я!

Герой ІІ видає незрозумілі звуки.

ЖУРНАЛІСТ: Прокиньтеся, це я.

ГЕРОЙ ІІ (лежить на ліжку спиною до публіки і до Журналіста, який вилазить з-під ліжка): Що?! Хто?!

ЖУРНАЛІСТ: Це я, мушу поставити вам кілька запитань.

ГЕРОЙ ІІ: Ви? Мені?

ЖУРНАЛІСТ (витягає записник із кишені): Секретарка, мабуть, згадувала...

ГЕРОЙ ІІ: Ви з преси? Не бачили це яблуко?

ЖУРНАЛІСТ: Ні.

ГЕРОЙ ІІ: А може, ви з’їли це яблуко?.. З дерева пізнання добра та зла?

ЖУРНАЛІСТ (сміється): Ні, я не їв.

ГЕРОЙ ІІ (замислюється): Ви здатні й не на такі речі...

ЖУРНАЛІСТ: Я хочу порозмовляти з вами серйозно. З приводу новорічних свят наша агенція хоче опублікувати кілька інтерв’ю з усякими знаменитостями, а також зі звичайними...

ГЕРОЙ ІІ: ...простими.

ЖУРНАЛІСТ: ...авжеж, простими громадянами.

ГЕРОЙ ІІ: Ну?

ЖУРНАЛІСТ: Чи можна дізнатись, яка у вас мета у житті?

ГЕРОЙ ІІ: Я вже досягнув її і тепер мені складно сказати...

ЖУРНАЛІСТ: А ви задоволені тим, що живете?

ГЕРОЙ ІІ: Так... ні... так... власне, так.

ЖУРНАЛІСТ: А чому?

ГЕРОЙ ІІ: Та хіба ж я знаю...

ЖУРНАЛІСТ (перелазить на другий бік ліжка, ближче до Героя ІІ, «ніс у ніс», «лицем у лице»): А хто може знати?

ГЕРОЙ ІІ: Не знаю.

ЖУРНАЛІСТ: А чого ви ще хочете досягнути?

ГЕРОЙ І: Ну... у мене є всякі плани, я хотів би, звичайно... насправді...

ЖУРНАЛІСТ (записує. Розмірковує, несподівано кидає запитання): Які у вас політичні погляди?

ГЕРОЙ ІІ: У кого є політичні погляди о п’ятій ранку?

ГЕРОЙ І: Пісяти! Попісяти!

ГЕРОЙ ІІ: Він здурів. Хоче, щоб я мав погляди на світанку!

ГЕРОЙ І: Пісь-пісь!

ГЕРОЙ ІІ: Треба вмитись, одягнутися...

ГЕРОЙ І: Попісяти...

ГЕРОЙ ІІ: ...випорожнитися, почистити зуби, змінити сорочку, вдягти краватку, натягнути штани — й тоді вже погляди...

ЖУРНАЛІСТ: Розумію... Ви вірите у спасіння?

ГЕРОЙ І: Гм...

ГЕРОЙ ІІ: Так... ні... радше... до якоїсь межі...

ЖУРНАЛІСТ: Якщо я не помиляюся, ви проста людина?

ГЕРОЙ ІІ: Так.

ЖУРНАЛІСТ: Ви знаєте, що у ваших руках доля світу?

ГЕРОЙ ІІ: До певної межі.

ЖУРНАЛІСТ: Що ви плануєте зробити, щоб зберегти мир на Землі?

ГЕРОЙ ІІ: Не знаю.

ЖУРНАЛІСТ: Ви усвідомлюєте, що в разі ядерної війни людство загине?

ГЕРОЙ ІІ (майже весело): Звичайно, звичайно.

ЖУРНАЛІСТ: І що ви робите, щоб не допустити вибуху?

ГЕРОЙ ІІ (сміється): Нічого.

ЖУРНАЛІСТ: Але ви ж любите людство?

ГЕРОЙ ІІ: Звичайно.

ЖУРНАЛІСТ: А за що?

ГЕРОЙ ІІ: Ще не знаю. Мені складно відповісти, лише п’ята ранку, зайдіть ближче до дванадцятої, може, я вже знатиму.

ЖУРНАЛІСТ (ховає записника до кишені): Небагато я тут довідався.

ГЕРОЙ ІІ: Ви запізно прийшли.

ГЕРОЙ І: Ви запізно прийшли.

Журналіст виходить.

* * *

СОН

У ніч з 17 на 18 жовтня 1992 року мені наснилася постановка «Картотеки». Репетиція відбувалася на відкритому просторі. Актори поводилися вільно, ходили скрізь, де хотіли. Раптом я чую голоси: «Граємо сцену з сирами...». Я не можу пригадати, де саме в «Картотеці» з’являються сири. Один із акторів запитує, чи потрібна мені волова шкіра. Каже, що йде на полювання... Молода акторка зустрічає знайомого й виходить, дехто з акторів корчать міни, включно з такими, які виражають зневагу до мене. Усі розмовляють. Прошу, щоб вони не ворушились якусь мить... Я прокинувся. Потім знову заснув. І дивився цей сон далі. Це доволі дивно, але таке трапляється. Бувають сни, які скидаються на серіал, розвиваються. Частина друга — хоч уві сні й нема частини другої — це якесь чудесне прийняття. У велетенському павільйоні на кондитерському ярмарку. Пироги й торти велетенських розмірів. Торти — кольорові й великі, наче автомобільне колесо, наполеони завбільшки з подушку, звалища білого й біло-лимонного крему. У час репетиції на просторі та згодом — на кондитерському ярмарку — здіймались і падали завіси, розсувалися вбік, опадали, заслоняючи частину сцени, накривали акторів, перетинали сцену навпіл або заслоняли тіла. Рухи завіси... На цьому сон скінчився. Навіщо я прочитав це вам? Коли інтенсивно мислиш про роботу, вона може наснитися.

1992